Повоєнні закордонні видання (1945-1991)

Сергій Білокінь

Повоєнну історіографію масового терору інспірували заходи американської адміністрації, ведені в ключі проголошеної саме тоді холодної війни (Фултонська промова Черчілля 5 березня 1946) і в плані спеціально витвореної науки совєтології [82]. Велику роль відігравали хронологічно перші видання аргентинського видавництва "Перемога", у яких виявлялась ініціатива еміґраційних низів [83]. За браком писаних джерел знову наперед виходило таке важливе джерело, як спогади. Українські в’язничні мемуари, що виходили відтоді, репрезентують різні соціальні шари людності й широку географію України. Розуміється, всі мемуаристи, що мали змогу тоді висловитись, перебували на еміґрації.

Дуже своєчасно, бо того самого 1946 року у Нью-Йорку з’явилась книжка спогадів колишнього директора дніпропетровського заводу, потім члена совєцької закупівельної комісії у США Віктора Кравченка «Я вибрав волю» [84]. Він мав за плечима роки навчання у Дніпродзержинському металургійному інституті, де приятелював з Л.Брежнєвим. 4 квітня 1944 року на першій сторінці «Нью-Йорк таймс» було надруковано його заяву проти політичного режиму в СРСР. Кравченко віддав себе під опіку американської громадської думки. Якщо інші неповоротці мовчали, то балакучість небажаного свідка не на жарт совєцьких володарів перелякала. Соціальне замовлення одержав комуністичний тижневик «Леттр Франсез». Редактором цього видання був учасник резистансу Клод Морган, другим редактором – розрекламований (тепер кажуть – розкручений), тож широко відомий в СРСР письменник і критик Андре Вюрмсер.

13 листопада 1947 року вони надрукували кореспонденцію якогось Сіма Томаса, надіслану начебто з Америки, під заголовком «Як був зфабрикований Кравченко». Зміст цього допису зводився до того, начебто аґент американської таємної служби відкрив журналістові «таємницю». Кравченкові замовили книжку, і той за кілька місяців написав 60 нечитабельних сторінок, які нікуди не годились. «Мені їх показали якось як курйоз». Меншовики написали за нього 1000 сторінок.

Віктор Кравченко притягнув французьку газету до відповідальності. На підставі статей 92, 32 й 33 закону від 29 липня 1881 року й додатку до нього від 6 травня 1946 року він зажадав від «Леттр Франсез» три мільйони франків відшкодування. Нині матеріали процесу мають велике джерелознавче значення, оскільки там розбирали питання, якою мірою описане в книжці відповідає правді. Видавництво ухвалило продати тільки частину накладу, щоб покрити кошт видання, а решту примірників – розіслати безкоштовно скитальцям, що втечею мусили рятувати своє життя перед НКВД й не мали змоги цієї книжки набути. СРСР виставив важку артилерію. Щасливе життя в країні Рад заходились обороняти сам Вюрмсер, американський фахівець із п’ятої колони Альберт Кан, совєцький прокурор генерал-лейтенант Роман Руденко, майбутній ревізіоніст Роже Гароді, кентерберійський пастор Х’юлетт Джонсон, нарешті директор Інституту атомної енергії й Нобелівський лауреат Фредерік Жоліо Кюрі. Щоб особливо ускладнити Кравченкові його ситуацію, розшукали й привезли до Парижа його першу дружину.

Натомість з боку Кравченка промовляли прості еміґранти – подружжя Марченків, письменник-початківець Лев Силенко, який тоді ще не займався релігієзнавством, інші люди. Новітні еміґранти прийняли Кравченкову справу близько до серця. Понад 5 тисяч осіб запропонували йому і його адвокатам виступити на процесі як свідки правдивості його книжки. Із всієї кількості людей було вибрано тих, хто знав особисто його, першу його дружину Зінаїду Горлову, мешканців Дніпропетровська й Харкова, хто краще за інших знав умови описаного в книзі життя. Так, до Парижа приїхали інженери, колишні Кравченкові співробітники, його вчитель з Харківського інституту, розкуркулені колгоспники, студентка-медичка, що навчалася свого часу разом з З.Горловою, тощо. Вони говорили частково російською, частково українською. Віктор Кравченко цей процес виграв. Гучний політичний процес автора зробив книжку особливо популярною.

Кілька книжок видав еміґрант у Торонто Миколо Приходько. Серед них політологічна характеристика СРСР, що вийшла у згаданому видавництві "Перемога", спогади 1949 року у Вінніпеґу тощо [85]. В Англії (1956) було надруковано розповідь селянина з Полтавщини (вужче – Зіньківщини) Р.Суслика (арештований у серпні 1931 року, він потрапив на Соловки) [86]. Особливу цінність являє дуже докладна розповідь розкуркуленого 1929 року селянина з Єлисаветградщини (вивезений до Арханґельської обл.) Кузьми Каздоби. Починаючи з 1958 року, вони друкувались окремими частинами у журналі «Український самостійник», потім вийшли окремо [87].

