Завжди несучасний класик Микола Ґоґоль

Сергій Білокінь

Час народження українських світочів світової літератури – Миколи Ґоґоля-Яновського (народився 1809 року в полтавських Сорочинцях) і Тараса Шевченка (року 1814 на Звенигородщині) – і територіально, й хронологічно припав на перше пробудження українства після погрому старшинсько-гетьманської державності. Вони обоє народились на руїнах Гетьманщини, про яку обоє багато писали.

Як до людей мого покоління долунювали розповіді старших про Крути, у часи Ґоґолевого й Шевченкового дитинства ще ходили безпосередні чутки про гайдамаків та давнішу меншиковську різанину в Батурині, реально відтворену в українському кінематографі щойно в Юрія Ільєнка. Під час проведених нещодавно розкопок у Батурині виявлено багато сотень кістяків, серед них жіночий без голови, що тулив до себе другий, дитячий.

Славною сторінкою історії української культури були народні думи. Вони творились кілька сторіч, і ця епічна традиція обірвалася саме у XVIII ст. якраз на останніх думах про гетьмана Мазепу.

Десь за правління Єлизавети і в часи Розумовських на колишній Гетьманщині існував активний громадський попит на зображення Мазепи. До наших днів збереглося багато його портретів, але всі вони різні й не подібні між собою. Російська влада перервала в Україні зв’язок часів, і вийшло так, що до наступних поколінь не дійшло навіть правдоподібних гетьманових портретів.

Усе це зробив в Україні російський цар Пьотр перший. Єкатєріна друга продовжила його українофобську політику. Уже ближче до часів Ґоґолевих вона ліквідувала державотворчий стрижень України, довкола якого консолідувалась її чоловіча воля – Запорізька Січ. А самі козаки опинилися – хто на Сибіру, хто на Кубані, а хто за Дунаєм.

Ще не було не тільки що Антоновича чи Грушевського. Аби уявити, як давно вони – і Ґоґоль, і Шевченко, – жили, скажу, що вони обоє перебували, якщо можна так висловитися, у передісторичній – порівняно до новітнього періоду – стихії. Ще не повиходили історичні праці їхніх сучасників – Михайла Максимовича й Миколи Маркевича (обидва народились у 1804 році). До публікації Осипа Бодянського (нар. 1808), що вперше видав “Історію русів”, її списки ходили тільки у тодішньому рукописному самвидаві. Не диво, що Ґоґоль хотів докластися до загальнонаціональної потреби, сподіваючися видати історію України в шости малих чи в чотирьох великих томах.

Ще й така деталь. Бодянський випустив цей твір 1846-го року не в Україні, а у Москві. Зрозуміла річ, внаслідок загального пониження переможеної української культури і всі інші українські книжки виходили поза Києвом чи Україною: і “Тарас Бульба” (у петербурзькому виданні “Миргорода” 1835 року – “Повести, служащие продолжением “Вечеров на хуторе близ Диканьки”, часть первая), і Шевченків “Кобзар” 1840 року з’явилися теж у Петербурзі.

Як встановив видатний український генеалог Вадим Модзалевський, полтавський рід Ґоґолів-Яновських (існувало в Україні ще багато інших Яновських) був духовного походження. Другий відомий з документів Ґоґоль – Іван Якович і його син Дем’ян Іванович (прадід і дід рідного письменникового батька) були священики Успенської церкви села Кононівки Лубенського полку [1]. Інший Ґоґоль, Опанас (нар. 1738) пішов по іншій стезі. Він був незвичайно обдарованою людиною. Одержав освіту в Київській академії, знав, як там було заведено, п’ять мов. Його особисті таланти відкрили Опанасові Ґоґолю-Яновському двері до найвищої державної установи Гетьманщини, Генеральної Військової Канцелярії. Опанас Дем’янович одружився, – правда, доволі пізно, бо аж 1776 року, – з донькою знатного й багатого бунчукового товариша Семена Лизогуба.

