ХХ з’їзд КПРС на півсторічній відстані
Сергій Білокінь
ХХ з’їзд став зовнішнім виявом підкилимної боротьби кремлівських бульдогів, завданням якої стала перебудова системи управління СРСР після смерті Хазяїна. Найвища совєцька партноменклатура, вся заляпана у крові не по лікті, а по плечі, вийшла сам на сам із винищуваним протягом кількох десятиріч народом. Вона перешикувала свої ряди, деким із свого кола пожертвувала й здійснила головне – забезпечила собі дальше панування.
Члени Політбюра ще не виглядали тими безсилими геронтократами, які в часи Брежнєва дбали тільки про те, щоб, поки вони живі, жодних змін у цій країні не відбулось. На початку 1950-х вони були ще при здоров’ї, справді повні сил, а політична ситуація внаслідок війни розбалансувалася й легко надавалась до неминучого реформування.
Усі вони чудово усвідомлювали, що, лежачи в окопах, озброєні мужчини в години того затишку, що наставав після боїв, мріяли зовсім не про відновлення, посилення й поглиблення совєцького партійно-державного тоталітаризму й людської безправності, а про якісь зовсім нові перспективи, включно з розподілом землі. Ці сподівання тільки посилювались протягом знов же таки недовгих перерв між так само кривавими, але тепер уже тільки переможними боями, під час передислокацій, коли у ході свого маршу європейськими країнами вони мали можливість оглядати, як там живуть люди.
Важливий, але не досліджений момент – світогляд тих людей. Які думки могли бродити в головах солдатів та офіцерів совєцьких окупаційних військ, дають уявлення вірші музикознавця Михайла Головащенка, який теж перебував тоді в Берліні. Це несподівано й страшно як для представника переможної армії, але він писав про офіційних поетів (Тичину? Бажана? Рильського?) дослівно таке:
А ви, недолюдки прокляті,
За гріш нікчемний продались
[…].
Прийде час, –
петля найдеться і для вас.
А я співатиму пісні
Про кращу долю навесні,
Щоб сонце правди засіяло,
Щоб заспівала вся земля,
Як при Богданові співала,
І щоб в Украйні засіяла
В руках гетьманських булава !
Дата цього вірша – 20 листопада 1949 року. Повторюю: сорок дев’ятого року! Місце написання – Берлін [1]. Скільки він мав одержати за такого вірша? 25 років? Це залежало, звичайно, від його поведінки на слідстві. Головащенко якось проскочив. Видав книжки про Соломію Крушельницьку, Модеста Менцинського, Олександра Кошиця, надрукував сотні статей у пресі.
Мій батько [2], – у повоєнні роки співробітник союзної комендатури, представник СРСР у комітеті з кадрів та денацифікації, – уже на початку 1960-х декламував на хатніх застіллях повний текст поеми Миколи Вороного “Євшан-зілля”. Тексту вдома не було, це збереглось у пам’яті від його студентських літ.
Вояки окупаційної армії, переможці Гітлера, балансували між строком у ИТЛ і доброю кар’єрою.
Демобілізацію було успішно проведено, лишалось перехопить ініціативу щодо конкретних кроків. Як бачимо, Сталін помер більш ніж своєчасно. Для дальшої перебудови він став важким і навіть небезпечним, особливо для декого в Кремлі, гальмом.
Не дивно, що після ХХ з’їзду в студентських аудиторіях історики так охоче розповідали про тріумфальний марш Александра І до Парижа, що перетворився для мислячих дворян на ознайомлювальну екскурсію. Звичайно, Андрій Калістратович Буцик [3] не міг дозволити собі поглибити цей сюжет за рахунок масового вступу російських офіцерів у масонські ложі, що було не більш, але й не менш як протестом проти режиму російського самодержавства. Заходячи ще далі, він ніби міг поговорити про якийсь третій шлях – розбудови імперії на органічних руських засадах. Але в Росії міцної демократичної традиції не було ніколи й ніде – ще від Новгородської республіки. За моїх часів Буцик ішов на професора, що й сталося 1968 року, тому говорив тільки дозовано.
