Большевики й академічний Шевченко

Сергій Білокінь

Пам”яті замордованих шевченкознавців

Відколи мілітарна потуга большевизму подолала державність українську, в українській історії настав новий період. Хвиля інтелектуального життя, високо піднісшись, якийсь час за інерцією ще тривала. Розвинулось таке явище, як курбасівський театр „Березіль”, творили свої шедеври бойчукісти. Але їхній кінець був не за горами, і те, що вони встигли зробити, одержало назву Розстріляного Відродження. Про масовий терор, який систематично й послідовно розгорнувся в Україні, про голодомор написано вже багато. Але дослідження того періоду тільки розпочинаються. Ще не сказано всієї трагічної правди про боротьбу з українським мистецтвом, з українознавством. На черзі генеза академічного видання Шевченкових творів. У передвоєнні роки вона складалась особливо трагічно. Матеріали показують, як том за томом українці на дуже високому рівні видають Повне зібрання Шевченка, а їх група за групою вирубують буквально фізично.

Одним із провідних шевченкознавців доби Розстріляного відродження був віце-президент ВУАН академік Сергій Єфремов. Крім курсу історії української літератури, в якому він створив її канон, передусім щодо ХІХ – початку ХХ ст., він також зразково редаґував “Повне зібрання творів” Т.Шевченка. Разом зі своїми співробітниками Сергій Єфремов встиг видати 1927 року четвертий том Шевченка – його “Журнал” і 1929-го, буквально напередодні арешту – том третій (“Листування”). Ці праці, особливо листування, знамениті тим, що коментарів у них більше, аніж самого тексту, причому вони грунтовні й глибокі. На одному з етапів цієї роботи, як побачимо, за дуже драматичних обставин до неї підключився Федір Ернст.

У складанні коментарів до „Журналу”, крім Єфремова, брали участь акад. Андрій Лобода, Володимир Міяковський, Михайло Новицький, Олекса Новицький, Дмитро Ревуцький, Петро Рулін та Павло Филипович. Володимир Дорошенко зареєстрував 16 рецензій на цей – четвертий – том.

Відразу почалась робота над третім томом. У коментуванні брали участь ті самі вчені, що коментували „Журнал”. До друку Єфремов здав „Листування” 25 листопада 1928 року, але потім дещо дописував. 26 грудня у його щоденнику з”явився останній запис про підготовку цього, третього тому: „Вчора й сьогодні написав приміток до Шевченка більше, ніж за цілий тиждень, що то значить нікуди не виходити!”. До корпусу листів С.Єфремов додав нотатку „Од редактора”, датовану 10 квітня 1929 року, й передмову „Шевченко в своєму листуванні” (24 травня 1929 року), а Михайло Новицький – „Бібліографічні про листи до Шевченка нотатки”. Коли праця вийшла, рецензій встигло з”явитись лише дві, причому А.Москаленко надрукував свою в другому числі журналу катеринославського журналу „Зоря”, коли Єфремов давно сидів у в”язничній камері й готувався виходити на процес.

Тим часом тривала робота й над сьомим томом (згодом він вважався восьмим). У зв”язку з Ернстом ця робота цікавить нас у всіх деталях. 25 листопада 1927 року С.Єфремов записав у щоденнику:

„Сьогодні здав до друку третій том Шевченкових творів, – листування. Цими днями піде також і сьомий – малюнки. Нова вага падає на мене, і така, що дай Боже витримати!”.

2 грудня 1927 року Єфремов занотував свої новини:

„Здав до друку (sic) й сьомий том Шевченкових творів. Як то впораюся з усим цим?.. Правда, головна робота щодо цього тому (добирання й коментування малюнків) лежатиме на О.П.Новицькому. Але спуститися цілком на його не можна, і праці й у мене буде багато й тут, як багато її з третім томом”.

Це правда, деяку роботу Єфремов брав на себе навіть у тому томі, за який відповідав, вважалося, Ол.Новицький. 19 січня 1929 року Єфремов писав:

„Одержав листа від Кат[ерини] Косенко, дочки Є.К.Трегубова. Од батька дістала вона альбом з трьома Шевченковими рисунками, і я вже кілька разів писав до неї, щоб дала їх до академічного видання”.

Це були олівцеві рисунки – погрудні автопортрети в амуніції у кашкеті й без кашкета, а також портрет невідомого 1843 чи 1846 року. Віце-президент Академії вступив з нею в листування, усовіщаючи її й намовляючи, й дуже зрадів, коли 24 лютого від К.Косенко прийшла позитивна відповідь.