Важливі мемуари про БАМЛаґ лишив харківський професор-історик Василь Дубровський, який перебував там разом з українськими мистецтвознавцями Стефаном Таранушенком та Дмитром Ґордєєвим. Книжка вийшла друком 1965 року [88]. Тим часом ще 1954 року мюнхенська Українська вільна Академія наук випустила невелику працю Дубровського «Машина масового вбивства» [89]. Це ні що інше, як нотатки на бережках книжки Ю.Б.Марґоліна «Путешествие в страну зе-ка» (Нью-Йорк, 1952). Дивно, що автор заходився коло цієї праці перше, ніж реалізувати свій власний в»язничний досвід, про що він писав ще під час німецької окупації. Як бачимо, його спогади вийшли у світ багато пізніше. Виникає питання, що в концепції Дубровського було в його передчасній праці йому замовлено?

У мемуарній енциклопедії українського підсовєцького життя, яку створив літературознавець Григорій Костюк, один розділ «Окаянні роки» стосується його арешту 25 листопада 1935 року й перебування на Воркуті до листопада 1940 року [90]. Аналізувала міжвоєнну епоху також Докія Гуменна [91].

На жаль, немає змоги прокоментувати появу статті А.Бабенка «Чи можливе в Росії підпілля?», спогадів А.Зуріченка, М.Грищенка, Я.Яковенка та багатьох інших [92]. Життєписи, бодай некрологи авторів – колишніх в’язнів, не кажучи про їхні світлини, листування тощо, здебільшого невідомі.

Однією з найгрунтовніших наукових праць з історії терору була монографія професора Київського університету і редактора пронімецької газети «Нове українське слово» Костянтина Штепи "Чистка в Росії". Його біографія дуже яскрава. 1938 року на суді «в отсутствии других подсудимых и конвоя» він заявив: «С 1927 года я начал работать секретным работником НКВД» [93]. 1943 року він переїхав до Берліна, працював в організації «Вінета». 1947-1949 співробітничав у журналах «Грани» та «Посев», де друкувався під псевдонімами Громов та Лагодин. 1950 став одним із засновників мюнхенського Інституту з дослідження історії та культури СССР (sic). 1952 року переїхав до США, працював на радіо «Свобода». Дослідження совєцького режиму його захопило, і в наступні роки він надрукував ще кілька студій, висунувшись на роль одного з провідних совєтологів. [94]. Григорій Костюк, автор, із совєцької точки зору, до нього близький (мовляв, "два антисоветчика"), говорив мені про нього з відвертою зневагою: навіть на еміґрації Штепа відрізнявся виразним колаборантством.

Монографію "Чистка в Росії" К.Штепа написав у співавторстві з професором фізики Фрідріхом Гоутермансом [95]. Познайомились вони під час перебування в Лук’янівській в’язниці. А на еміґрації, де Гоутерманс займався ядерними дослідженнями, вони зустрілись ну зовсім випадково, після чого подружили. Їхня спільна книжка вийшла англійською мовою 1951 року під псевдонімами Ф.Бек і В.Годін [96], а 2000 року з’явилась українською у Харкові (переклад Ю.Ранюка) за їхніми справжніми прізвищами. Не маючи інших джерел, крім власного досвіду, вони особливо докладно висвітлили контингент в’язнів і системність в арештах. Однак праці притаманна така дивна риса – ніби прагнучи створити наукову монографію, автори разом з тим частенько уникали заглиблюватись у фактографію. Більше того, академік Михайло Грушевський фіґурує у них під прізвищем Горсовський (с. 124), а професор Наталя Мірза-Авак’янц – Аркадіан (с. 125). Інакше кажучи, Штепа й Гоутерманс свою працю самі міфологізували й знецінили. Мабуть, у своїй роботі вони виходили не так із матеріалу, як із якоїсь наперед заданої концепції чи навіть замовлення.

Особовий фонд Штепи зберігається у Бахметєвському архіві Колумбійського університету. Характерно, що решту його дочка А.К.Горман передала 1998 року до Державного архіву Російської федерації (Ф. 10082. Оп. 1. 50 од. зб. 1953-1998).

У 1951-60 роках у Мюнхені виходив «Вестник Института по изучению истории и культуры СССР». Сам інститут існував, як кажуть, на американські кошти. Цінність виданих у ньому студій (разом вийшло 35 томів) полягає в тому, що автори, здебільшого вчені різних професій, мали власний історичний досвід проживання в умовах СРСР. Деякі з них стали "антисоветчиками" різного градусу напруги, аж до таких «оголтелых", як Абдурахман Авторханов чи Всеволод Голубничий. Декого, навпаки, підозрювали в стосунках з большевиками. Простежується велика питома вага українців чи вихідців з України, серед них агроном Олександр Архімович, музейник Борис Жук, богослов Василь Зіньківський, перекладач Ігор Костецький, економіст і статистик Василь Марченко, металург Анатолій Поплюйко, лінгвіст Герборд Штейнванд, автор нещодавно перевиданих спогадів про Києво- Печерську Лавру І.Н.Нікодімов та ін. [97].

