Розстріляне відродження
Сергій Білокінь
Термін «Розстріляне відродження» запровадив у суспільну свідомість Юрій Адріанович Лавріненко [5]. Спершу його прикладали до красного письменства, але застосовувати його треба до всієї української культури [6], до суспільних наук, до фізико-технічних та математичних наук, наук про Землю і Космос, хіміко-технологічних та біологічних наук – тобто до всієї української цивілізації. Термін «Розстріляне відродження» повно характеризує міжвоєнну добу.
У роки так званої перестройки, під час свого першого турне до «капкраїни» Німеччини (1990) я приїхав до Наталі Петрівни Павлушкової [7], захоплений новими враженнями, зокрема від культури 1920-х років. Пригадую свої враження від того, що співбесідниця мене рішуче не підтримала. Для неї це була епоха колективізації й терору.
Що стосується Лавріненкової антології, то треба взяти до уваги думку Ігоря Васильовича Качуровського (я був з ним знайомий, зустрічався й обмінювався листовно, але цю думку переказав мені філолог і бібліофіл Євген Вікторович Пшеничний). До Лавріненкового видання, вважав Качуровський, увійшли твори і катів, і їхніх жертв, а це неправильно [8].
Історики незалежної України, почавши таки з часів перестройки, в умовах жорсткої ідеологічної боротьби [9] прагнуть надолужити згаяне, об’єктивно вивчати наше минуле, студіювати боротьбу влади проти української культури, починаючи з репресій проти людей та втрат культурної спадщини. Історична наука намагається подолати системне й довголітнє фальшування історичного процесу, адже совєцька історична література замовчувала сам окупаційний характер режиму, що подолав українську державність (1917-21) і знищив її самостійність. Офіційні історики називали період державності періодом громадянської війни, довго замовчували факт голодомору (1932-33) [10] і кількох голодувань (1921 та 1947), глорифікували хід індустріалізації, що насправді почалась іще задовго до 1917 року.
Як непросто розвивається наша наука, видно з показових фактів.
Перший факт. Вийшло 10 томів «Енциклопедії історії України» на всі літери (2003-2013), програма якої кілька разів змінювалась, але в жодній персоналії істориків у жодному томі немає дефініції «фальсифікатор» [11], так наче не було жодного. Організатори науки помиляються. Якщо всі гріхи 1930-х років успішно повісили на одним-одну людину – Сталіна, то на роль цапів-відбувайлів можна було б знайти бодай одного-двох істориків. Напередодні незалежності вони самі зголосилися, виступивши проти Михайла Грушевського. Це свідчить, що історична наука має безморальний чи в точному сенсі слова аморальний характер.
Факт другий. У потужній серії «Реабілітовані історії», яку уфундував Петро Тимофійович Тронько, уже видано кілька десятків заснованих на першоджерелах капітальних томів, але досі навіть не створено редакційно-видавничої групи, що мала б вивчати репресії в українській столиці – Києві, де було репресовано численних управлінців, міністрів і членів колегій наркоматів та міністерств, функціонерів ЦК, діячів культури, єпископів, священиків, письменників і мистців, інженерів, робітників та багатьох інших громадян нашої країни. Фактографія щодо київських репресій мала б бути центральна після харківського тому.
Факт третій. Як писав Іван Васильович Майстренко (28.VIII.1899, с. Опішня – 18.XI.1984, Мюнхен, Німеччина), «Історія Комуністичної партії України це є також історія України після завоювання її Радянською Росією. Без історії КПУ важко пізнати історію Радянської України» [12]. На жаль, історики [Комуністичної] партії не слухали лекцій із курсів джерелознавства й історіографії, і важко сказати, щоб історична наука далеко просунулась у її науковому вивченні. Зрештою, не таке було в неї завдання. Досі немає наукових монографій бодай В.Затонського чи В.Маланчука, не кажучи про П.Шелеста чи В.Щербицького.
За умов незалежної України до «напівкруглої» дати – 95-річчя від дня народження Щербицького вийшов «шикарний» альбом «В.В.Щербицький у пам’яті народній» (К.: Новий друк, 2013). Автори-упорядники Г.К.Крючков, І.Г.Бойко та Г.Д.Максименко. З «переднім словом» про «епоху Щербицького» виступив голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації Олександр Вілкул. Голова редакційної ради – Президент НАНУ Борис Патон, члени ради С.І.Гуренко, Ю.Н.Єльченко, В.А.Масол, Б.І.Олійник, П.М.Симоненко, В.П.Фокін, В.С.Шевченко та інші джерелознавці. Велику увагу приділено тут відкриттю 9 травня 1981 року меморіального комплексу «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» (с. 140-145). Тут є світлини «Перед оглядом музею», «Після відкриття музею» тощо. Зовсім обмежене коло людей. Авторам-упорядникам і на думку не спало підписати зображення, щоб народ знав своїх героїв – де тут Ватченко, де Ляшко, де маршал Устінов, де той самий Єльченко і хто усі інші. Не маю сумніву, що жодної випадкової людини у цих групах не було. Як історик і бібліофіл хочу сказати, що в епоху Ніколая ІІ усі репрезентативні фото мали підписи.