Так і майже всі інші. За старою звичкою, ті, хто прожив два десятиріччя під большевиками, боролись із режимом тільки на папері. А ще частіше – в усній формі. Люди потомились. На смерть Сталіна відгукнулись тисячі душ, які завалили ЦК, Верховну раду й прокуратуру своїми вимогами про перегляд їхніх справ. Як свідчить колишній прокурор Леонід Абраменко, “писали лагерники, ссыльные, выселенные и депортированные; писали отцы, матери, жены, дети и иные родственники расстрелянных и замученных в бесчисленных зонах ГУЛАГа […]» [4].
Хоч як це парадоксально, з ідеєю глибокої демократизації виступив такий успішний управлінець, як Лаврентій Павлович Берія. Краще за інших – за посадою – він знав масштаб незадоволення народу. Але його ініціатива була провальна. Мислячи глибоко міфологічно й емблематично, а прямо сказавши, мислячи глибоко по суті, люди пов’язували Берію з відомством, яке він очолював, а тому всі його боялись і глибоко ненавиділи.
На похороні вождя, стоячи на мавзолеї поруч із Молотовим, Берія дав сиґнал, що це він його прибрав. Може й так, тим більше коли говорити не про пряме убивство, а лише про неподання медичної допомоги безпомічному тиранові, який не подужав узяти собі пляшки “Боржомі” й конав у випарах власної сечі. Це відкривало усім його колегам колосальні кар’єрні перспективи, не так щодо назв посад, які вони обіймали й без того, як функціонального наповнення цих посад. Але приголомшені новизною того відчуття свободи, до якого вони явно не звикли, вони навіть за це не були йому вдячні. Але не тільки тому, що розгубились. Сиґнал Берії не почули, бо не хотіли почути. Ситуація вимагала чогось публічнішого. Його не підтримали, оскільки боялись. Коли помер Сталін, зграя членів Політбюра спершу були готові, здається, кинутись урозтіч, так їх роздирали внутрішні особисті протиріччя й чвари. Вони надто одне другому набридли, тому розіграли байку Крилова про запряжених в одного воза лебедя, щуку й рака.
Звичайно, якщо порівнювать об’єктивки, Берія мав і переваги. Усі партайгеноссе знали, що це він і ніхто інший щойно здійснив справу загальноісторичного масштабу – атомний проект, що дав керівництву цієї країни в руки зброю, яка комусь могла привидитись хіба що уві сні. Однак йому це й не допомогло, він не став тріумфатором. Затаврований однозначним грифом “совершенно секретно”, його успіх був анонімний. Народ тоді не довідався, а щиро кажучи, й тепер не дуже знає, що це саме Берія, наш благодійник, ініціював здійснення реабілітацій, для так званих національних республік лобіював кар’єрні інтереси націоналів і ще багато чого іншого.
Він став закладником глобальної системи глибоко розгалуженої, а від того всеохопної, не потрійної, а десятикратної секретності державних таємниць, у створенні якої сам узяв найактивнішу участь і повалити яку за всіляким клопотом тих днів не здогадався, та й не зміг би. Хто б йому таке дозволив?! А щоб уявити масштаб утаємничення інформації, наведу такий факт. 1954 року у виданні “Вестник Института по изучению истории и культуры СССР”, що виходив на кошти американського держдепартаменту у Мюнхені й куди стікалась інформація від усієї американської розвідки, було надруковано статтю “Существует ли БАМ?” [5]. До речі, в автора вийшло, що 1954 року ніякого БАМ’у не існувало. Або інший приклад. На початку 1956 року зубр антисовєтизму Абдурахман Авторханов розпочав свою статтю про ХХ з’їзд, написану на своїх давніх заготовках, із такого:
“Когда пишется эта статья, еще неизвестен точный текст речи Н.Хрущева от 25 февраля 1956 г. на закрытом заседании ХХ съезда КПСС. [Однако] эту речь, после выступлений Ульбрихта, Тольятти, Дюкло и Маленкова (в Лондоне), можно считать действительно произнесенной» [6].
