Озброєний чоловік як перший
і головний ворог большевизму

Сергій Білокінь

У державному управлінні комуністична партія передбачала два головних завдання: формування нової породи людей – будівників комунізму – і ліквідацію тих, хто такими будівниками не міг бути [1]. Большевик-ленінець часів військового комунізму й червоного терору як психологічний тип мав два, здавалося б, несполучні обличчя. З одного боку, він втілювався в екзальтованого пропагандиста, чиє завдання зводилося до зомбування якомога ширшого кола людей. Навпаки, з другого боку, це був добре поінформований щодо справжнього стану речей схильний до садизму чекіст. Оптиміст і песиміст – крайнощі розбурханої людської істоти. Як писав генерал Д.А.Волкоґонов, «перераховувати, кого й що не любив Ленін, можна дуже довго. Він не любив увесь старий світ» [2].

Відповідно до панівного уявлення про класову будову суспільства переведенню через м’ясорубку репресій підлягало все суспільство в його повному обсязі – клас за класом, одна соціальна група за іншою [3]. Але передусім перебували під підозрою ті, що були найнебезпечніші, – озброєні чоловіки. Ті з них, що вже мали досвід боротьби з большевиками, підлягали якнайшвидшій ліквідації. Якщо влада була об’єктивно зацікавлена у створенні нової армії, щоб нести прапор світової комуни «до самих окраїн», – виконавши це завдання, т.зв. воєнспеци були відразу знищені у чекістській операції «Весна» (1931) [4].

Врангелівці, що лишились на території

Першого ж дня, як совєцька влада встановилась, 25 жовтня / 7 листопада 1917 року Петроградський військово-революційний комітет віддав наказ: «Офицеры, которые прямо и открыто не присоединились к совершившейся революции, должны быть немедленно арестованы, как враги» [5]. Ленін писав:

«Когда мне недавно тов. Троцкий сообщил, что у нас в военном ведомстве число офицеров составляет несколько десятков тысяч, тогда я получил конкретное представление, в чем заключается секрет использования нашего врага: как заставить строить коммунизм тех, кто являлся его противниками, строить коммунизм из кирпичей, которые подобраны капиталистами против нас!» [6].

Сповідуючи суто людоїдську, людиноненависницьку філософію, Ленін говорив не про конкретного офіцера, що звершив, припустімо, той чи інший злочин. За ворога він вважав, як бачимо, будь-якого офіцера. Навіть офіцер, що став на службу большевиків, лишався, виходить, ворогом, тільки його «використовували». Інакше кажучи, навіть таких офіцерів не гріх було знищити, коли б потреба в цих людях відпала, підросли свої фахівці.

Коли большевики займали якусь територію, вони широко застосовували загальну реєстрацію чоловічого населення та спеціалізовану реєстрацію колишніх військових [7]. У наказі Раковського начальникові тилу, що став відомий у Полтаві 10/23 вересня 1920 року, було сказано:

«В районах или местностях, наиболее охваченных бандитизмом и освобожденных от банд и восстаний, но являющихся очагами бандитского движения, поручить губвоенкомам или начальникам воинских частей изъять все мужское население, способное носить оружие, от 19 до 45 лет, и под конвоем отправить в окружные воинские управления. Они должны быть зачислены, если это трудовой элемент, в запасные части округа, а если не трудовой, то – в тыловое ополчение» [8].

Дружина командира артилерійського полку, що служив і був заарештований у Миколаєві, згадувала:

«Каждый день приносил все новые и новые жертвы. По всему видно было, что это не случайные аресты, а хорошо разработанный план уничтожения старой интеллигенции и изъятие из красной армии бывших офицеров императорской еще службы» [9].

Зовсім інакше – засадничо інакше з самого початку – поставилась влада до колишніх офіцерів «на місцях».

Масового, причому явно організованого характеру набули убивства військових, що залишились на батьківщині після виходу вранґелівського війська на еміґрацію, в Криму у 1920-21 роках. Характерно, що умови здачі, які запропонувала Врангелеві реввійськрада Південного фронту, здались Ленінові «непомерной уступчивостью» [10]. В результаті було розстріляно кілька десятків тисяч осіб, – різні автори називають від 50 до 120 тисяч [11]. Останнім часом зупиняються на числі 96 тисяч [12].

