Ярослав Іванович Дзира

Сергій Білокінь

Розповідаючи про українських дослідників, що обстоювали нашу культуру в боротьбі за Шевченка, доходимо до повоєнних років і тих вчених, з якими випадало зустрічатись у київських бібліотеках. Годиться сказати про того, що відчайдушно, до кінця лишався на території. Це історик-джерелознавець, історіограф, літературознавець, мовознавець і публіцист Ярослав Іванович Дзира. У другому томі «Енциклопедії історії України» на літери Г-Д, де мала бути стаття про нього, обійшлись і так. Ішов 2004 рік. Керували видавничим проектом редакційна рада і редакційна колегія.

Йому випало важке, але дуже плідне, відтак славне життя. Держава, у якій він жив, зупинила його наукову кар’єру у самому розквіті наукових сил. Фатального для багатьох 1972 року йому виповнилося 41, тож у системі совєцької й підсовєцької науки він здобувся лише на кандидата філологічних наук. У спогадах про Івана Світличного він засвідчив: «Одинадцять років я не працював жодного дня і сімнадцять років не видрукував жодного рядка» [362]. Не був ні консультантом, ані членом вченої ради того інституту, звідки вийшов на «чисту» пенсію.

6 червня 1962 року Президент Клубу творчої молоді Лесь Танюк записав у щоденнику: «А я з великим задоволенням прочитав у «Вітчизні» просто-таки оригінальну статтю про Шевченка – Ярослава Дзири! Здавалося б, що нового можна сказати про Шевченка? Орди «шевченкознавців» – не лишили від нього живого місця: хмари заробітчан! Але Дзира взяв тему цілком нову – «Творчість Шевченка і літопис Величка». І це не популяшка, – справді дослідження, з гарним історичним тлом, з сміливими гіпотезами» [363].

Його науковим керівником був директор інституту Олександр Білецький, але виглядало, що вчений працював на окупованій території. Проходження його кар’єри було несамовито важке, хоч і проголосили, що встановити знайомство Кобзаря з козацьким літописцем за окремими творами, окремими сюжетами було справжнім науковим відкриттям. Як писав 1989 року у ювілейній статті "Ярославу Дзирі – 60" Михайло Брайчевський,

«[…] відкриття Я.Дзири (на біду для нього) замість принести авторові визнання і славу, виявилося причиною поневірянь, що не закінчилися й досі… "Завалено" захист дисертації в стінах рідної Академії; лише через кілька років йому пощастило (таємно!) провести в Одесі. Підготовлену монографію не було допущено до друку» [364].

Нагадаю, що повністю цю працю не видано й досі.

На міжнародній шевченківській академічній конференції 1989 року його заплановану доповідь «Шевченко та Історія русів» було знято з програми. Коли на прохання Ярослава Івановича головуючий академік Л.М.Новиченко оголосив його виступ, несподівано для присутніх він виголосив повідомлення «Геній і платні коментатори його творчості». Невдовзі стаття прозвучала по радіо й вийшла друком. Багато літературознавчих королів відчули себе трохи роздягненими.

«Зокрема пригляньмося, – закликав вчений, – до зловіщого 1654 року, навчімося відрізняти Переяславську раду Богдана Хмельницького від Переяславської зради російських царів. […] з багатогранної творчости Шевченка залишилась одна клясова ненависть. А де ж його національні, естетичні, моральні, релігійні ідеї та ідеали?

Українська радянська наука зробила з Шевченка прокрустове ложе, ложе революціонера-демократа. А якщо Куліш в нього не вміщається, то його оголошують націоналістом, якщо Костомаров – то буржуазним лібералом, абож теж націоналістом, якщо Квітка-Основ’яненко – то консерватором, етнографом, провінціялом, інші стають клерикалами і т.д. […]

В українській літературі залишається один геніяльний революціонер-демократ, якого виховали російські революціонери-демократи, зокрема Чернишевський і Добролюбов. […] Вкрай незадовільно коментуються біблійні сюжети в творчості Шевченка. Загалом сучасні шевченкознавці перекреслили історичні погляди геніяльного Кобзаря. Тому їхні коментарі, включаючи Шевченківський словник, коментарі Юрія Івакіна є антинауковими, антиісторичними, антишевченківськими» [365].

Матеріали, з яких склалася ця книжка, показують, що у ХХ столітті піднесення українського культурно-національного руху проходило передусім по лінії шевченкознавства. У період державної самостійності (1917-1921) найвидатніші українські гуманітарії студіювали спадщину Шевченка, переймались його ідеями. Чільні діячі Центральної ради складались із шевченкознавців. Симетрично до цього большевицький терор спрямовувався в першу чергу саме проти цих шевченкознавчих студій як серцевини національної культури. Після повалення самостійної України шевченкознавство інерційно тривало протягом усіх років Розстріляного відродження і триває без кінця [366].

Примітки

362. Дзира Ярослав. Тернистими стежками // Доброокий: Спогади про Івана Світличного. К.: Час, 1998. С. 328.

363. Танюк Лесь. Твори. В 60-ти томах. VI том: Щоденники 1962 р. К.: Альтерпрес, 2006. С. 406.

364. Літературна Україна. 1991. 20 червня. № 25. С. 3.

365. Дзира Ярослав. Геній і платні коментатори його творчості // Світи Тараса Шевченка. Записки НТШ. Т. 214. 1991. С. 346-347.

366. Білокінь Сергій. Большевизм і шевченкознавство // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність; Тарас Шевченко і соборна Україна / Ін-т українознавства ім. І.Крипякевич НАН України. Зб. наукових праць. Вип. 25. С. 179.