Історіографія державного терору й тероризму в СРСР: проблеми систематизації й періодизації
Сергій Білокінь
Вступ
Немає нічого дивного, що в СРСР апологетику, герменевтику, гомілетику, патристику, патрологію й інші дисципліни богословського циклу було заборонено з першого дня совєцької влади. Відтак богослов’я дає найяскравіший приклад науки, що вийшла поза територію [1].
1930 року в Ленінграді вийшла бойова й провокаційна книжка Владіслава Равдонікаса [2] «За марксистскую историю материальной культуры», спрямована проти науки археології. Аналізуючи ідейну спрямованість цього видання, еміґраційний совєтолог Михайло Міллер виявив:
«В цій праці автор обвинувачував археологію у всьому СССР в тому, що вона ще не пережила своєї революції і досі залишається на старих, дореволюційних, антимарксистських-антисовєтських позиціях. Серед історичних наук археологія є найбільше відсталою ділянкою і прірвою на цьому фронті. Археологи не тільки ухиляються, але й роблять спротив новій марксистсько-партійній ідеології. Далі обвинувачення В.Равдонікаса набували вже персонального характеру. Він обвинувачував найвизначніших археологів того часу, між ними й українських, в тому, що в їх працях нема й згадки про Леніна-Сталіна. Ця праця, – провадить далі Міллер, – на той час вибухла, як бомба. Скрізь відбувалися гарячі дискусії, але, звичайно, компартія була по боці Равдонікаса і підтримувала його. Від цього часу саму назву «археологія» як дореволюційну було заборонено і замінено «історією матеріяльної культури» [3].
Український археолог і також еміґрант Петро Курінний додав до цього такі подробиці:
«Року 1931 на археологічно-етнографічному «совещании» в Ленінграді було прийнято постанову про скасування етнографії та археології як наук (пропозиція: Биковського, І.Мещанінова, М.Марра, Б.Аптекаря, а в Україні Ф.Козубовського та академіка І.Соколова). Проте цей вияв середньовічного обскурантизму був все ж скасований […]» [4].
Як стверджує М.Міллер, назву «археологія» було відновлено 1935 року [5].
По війні, уже на еміґрації колега Міллера античник Андрій Коцевалов відзначав: «Придя к власти, большевики почти совсем упразднили науку о древности» [6]. Фахівці з інших галузей науки називають свої приклади щодо наук, близьких їм. Сергій Пирожков і нині покійний Арнольд Перковський констатували:
«В першій половині 1930-х років спочатку піддавалися критиці у пресі, а потім і взагалі були заборонені дослідження в галузі антропогеографії, демографічних аспектів геополітики, євгеніки, антропології, економічної географії населення, а також припинені дослідження з історичної та загальної демографії України» [7].
У книжці, присвяченій нумізматові Іванові Спаському, петербурзька дослідниця Є.В.Лєпьохіна 2004 року писала:
«Утвердившаяся в стране после революции 1917 г. новая идеология относилась с подозрением ко всем направлениям традиционной исторической науки (археологии, этнографии, нумизматике и т.д.). Исследование о дукачах, где фигурировали религиозные сюжеты, а также изображения императорских особ с коронами, гербами – монархическими эмблемами, оказалось несвоевременным в «год великого перелома» ввиду явной несовместимости темы с новым укладом жизни» [8].
Було б дивно, якби не зачепили історію України. Як розуміємо, після розгрому школи Грушевського [9] та менших українських історичних шкіл (Миколи Василенка, Михайла Слабченка, Олександра Оглоблина тощо) науку «історію України» за большевиків спіткала та сама доля, що й археологію, генетику, кібернетику тощо. Саме як науки їх було заборонено [10]. Замість праць з історії України під виглядом робіт з історії УРСР певні quasi-наукові структури випустили досить багато імітацій [11]. Контрпропаґандистський характер мали як окремі видання, так особливо – спеціальна серія відповідного відділу Інституту історії "Зарубіжні видання про Україну", що виходила під грифом "Для службового користування".
Природно, що за тодішнього режиму протягом десятиріч тема масового терору чи совєцького терору взагалі була глибоко табуйованою. Видання, що з’являлись за таких умов, виконували свої конкретні практичні завдання й могли бути тільки санкціоновані владою. Вони виконувались на замовлення останньої й перед друком проходили вже остаточний політичний контроль і скрупульозну обробку. Ясна річ, публікації того часу мали позанауковий характер. Щастя, що той історичний період перейшов у минуле [12].