Струнку систему наукових поглядів щодо політичної системи й масового терору в СРСР розробив Дмитро Соловей (1953) [98]. Не маючи на руках жодних письмових джерел, він із зворушливою відданістю науці тую джерельну базу відтворив і вже на її основі написав ґрунтовну монографію. Під назвою "Голгота України" вона вийшла з позначкою "Част. І", але продовження її невідоме. На жаль, автор часом покликається не на імена конкретних осіб, а на ініціали. Хотілося б вірити, що існує авторський примірник, де ці місця розшифровано, але в дочки, Оксани Дмитрівни [99], нині покійної, такої книжки не виявилось. Навідавши її у Міннеаполісі, я її спеціально про це розпитував. Монографії Солов’я «Україна в системі совєтського колоніялізму» наслідував Федір Піґідо у своїй праці «Україна під большевицькою окупацією», написаній більш конспективно [100].

1960 року англійською мовою у трьох видавництвах вийшла монографія Григорія Костюка «Сталінізм в Україні» (видана в Україні 1995 року) [101]. У цій праці є своє надзавдання: терміном «сталінізм» автор прагнув заступити інші: комунізм, большевизм, совєцький режим тощо. Так чи інакше, історію сталінізму він розпочав іще від 1917 року. Цікаво, що те саме надзавдання виконують нині в Україні колишні історики партії.

Загальноісторичну роль у суспільному житті світу відіграв тритомник Александра Ісайовича Солженіцина "Архипелаг ГУЛаг" [102]. До чекістського діловодства він доступу не мав, але й за тих умов зробив справу надзвичайної ваги. По суті, його праця – багато більше, ніж монографія, – це народна епопея, де використано, як відомо, свідчення 227 в’язнів комуністичних таборів. Серед авторів, чиїми свідченнями він користувався, була Надія Віталіївна Суровцова. Скільки відомо, повний список своїх кореспондентів Солженіцин, на жаль, досі не оголосив.

В історіографії, присвяченій большевицькому терору, на Заході визначилось і розвинулось кілька конкретніших тем. Перша з них – Соловки. Так, у Новому Ульмі (Німеччина) ще 1947 року вийшли спогади колишнього соловчанина Семена Підгайного, що набули особливої популярності [103]. Інший в’язень Соловків – Михайло Розанов (Романенко) – зіставив всю присвячену Соловкам літературу, відтак виклав її період за періодом, внаслідок чого утворилась її докладна історія [104]. 1930 року був арештований маляр Олександр Канюка з Чернігівщини [105], з яким я познайомився в Міннеаполісі. Він написав спомини про свій шлях до Біломор-Балтійського табору й створив кілька документальних полотен, серед них "На Сибір". Нарешті, треба назвати ще одне еміґраційне видання, правда, багато скромніше, присвячене іншому большевицькому табору – Безимлагу [106].

Слідом за книжкою Яковлева [107] 1958 року Закордонні частини ОУН видали монографію Андрія Микулина про концентраційні табори в СРСР [108]. Правдоподібно, джерельну базу цієї праці укладено зусиллями розвідки, адже основні матеріали стосуються вже повоєнного часу, а сама друга хвиля еміґрації складалась у 1943-45 роках. Як зазначило видавництво, воно випускало свої книжки (1958!) «для користування українського революційно-визвольного підпілля в Україні» (с. 2).

У першій половині 1950-х років замість, здавалося б, сподіваної й логічної антикомуністичної орієнтації виявилась антидержавна, спрямована проти Росії. Пріоритет тут належав Апостольському візитаторові для українців у Західній Європі, який видав у Мюнхені серію відбиток "Теорія Третього Риму: Збірник праць членів Церковно-археографічної комісії" за редакцією І.Мірчука. Мені відомі такі випуски:

1) Оглоблин Олександер. Московська Теорія ІІІ Риму в XVI-XVI стол. Мюнхен, 1951. 55 с.

2) Василенко-Полонська Наталія. Теорія ІІІ Риму в Росії протягом XVIІІ та ХІХ сторіч. Мюнхен, 1952. 48 с.

3) Крупницький Борис. Теорія ІІІ Риму і шляхи російської історіографії. Мюнхен, 1952. 29 с.

4) Гришко Василь. Історично-правне підгрунтя теорії ІІІ Риму. Мюнхен, 1953. 76 с.

5) Кох Ганс. Теорія ІІІ Риму в історії відновленого Московського Патріярхату (1917-1952). Мюнхен, 1953. 40 с.

6) Мірчук Іван. Історично-ідеологічні основи Теорії ІІІ Риму. Мюнхен, 1954. 64 с.

Починаючи з видання Н.Полонської-Василенко, на обкладинці рекламувалось іще дві відбитки:

Курінний Петро. Модерна форма теорії ІІІ Риму.

Шерех Юрій. Від Теофана Прокоповича до Радіщева: Риси ідеологічного стилю доби російської літератури XVIІІ стол. у зв’язку з теорією ІІІ Риму.