Цинічно перехоплюючи ініціативу ще розбурханого народу як речник силових відомств, Берія прагнув уже назавжди стати понад партійною номенклатурою. Але остання, теж не ликом шита, шостим чуттям відчувала в цьому тільки пряму й глибоку небезпеку. Бо усіх тодішніх високопосадовців як перша й найголовніша емоція об’єднав страх, тваринний страх перед викриттям, тому так легко й швидко найрухливішому й найініціативнішому з них Хрущову пощастило організувати змову, що може носити його ім’я. Попросту сказавши, Берію люто ненавиділи одностайно, зрештою, як і всі вони одне другого.
У їхній зграї жоден з них не був, м’яко кажучи, без гріха. Якщо сказати прямо, це були злочинці. Принаймні саме так казав про себе член із найбільшим стажем Мікоян.
У тих сферах, якими вони відали, вони зробили дуже багато доброго для держави: будували заводи й цілі міста, прокладали шосе, залізниці й повітряні комунікації, всі мали нагороди за війну, організовували добування корисних копалин (тільки чиїми руками?!), а тепер дозволяли молоді набиратись освіти – так, як самі вони ту освіту для них розуміли. Ідучи шляхами, якими свого часу прокотився коток масового терору, вони зрештою таки пішли на проведення так само масових реабілітацій. Але усі свої звершення вони досягали глибоко злочинними методами.
Поспєловська доповідь, авторство якої за звичкою клептомана привласнив собі Перший, готувалась глибоко таємно від народу. Але тільки не від членів Політбюра, – з таким у цьому середовищі заховатись було нереально. Розуміється, таку доповідь за тиждень і не підготуєш. Більше того, вони її у своєму колі обговорювали. Допущені до архівних справ люди розгортали їх чи не вперше для себе. Якщо добре адаптована для масового сприйняття доповідь з передбаченими шлюзами для каналізації людських емоцій, все-таки струснула не тільки країною, а й цілим світом, можна тільки уявити потрясіння найвищого керівництва під час її підготовки й написання. Адже вони знали історію своєї країни на кілька порядків більше й докладніше, аніж у доповіді написалося. Але й назване паралізувало їхню волю. Все-таки їх вразило те, який океан реалій зберігся в луб’янських архівах – у тих справах, на яких так довго сидів той самий Берія з усіма своїми далекосяжними планами разом узятий. І тепер уже як одкровення вони сприйняли те, що всі ці матеріали були вже не в руках чекістів, а в їхніх – партійних. Страх попустив.
Буквально на другий день після смерті Сталіна деякі принципові його рішення було відмінено. Молотову й іншим сподвижникам перестало вже щось загрожувати. Відразу випустили кількох із їхнього середовища, наприклад, автора міфологічних фільмів про Леніна – Каплера (за відомостями Роя Медведєва, 6 березня! [7]). Закрили справу лікарів.
Тепер питання зводилось тільки до того, наважиться Хрущов чи не наважиться.
За кілька років, уже перемігши й здобувши всю повноту влади, він здійснив в Україні, де безчинствував перед війною, глибоку архівну реформу, а точніше сказавши, провів глибоко кримінальну акцію, що увічнювала його перемогу. За його прямим дорученням, під еґідою Сєрова призначені на це фахівці відібрали й вивезли до Москви всю документацію про його, нашого дорогого Микити Сергійовича, злочини. Щоб до цього не повертатися, скажу, що слідами Хрущова раз-по-раз ходили його наступники. Микола Михайлович Голушко вивіз до Москви документацію, як саме було упокорено Західну Україну. Навіть без якихось додатків і поширення теми ці документи могли ініціювати, тягли на новий трибунал, щось на кшталт нюрнберзького, який комусь іще досі ввижається за зразок справедливого судівництва. Офіцери з Луб’янки послідовно й систематично вивозили компромат проти посадовців УРСР і постсовєцької, про людське око незалежної, України, якими можна було відтак легко керувати. Гостро необхідну для щоденних потреб інформацію про аґентуру.