Переглядаючи літературу, що накопичилась після 1917 року, пропоную почати з визначення деяких нових підходів і критеріїв.
Як відомо, історичне знання дається через джерела [13]. Саме цим історична наука відрізняється, скажімо, від політології. Що стосується масового терору, за умов СРСР, тобто за умов цілковитої закритості архівних джерел по відношенню до несанкціонованих досліджень, за браком нормальних писаних джерел, значення історичної літератури набирали мемуари [14]. Закріплюючи, з одного боку, позаджерельне знання, з другого боку, вони робили і роблять внесок до історичної літератури, тим більше коли вони багаті на фактографію і містять спостереження не лише самого автора, а зіставляють їх із спостереженнями інших [15]. Розуміється, це вводить до історіографічних студій особистісний, людський аспект. Така новація, думається, закономірна. Ясна річ, спогади мали і мають значення історичного джерела, але глибоко особистісний підхід неминуче вимагає від автора студіювання своєї доби. Тож у кращих своїх зразках (напр., спогади Ол.Лотоцького чи Гр.Костюка), крім розповіді про минуле, мемуари можуть мати характер дослідження своєї епохи [16]. В такому випадку від класичної історичної літератури спогади (наприклад, Надії Суровцової чи дочки київського професора-юриста Ірини Бошко [17]) відрізняються знов же таки своїми джерелами. Вони базуються не на основі звичайних документів, а на таке специфічне джерело, як власний історичний, передусім, скажімо, тюремний досвід. В історіографії країн світу поява присвячених масовому терору публікацій визначалась наявністю чи відсутністю цензури.
Оглядаючи літературу з історії чи для історії репресій, починати треба, зрозуміла річ, з творів самих Маркса, Леніна, Троцького, Сталіна тощо, і кінчати теж ними [18]. Як відомо, доля їхньої спадщини складалась дуже по-різному. Далеко не все, що виходило з-під їхнього пера (узяти б, для прикладу, Леніна), підлягало своєчасному оприлюдненню. Більше того, існували тексти, що призначались для найширшої пропаґанди, включаючи радіо й грамофонні записи. Ясна річ, дивитися на ці матеріали треба зовсім інакше, аніж на решту. З другого боку, до ширшого кола текстів, що пульсувало від першого до п’ятого видання, додавались твори, приступні широкому колу читачів. Серед них було те, що коментувалось у лекційних викладах і переписувалось у конспектах, – на жаль, здебільшого без глибокого занурення у їхній зміст. Що ж до серйозного комплексного вивчення спадщини класиків, то його було найменше. У курйозних випадках влада забороняла тексти вже опубліковані, наприклад, такі, що містили заклики до світової революції [19]. Дуже різняться ленінські багатотомники й корпусом коментарів – від повніших до цілком вихолощених. Нарешті, з розвалом СРСР з’явились публікації творів, яких не могли бачити сучасники [20]. З наведених причин історіографічний, сказати б, огляд ленінських творів, так як вони з’являлись на світ один за другим, і огляд видань спеціально для публікації підібраних – перетворюються на цілком окремі й дуже далекі між собою завдання. Розуміється, розвести їх і поодинці здійснити – це надзвичайно трудомістка й марудна справа.
Якщо оперування сукупністю текстів класиків і опозиціонерів раніше було неможливе з політичних причин, то тепер ще немає фахівців молодого покоління, які їх освоїли б як слід. Хочеться нагадати ім’я старого історика партії та КГБ Петра Павловича Бачинського (5 січня 1919 – 9 грудня 2000) [21], який знав, умовно кажучи, і Сталіна, й Троцького, але на наукову роботу над ними в нових умовах уже не мав часу. На жаль, нікому не довіряючи, в останніх своїх працях він покликався не на архівні джерела, а на свої власні статті в газеті "Київська правда" перших років української незалежності [22].
Щоб забезпечити точність фактографічного аналізу, український історіограф мав би враховувати широку перспективу – віхові праці, що виходили у світі, – «Вестник Института по изучению истории и культуры СССР» (1951-60, 35 тт.) [23], «Архипелаг ГУЛАГ» Александра Солженіцина (1973), «Чорна книга комунізму» (1997) тощо.