Характер тієї самої ідеологічної кампанії мають так само серійні видання Незалежної асоціації дослідників совєтської теорії і практики в національних проблемах [109]. Їх надруковано під шапкою "Публікації з наукової конференції, березень 1955":

1) Бойко Юрій. Російське історичне коріння большевізму. [Мюнхен, 1955.] 24 с.

2) Юрченко О. Проблема інтернаціонального й національного в большевізмі. [Мюнхен, 1955.] 24 с.

Росіяни, природно, оборонялися [110].

Тема втрат в українській літературі розпочалась із видання того самого ідеологічного річища. Йдеться про знакову, концептуальну книжку – це антологія Юрія Лавріненка "Розстріляне відродження" (1959) [111]. У загальному нарисі, надрукованому у вигляді післямови, й персоналіях найталановитіших письменників тієї доби, супроводжених зразками творів, упорядник репрезентував літературне квітування 1920-х років. Як і в зазначених вище інших випадках, виразна антиросійська орієнтація заступила у Лавріненка феномен большевизму, а системи державного управління він не розглядав. Словник репресованих діячів, роботу над яким він припинив на початку 1960-х років, видано посмертно, без жодних коментарів [112]. Тему втрат у літературі продовжили Віктор Петров, Богдан Кравців і Василь Чапленко [113].

Крім втрат у духовній сфері, українська еміґрація витворила також праці про руйнування нерухомих і рухомих пам’яток. У розпал холодної війни невеличку, але, як тепер кажуть, резонансну книжечку про руйнування культурно-історичних пам’яток у Києві випустив молодший брат Миколи Зерова, поет-перекладач з німецької і мислитель Михайло Зеров [114]. Щоб писати на цю тему, він мав власний історичний досвід – ув’язнення в Лук’янівській тюрмі, а пізніше – редаґування вінницької газети, що широко висвітлювала ексгумацію жертв большевицького терору [115].

За ними йшли Михайло Міллер (1883-1968), що керував дніпрельстанівською археологічною експедицією 1927-32 років [116], а також мистецтвознавці Олекса Повстенко [117] та Володимир Січинський [118]. Не маючи доступу до джерел, вони дали загальне уявлення про проблему.

Цю тему розробляли різні автори [119], але чи не найбільшого резонансу набрала праця Тита Геврика, перевидана згодом у Києві, що представляла широку фотодокументацію [120].

Наступний етап – наукового вивчення проблеми – розпочали 1977 року американські вчені, виходячи з документів, що відклались у США. Тут треба назвати передусім студії історика Роберта Уїльямса [121]. Найґрунтовнішу поки що працю з історії вилучення церковних коштовностей в часи голоду 1921-22 років створив українець Василь Верига [122], який систематизував величезний матеріал, здебільшого опублікований у совєцькій пресі. Архівного матеріалу тут, ясна річ, немає.

Велика література, яку вивершили капітальні праці Ігоря Каменецького (нар. 1927 у Рогатині) [123] та Олександра Скопа (1927-2003) [124], трактує про вінницький некрополь [125]. В основі нагадаю, лежить німецька документація, видана 1944 року в Берліні [126].

Унікальним, себто справді єдиним явищем в закордонній літературі стала провокаційна книжка американців Майкла Сайєрса та Альберта Кана, автори якої цілковито солідаризуються з большевиками [127]. Важко сказати, як з’явилась ця книжка і хто її замовив. Як висловився Єґор Холмоґоров, вона містить убивчу концентрацію історичного "флогістону", образно кажучи, тієї фіктивної речовини, що кількасот років тому вважалась за начало "горючості" [128].

Огляд літератури, що виходила після війни в СРСР, а з 1991 року – в незалежній Україні, – окреме завдання, що виходить за рамки даної праці. Тут перегляд літератури можна провести за схемою: 1) представники колишніх керівних органів, 2) ідеологи старого режиму, 3) незалежні автори. З самого початку визначилось і розпочалось дослідження першої за вагою історіографічної проблеми – перебіг ідеологічної боротьби [129]. Систематизація й періодизація історіографії стали актуальною справою, оскільки ідеологічна боротьба триває. Не секрет, що у відповідних розділах дисертацій, буває, спочатку розглядаються постсовєцькі роботи останніх років (праці наукового керівника, опонентів, членів спеціалізованої ради) і лише після цього йдеться про праці, видані поза територією, дарма, що порушується хронологія і зміщується питома вага розглядуваних масивів.

Хочу скористати з нагоди, щоб зробити ще одну, останню заувагу. Зовсім убого виглядає мемуаристика самих чекістів, причому в ній явно виявляється і апологетика щодо минулого, й виконання якихось нових завдань. Тут вирізняються видання державного терориста Павла Судоплатова [130] та Георгія Саннікова, які подали багато матеріалів про свою боротьбу проти України [131]. Цікаво, що з огляду на зміну кон’юнктури свої міркування про "розгром збройного націоналістичного підпілля в Західній Україні та Прибалтиці" Судоплатов завершив таким плутаним твердженням:

"Да, до 1992 года Украина не являлась полностью независимым государством, но я по-прежнему считаю себя украинцем – одним из тех, кто в какой-то мере способствовал созданию того положения, какое она приобрела в рамках Советского Союза. Вес, который имела Украина, укрепление ее престижа в СССР и за рубежом стали прелюдией к обретению ею совершенно нового статуса независимого государства после распада Советского Союза" [132].