Штурм Перекопа почався 7 листопада 1920 року. 8-го червоні перейшли через Сиваш, 14-15-го узяли Симферополь, Севастополь та Феодосію, 16-го вступили в Керч [13]. Відразу після цього на півострові почались погроми.

Збереглися розстрільні справи на 100, 200 й більше офіцерів, що складаються лише з анкет і вироку [14]. Вирок був відомий большевикам уже наперед. Я тримав у руках розстрільну справу на 287 офіцерів, засуджених у Феодосії на засіданні надзвичайної трійки 4 грудня 1920 року [15]. Ухвала формулювалась так:

«Принимая во внимание доказанность (sic) обвинения всех вышепоименованных в количестве двухсот восьмидесяти семи человек как явных (sic) врагов трудового народа и контрреволюционеров – расстрелять, имущество их конфисковать» (арк. 3).

За іншою справою було розстріляно ще 122 особи. Це «Дело № 5 на 122 человека по постанов.[лению] тройки […] 8/ХІІ – 20 г.» [16]. Тут знаходимо виразний документ –

«Постановление. Чрезвычайная тройка Особого Отдела при Реввоенсовете 6-й армии в составе предс-[едате]ля тов. Быстрых и членов т.т. Брянцева и Степ[п]е, постановила: нижепоименованных офицеров и чиновников Врангелевской армии расстрелять» (дата: 8 декабря 1920 года, Херсон).

Одеська дослідниця Лідія Ковальчук виявила справу, за якою розстріляно ще 46 військових. Надзвичайну трійку склали ті самі Бистрих, Брянцев і Степпе. Свій черговий вирок ці кати винесли в Херсоні 20 грудня [17]. У постанові перераховано імена всіх в’язнів, для жодного з яких не було зроблено винятку. До постанови додано 122 анкети, на кожній із яких – знову ж один і той самий стереотипний напис: «В интересах обороны и укрепления РСФСР […] расстрелять».

Як оповів С.П.Мельґунов, кримський погром викликав навіть спеціальну ревізію ВЦИК’у, під час якої було допитано комендантів окремих міст. На своє виправдання вони пред’являли телеграму Бели Куна [18] і секретарки кримської організації РКП Розалії Землячки (Залкінд), з наказом негайно розстріляти усіх зареєстрованих офіцерів та військових чиновників [19]. Мельґунов використав як джерело публікації еміґраційної преси. Зокрема, 26 липня 1921 року власний кореспондент паризьких «Последних новостей» із Константинополя повідомляв:

«Прибывшая в Севастополь «Чрезвычайная следственная комиссия» для расследования дела о массовых расстрелах офицеров в ноябре прошлого года установила, что единственным (?!) виновником расстрелов является бывший крымский диктатор Бела Кун. Он разослал во все города Крыма циркулярную телеграмму, предписывающую местным властям «расстрелять всех офицеров, служивших у Деникина и Врангеля и во время германской кампании». Ответственность за точное выполнение приказа Бела Кун возложил на комендантов городов, которые по мере сил и оправдали доверие диктатора» [20].

27 лютого 1921 року В.Вернадський записав у щоденнику:

«Убийцы в Евпатории были расстреляны (говорят), но только после того, как две чрезвычайки поссорились между собою и после того, как Крымревком знал об этих преступлениях целые недели. Их охранял какой-то мандат Троцкого» [21].

Враження виразних кампаній справляє ліквідація людей, приречених за їхню колишню участь в українському повстанчому русі. У словниковій частині «Енциклопедії українознавства» читач не знайде ні статті про київське Куренівське повстання (квітень 1918 року), ані статті про повстання Медвинське (серпень 1920 – літо 1921 років). Навесні 1919 року селянське повстання спалахнуло коло Києва – у Петрівцях, Межигір’ї, Вишгороді й докотилось до Куренівки й робітничої частини Подолу. До міста повстанці, а було їх до 500 душ, увійшли 9 квітня. Гарнізон, на який вони розраховували, до них не приєднався, повстання зазнало поразки й було придушене [22]. Але цього епізоду большевики ніколи не забували. 6-7 лютого й 18-19 березня 1938 року вони заарештували ще семеро куренівців, серед них одного з керівників повстання Степана Шевцова. Судили їх 13 квітня, а розстріляли 28 квітня й 10 травня 1938 року [23].