Кількісно історіографія большевицького терору загалом величезна. Донедавна наукові бібліографічні огляди міжвоєнних видань базувались на каталозі Російського закордонного історичного архіву в Празі [24]. У докладно розробленій структурі каталога є такі розділи: "Социал-демократы (большевики)", "Всероссийская Чрезвычайная Комиссия (ВЧК)", "Национальный вопрос", "Национальная политика", "Украина", що цілком входять у сферу наших інтересів. Існує чимало інших покажчиків, серед них методично зразкова праця Юрія Лавріненка [25].
Дуже допомагає в роботі ретроспективна праця, що охоплює літературу від початку большевицького періоду й ледве не до перестройки: «Zorin Libushe. Soviet Prisons and Concentration Camps: An Annotated Bibliography, 1917-1980» [26]. Тут виявилось, що англійський переклад книжки «В круге первом» Солженіцина (1968) одержав у Л.Зоріна ч. 355, «Один день Ивана Денисовича» (1968) – 356, а «Архипелаг ГУЛАГ» (1973) – аж 414 [27].
Вийшов у світ монументальний бібліографічний огляд англомовної літератури про Україну Богдана Винара, до якого увійшов розділ "Political Terror and Concentration Camps" [28].
Цінний огляд окремих видань з історії терору на терені кол. СРСР підготував московський «Меморіал». Його випущено трьома виданнями у вигляді дисків [29].
Нарешті, треба назвати колективну чотиритомову російсько-американську працю [30], яку підготували Державна публічна історична бібліотека Росії та Стенфордський університет США. Її другий том містить підрозділ «Политические репрессии; Тюрьмы, исправительно-трудовые лагеря, ссылка», що нараховує понад 400 добре проанотованих позицій. На жаль, редактори спростили собі завдання, обмежившись лише російськомовними виданнями.
Як бачимо, охопити всю літературу з історії терору, що тільки з’явилась у світі, ще ніхто не намагався.
Ті нечисленні спроби впорядкувати масив історіографії, що робились у часи перестройки в Україні, були ні чим іншим, як продовженням і підсумком державної пропаґанди, якою керувала панівна тоді КПРС [31]. Наприклад, Державна історична бібліотека України підготувала свій покажчик з історії репресій. Як зазначено у передмові «Від упорядників», добір літератури закінчено в липні 1991 року (с. 4), тобто він укладений повністю ще до незалежності. Відповідно до тодішніх партійних документів упорядники намагалися своїми засобами показати, що причиною терору не була ні марксистсько-ленінська теорія, ані особа Леніна. Вони намагалися всіляко оминати праці, що виходили за кордоном і показували протилежне. Можливо, у тодішніх бібліотечних фондах просто не було відповідної літератури. Умовно кажучи, у цьому покажчику розписано публікації журналів «Вопросы истории КПСС», «Комуніст України», «Людина і світ», і немає робіт Солженіцина, Лавріненка чи Підгайного. Природно, це не могло не викликати критики [32]. За вільніших умов спробу бібліографічного огляду джерел і літератури з історії масового терору зроблено в Києві 1999 року [33].
Зареєстровані публікації легко поділяються на окремі періоди й масиви. Чому нагромадилося так багато літератури, зрозуміло. Як підсовєцькі громадяни ми маємо тут печальний пріоритет, той історичний досвід, якого, на їхнє щастя, не мають ті самі італійці, американці чи канадці. Тож часи послаблення чи й повної відміни цензури, коли можна говорити вільно й голосно, використовувались в Україні щоразу для якихось публікацій.
Примітки
1. Зернов Николай Михайлович (9 жовтня 1898, Москва – 25 серпня 1980, Оксфорд). Русские писатели эмиграции: Биографические сведения и библиография их книг по богословию, религиозной философии, церковной истории и православной культуре, 1921-1972. Boston, Mass.: G.K.Hall & Co, 1973. xli, 182 с.
2. Див. про нього: Мезенцева Галина Георгіївна (15 вересня 1923, Київ – 24 листопада 1997, Торонто, Канада). Дослідники археології України: Енцикл. словник-довідник. Чернігів: Сіверянська думка, 1997. С. 24.
3. Міллер Михайло Олександрович (13/26 листопада 1883, слоб. Кам’яно-Міллеровська Області Війська Донського – 15 лютого 1968, Мюнхен). Доля українських археологів під Совєтами // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаґо, 1962. С. 114 (= ЗНТШ. Том CLXXIII).