Ідеологічна боротьба триває.

82. Див.: Адамович А. Задачи изучения СССР в области идеологии и культуры // VI конференция Института по изучению СССР. Мюнхен, 1955. С. 32-40;

Ковалевский Н. Задачи изучения СССР в области социальной и политической // VI конференция Института по изучению СССР. Мюнхен, 1955. С. 23-31;

Кох Г. Советоведение, советознание или советология // VI конференция Института по изучению СССР. Мюнхен, 1955. С. 8-22.

83. Данько Микола. СССР вязниця народів. Другий наклад. Буенос Айрес: Перемога, 1947. 37 с.

Видавництво і книгарня «Перемога» існували у 1947-57 в Буенос-Айресі. Їх провадили Смдір Кравець і М.Паренюк. Видавництво випустило бл. 50 книжок і 78 чисел літературного журналу «Пороги» (1949-57). Дж.: ЕУ. VI (1970), 2011.

84. Kravchenko Victor (11 жовтня 1905, Катеринослав – 25 лютого 1966). I choose Freedom: The Personal and Political Life of a Soviet Official. New York, 1946. 496 p.

Переклад: Кравченко Віктор Андрійович. Я вибрав волю: Особисте й політичне життя совєтського урядовця. Торонто: Укр. робітник, 1948. [8], 497 с.

Про нього див.: Струве Ґлєб Петрович (1898-1985). Русская литература в изгнании. Изд. 3, испр. и доп. Париж; Москва, 1996. С. 323.

85. Приходько Микола Федорович (23 грудня 1907 – ?). Я прошу слова. Буенос Айрес: Перемога, 1949. 78 с.;

Його ж. На роздоріжжах смерті. Вінніпеґ: Тризуб, 1949. 158 с.;

Prychodko N. I was in Siberia // Ukrainian Quarterly. 1951. Vol. 7. # 4. P. 358-361;

Його ж. Від Сибіру до Канади: Повість-хроніка. Буенос-Айрес: Юліян Середяк, 1979. 305 с.

Свою роботу над мемуарами автор розпочав ще під час німецької окупації, див.: Спогади політв»язня // Відродження. Ромни, 1942. 28 серпня. № 66. С. 2.

Див. про нього: Ukrainians in North America: A Biographical Directory of Noteworthy Men and Women of Ukrainian Origin in the United States and Canada / Ed. Dmytro M. Shtohryn. Champaign, Illinois, 1975. P. 265;

Марунчак Михайло (нар. 4 жовтня 1914, с. Далешів Городенського пов.). Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпеґ, 1986. С. 525.

86. Суслик Р.Л. (Рись Левко [Леонтій] Денисович; 16 червня 1901, хут. Недільківщина Зіньків. пов. Полт. губ. – 13 травня 1997, м. Редінг, Англія) Криваві сторінки з неписаних літописів. Англія, 1956. [4], 337 c.

Інші праці: Сумні спогади: 1933 рік на Полтавщині. На чужині, 1951. 29 с.;

Він має задуху: на марґінесі пленуму ЦК партії у Москві. Лондон: Накладом автора, 1961. 31 с.

Дж.: Ротач Петро Петрович (1925-2007). Розвіяні по чужині: Полтавці на еміґрації: Короткий біобібліогр. довідник. Полтава, 1998. С. 137.

87. Каздоба Кузьма Прохорович (20 жовтня 1907, хут. Новий Ставок Арбузинськ. вол. на Херсонщині – 11 квітня 1984, Аделаїда, Австралія). Заметений шлях: Спогади про хресну дорогу розкуркулених. Мюнхен; Аделаїда, 1974. 367 с.

Про автора див.: Енциклопедія української діяспори. Том 4. К. та ін., 1995. С. 90.

88. Дубровський Василь Васильович (19 травня 1897, Чернігів – 23 квітня 1966, Річмонд, Вірджінія, США). 2-й Відділ БАМЛАГ'у ГПУ-НКВД. Нью-Йорк: Наша Батьківщина, 1965. 81 с.

89. Дубровський В. Машина масового вбивства. Мюнхен: Укр. селянин, 1954. 40 с.

90. Костюк Григорій Олександрович (25 жовтня 1902, с. Боришківці біля Кам’янця-Подільського – 3 жовтня 2002, США). Зустрічі і прощання: Спогади. Кн. І. Едмонтон: КІУС, 1987. С. 485-660.

Дж.: Новини з Академії. New York, 2002. Ч. 26. С. 14.

91. Гуменна Докія Кузьмівна (10 березня 1904, Жашків – 4 квітня 1996, США). Дар Евдотеї: Іспит пам’яті. Ч. 1-2. Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1990.