У березні 1938 року чекісти заарештували шістьох колишніх учасників Медвинського повстання, що залишились живі після розправи 1921 року. Мемуарист оповів, як скінчились воєнні дії: «Повстанці, відстрілюючись і стримуючи большевиків, поволі відступали Медвином в напрямку Салатівської і Миколіївської вулиць до лісу [… Большевики …] до ночі вони дотягли свій фронт до Салатівської вулиці і всю підряд запалили» [24]. Отже, Григорія Салату судили 26 березня 1938 року, Трохима Коломійця та Дмитра Салату – 5 квітня, ще трьох медвинців – 10 квітня. За два заходи, 13 квітня й 7 травня усіх було розстріляно [25]. Як слушно підсумував Іван Дубинець, «большевицька влада ніколи, нікому і нічого не прощала» [26].

Чекісти прагнули ліквідувати потенційних супротивників – вояків, що могли виступити проти них. Боячись партизанки, вони не могли забути про вкриті лісами території, де встановити контроль було найважче. Перегляд списків розстріляних зовсім несподівано виявляє, наскільки небезпечним був за большевиків фах лісівників, лісничих. У далеко не повних списках, що базуються на матеріалах ЦДАГО України, знаходимо імена 28 убитих. Першого серед них 1932 року узяли техніка-лісівника Миколу Панкратова, найпізніше, 11 липня 1941 року розстріляли завідувача лісоупорядкувальної партії Дмитра Корбута. У жовтні-грудні 1937 року засудили до страти дев’ятьох, у березні-травні 1938 року – ще вісьмох. Андрія Бондаренка, Павла Бридню та Прохора Нечипоренка засудили на смерть 28 квітня 1938 року і стратили так само в один день – 28 травня. 27 вересня 1938 року винесено вирок смерті ще двом – Павлові Цалку та Іванові Чвертняку (страчено їх теж разом 8 жовтня) [27]. Ці акції терору зовсім не виглядають випадковими [28].

Козацтво [29]

Плановий характер державного терору проти населення добре видно на прикладі Кубані, Донського козацтва та ін. Боротьбу з мирним населенням большевики провадили увесь час, відколи військо вийшло на еміграцію. Остерігаючись збройного опору, большевики спершу намагались козаків одурити. На другий день, скоро вони захопили владу в Петрограді, 26 жовтня / 8 листопада 1917 року Другий Всеросійський з’їзд рад звернувся до козаків з облудним закликом: «Все рассказывают, будто Петроград враждебно относится к казакам. Не верьте ни одному слову наших общих врагов – помещиков и капиталистов» [30]. Кому вірити – кубанські, донські та інші козаки змогли розібратися щойно на особистому досвіді.

В основу цілковито таємної спеціальної інструкції, якою завжди користувались під час підготовки оперчекістського складу перед проведенням будь-яких масових «очисних» операцій, було покладено досвід першої з них – Кубанської операції 1932-1933 рр.» Ця операція була спрямована головним чином проти кубанського козацтва, серед якого, на думку органів ОҐПУ, нараховувалося не менше 90 % нелояльних до влади осіб. Операцію було проведено за оперативним планом, розробленим в УДБ ОҐПУ під керівництвом третього заступника голови ОҐПУ й начальника Головного управління Робітничо-селянської міліції Г.Прокоф’єва [31]. На місці нею керувала виїзна окрема оперативна інспекція ОҐПУ, що складалась із вищих чинів УДБ. Проводили операцію силами Північно-Кавказького крайового управління ОҐПУ, підсиленого спеціальними оперативними загонами, сформованими в інших місцевостях Європейської частини СРСР із внутрішніх військ ОҐПУ. Вважається, що разом із оперчекістським складом і місцевими силами ОҐПУ, в Кубанській операції узяло участь близько 12 тисяч осіб.

Операція поділялась на дві частини – оперативно-підготовчу та оперативно-виконавчу. Оперативно-підготовча частина включала поділ всього корінного (не приїжджого) населення на 4 категорії.

Категорія А. – Активні учасники білого руху й активні вороги колективізації. Ця категорія підлягала знищенню.