Усі ми чули баєчку “від Кравчука” про аґентів, обраних до українського парламенту, справи яких він навіть не погортав і які відтак просто знищили. Звичайно, як жарт це й непогано. Але гріш ціна у базарний день була б ФСБ та СБУ, якби вони до своїх архівних матеріалів ставилися так недбайливо.
Вийшовши з України, режим залишив у її архівах, на найголовніших стелажах випотрошені полиці, – там, де стояло найважливіше. У тій своїй акції Хрущов, можливо, був перший. Але посвячені в цю справу функціонери сприйняли її із цілковитим зрозумінням і навіть заздрістю. Зрештою, Хрущов перший і не був. Той самий Мікоян як керівник відповідного наркомату (з 14 серпня 1926 до 22 листопада 1930-го й від 29 листопада 1938 до 4 березня 1949) торгував музейними експонатами, забраними з фондів та експозицій. Ще за царя в Україні розкопували могили, про що писав Шевченко, й вивозили знайдене. “Пусть воюют”, – сказав міністр культури Російської Федерації Сідоров на міркування, як би це повернути.
Із Хрущова був не просто ініціативна людина, а й відчайдушний гравець. Такий він вродився, така вже натура. Перед ним ще ніхто не стукав взуттям. Не додумався, що енергійну молодь можна й треба заслати у глушину цілинних земель, де вся її енергія й залишиться. 1956 року Хрущов таки наважився. І виграв. На його нову роль звернув увагу Авторханов:
«Несмотря на новый культ «коллективного руководства», ХХ съезд прошел под знаком престижа одного человека: Хрущев открыл съезд, Хрущев сделал политический доклад, он же и закрыл съезд. Даже при Сталине было иначе: один из членов Политбюро торжественно открывал съезд, генеральный секретарь делал доклад, а другой член Политбюро закрывал его» [8].
Проаналізувавши спробу Берії як пробну кулю, Хрущов пройшов той самий шлях, вже ніде не схибивши.
Колеги настільки розгубилися, що ще не могли зосередитись, аби розіграти одностайність з бучними оваціями. У Кремлі панувала анархія й тимчасові групки й коаліції, розміри і склад яких постійно змінювались. Кілька незадоволених поворотом подій конкурентів мляво протестували, за це потім на них навісили “антипартійну групу”. Отож і вийшло так, ніби влада вирішила кимось із свого кола пожертвувати. А вони про таке й не задумувалися, просто так склалось. Такі високопосадовці, як Молотов, Каганович і Маленков, “и примкнувший к ним Шепилов”, і неназваний тоді Ворошилов і ще хтось попросту не виявили супротивної ініціативи.
Підтримати Берію було небезпечно й страшно, підтримати Хрущова – довелося. Він виступив лише проти своїх особистих конкурентів, але клас управлінців міг не турбуватись, їм ніщо не загрожувало. Більше того. Порятунок сталінської партійної номенклатури став першим і найголовнішим результатом ХХ з’їзду КПРС.
Інформаційний вибух – одне діло. Але на ХХ з’їзді, саме в той момент, який я і не називаю і ніколи не назву моментом істини, делегати й народні обранці справді забезпечували собі дальше панування і майбутнє довгожительство, яке згодом стало викликати заздрість, як тепер кажуть, серед політичної еліти світу. І в той момент це було найголовніше. Для шостої частини світового суходолу, де проживало 220 мільйонів населення, серед них іще мирні чеченці, на низькому старті – злодії, які або самі, або діти їхні з часом мали стати, за нинішньою термінологією, бізнесменами (у 1950-ті вони могли красти хіба що свої власні партійні внески), погодьмося, що для такої держави кілька десятків років відносного спокою – це зовсім не так уже й мало.