Дж.: Новини з Академії. New York, 1996. Ч. 20. С. 12.

92. Babenko A. Is an underground possible in Russia? // The New International. 1949. December;

Zurichenko A. How a camp was built? // The Challenge. 1950. October. Vol. 1. # 2;

Grishchenko M. One of millions // The Challenge. 1951. October. Vol. 1. # 6;

Yakovenko Y. Among top criminals // The Challenge. 1951. April. Vol. 4. # 4.

93. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49863 ФП. Арк. 206.

94. Штепа (Штеппа) Константин Феодосьевич (псевд. Н.Громов, В.Лагодин, К.Федоров; 3 грудня 1896, Лохвиця — 19 листопада 1958, Нью-Йорк). Советская система управления массами и ее психологические последствия. Мюнхен, 1951.

Его же. Сталин и идеологическая борьба в партии ко времени ХIХ-го съезда // Материалы Конференции […] 20-22 марта 1953. Мюнхен: Ин-т по изучению истории и культуры СССР, 1953. С. 8-22;

В плену коммунизма // Новый журнал. Кн. LVII. Нью-Йорк, 1959. С. 169-190;

Его же. Ежовщина // Там само. Кн. LVIIІ. 1959. С. 143-168; Кн. 59. 1960. С. 157-181.

95. Штепа К., Гоутерманс Фрідріх. Чистка в Росії. Х.: Фоліо, 2000. 176 с.

Пор.: Френкель Виктор Яковлевич. Профессор Фридрих Хоутерманс: работы, жизнь, судьба. СПб., 1997. 200 с.;

Верба Ігор Володимирович (нар. 30 жовтня 1962). Кость Штеппа // УІЖ. 1999. Травень-червень. № 3 (426). С. 97-112; № 4. С. 98-114;

Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.). К.: Прайм-М, 2004. С. 315 (І.Верба).

96. Beck F. & Godin W. Russian purge and the extraction of confessions. Transl. from German E.Mosbacher & D.Porter. New York: Viking Press, 1951. 277 p.

97. Гамрецький Юрій Маркович (1 січня 1930, м. Шепетівка Хмельницької обл. – 28 січня 2003, м. Сан-Франциско, США). Антирадянські дослідження мюнхенських «науковців» // Зарубіжні видання про Україну. К., 1969. № 2 (4). С. 68-76;

Рубльов Ол. Інститут з вивчення СРСР // Енциклопедія історії України. Том 3: Е – Й. К.: Наукова думка, 2005. С. 487.

98. Соловей Дмитро Федорович (23 жовтня ст.ст. 1888, Полтавська губ. – 9 липня 1966, США). Голгота України. Част. І. Вінніпеґ: Укр. голос, 1953.

Див.: Соловей Дмитро. Україна в системі совєтського колоніялізму. Мюнхен, 1959. 205 с.;

Його ж. Розгром Полтави: Спогади з часів визвольних змагань українського народу, 1914-1921. Вінніпеґ: Тризуб, 1974. 207 с.

Дж.: Петренко П.Й. Один з останніх могікан: пам’яті Дмитра Солов’я. Нью-Йорк; Дітройт, 1968. 31 с.;

Ротач П. Розвіяні по чужині. С. 131-132.

99. Соловей Оксана Дмитрівна (7 лютого 1919 – 21 березня 2004, Міннеаполіс, США), письменниця, перекладач. – Дж.: Новини з Академії. New York, 2004. Ч. 28. С. 14; Ротач П. Розвіяні по чужині. С. 133.

100. Піґідо Федір Петрович (1 жовтня 1888, с. Стайки Київ. губ. – 11 листопада 1962, Німеччина). Україна під большевицькою окупацією: Матеріяли до історії боротьби українського народу в 1920-30 роках. Мюнхен, 1956.143 с.

101. Костюк Гр. Сталінізм в Україні: Генеза і наслідки: Дослідження і спостереження сучасника. К.: Смолоскип, 1995. 508 с.

102. Солженицын А.И. Архипелаг ГУЛаг, 1918­1956. Paris: YMCA-press, [части] І­VII, [1973-75].

103. Підгайний Семен Олександрович (17 квітня 1907, Кубань – 14 лист. 1965, Канада). Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1939-41. Новий Ульм: Прометей, 1947. 93 с.

104. Розанов [Романенко] Мих. Соловецкий концлагерь в монастыре, 1922-1939 годы. Кн. 1-3. [Frankfurt am Main: Possev-Verlag], 1979-87.

105. Канюка Олександер Кузьмович. Від Гужівки до Біломор-Каналу: Свідчення концтабірника 1930-х рр. Нью-Йорк, 1988. 205 с.

106. Савченко Василь. Безимлаг: Нарис із життя в совєтському концтаборі. Авґсбурґ, 1948. 57 с.

107. Яковлев Б. (Троицкий Николай Александрович; 20 квітня 1903, с. Вешкайма – ?). Концентрационные лагери СССР. Мюнхен, 1955. 256 с. Изд. 2: Лондон, Онтарио: Заря, 1983. 253 с.