Категорія 1-ша. – Учасники білого руху й пасивні вороги колективізації. Віднесені до неї не підлягали розстрілу на місці, а призначались до довгострокового замкнення до таборів ІІІ-го розряду, себто практично теж знищувалась.

Категорія 2-га. – До неї були включені поголовно усі не віднесені до категорій А й 1-ої, і ті, хто разом з тим раніше чимось особливим не довів свою особливу лояльність радянському режиму. 2-га категорія підлягала короткостроковому (до 5 років) замкненню у виправно-трудових таборах з подальшим адміністративним поселенням на північних околицях СРСР. Невелика частина 2-ої категорії, головним чином, великі працездатні родини (родина у 8 душ, за 6-7 працездатних) відправлялись прямо на адміністративне поселення на нижню течію річки Єнісею, на північ від Туруханська.

Категорія 3-тя включала в себе ту частину корінного населення, що колись чимось особливим довела свою лойяльність до большевизму і хто через це поки що не підлягав знищенню, ув"язненню чи засланню. Хоча треба зауважити, що до категорій А, 1 та 2, потрапило чимало й таких осіб, хто в період громадянської війни й революції були на боці червоних.

Технічно Кубанська операція провадилась таким чином: – у станицю чи районний центр приїздила посилена оперативна чекістська група в супроводі спецоперзагону, котрий разом з місцевими працівниками ОҐПУ й міліції провадила розбивку людності на вказані вище категорії і складала списки на кожну категорію окремо. Робилось це все цілком довільно, без жодної перевірки й розслідування. Наприклад, для того, щоб ввести людину до категорії А, вистачало усного доносу якого-будь місцевого довіреного комуніста, ба навіть того, що за списками станичної ради випливало, що 1918 року особа не мешкала у станиці. Її не питали, де він був і що робив 1918 року, а просто записували до категорії «А», нотуючи: «1918 року служив у білій армії».

Після підготовки списків до станиці або району викликалися додаткові спецоперзагони, кількістю за потребою. Якщо передбачалась небезпека, що буде вчинений опір, викликалося по 3 й 4 спецоперзагони. Усі дороги перерізалися заставами, і людей, згідно з складеними списками, починали арештовувати. Як правило, спершу арештовували категорію А. Тут, у залежності від обставин, арештованих під виглядом відправки до в’язниці для слідства, відвозили на декілька кілометрів у степ, примушували вирити собі могилу й розстрілювали. А в оперативну виїзну інспекцію УҐБ ОҐПУ, що сиділа в Краснодарі, відправляли акт розстрілу з оригіналом списку розстріляних. У тих випадках, якщо розстріл на місці був чомусь небажаниий, арештованих, що підлягали знищенню, відправляли до Краснодара або Ростова й розстрілювали там, у внутрішніх в’язницях ОҐПУ.

Категорія 1-а й 2-а, з дозволом захопити мінімум необхідних речей і небагато продовольства, етапом відправляли на найближчі залізничні станції, вантажили у заздалегідь замовлені ешелони й відправляли на північ в етапно-сортувальні пункти. Тих, кого висилали до табору, розташованого на півночі Європейської частини СРСР (головним чином 2-га категорія) спрямовували звичайно у Грязовець і Кіров (Вятка). Тих, кого відправляли до Північного Сибіру, усі проходили через Новий Орськ на південному Уралі.

Дослідники припускають, що Кубанська операція ОҐПУ зачепила близько 2 мільйонів душ. При цьому близько однієї чверті цієї кількості були розстріляні, а решту вислано з Кубані на Північ Європейської частини СРСР і в Північно-Західний Сибір.

У станиці Ново-Олександрівській, що нараховувала до двох з половиною тисяч мешканців, залишилося усього 300 душ, були станиці, де залишалося по три-п’ять родин, а то й зовсім нікого [32]. Так на Кубані замість Полтавської станиці з"явилась Червоноармійська із новим, завезеним сюди населенням. Така сама доля спіткала станиці Уманську, Новомалоросійську, Іванівську й інші.