4. Курінний Петро Петрович (4 травня ст.ст. 1894, Умань – 25 листопада 1972, Мюнхен), Проф. д-р. Історія археологічного знання про Україну. Мюнхен: УВУ, 1970. С. 138.
5. Міллер М. Доля українських археологів під Совєтами. С.114.
6. Коцевалов (Кацевалов) Андрій Степанович (22 жовтня 1892, Харків – 20 лютого 1960, Нью-Йорк, США). Кризис науки об античной древности в Советском Союзе // Вестник Института по изучению СССР. [Том] 1 (22). 1957. Январь-март. С. 72.
7. Пирожков Сергій Іванович (нар. 20 червня 1948), Перковський Арнольд Леонідович (16 січня 1932, с. Северинівка Жмеринського р-ну на Поділлі – 27 вересня 2005, Київ). Екстремальні ситуації і демографічні катастрофи в Україні 1920-1930 // пам’ять століть. 1997. Травень-червень. № 5 (8). С. 110.
Автори пояснюють: «Антропогеографія, політична географія і геополітика були заборонені в СРСР, а отже, і в УРСР, тому що розглядали етноси як суб’єкти геодемографічного процесу зі своєю суверенною територією».
Про А.Перковського див.: Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 276-282.
8. Лепехина Е.В. Формирование научных интересов И.Г.Спасского в конце 1920 – начале 1930-х годов // Хранитель Эрмитажа: Сборник воспоминаний и научных статей к 100-летию со дня рождения И.Г.Спасского (1904-1990). СПб.: Гос. Эрмитаж, 2004. С. 73.
9. Полонська-Василенко Наталя Дмитрівна (31 січня 1884, Харків — 8 червня 1973, Дормштадт, Німеччина, похов. в м. Новий Ульм). Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. Париж; Чікаґо, 1962. С. 7, 10-15, 17-19, 22-25, 27-28, 31-32, 35, 41, 44-45, 47, 64, 78-80, 106-107 (= ЗНТШ. Т. CLXXIII);
Заруба Віктор Миколайович (нар. 10 вересня 1957). Розгром і знищення київської школи історії Михайла Грушевського // Укр. історик. Нью-Йорк, etc, 1991-1992. Ч. 3-4 (110-111); 1-4 (112-115). C. 147-168.
10. Против реакционного менделизма-морганизма: Сб. ст. М.; Л.: АН СССР, 1950. 351 с.;
Miller Mikhail. Archaeology in the U.S.S.R. New York, c 1956; Міллер Михайло. Доля українських археологів під Совєтами. С. 112-126 (= ЗНТШ. Том CLXXIII).
11. Пор.: Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле. Ч. 1 (6). К.: Вид-во М.Коця, 1993. С. 4.
12. Див.: У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936-1956 рр.): Зб. док. і мат. Ч. І-ІІ. К., 1996.
13. Окреме місце займає тут позаджерельне знання, див.: Білокінь С. Шляхи розвитку літературознавчого джерелознавства // Рад. літературознавство. 1977. № 10 (202). С. 75-81.
14. Окремо видані до 1945 року українською мовою ориґінальні спомини охоплено у вид.: Чайковський Ілля. Наша мемуаристика. Мюнхен, 1966. С. 63-94 (+ 1) с. 309 (316) записів. Відбитка з: Наукові записки [Укр. технічно-господарського інституту]. Том ХІ (XIV).
Видання російською мовою: История дореволюционной России в дневниках и воспоминаниях / Под ред. Петра Андреевича Зайончковського, 1904-1983. Том 1 – 5. Ч. 2. Москва, 1976-1989.
Опис 559 публікацій з короткою анотацією англійською й об’єднаним авторським та предметним покажчиком див.: Аранс Дэвид. Как мы проиграли гражданскую войну: Библиография мемуаров русской эмиграции о русской революции, 1917-1921. Newtonville, Mass.: Oriental Research Partners, 1988. 200 с. ORP Russian bibliography series; Nо. 6.
15. Солженицын Александр Исаевич (нар. 11 грудня 1918, Кісловодськ). Архипелаг ГУЛаг, 19181956: Опыт художественного исследования. Paris: YMCA-press, [части] ІІІ, [1973]: 607 с.; [части] ІІІIV, [1974]: 659 с.; [части] V-VI-VII, [1975]: 583 с.