Але найважливіший четвертий факт. Ідеться про те, що нормально українські історики мають перед собою лише частину матеріалу, що ж до решти його, – вона приступна лише декому з них, що мають допуск, – решті істориків найважливіші історичні джерела абсолютно неприступні. Історики не мають доступу ні до відповідних картотек (у СБУ їх заміняють куратори), ані до архівних описів. Відірваний від українського материка історик Григорій Олександрович Костюк 1995 року висловився трохи необачно: «Тепер, коли відкриті всі таємні архіви НКВС-КДБ […]» [13].
Примітки
5. Лавріненко (Lawrynenko), Юрій (Jurіj) Адріянович (псевд. Ю. Дивнич; 3.V.1905, с. Xижинці Звенигородського пов. Київ. губ., тепер Черкаськ. обл. – 14.XII.1987, Нью Йорк), літературознавець. Дійсн. член УВАН у США (обр. 16. IV. 1966; Вісті УВАН. Ч. 1. Нью – Йорк, 1970. С. 73). Син селянина. Закінчив іст. – філол. фак. Xарківського ун-ту (1930). У 1925 – 1931 рр. належав до спілки українських селянських письменників “Плуг”. 1930 р. закінчив літературний факультет Xарківського IНО . При н. – д. Iн – ті Т. Шевченка захистив канд. дис. “Український епос” (1932, наук. кер. проф. О. I. Білецький). Був ув’язнений (1933 – 34, 1935 – 39), відбував строк у Норільлагу.
У виданні, яке вийшло під грифом “НКО УСРР. Головліт. Бібуправа” п.н. Зведені списки літератури, що підлягає вилученню. Список № 1 (1934). С. 8, зазначено: Блакитний – Еллан. Укр. роб, 1929. У списку № 2 наведено три назви: Блакитний Елан [1929]; Творчість П.Тичини [1930]; Василь Чумак [1930]. Без вих. д. У 1940 – 41 перебував «на вільному засланні» у Кабарді. У 1944 – 45 перебував в Австрії, у 1945 – 49 у Німеччині. 1950 переїхав до США.
Автор літературознавчих праць “Блакитний – Еллан” (1929), “Василь Чумак” (1930), “Творчість Павла Тичини” (1930), “Зруб і парости” (1971), “На шляхах синтези клярнетизму” (1977), культурологічних робіт “В масках епохи” (1948, у співавт.), “Василь Каразин” (1975). Автор літературно – критичних і публіцистичних праць “Соціялізм і українська революція” (1949), “На іспиті великої революції” (1949). Великого впливу на осмислення сов. періоду історії України набрала антологія “Розстріляне відродження” (1959), у якій писав:
“Щоб дати уяву, чому трудно зібрати елементарні відомості про життя, працю і долю українських радянських письменників 1920 – их років ми наведемо тут текст телеграми Об’єднання Українських Письменників “Слово”, посланої з Нью – Йорку 20.XII.1954 року: «Москва, СРСР, Другому Всесоюзному з’їздові письменників.Українські письменники – політичні емігранти вітають з’їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР. 1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36. Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?”
До цієї телеграми президія “Слова” подала до преси таке своє пояснення. За приблизними (бо точні покищо неможливі) підрахунками цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно 17; покінчили самогубством – 8; арештовані, заслані в табори і іншими поліційними заходами вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні і померлі в концтаборах), 175; зникли без вісті – 16; померли своєю смертю – 7. Дані ці приблизні, бо Москва не відповіла на телеграму і тримає далі таємницю своєї розправи над українськими радянськими письменниками того часу” (Лавріненко Юр. Розстріляне відродження (1959). С. 11 – 12).
Упорядкував зразковий з методичного боку покажчик “Ukraіnіan Communіsm and Sovіet – Russіan Polіcy Toward the Ukraіne, 1917 – 1953” (1953). Залишив спогади “Чорна пурга” (1985). – Тв.: Ukrainian Communіsm and Sovіet Russіan Polіcy Toward the Ukraіne: An annotated Bіblіography, 1917 – 1953. Ed. by Davіd I.Goldsteіn; Foreword by John S.Reshetar. New York: Research Program on the U.S.S.R, 1953. xxvііі, 454, [ 2] p. Підп.: Jurіj Lawrynenko; Розстріляне відродження: Антологія 1917 – 1933. [Parіs:] Instytut lіterackі, 1959. 980 с.; Наші втрати: Матеріяли до біографічного словника репресованих у 1930 – их роках в УРСР. К., Нью – Йорк: УВАН у США; Твім інтер, 2005. 256 с.