Колективізовані селяни

Що стосується селян, то большевики ставилися до них як споживачі харчових продуктів, і тільки. Загальновідома Марксова думка про «ідіотизм сільського життя» [33]. Він його не знав, не розумів і зневажав. Сприймаючи селян як просто людський матеріал, на них не заводили таких докладних обліків, як на населення міське. До косиґінської реформи 28 серпня 1974 року їх навіть не паспортизували. Їх виморювали голодом без заведення жодних справ, просто так – десятками тисяч і мільйонами [34].

Безоглядним терором большевики переламали хід отаманщини – селянської війни, що буяла на півдні Київщини, Черкащині, Уманщині. Не можу при цій нагоді не сказати, що цю тему в історичній науці досі не розкрито. Існують тільки окремі праці, виконані здебільшого на матеріалах живої традиції [35]. Архівно-слідчі справи на селян, репресованих під час отаманщини, не розсекречено.

Вражає, що в боротьбі проти селян (1921) напасникам допомагав голод [36]. Не може не звернути увагу постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 28 червня 1921 року: «Обратить внимание т. Фрунзе на необходимость срочно выгнать Махно из Полтавщины в одну из голодных губерний, если нельзя его быстро ликвидировать» [37].

Спрямований проти селянства голод мав цілу систему причин і етапів [38]. Разом з тим досі не називали однієї з причин найголовніших. Режим винищував людей, які показали свою здатність стати проти ворогів із зброєю в руках.

У дальшій боротьбі влади проти селянства, як і в інших випадках, теж можна простежити певну послідовність. Це зробив мюнхенський гуманітарій І.Качуровський:

«Отже: підхід до селянства був так само диференційований: спочатку вибирали й нищили кращих. Це були т.з. куркулі. Вони були не тільки найбагатші, а також найенерґійніші, найактивніші, найздібніші, найпрацьовитіші, найздоровіші фізично й морально. Радвладу на селі звали: «власть конокрадів». Не всі найбідніші йшли в комнезам – перли туди, – каже Качуровський, – ті, що рвалися до влади, були ідейними більшовиками. З них же сформувалися й активісти, які визначали, кому дати «плян до двору» (себто проґресуючий натуральний податок) і кого визнати «експортним» – хоча значення цього терміну розкрилося щойно пізніше: коли почався експорт, себто вивіз селян на холодну смерть у тайзі. […] Голодна смерть 1932-1933 р. прорідила маси трудового селянства і фактично не заторкнула кол. комнезам-активістів, згодом – колгоспну верхівку: голів, завгоспів, комірників, польових та бригадирів» [39].

Майнове розшарування селян большевики поглиблювали скільки сила. В умовах голоду вони додумались до підтримки сільського керівництва, що проводило їхню – державну – політику. 2 жовтня 1933 року з’явилася спеціальна ухвала Політбюро ЦК КП(б)У: «Постачання хлібом керівних робітників села (голів і секретарів сільрад) провадити в рахунок 5 % відрахування від гарнцевого збору» [40].

Солженіцин каже, що тайга проковтнула потік «миллиончиков пятнадцать мужиков (а как бы и не поболе)» [41]. (З них не менше половини українців). Загальновідома розмова Черчілля зі Сталіним, коли перший поспівчував, що большевики мали справу з мільйонами маленьких людей. «С десятью миллионами, – сказал Сталин, подняв руки. – Это было что-то страшное, это длилось четыре года» [42]. У березні 1932 р. родина Качуровських мешкала в Курську, і, – згадував Ігор Васильович, – «через Курськ щодня проходило три ешелони спецпоселенців: шістдесят вагонів (з двома паротягами) по сорок душ у вагоні. Вивозка припинилася в липні, а почалася – як зокрема відомо зі спогадів Каздоби [43] – восени 1929 р. Я брав мінімальні цифри – вийшло 4 млн 800 тис. Максимальні дають «солженіцинську цифру» – понад 7 млн. Це був золотий генетичний фонд України» [44].

Характерною прикметою часу – років Голодомору (1932-33) – було занесення того чи іншого села на т.зв. чорну дошку «за злісний саботаж хлібозаготівель». 6 грудня 1932 року Раднарком і ЦК КП(б)У прийняли рішення на пострах іншим «занести на чорну дошку» кілька сіл – по два на Дніпропетровську, Харківську та Одеську області. Це означало –

«припинити довіз товарів до цього села, припинити всіляке кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів і інших фінансових зобов’язань, перевірити та очистити через органи РСІ кооперативний і державний апарат від чужих і ворожих елементів і перевірити, очистити колгоспи цього села, вилучивши контрреволюційні елементи – організаторів зриву хлібозаготівель» [45].