Це був неабиякий шлюб. Історик-еміґрант широкого профілю Олександр Оглоблин, що спеціально займався предками Миколи Ґоґоля, з’ясував, що через бабусю наш письменник став “нащадком старих і заслужених українських родів” [2]. Річ у тім, що Лизогуб (тесть Опанаса Ґоґоля) був правнуком гетьмана Петра Дорошенка й онуком гетьмана Івана Скоропадського. А інших знатних родичів важко й перелічити. Тільки ж от, високе походження не дало Ґоґолеві в Петербурзі ніякісіньких переваг, а може, спочатку й шкодило. Характерно, що в російській літературі Оглоблин виявив “певну тенденцію принизити письменника-українця, поставити його якомога нижче на соціяльній драбині того часу” [3].

Ґоґоль закінчив ніжинську Гімназію вищих наук улітку 1828 року. Як видно з його ранніх листів, він прагнув їхати до Петербурга, де його принаджувала державна служба, театр і поїздки за кордон. Його родич, відставлений на пенсію сановник Дмитро Трощинський написав рекомендаційного листа Ґоґолеві своєму товаришеві. Товариш, Голеніщев-Кутузов, відповів, що чекає на “молодого родича”, але реально нічим не допоміг.

У Ґоґолевих стосунках з людьми виявились цікаві особливості. З-поміж усіх він виділяв земляків-українців. З викладачем історії Житомирської гімназії Василем Тарновським (1810-1866), який вступив до Ніжинської гімназії на рік раніше за нього самого, він з першого листа був на “Ти”, а наприкінці 1833 року перейшов на “Ти” з Максимовичем. Товариш останнього, історик Поґодін, фольклорист Срезневський, нарешті, Пушкін – ось його безпосереднє оточення. І рік за роком стабільно йдуть листи до матері: Микола Васильович писав їй більш-менш раз на місяць.

Учасник вечорів слов’янського гуртка М.В.Берґ розповідав, що Ґоґоль «изменял обыкновенным своим порядкам, если в числе приглашенных вместе с ним оказывался один малороссиянин, член того же славянофильского кружка [Осип Бодянський]. Каким-то таинственным магнитом тянуло их тотчас друг к другу; они усаживались в угол и говорили между собой целый вечер горячо и одушевленно, как Гоголь (при мне, по крайней мере) ни разу не говорил с кем-нибудь из великороссов». Проникливе, зізнаймося, спостереження. І це не випадковий спогад, те саме свідчить син Шевченкового друга Щепкіна Петро Михайлович Щепкін (1821-1877): «[…] был в обществе молчалив и не общителен до странности и оживлялся, только столкнувшись нечаянно с кем-нибудь из малороссов».

Перші петербурзькі роки Ґоґолеві – намагання виявити себе в найрізноманітніших сферах (він активно потикався скрізь) і суцільний ланцюг невдач. Ґоґоль спробував побачити Пушкіна й познайомитися з ним. Потім вони заприятелювали, але тоді, на початку 1829 року в Ґоґоля знайомства не вийшло. Він написав під псевдонімом слабеньку книжку “Ганц Кюхельгартен”, літературний критик Полевой її вилаяв, і Ґоґоль забрав у книгарів тираж і спалив. У серпні-вересні вперше й ненадовго виїхав за кордон, перебував у Любеку, Травемюнде й Гамбургу, ніби хтозна й навіщо. Невдачею закінчилась його спроба поступити на сцену. Він подав для “Северного архива” переклад з французької мови статті “О торговле русских в конце XVI и начале XVII века”. Переклад не надрукували. Майже всю зиму – з листопада 1829 року до лютого 1830-го – Ґоґоль служив в одному з департаментів, але в нього не пішло, й він звільнився. Кілька місяців займався живописом в Академії мистецтв – знов без якихось наслідків. На початку 1831 року написав статтю “Борис Годунов”, – вона лишилась ненадрукована. Служив в іншому департаменті з квітня 1830 року по березень 1831-го. Наче це був і не Ґоґоль, не нащадок двох гетьманів, а провінціал-невдаха.

Нарешті у вересні 1831 року з’явилась у світ перша частина “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, якою він увійшов у безсмертя. Кілька років тривала його робота над історичним романом “Гетьман”. Розділ з нього читачі побачили в альманаху “Северные цветы на 1831 год” під криптонімом “оооо”. Але в жовтні 1833 року Пушкін відмовив Ґоґолеві й Одоєвському робити втрьох з ними альманах. Ще в лютому 1835 року його викликав попечитель на килим внаслідок прикрих чуток про його лекції. У лютому 1834 року цензура заборонила “Кривавого бандуриста”. Навіть іще в березні 1835 року редакція “Московского наблюдателя” відхилила його повість “Ніс”. Серйозні речі, передусім україніка, не виходили.