108. Микулин Андрій. Концентраційні табори в Совєтському Союзі. Б.м.: ЗЧ ОУН, 1958. 228 с. (Бібліотека українського підпільника. Серія друга, ч. 2).

109. Розуміється, статті про таку установу в "Енциклопедії українознавства" немає.

110. Валин Е. В какой мере "русский коммунизм" – не русский // Новый журнал. Нью-Йорк, 1977. Кн. 127. С. 273-283.

111. Лавріненко Юрій Адріянович (3 травня 1905, с. Хижинці Звенигородського пов. Київ. губ. – 14 грудня 1987, Нью-Йорк). Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. [Paris:] Instytut literacki, 1959. 980 с.

Дж.: Поліщук В. Літописець "розстріляного відродження" // Розбудова держави. 1996. № 7. С. 52–54;

Українська революційно-демократична партія: УРДП-УДРП: Зб. мат. і док. / Упор. Олексій Коновал. Чикаго; К.: Фундація ім. Ів.Багряного, 1997. С. 242-244.

112. Лавріненко Юрій. Наші втрати: Матеріяли до біографічного словника репресованих у 1930-их роках в УРСР. К., Нью-Йорк: УВАН у США; Твім інтер, 2005. 256 с.

113. Кравців Богдан, син Миколи (5 травня 1904, с. Лопянка, пов. Долина, Бойківщина – 21 листопада 1975, Рутерфорд, Нью-Джерзі, США). На багряному коні революції. Б.м.: Пролог, 1960. 63 с.;

Чапленко Василь (18 березня ст. ст. 1900, с. Миколаївка Катериносл. губ. – 4 лютого 1990, Метаван, Нью-Джерзі, США). Пропащі сили: Українське письменство під комуністичним режимом 1920-1933. Вінніпеґ: УВАН, 1960. 143 с.

114. Зеров Михайло Костьович (літ. псевд. Михайло Орест, 26/14 листопада 1901, Зіньків — 12 березня 1963, Авґсбурґ). Разрушение культурно-исторических памятников в Киеве в 1934-1936 годах. Мюнхен, 1951. 21 с., 6 вкл. Підп.: Б.Микорский;

Укр. переклад: Микорський Б. Руйнування культурно-історичних пам’ятників у Києві в 1934-1936 роках // Український православний календар на 1956 рік. [St.Bound Brook, N.J, 1955]. С. 121-126.

115. Білокінь С. Биківня і Вінниця в історіографії терору // Білокінь С. Нові студії з історії большевизму, І-ІІІ. К., 2006. С. 24, 59, 211, 224.

116. Миллер Михаил Александрович (13/26 листопада 1883, слоб. Кам’яно-Міллеровська Області Війська Донського – 15 лютого 1968, Мюнхен). Уничтожение большевиками памятников истории, культуры и искусства в СССР // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1952. Том 3. Декабрь. С. 94-105;

Його ж. Советский музей в системе пропаганды // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1953. Апрель-июнь. № 5. С. 80-99;

Його ж. Нищення останніх національно-історичних пам’яток в Україні // Музейні вісті. Ontario, Cal., 1957. Кв. І-ІІ. С. 3-4;

Його ж. Доля українських археологів під Совєтами // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаґо, 1962. С. 112-126 (= ЗНТШ. Том CLXXIII).

117. Повстенко Олекса Іванович (25 лютого 1902, с. Кащове Под. губ. – 15 січня 1973). Історичні відомості // Його ж. Катедра Св. Софії у Києві. [New York,] 1954. С. 167-181 (= The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. 1954. Summer-Fall. Vol. III-IV. № 4 [10] – 1, 2 [11-12]. Спец. вид.).

Передрук уривка див.: Його ж. Пограбування релігійно-мистецьких цінностей Софії Київської // Нар. творчість та етнографія. 1997. № 4. С. 80–87.

Див. про нього: Ukrainians in North America. P. 393; Одарченко Петро. Олекса Повстенко – архітектор і мистецтвознавець // Сучасність. 1973. Ч. 9 (153). Передрук: Одарченко П. Видатні українські діячі: Статті, нариси. К.: Смолоскип, 1999. С. 7-23.

118. Sichynsky Volodymyr (Січинський Володимир Євтимович, 12 червня 1894, Кам’янець-Подільський – 25 червня 1962, в. Патерсон, штат Нью-Джерсі, США). Destruction of Ukrainian Monuments of Art and Culture under the Soviet Russian Administration between 1917-1957. New York, 1958. 24 p.

Див.: Кейван Іван (16 вересня 1909, Снятин. пов. – 18 вересня 1992, Едмонтон). Володимир Січинський – архітект, мистець-графік, мистецтвознавець, дослідник. Торонто: Євшан-зілля, 1957. 80 с.