Щойно вийшов третій том, у липні 1929 року Єфремова було арештовано. Його зробили центральною фіґурою на процесі „Спілки визволення України”. Процес розпочався на великдень, 9 березня 1930 року, в приміщенні харківської опери. 19 квітня було оголошено вирок. Сергій Єфремов одержав 10 років ув”язнення з позбавленням прав на п”ять років. На волю він уже ніколи не вийшов. Так брутально було перервано роботу над академічним виданням Шевченка.

Праця Олекси Новицького над восьмим томом дійшла до набору. Перебуваючи на еміґрації, його колега, а тоді фундатор Української Вільної Академії Наук Володимир Міяковський згадував той старий єфремовський проект. Його свідчення привернуло увагу фахівців, оскільки в цьому проекті Міяковський брав безпосередню участь:

„Вся праця акад. Олекси Новицького, що вперше подавала репродукції всіх, на той час відомих, малярських творів Шевченка, була цілковито знищена, та й обидва попередні томи так само після процесу Союзу Визволення України (1930) попали в число заборонених і вилучених з обігу видань”.

Перед війною великий український бібліограф Федір Максименко виявив десять його примірників, із них найповнішого придбав він сам з бібліотеки кол. професора Київської духовної академії П.П.Кудрявцева. Тепер він у мене. Докладніше я описую цей примірник восьмого тому у збірнику на пошану Олега Купчинського, що друкується нині у Львові.

Добре характеризує епоху й соціальну атмосферу після процесу СВУ та напруга пристрастей, через яку було зупинено (зарубано!) унікальну працю ніби благополучного, не репресованого академіка Ол.Новицького, без якої дослідники Шевченкової малярської спадщини не можуть кроку ступити по сей день.

Коли підготовка восьмого тому “Повного зібрання творів” Шевченкових зупинилась, ситуація з ним виглядала так. Усім шевченкознавцям, зрештою, всім українцям було зрозуміло, що справу треба було продовжити, адже навіть тоді проти Шевченка у приципі – большевики не могли прямо виступати. Оскільки С.Єфремов перебував в ув”язненні, очолив справу інший академік, прийнятний владі, – Дмитро Багалій. На жаль, сам він невдовзі помер – 9 лютого 1932 року.

У листі до пушкініста Мстислава Александровича Цявловського від 26 серпня 1939 року з Уфи Ф.Ернст розповів:

„Прикладаю короткий конспект моєї праці про Шевченка-маляра. Роботу ця було мені замовив 1932 року для академічного (ВУАН) видання Шевченкових творів тодішній редактор видання, акад. Д.І.Багалій, після того, як працю на цю саму тему акад. О.П.Новицького було в усі інстанціях забраковано”.

До Ернста звернулись як до знаного фахівця-шевченкознавця, який чудово знав мистецьке життя України Шевченкової епохи (1927 року влаштував виставку „Тарас Шевченко на тлі його доби”), нарешті, як до члена заснованої напередодні єфремовського арешту Комісії малярської творчості Т.Шевченка. Оскільки довелось шукати нового автора, Ернст надавався для цього якнайкраще. Міяковський перебував уже в ув”язненні. Що ж до Ернста, то він над дослідженням Шевченкової мистецької спадщини уже працював і до шевченківської теми звертався не раз. Відтак вдалися до Ернста. Десь так за рік вчений написав монографію «Шевченко як маляр на тлі його доби» (9 арк.), що лише тепер готується до друку. На щастя, рукопис зберігся. Всі ці роки він пролежав в архіві, й матеріали цієї праці залюбки використовували мистецтвознавці у своїх роботах.

Дослідження “Шевченко як маляр на тлі доби” висунуло Федора Ернста в ряд найвизначніших шевченкознавців. Знавець епохи, музейник, він створив чудову, справді капітальну працю, у якій підсумував набутки всіх своїх попередників. У своєму щоденнику він зробив два записи про хід роботи. 25 березня 1933 року: «Здав до ЛіМ“у [видавництво „Література і мистецтво”] роботу про Шевченка як маляра (10 арк.)». І 14 липня, себто за кілька тижнів до арешту: «Одержав від в-[идавницт]ва ЛіМ рукопис «Шевченка» після рецензії Шабльовського й перегляду Кирилюка».