І ось “Тарас Бульба”. Вивчивши рукописи, листування й спогади, російський літературознавець Тіхонравов дійшов висновку, що робота над “Тарасом Бульбою” тривала майже три роки – з серпня 1839 року до травня 1842 року [4]. Велика праця, яка потребувала серйозних зусиль, як-от історичний роман “Гетьман”.

І візьмімо листи Ґоґоля до його друга Максимовича:

«Бросьте в самом деле Кацапию, да поезжайте в Гетманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем? Едем! В Киев…»

Або з іншого листа до Максимовича:

«Туда, туда, в Киев! В древний, в прекрасный Киев! ОН НАШ, ОН НЕ ИХ – не правда ли? Там или вокруг него деялись дела старины нашей…»

У рік заснування Університету Св. Володимира (1834), – надзвичайно своєчасно, бо якраз у квітні місяці (університет було відкрито 15 липня!), – в офіційному “Журнале Министерства народного просвещения” Ґоґоль надрукував програмні статті-заявки “Взгляд на составление Малороссии” та “О малороссийских песнях”. Оскільки кафедри в Києві йому все-таки не дали, з відчаю він почав клопотатися про місце професора в петербурзькому університеті.

Відповідно, з земляками виникала якась конспірація. У “Вії” Ґоґоль написав звідома нецензурну фразу. Раз-у-раз текст “Вія” друкувався з таким місцем: “Он чувствовал, что душа его начинала как-то болезненно ныть, как будто бы вдруг среди вихря веселья и закружившейся толпы запел кто-нибудь песню похоронную”. Тим часом у рукописі, що зберігається в Російській національній бібліотеці (кол. Імператорська) в Санкт-Петербурзі, зазначено: “ПЕСНЮ ОБ УГНЕТЕННОМ НАРОДЕ”.

У чорновому рукописі після слів Бульби про науку й освіту йде така зухвала фраза: “Бульба присовокупил еще одно слово, которого однако же цензора не пропускают в печать и хорошо делают”.

Приховуючи свої задуми, Ґоґоль не мав часом іншого вибору, крім як палити свої власні рукописи. Наприклад, С.Т.Аксакову він повідомив, що написав трагедію з історії Запоріжжя: “все готово до последней нитки, даже в одежде действующих лиц, и что ему, – переказував Аксаков його слова, – будет слишком достаточно двух месяцев, чтобы переписать ее на бумагу”. Цю цілком закінчену начорно повість він спалив. У Петербурзі він не міг вийти з нею на люди?

Що нуртувало у його душі, можна здогадуватись із українських Ґоґолевих текстів. Звернімось до академічного видання, до повного зібрання письменникових творів. (Насправді академічний Ґоґоль вийшов в СРСР не такий уже й повний! Тут большевики не надрукували «Размышлений о божественной литургии»!). Ось один із ревно приховуваних доти його уривків, не знати тільки, з котрого загиблого його твору.

У наші часи на нього вперше звернув увагу Ярослав Дзира:

“Размышления Мазепы.

Такая власть, такая гигантская сила и могущество навеяли уныние на самобытное государство [Українську гетьманську державу. – С.Б.], бывшее только под покровительством России. Народ, собственно принадлежавший Петру, издавна униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя и с ропотом. Он имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим, покориться. Их необыкновенный повелитель стремился к тому, чтобы возвысить его, хотя лекарства его были слишком сильные.

Но чего можно было ожидать народу так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожали утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Петр никак не действовал бы на них. Все это занимало «преступного» гетмана. Отложиться? Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч.

Да и неизвестно, вооружилась ли бы против него вся нация и притом нация свободная, которая не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда мог действовать, не давая никому отчета. Он видел, что без посторонних сил, без помощи которого-нибудь из европейских государей невозможно выполнить этого намерения.