Критику Сталіна не можна розглядати окремо від поставленого тоді й теж успішно виконаного ширшого завдання – розбудови нової ідеології. За великим рахунком, це була та сама комуністична ідеологія – що в Леніна, що в Сталіна. Для них це було зручно. Комуністичну ідеологію вони здали за Горбачова.
Уже мюнхенські видавці хрущовської доповіді звернули увагу на те, що розвінчування Сталіна у його виконанні не виходить поза межі сталінського деспотичного ставлення до партійних кіл: «Все его политические и социальные преступления против народа – террор, преследование церкви, введение нового крепостного права, коллективизация и прикрепление рабочих к производству – никакой критики у Хрущева не вызывает» [9]. Слово сказане. Сталінське деспотичне ставлення до партійних кіл – ось що критикував Хрущов, а не культ комуністичної сваволі. Відводячи увагу читачів трохи вбік, трошки в поспіху він це назвав “культ особи”.
Якщо по правді, у Росії існувала звичка до культів. Улітку 1919 року харківська газета “Народное дело” повідомляла, що передбачались такі перейменування:
Сумська вул. – на вул. генерала Денікіна,
Театральна пл. – на пл. адмірала Колчака,
Конторська вул. – на вул. генерала Корнілова [10].
„По Старо-Московской ул., – писав журналіст, – в город вошли первые части освободивших Харьков войск. Эту улицу будет предложено назвать улицей Добровольческой армии” [11].
За большевиків Катеринослав було перейменовано на Дніпропетровськ, а Єлизаветград – на Зінов’євськ. Мала Президія ЦВК УРСР 19 лютого 1929 року надала райраді м.Криворіжжя (Кривого Рогу) ім’я Бухаріна, а 7 січня 1929 року – школі комскладу РСМ УРСР у Києві ім’я Балицького. 1936 року швейна фабрика у Дніпропетровську і радгосп «Веселі Терни» на Дніпропетровщині одержав ім’я Хатаєвича [12]. Надання імен большевицьких чиновників населеним пунктам, установам та організаціям давало привід тиснути на свідомість людей і нагнітати істерію [13]. Зрештою, Хрущов не мав нічого й проти культу як такого, маючи на увазі правильний культ. Він казав дослівно таке:
«Чем у нас иной раз измеряется авторитет и значение того или иного руководителя? Да тем, что его именем названо столько-то городов, заводов и фабрик, столько-то колхозов и совхозов» [14].
Великий клопіт мало начальство після арештів цих людей. В Ухт-Печлазі існував клуб ім.Косолапкіна, бакінського партійця-чекіста, що потрапив до табору разом із своїм колегою, колишнім начальником бакинського ЧК, відтак – Ухт-Печлаґу [15]. 17 липня 1937 року закриті партійні збори київської школи удосконалення керівного складу міліції ухвалили:
«[…] партийное собрание возбуждает ходатайство перед президиумом ВЦИК”а УССР о снятии с Киевской школы усовершенствования начсостава РК Милиции трижды презренного нами имени Балицкого» [16].
Введене 1956 року поняття культу особи Сталіна було абсурдне уже за самим своїм змістом. Солженіцин розповів про в’язня-німця, що не мав однієї ноги:
«В одну оправку конвоир толкнул его в тамбуре перед уборной, Шульц упал. Конвоир, осердясь, стал его еще бить, – и, не умея подняться под его ударами, Шульц вползал в грязную уборную ползком. Конвоиры хохотали. Это, кажется, названо «культ личности Сталина» [17].