16. Див.: Белоконь С.И., Дмитриенко М.Ф. Мемуаристика // Специальные исторические дисциплины. К.: Мин-во образования Украины, 1992. С. 190-200.
17. Бошко Ірина Володимирівна. Рік 1938-й, Київ, Лук’янівська в’язниця // Україна. 1989. 14 травня. № 20 (1684). С. 15-17: іл.; 21 травня. № 21 (1685). С. 14-16: іл.
18. Работы Л.Д.Троцкого в фондах Библиотеки Академии наук СССР / Сост. Н.В.Парамонова. Санкт-Петербург, 1991. [2], 83 с.;
Сталин Иосиф Виссарионович (1879-1953). Сочинения. Том 1-13 [том 13: июль 1930 – январь 1934]. М., 1946-51;
Matlock Jack F., Assisted by Fred C.Holling, Jr. An Index to The Collected Works of J.V.Stalin [Russian edition]. New York; London: Johnson Reprint Corporation, 1971. VI, [4], VIII, 193 p.
19. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. Табл. ІІІ-VІ, с. 266.
20. Пор.: Латышев А.Г. Рассекреченный Ленин. М.: МАРТ, 1996.
21. Бачинський Петро Павлович // УІЖ. 2001. Березень-квітень. № 2 (437). С. 158-159.
22. [Бачинський П.П.] Злочини, яким немає прощення // Реабілітовані історією. Київська область. Книга перша. К.: Ред. журн. "Охорона праці", 2004. С. 7-246.
23. Василакий Владимир. О причинах моего разрыва с американцами и эмиграцией // За возвращение на Родину. Берлин, 1955. Апрель. № 2. С. 2;
Рубльов Олександр Сергійович (нар. 31 травня 1957, Київ). Інститут з вивчення СРСР // Енциклопедія історії України. Том 3: Е – Й. К.: Наукова думка, 2005. С. 487.
24. Постников Сергей Порфирьевич (1883, Архангельськ – 1965, Прага). Библиография русской революции и гражданской войны (1917-1921). Прага, 1938. 448 с.
25. Див.: Lawrynenko Jurij (1905-1987). Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine: An annotated Bibliography, 1917-1953. Ed. by David I.Goldstein; Foreword by John S.Reshetar. New York: Research Program on the U.S.S.R., 1953. xxviii, 454 (+ 2) p.;
World Communism: A Selected Anotated Bibliography. Washington, D.C.: Senate, 1964. 394 p. (88th Congress, 2nd Session, Doc. # 69).
26. Див.: Zorin Libushe. Soviet Prisons and Concentration Camps: An Annotated Bibliography, 1917-1980. Newtonville, Mass.: Oriental Research Partners, 1980. [3], 118 p.
27. Див.: Константинов Димитрий. Предшественники "Архипелага" // Новое русское слово. Нью-Йорк, 1974. 24 мая. № 22324.
28. Wynar Bohdan (нар. 7 вересня 1926, Львів). Ukraine: A Bibliographic Guide to English-Language Publications. Englewood, Colorado, 1990.
29. Жертвы политического террора в СССР / Диск подготовлен В.А.Крахотиным и В.В.Фроловым; рук. проекта Я.З.Рачинский. Москва: Изд-во «Звенья», Мемориал, 2002. Изд. 2; Розширене вид. Научные консультанты проекта Н.Г.Охотин, А.Б.Рогинский. Программное обеспечение разработал В.А.Крахотин. Москва, 2004. Изд. 3. 2 диска.
30. Россия и российская эмиграция в воспоминаниях и дневниках: Аннотир. ук. книг, журн. и газ. публ., изд. за рубежом в 1917-1991 гг. В 4 тт., [5 кн.]. М.: РОССПЭН, 2003-2006
31. Репресії 20-30-40-х і початку 50-х років на Україні: Наук.-доп. бібліогр. покажчик. К., 1992. 186 с.
32. Білокінь С. Чи писав про репресії Солженіцин? // Свобода. США, 1992. 19 серпня. Ч. 158. С. 2; Літ. Україна. 1992. 12 листопада. № 45 (4506). С. 7; Українська думка. Лондон, 1992. 19 листопада. С. 3.
33. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 369-427.