Дж.: Лобуцький Вол. Українські націонал – комуністи [Вид. 2]. Нью – Йорк та ін, 1983. Підп.: Володимир Наддніпрянець. С. 137; Одарченко П. Життя і літературна діяльність Юрія Лавріненка // Нові дні. 1985. Жовтень. С. 11 – 12; Шевельов Ю. Про Юрія Лавріненка і трохи про себе // Нові дні. 1988. Квітень. С. 7 – 12; Тарнавський Остап. Об’єдн. укр. письменників (1990). С. 197 – 198; 125 років київської укр. акад. традиції (1993). С. 33, 44, 526; Костюк Гр. Сталінізм в Україні (1995). С. 185; Алла Горська; Червона тінь калини (1996). С. 204; Поліщук В. Літописець “розстріляного відродження” // Розбудова держави. 1996. № 7. С. 52 – 54; Дроздовська О. Лавріненко Ю. // Укр. журналістика в іменах. Вип. V. Льв. 1998. С. 145-148; Українська революційно – демократична партія: УРДП – УДРП: Зб. мат. і док. / Упор. Олексій Коновал. Чикаго; К.: Фундація ім. Iв.Багряного, 1997. С. 242 – 244;
Білокінь С. Масовий терор. Т. 1 (1999). С. 26, 31, 32, 137, 217, 243, 307; Т. 2 (2013). С. 87, 91, 115, 446, 604, 835, 839, 886; Багряний Iван. Листування, 1946 – 1963 / Упор. Ол. Коновал. Т. 1 – 2. К.: Смолоскип, 2002; Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 106, 132, 230; Турченко Ф. М. Міхновський (2006). С. 46, 65; Танюк Л. Щоденник. Т. XI (2007). С. 689; Т. XII (2007). С. 191; Рябчий Iван. Відродження української історичної науки // Xроніка 2000. Вип. 59. К., 2007. С. 13-20; Iсторія України: А – Я: Енцикл. довід. / Упорядкув. та наук. ред.: I. Підкова, Р. Шуст, I. Гирич; 3 – тє вид. К.: Генеза, 2008. С. 615 – 616; Горинь Б. Не тільки про себе. Кн. 2 (2008). С. 113, 534; Кн. 3 (2010). С. 128, 165; Iсторія України : Енц. довідник (2008). С. 615-616; Обертас Ол. Укр. самвидав (2010). С. 42, 55; Тарнашинська Л. Укр. шістдесятництво (2010). С. 28, 137; Даниленко Вас. Укр. інтелігенція і влада (2012). С. 521, 522; Гирич I. Укр. інтелектуали і політ. окремішність (2014). С. 212, 456.
6. Див.: Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаго, 1962. 356 с. (= ЗНТШ. Том CLXXIII).
7. Павлушкова Наталя Петрівна (1907, Тула – 1997, Гадамар, Німеччина), племінниця С.Єфремова. Росіянка. Студентка Київського худ. ін-ту (її особова справа у фонді № р-622 КДХІ Державного архіву міста Києва). Арештована 3 квітня 1929 р. Була звинувачена в участі у «Комітеті визволення України». У винувальному висновку в справі «Комітету» перераховано 28 осіб, у вироку Колегії ОГПУ 8 липня 1929 р. – 26 осіб (ті самі, крім не притягнутого до справи з огляду на його похилий вік кооператора Миколи Васильовича Левицького (1859 – 1936) та Павлушкової, якій спершу слідчий домагався 3 роки концтабору). Її чоловік – Володимир Карлович Лобуцький (28.ІV.1908, Київ – 15.VІІ.1973, Гадамар, Німеччина), що писав під псевдонімом «Вол. Наддніпрянець». – Дж.: Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. Том 2. Дрогобич: Коло, 2013. С. 606, 611
8. Нагадаю, що існують інші видання: Обірвані струни: Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих 1920-1945 / Вибір, передмова й довідки Богдана Кравцева. Нью-Йорк: НТШ, 1955. 430 с.; Славутич Яр. Розстріляна муза: Сильвети. [Detroit:] Прометей, 1955. 96 с.; Ваплітянський збірник: Легкосиня даль; Голубі диліжанси; З архіву ВАПЛІТЕ / Під ред. Юрія Луцького. Вид. 2, доп. КІУС, Мозаїка, 1977. 260 с.
9. Див.: Клід Богдан. Історія і політика: боротьба навколо спадщини Михайла Грушевського // Укр. історик. 1991 / 1992. Чис. 3 / 4, 1 / 4. С. 186–199, та ін.
10. Голодомор в Україні, 1932-1933 рр.: Бібліогр. покажчик / Упор. Лариса Миколаївна Бурян, Інна Еміліївна Рікун. Одеса; Львів: М.П.Коць, 2001. 656 с.
11. Див.: Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле. Ч. 1 (6). К., 1993. С. 4-16; Дашкевич Яр. «… Учи неложними устами сказати правду»: Іст. есеїстика. К.: Темпора, 2011. 828 с.
12. Майстренко Іван. Історія Комуністичної партії України. Без місця: Сучасність, 1979. С. 5.
13. Костюк Григорій Олександрович (25.X.1902, с. Боришківці біля Кам’янця – Подільського – 3.X.2002, США). Слово від автора // Костюк Гр. Сталінізм в Україні: Генеза і наслідки. К.: Смолоскип, 1995. С. 8.