Єдиний раціональний зміст на швидку руч зкроєного поняття саме й полягав у тому, щоб усі злочини режиму персоніфікувати в одній-єдиній особі, і це служило інтересам усім його поплічникам і виконавцям – усій сталінській номенклатурі. Ревізіоністи ХХ з’їзду вказали такого «цапа-відбувайла» – це був Сталін. Дивно, коли не на систему, а на одним-єдину людину вішають усе нові й нові злочини уже в наш час.
На 40 з’їзді Комуністичної партії України (2005), де вітійствував Петро Симоненко, зал було прикрашено написами: “Славные традиции”, “Передовая идея”, «Современная партия» [18]. 50 років тому партія таки пожертвувала частиною своїх традицій. Реабілітувати Бухаріна, Зінов’єва, Каменєва, а передусім Троцького, Хрущов не наважився, хоча не дуже зрозуміло, чим конкретно вони відрязнялись від тих, кому пощастило? Зрештою, сам Хрущов був Троцькому далеко не чужа людина.
Про завзяту боротьбу, що розгорілась під час формування нової ідеології, а розгорілась вона довкола питання реабілітацій [19], свідчить виступ Шелепіна на вузькому зібранні ленінградського партактиву:
“Мы восстановим славное имя товарища Сталина в рабочем порядке. Не сомневайтесь! Это Хрущев – он ведь сам был настоящим троцкистом! – повел антипартийную политику и реабилитировал всех подряд, без разбора… Мы уже составили список на 25 тысяч лиц неправильно реабилитированных. И будем продолжать эту работу” [20].
Хрущовські реабілітації виглядали справді якось однобічно. 14 листопада 1955 року у Москві допитали ветерана ОҐПУ-НКВД, де він працював з 1929 року по 1946 рік, Якова Матусова [21]. Протягом цих років через руки Матусова пройшли десятки й сотні справ на людей різних соціальних груп і професій. Але 1955 року його розпитували тільки про справи секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, кандидата в члени ЦК КПРС Константина Стриєвського, помічника начальника відділення 4 відділу ҐУҐБ Подольського, секретаря Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) Шеболдаєва тощо [22].
Крім партійних діячів, повним ходом реабілітовували чекістів, і цю лінію охоче продовжив Брежнєв. А потім Кравчук [23]. 1956 року був реабілітований визначний чекіст, один з керівників кримських розстрілів 1920 року Єфим Євдокімов [24], 23 травня 1956 року – Савелій Цикліс («за отсутствием состава преступления») [25], 5 серпня 1956 року – Андрей Лєпін, 17 жовтня 1956 року – Александр Санін-Затурянський («за отсутствием состава преступления») [26], 8 грудня 1956 року – Лев Сороцький («за отсутствием состава преступления») [27], 1957 – закулісний режисер процесу «Спілки визволення України» Валерій Ґорожанін (Кудельський), 15 жовтня 1957 року – Николай Кулеша, 3 грудня 1957 року – Олександр Ткаченко та багато-багато інших.
Вражає той винятково примітивний рівень, на якому провадилось розслідування справ. Зводячись до текстологічного зіставлення даних з окремих архівно-слідчих справ і опитування ветеранів відомства [28], воно відбувалось у тому самому слідчому управлінні КҐБ при РМ УРСР, і ось типовий зразок, що його затвердив 31 серпня 1956 року заступник голови КҐБ І.Головченко:
«Рубинштейн Н.Л. (осужден к ВМН), назвав в числе участников заговора Сороцкого, показал, что сам он был завербован в этот заговор в 1934 году Балицким. Однако Балицкий, будучи арестованным, показал, что в антисоветский заговор он был привлечен только в конце 1935 года и в числе завербованных им лиц Рубинштейна не назвал. […] Вновь допрошенные по делу бывшие работники органов НКВД Ткачевский Н.И. и Иткин И.П. показали, что в 1923 году у Сороцкого были колебания по вопросу о роли молодежи в партии, но на партийных собраниях он открыто признал неправильность своих взглядов и в практической работе искривлений политики партии не допускал» [29].