119. Килимник Степан (5 січня 1890, Под. губ. – 10 травня 1963, Торонто). Зруйнування київських святинь // Віра й культура. Winnipeg, 1957. Листопад. Ч. 1 (49). С. 10-12; 1958. Січень. Ч. 3 (51). С. 17-20;

Гребля В. Нищення большевиками культурно-історичних пам’яток у Києві // Український самостійник. Мюнхен, 1959. Ч. 4 (414). С. 9-14 (передр.: Калєндар «Рідна нива» на звичайний рік 1961. Вінніпеґ: Екклезія, [1960]. С. 107-114).

120. Геврик Тит (нар. 13 липня 1936, Дрогобич). Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. Вид. 2. Нью Йорк, 1987. 64 с.

121. Williams Robert. Dumping Oils: Soviet Art Sales and Soviet-American Relations, 1928-1933. Washington, D.C.: The Wilson Center, [1977];

Його ж. Russian Art and American Money, 1900-1940. Cambridge: Harvard University Press, 1980;

Його ж. Russia Imagined: Art, Culture and National Identity, 1840-1995. New York: P.Lang, 1997;

Замутненное зеркало (A Dark Mirror): Материалы из собраний Романовых и библиотек императорских и великокняжеских дворцов в Нью-Йоркской Публичной библиотеке: Перечень и руководство для исследования / Составитель Роберт Дэвис мл. Нью-Йорк: Norman Ross Publishing Inc., 1999. P. 1-47.

122. Верига Василь (нар. 3 січня 1922, Тернопільщина). Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922 р. // Богословія. Том L. Рим, 1986. С. 101-142. Том LI. 1987. С. 37-92.

Пор.: Його ж. Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922 р. / НДІ ім. О.Ольжича. Нью-Йорк; Торонто; К.: Вид-во ім. О.Теліги, 1996. 190 с.;

Його ж. Конфіскація церковних цінностей // Його ж. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр. Том 2. Львів, 1998. С. 349-351.

123. Див. про нього: Ukrainians in North America. P.129.

124. Новини з Академії. New York, 2003. Ч. 27. С. 14.

125. Kamenetsky Ihor. The Tragedy of Vinnytsia. Toronto; New York, 1989; Вінниця: Злочин без кари / Ред. і упор. Є.Сверстюк, О.Скоп. К.: Воскресіння, 1994.

126. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. Berlin, 1944. 282 S.

127. Сайерс Майкл и Кан Альберт. Тайная война против Советской России. М.: Гос. изд-во иностр. лит-ры, 1947. 456 с. Одночасно з цією книжкою те саме видавництво випустило їхню книжку "Тайная война против Америки".

128. Холмогоров Егор. // Отечественные записки. 2003. № 1.

129. Сядристий Микола Сергійович (нар. 1 вересня 1937). Передумови і наслідки // Київський вісник. 1990. 31 жовтня. № 249 (3848);

Шаповал Юрій Іванович (нар. 30 липня 1953). Наслідки чого? // Там само;

Клід Богдан. Історія і політика: Боротьба навколо спадщини Михайла Грушевського // Укр. історик. Том 28-29. Нью-Йорк, etc., 1991-1992. Ч. 3-4 (110-111); 1-4 (112-115). С. 187-194;

Klid Bohdan W. The Struggle Over Mykhailo Hrushevs’kyi: Recent Soviet Polemics // Canadian Slavonic Papers. Vol. XXXIII. 1991. March. № 1. P. 34-40;

Роженко Микола Маркович (нар. 1 лютого 1936, с. Западинці Летичівського р-ну Хмельницької обл.). КҐБістські архіви дають свідчення тільки «своїм» // Веч. Київ. 2000. 6 липня. № 113 (16575). С. 4;

Його ж. Спецдозвіл на пам’ять: Про заборону на дослідження архівів колишнього КГБ // Політика і культура. 2000. 1-7 серпня. № 27 (62). С. 34-36;

Кузьменко Василий. «Ориентировать» нас стараются выборочно… // Персонал. 2004. № 8. С. 52-54;

Кузьменко В., Роженко М. Судові потуги І.Саприкіної // Слово. 2004. Ч. 3 (110). С. 1-2.

130. Судоплатов Павел Анатольевич (1907-1996). Спецоперации: Лубянка и Кремль, 1930-1950 годы. М.: Олма-Пресс, 1997. 687 с.

Див. також: Судоплатов Андрей Павлович. Тайная жизнь генерала Судоплатова: Правда и вымыслы о моем отце. Кн. 1-2. М.: Современник, ОЛМА-пресс, 1998.

Пор.: Мудрик-Мечник Степан. Павел Судоплатов – убивця полковника Євгена Коновальця // Мудрик-Мечник С. ОУН в Україні і за кордоном під проводом С.Бандери. Львів: Галицька Видавнича Спілка, 1997. С. 132-135;

Коваль Валентин. Зізнання убивці [П.Судоплатова]: Як було здійснено замах на полковника Є.Коновальця // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1995. № 1-2. С. 302-311.

131. Санников Георгий. Большая охота. М.: Олма-Пресс, 2002. 510 с.

132. Судоплатов П.А. Спецоперации. С. 423.