Но к кому обратиться с этим? Крымский хан был слишком слаб и уже презираемый запорожцами. Да и вспомоществование его могло быть только временное. Деньги могли его подкупить на всякую сторону. Тогда как здесь именно нужна была дружба такого государства, которое всегда бы могло стать посредником и заступником. Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке единоплеменнице? Но царство Баториево было на краю пропасти и эту пропасть изрыло само себе. Безрассудные магнаты позабыли, что они члены одного государства, сильного только единодушием и были избалованные деспоты в отношении к народу и непокорные демократы к государю. И потому Польша действовать решительно не могла. Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у казаков, которое, хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию. Притом, шведские войска, удивившие подвигами своими всю Европу, ворвавшись в Россию, могли бы привести царя в нерешимость, действовать ли на юге против козаков или на севере против шведов.

В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войной на шведов».

На моєму столі ще кілька книжок, що вводять нас в інший, новіший контекст. Це вже ХХ століття, але та сама українська історія, і знову не без брому.

У розгар справи СВУ, у зв’язку з якою були ув’язнені Андрій Ніковський і Сергій Титаренко, видавництво «Книгоспілка», головним редактором якого був останній, затіяло видання Ґоґоля українською мовою. Переклали тексти Максим Рильський (теж у ті роки сидів), Микола Зеров (ішов у процесі СВУ як свідок), Дмитро Ревуцький (убитий у Києві в своїй хаті на вулиці Толстого, 15), Євген Плужник (помер від туберкульозу на Соловках) і ті самі Ніковський і Титаренко. Загальну редакцію здійснили Іван Лакиза й неокласик Павло Филипович. Рятуючи видання, стилістичну редакцію другого тому здійснили Микола Зеров і Антон Харченко. Усі тепер знають, що Зерова й Филиповича розстріляли 3 листопада 1937 року у Сандормоху, в Карелії.

23 липня 1929 року Ніковський був ув’язнений у справі «Спілки визволення України» як перший голова «Українського національного союзу» (1918) та міністр закордонних справ в уряді УНР на еміґрації (1920; він повернувся на совєцьку Україну 1924 року). На великдень 1930-го відбувся процес, на якому судили українську інтелігенцію. 1931 року «Книгоспілку» було ліквідовано.

І в ті самі роки й місяці, напередодні голодомору, 1930 року вийшло два томи – «Вечори на хуторі» (перший том) та «Миргород» (том другий). Дві частини «Вечорів» складались із восьми творів – «Сорочинський ярмарок», «Вечір проти Йвана Купайла», «Ніч проти Різдва», «Страшної помсти» тощо. До другого тома увійшов «Миргород» («Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба», «Вій» і «Повість про те, як посварився…». Ці переклади – одна з вершин перекладацтва Розстріляного відродження. Переклади конгеніальні до текстів великого Ґоґоля. Враження таке, що саме так вони вийшли б із-під його пера, якби він писав рідною мовою.

Третій гоголівський том з «Мертвими душами» і п’ятий з п’єсами («Ревізор», «Одружіння» й «Грачі») зарубали. Рукописів чи версток я не бачив.

Вийшов четвертий том – «Петербурзькі повісті». Уже після ліквідації самої «Книгоспілки».

Її видання циркулювало зовсім недовго – лише кілька літ. Бо 1935 року були ув’язнені Зеров та Филипович. У продажу видання з такими іменами перебувати не могло. Фактично вони продавалися лічені місяці. Тепер навіть приголомшує, що том «Повістей» позначено 1932 роком, тобто часом після відсидки Рильського й напередодні арештів Зерова й Плужника. Усіх їх влада затаврувала клеймом «ворогів народу». Видання були вилучені з продажу й бібліотек. Нині в державних книгозбірнях зберігається лише кілька цілих примірників, усі інші дефектні – з видряпаними чи замазаними прізвищами, – зрештою, як і в інших виданнях тієї страшної доби.

Крім приватних бібліофілів, підкреслю, такі понівечені книжки на всю Україну зберігаються лише в кількох книгозбірнях. Що до інших бібліотек, то для певності їм було розіслано циркуляра, що зобов’язував «застарілі» книжки ліквідувати без сліду [5].

Поки Ґоґоль продирався через совєцьку цензуру, з’явився цензурний указ:

«До н-д установ та окрлітів

18/ХІІ – 29 р. № ур 15

715. Про вилучення з сучасної літературної мови слів «жид», «кацап», «хохол».

Вважаючи вживання слів «жид», «кацап», «хохол» за неприпустиме в літературі – Наркомосвіти пропонує Вам ужити заходів, щоб ці слова виключити з сучасної літературної мови, за винятком творів клясичних письменників, історичних документів фолькльорних, етнографічних і т. інш. матеріялів (де це походить з потреб науки).