Це не невдалий, а, на жаль, абсолютно типовий приклад. Або з перевірки справи Леоніда Стрижевського:
«[…] проверкой по их делам установлено, что Сороцкий в 1923 году имел троцкистские ошибки, но никогда их не скрывал от партийных органов […]» [30].
Не знаєш, плакати чи сміятись. На думку пореформованої після ХХ з”їзду совєцької юриспруденції, усі названі вище чекісти, що «нічого не приховували від партійних органів», – неповинні громадяни, що стали жертвою сталінської сваволі.
Ніхто не збирається критикувати Хрущова огульно. За Сталіна золотий запас в СРСР був найбільший за всю історію країни (це потім його розтягли. Вивчення динаміки зросту золотого запасу – окреме питання). Але ясно, що за Хрущова більше коштів пішло на соціальне забезпечення. “Я вперше наїлася”, – казала удова репресованого письменника Дмитра Борзяка. Було вирішено житлову проблему. На півстоліття хрущовок вистачило. Але частина населення, – ті, що безідейні, – досі, уже більше за звичкою, добрим словом згадують суворого, але справедливого Сталіна. Зрештою, всі вони були комуністи – що Ленін, що Сталін, що Хрущов.
Наш земляк (народився в Могилів-Подільському, освіту одержував в університеті Св.Володимира), секретар Сталіна й мемуарист Борис Бажанов згадував:
«Для обеих групп, представлявших настоящее и будущее партии и власти, вопрос о благе народа никак не стоял, и его как-то даже неловко было ставить. Наблюдая их весь день в повседневной работе, я должен был с горечью заключить, что благо народа – последняя их забота» [31].
Як казав історик партії з Київського університету Іван Шевченко, ХХ з’їзд було проведено, щоб виловити останніх дурнів.
Примітки
1. Ще одна грань таланту // Культура і життя. 2004. 14 липня. № 25 (4090). С. 4; Русалка Дністрова. 1995. Листопад. Ч. 20 (66). Головащенко Михайло Іванович (20 листопада 1923, с. Кримки – ?), музикознавець, журналіст.
2. Білокінь Іван Петрович (26 березня / 8 квітня 1914, с. Кожанка Васильків. пов. Київ. губ. – 12 січня 1975, Київ), історик ботаніки, фізіолог рослин, доктор біологічних наук. Дж.: Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 32, 35, 36, 39, 44, 47, 48, 49, 54, 56, 65, 71–85, 83, 86.
3. Буцик Андрій Калістратович (17 липня 1906, с. Вишняки Хорол. пов. Полт. губ. – 1984, Київ). Дж.: Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.). К.: Прайм-М, 2004. С. 165.
4. Абраменко Леонид Михайлович (нар. 29 серпня 1930, м. Слов’янськ Донецької обл.). Последняя обитель: Крым, 1920-1921 годы. К., 2005. С. 454.
5. Таркос В. Существует ли БАМ? // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1954. Июль-август. № 4 (11). С. 39-56.
6. Авторханов Абдурахман Геназович (25 жовтня 1908 – 24 квітня 1997, Мюнхен). Политические итоги ХХ съезда КПСС и перспективы коллективного руководства // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1956. Апрель-июнь. № 2 (19). С. 5.
7. Юность. 1989. № 3. С. 76.
8. Там само.
9. Речь Хрущева на закрытом заседании ХХ съезда КПСС. Мюнхен, 1956. С. 2.
10. Переименование улиц // Народное дело. Х., 1919. 4 июля. № 8. Утреннее изд. С. 4.
11. Там само.
12. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 454. Арк. 209-211.
13. Пор.: Яковенко Ю. За право називатись бригадою ім. П.П.Постишева // Прол. правда. 1934. 1 листопада. № 252 (3854). С. 2.
14. Хрущев Никита Сергеевич (1894-1971). О культе личности и его последствиях: Доклад […] ХХ съезду Коммунистической партии Советского Союза, 25 февраля 1956 года // Известия ЦК КПСС. 1989. № 3 (290). С. 164.