Готуючи свою працю, Ернст не розумів, що вона була приречена. Свою книжку він написав, коли село вимирало від голодомору, й начальство часом проговорювалося. 17 червня 1933 року Президія ВУАН прийняла ухвалу: „На виконання постанови НКО УСРР про ліквідацію Комісії для видання творів Т.Г.Шевченка (!) вирішили завершити цю роботу протягом 10 днів”. Боротьба проти України тривала.

У цитованому вище листі до М.А.Цявловського Ернст розставив для нас усі крапки над „і”: «[…] мою працю було прийнято до друку восени 1933 року, в академічному шевченківському виданні Наркомосу УСРР, що тоді готувався». Мріючи в Уфі видати цю працю наприкінці 1930-х років й розраховуючи на підтримку свого адресата, вчений міркував: „Не знаю, чи варто нагадувати про все це нинішнім видавцям”.

Після смерті Дмитра Багалія справа з академічним виданням вийшла на новий виток. Висвітлюю його за двома джерелами. Перше – це нотатка „Академічне видання творів Т.Г.Шевченка”, що з”явилась у журналі „Червоний шлях” влітку 1933 року. Друге джерело – „Проспект академічного видання „Творів Тараса Шевченка” Михайла Новицького.

Нова концепція нещасного видання належить, правдоподібно, Михайлові Новицькому. Його підпис стоїть під „Проспектом”. Можна назвати й дату – 1933 рік. Цю дату написав Новицький своєю рукою. Що означає його уточнення – 18 вересня, – дата копії чи щось інше, – поки що говорити рано. Так чи сяк, це момент, коли до Ернстового арешту (23 жовтня) лишався місяць і лишався ще якийсь час до арешту самого Михайла Новицького.

Одержавши цей проект, мабуть, на еміґрації від першої дружини Новицького Лариси Павлівни й публікуючи його у нью-йоркському УВАН”івському щорічнику, його проаналізував В.Міяковський. Він писав:

„Отже, перед Інститутом Шевченка постала проблема дати нове академічне видання творів поета. За цю справу взявся заступник народного комісара освіти А.Хвиля, а все видання мало здійснитися під загальною редакцією наркома В.Затонського. Звичайно, ні Затонський, ні Хвиля, ні тодішні співробітники Інституту Шевченка (обізнаний в таких справах член Інституту Шевченка Ієремія Айзеншток працював під той час вже в Ленінграді) не могли забезпечити науковий бік видання: канонічні тексти і академічний коментар. Тому для найвідповідальнішої роботи запрошений був єдиний на совєтській Україні фахівець – науковий співробітник Академії наук, відомий шевченкознавець Михайло Новицький”.

Думається, роль Мих.Новицького тут явно перебільшено. Він не був „єдиний на совєтській Україні фахівець”. Був іще, скажімо, той самий Ернст, – хто міг знати, що за місяць його посадять?

Справу видання взяв на себе Наркомос „за проводом ЦК КП(б)У”, який очистив „Інститут Т.Г.Шевченка від буржуазно-націоналістичних елементів”. Останнім закидали, „що не в їхніх інтересах було видати докладно опрацьовані, в академічному виданні зібрані, всі твори великого поета-революціонера”. Очевидно, маються на увазі такі ситуації, як роздмухана історія з Башиловим і де Бальменом: 7 лютого 1930 року Президія ВУАН прийняла спеціальне рішення:

„Ухвалили розшукати рукопис „Кобзаря” з ілюстраціями М.С.Башилова й Я.П. де Бальмена, що залишився в кабінеті С.О.Єфремова, і передати його на виставку, яка відкриється у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т.Г.Шевченка під час проведення Шевченківських днів”.

Тепер ми розуміємо, що мотив ніби захованих „в шухлядах українських націоналістів” Шевченкових рукописів, котрий відтоді настирливо мусуватиме большевицький офіціоз, був звичайнісіньким блефом. Роботою вчених „бригад” мав керувати Шабліовський, „загальне редагування” покладалось на В.Затонського, А.Хвилю й І.Кулика. Працювати повинні були В.[олодимир] Коряк, М.[ихайло] Новицький, З.[іновій] Гуревич, Г.[Наум?] Каганович, [Кость] Довгань, Єрохін, [Ю.] Йосипчук, [Микола] Бурачек, М.[ихайло] Доленго, П.[етро] Колесник, А.[натолій] Шиян, Радлов, [Антон] Козаченко, Ф.[едір] Ернст, О.[лександр] Ведмицький, [Наталя] Мірза-Авак”янц, Є.[вген] Кирилюк, М.[икола] Сайко.