Заст. Наркома Освіти Полоцький Заст. Упрнауки Коник

Зав. Упрліту Фалькевич» [6].

Уже в книжках «Книгоспілки» гоголівські тексти були понівечені й спотворені. Але Ґоґоль був і лишився літературним класиком.

Максим Рильський переклав «Ніч проти Різдва»:

«Минувся останній день перед Різдвом. Прийшла зимова ясная ніч. Зазорилося. Місяць пишно виплив на небо посвітити добрим людям та всьому мирові, щоб весело було всім колядувати та Христа славити. Мороз брався дужче, як ізрання; але зате кругом так тихо, що за півверстви чулося, як скрипить мороз під чобітьми».

«- Ось поглянь, які я тобі приніс черевики, – промовив Вакула: то ж ті самі, що цариця носить.

- Ні, ні, не треба мені черевиків. – одказала вона, відмахуючись руками та не зводячи з нього очей: – я й без черевиків… – не договорила далі й зашарілася».

Це був том перший.

Андрій Ніковський переклав «Тараса Бульбу»:

«- А повернися-но, сину! Та який-бо ти кумедний! Що воно за попівські підрясники на вас? І отак-о всі у вас там в академії ходять?

Такими речами привітав старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі і оце прибули вже додому до батька.

Сини його допіру позлазили з коней. То були здоровенні хлопці, ще доволі набурмосені, звичайно як тільки що укінчені семінаристи. Дерзкі, здорові обличчя їхні укривав ніжний пух, що не зазнав ще бритви. Вони дуже завстидалися від такого батькового привітання і поставали стовбурами, очі в землю поспускавши».

«Коло дверей підземелля, що сходилися вгорі шпилем, стояв гайдук з вусами на три сувої. Верхній сувій ішов назад, другий просто наперед, третій униз, що його дуже подобило до кота.

Єврей скорчився втроє і боком підступив до того.

- Ваша ясновельможність! Ясновельможний пане!

- Ти, єврею, це до мене говориш?

- До вас, ясновельможний пане.

- Гм… а я собі просто гайдук! мовив трьохсувійний прудиус з повеселілими очима».

І таке було у другому томі.

В останньому томі, що вийшов, ішли «Петербурзькі повісті».

Тут Микола Зеров переклав «Портрет»:

«Ніде не ставало стільки народу, як перед крамничкою з картинами на Щукиному дворі. Ця крамничка й справді була збираницею найрозмаїтіших див: картини здебільшого писані були олійною фарбою, вкриті темнозеленим лаком, в темножовтих сухозлотних рямах. Зима з білими деревами, зовсім червоний вечір, схожий на заграву від пожоги, флямандський мужик із люлькою та звихненою рукою, подібніший до гиндика в манжетах, аніж до людини – от їх звичайний сюжет».

Особливістю видання «Книгоспілки» було те, що тексти споряджено передмовами тодішніх видатних літературознавців Павла Филиповича, Євгена Перліна, Сергія Родзевича, ілюстраціями Олексія Кравченка, Олени Сахновської, Василя Касіяна. Вони теж тепер класики, як і репродуковані тут же таки твори Маковського.

Коли прийдуть до українського читача його твори відповідно до того, як він про них мріяв чи їх написав? І як мріяли українські видавці, коли заносилося на голодомор і терор. Думається, і розвідки, й ілюстративний ряд треба б також додати до нового видання.

1. Модзалевский Вадим Львович (1882-1920). Малороссийский родословник. Том 1: А-Д. К., 1908. С. 292.

2. Оглоблин Олександер Петрович (1899-1992). Предки Миколи Гоголя // Оглоблин Ол. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли. Нью-Йорк; К.; Торонто, 1995. С. 81.

3. Там само. С. 82-83.

4. Тихонравов Н.С. Сочинения. Изд. 10. Том 1. С. 659.

5. Зведений алфавітний список книжок, що увійшли до наказів Головліту Української РСР на вилучення та списання в макулатуру з бібліотек громадського користування за період з 1937 по 1 липня 1947 року включно. К., 1947. 159 с. ДСП.

Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. 415 с. ДСП.

6. Бюлетень Народнього комісаріяту освіти. 1929. Грудень 24-31. № 51 (190) – 52 (191). С. 8.