15. Косолапкін Іван Ільїч (1875-1950), буровий майстер-нафтовик. 1929 направлений до Ухти. Дж.: Гірняк Йосип Йосипович (1895—1989). Спомини. Нью-Йорк: Сучасність, 1982. С. 396; Покаяние: Коми республиканский мартиролог жертв массовых политических репрессий. Том 8. Ч. 1. Сыктывкар, 2005. С. 176-181, 345-349, 439-441; Ч. 2. С. 795.
16. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 454. Арк. 152.
17. Солженицын Александр Исаевич (нар. 11 грудня 1918, Кисловодськ, Росія). Архипелаг ГУЛаг, 1918-1956: Опыт худ. исследования. [Том] І-ІІ. YMCA-Press, 1974. С. 496.
18. Киевский вестник. 2005. 8 декабря. № 126 (6124). С. 2.
19. Редакція. Кого реабілітує Микита Хрущов? // Нові дні. Торонто, 1956. Ч. 78/79. Липень-серпень. С. 29-31. Тут передруковано виступ П.Постишева "Про націоналістичний ухил в КП(б)У".
20. Антонов-Овсеенко Антон Владимирович (нар. 23 лютого 1920). Портрет тирана. New York: Khronika Press, 1980. С. 357.
21. Матусов Яков Наумович (1908, м. Мозир, потім Білорус. РСР – ?). Чекіст. Із службовців. Член компартії з 1938. Освіта незакінчена вища. У РККА в 1928-29, у прикорд. військах […], в ОГПУ-НКВД-МГБ з 1929 до червня 1946. Уповноважений, пом. нач. відділка і заст. нач. 1 і 2 відділків 4 відділу ГУГБ НКВД СРСР (СПО). Контролював розслідування справи Хатаєвича, Риндіна і Шеболдаєва, підписував протоколи допитів, брав участь у фальшуванні справи голови ЦК Союзу важкого машинобудування К.К.Стриєвського та ін. 1955 працював у юр. консультації Дзержинського р-ну м. Москви, адреса – Москва, вул. Горького, 15, пом. 28. Перебував на обліку в Дзержинському РК КПРС м. Москви. Одружений, мав четверо дітей. – Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32099 ФП / кор. 217. Арк. 102-108.
22. ЦДАГО України. № 32099 ФП / кор. 217. Арк. 102-108.
23. Пор.: Відозва С.Білоконя до Генерального прокурора України М.О.Потебенька // Визвольний шлях. 2000. Кн. 2 (623). С. 101-110.
24. Його життєпис див.: Шаповал Юрій Іванович (нар. 1953), Пристайко Володимир Ілліч, Золотарьов В. ЧК-ҐПУ-НКВД в Україні: Особи, факти, документи. К.: Абрис, 1997. С. 79-116.
25. ЦДАГО України. № 44539 ФП / кор. 676. Арк. 460.
26. Там само.
27. Там само.
28. Виглядало це менш-більш так: «Допрошенные свидетели Бендецкая А.И., Шумский И.Б., Петерс А.А., Карин-Даниленко С.Т., Хмелюк А.З., Лохматый-Будовский Х.Г., Ткачевский Н.И., Иткин И.П., много лет знавшие Сороцкого по совместной работе, характеризуют его положительно […]» (ЦДАГО України. № 44539 ФП / кор. 676. Арк. 406). До чекістів Бендецької, Шумського, Петерса, Каріна й Хмелюка претензій немає: вони діяли у правовому полі.
29. ЦДАГО України. № 44539 ФП / кор. 676. Арк. 404.
30. Там само. Арк. 419.
31. Бажанов Борис Георгійович (9 серпня 1900, Могилів-Подільський — 1982, Париж). Воспоминания бывшего секретаря Сталина. Изд. 2. Париж; Нью-Йорк: Третья волна, 1983. С.118.