27 травня 1934 року 28-річного Євгена Шабліовського було обрано членом-кореспондентом АН УРСР. Його було призначено директором Інституту літератури. Мабуть, саме в короткий час його директорування були написані п”ять записок Шабліовського до Мих.Мих.Новицького, які 1953 року опублікував на еміґрації Міяковський, наприклад: „М.М. Прошу Вас зараз же зайти до мене в справі текстологічних приміток. Е.Ш.”.

1935 роком позначено перший том „Повного зібрання творів”, виданий за редакцією Затонського, Хвилі та Шабліовського (Поезії). До книжки було видано два проспекти – на 8 сторінок і на одну. В короткому говорилось:

„Вперше повністю буде опублікована величезна спадщина цього могутнього поета-революціонера, очищена від поліцейсько-цензурних спотворень та найрізноманітніших перекручень і фальсифікацій з боку українських націоналістів. Найважливіші рукописи, що протягом десятиліть заховані були в жандармських сховищах та поліцейських архівах, в шухлядах українських націоналістів (над ними працювали невдовзі ув”язнені вчені. – С.Б.), – будуть подані тепер нашому радянському читачеві в їх справжньому вигляді”.

Величезну передмову до цього тому написав Хвиля. Підписано книжку до друку за два заходи – 18 лютого і 6 березня 1935 року. Друкувалась вона тиражем 15 тис. примірників у книжковій фабриці Партвидаву ЦК КП(б)У на Сінному майдані, 14 (технічний директор О.П.Сліпенький). 14 листопада 1935 року Шабліовського арештували.

Другий том за редакцією Затонського та Хвилі (згадувати ув”язненого Шабліовського вже не випадало) з”явився 1937 року тиражем так само 15 000 прим. Підписано його до друку теж у два прийоми: 10 жовтня – 17 грудня 1936 року. За кілька місяців обох редакторів (нехай не фактичних, а бодай титульних) – Затонського і Хвилю – розстріляли. Цей двотомник заступив собою єфремовське видання. Звався він теж „Повне зібрання творів”, але вийшов у Державному літературному видавництві без академічного грифу. Якщо рахувати від моменту виходу у світ, до моменту арештів редакторів, двотомник Затонського-Хвилі-Шабліовського міг бути у продажу й бібліотеках лише кілька місяців. Замітаючи сліди, у Видавництві Академії наук УРСР 1939 року влада видала нові два томи „Повного зібрання творів”. Але їх було вже нікому читати: Україною щойно прокотився коток Великого терору.

Перебуваючи в Алма-Аті, 1 червня 1938 року Ернст згадував свою монографію в листі до пушкіністки Т.Г.Цявловської:

„Історія з псевдо-шевченківською замальовкою Пушкіна в труні мене дуже розсмішила. Я читав про це «відкриття» ще в газетах і відразу засумнівався. Адже там немає тепер жодної тямущої людини. А в мене – на жаль – лежить закінчена монографія про Шевченка-маляра, аркушів на 15, готова до друку на осінь 1933 року, у всіх інстанціях погоджена, для проектованого і вже розпочатого академічного видання. Я писав її, коли оригінали ще були розкидані межи Києвом, Черніговом, Харковом та іншими містами. Зараз працювати над ними, звісно, без міри легше – та, певна річ, нікому”.

За кілька тижнів, як почалась війна, – 16 липня 1941 року в Уфі – Ернста було ув”язнено. Цього разу востаннє. 28 жовтня 1942 року його розстріляли. Україна, як писав Довженко, була в огні.

1951 року ювілейне шевченківське видання почалось заново – тиражем 10 тисяч примірників. Редакційну колегію складали Білецький, Копиця, Корнійчук, Маслов, Попов, Рильський і Тичина. Учасники щойно погромленого перед тим „Нарису історії української літератури” (1945) офіційним Шевченком реабілітовувались. Перші два томи нового видання вийшли як „Друге, доповнене і виправлене видання”.

Шевченкова малярська спадщина зайняла VII-X томи. Окремі томи редагували Борис Бутник-Сіверський, Яків Затенацький і Глафіра Паламарчук.

Про Сергія Єфремова, Володимира Міяковського, Олексія та Михайла Новицьких, Федора Ернста, зрештою, про Володимира Дорошенка чи Павла Зайцева в цьому виданні жодної згадки не було.