Щодо села Кам’яні Потоки Кременчуцького району рішення було відмінене 17 жовтня 1933 року [46]. Саме поняття «чорна дошка» існувало задовго до революції. У 1840-44 роках у Першій Київській гімназії імена учнів за гарні успіхи у науках записувались на червоній дошці, за одиниці – на чорній [47]. Нічого дивного, що це поняття почали вводити в життя совєцького народу й большевики: воно було образне й ефективне. Але вони робили це не з початку тридцятих років (так би мовити, вже «за Сталіна»), а з початку двадцятих. 26 грудня 1922 року в органі ЦК Всеросійського союзу робітників хіміків «Рабочий-химик» з’явилось повідомлення «На черную доску!» Тут ішлося про те, що на загальних зборах робітників і службовців Краснодарського заводу 30 жовтня 1922 року обговорювали питання про святкування п’ятої річниці «жовтневої революції». Раптом слова попросив якийсь Плаксін. Він сказав, що брати участи у святкових заходах не збирається, оскільки це протирічить його переконанням (свято-бо влаштовують комуністи). Збори ухвалили негайно викинути його з заводу та взагалі членів спілки і «занести гр. Плаксина на черную доску» [48].

У ЦДАГО України зберігається потужний шар документів до історії голодомору, що яскраво свідчать про злочинність тодішньої влади. Ще 1990 року на цих матеріалах було видано збірник документів «Голод 1932-1933 років на Україні: Очима істориків, мовою документів». За останні роки вийшли інші документальні видання. Але вони далеко не вичерпують інформаційний потенціал наших сховищ. Цілі сюжети лишаються досі не заторкнені. Наприклад, упорядники згаданого збірника обійшли мовчанкою переселення російського населення на спорожнілі території степової України, де внаслідок голоду утворився «дефіцит робочої сили». Тим часом це питання перебувало під постійним доглядом Політбюро, яке кілька разів його обговорювало й приймало відповідні рішення:

11 вересня 1933 року: «Про організацію переселення в райони з дефіцитом робочої сили. ([доповідач] т.Порайко). – а) Пропозиції про доприселення в степові райони, що їх запропонувала комісія ПБ прийняти, доручивши комісії доповнити їх системою організаційних заходів для здійснення намічених завдань по переселенню (утворення спеціяльних груп при Наркомземі і Облземвідділах і виділення відповідальних за цю справу людей, командирування в райони з лишком робочої сили спеціяльних людей для організації переселення, проведення практичних заходів в степових доприселяємих районах по прийому переселенців – підготовка житла і ін.). […] в) Окрема папка» [49].

19 вересня: «Про уповноваженого переселенського комітету на Україні. – Висунути на уповноваженого переселенського комітету на Україні т. Пахомова (заст. Наркомзема УСРР)» [50].

2 жовтня: «Про переселення. (т.Пахомов). – 1. Погодитись з пропозицією Всесоюзного комітету переселення про відстрочку проведення внутріукраїнського переселення на перший квартал 1934 року в зв’язку з тим, що в четвертому кварталі цього року проводиться намічене переселення в степові райони України з РСФСР» [51].

25 жовтня: «Про організацію переселення на Україну з областей РСФСР» [52].

23 вересня при Наркомземсправ було утворене Управління в справах переселення з 10 працівників. Групи з 5-6 працівників утворено при семи обласних земельних управліннях. 27 вересня затверджено «распределение 20 000 семейств переселенцев из областей РСФСР по областям и районам Украины»: розписано, по скільки родин призначено до Донецької, Одеської, Дніпропетровської й Харківської областей – за районами. 25 жовтня визначили навіть кількість начальників ешелонів для переселення до України: 78 для Одеської області, 42 – для Донецької, 78 – для Дніпропетровської і 52 – для Харківської [53].

Окремі документи могли не потрапити до друку тому, що були надто вже страшні. Так, останнім акордом серії заходів, що спричинили голодомор, стало виняткове за своїм цинізмом рішення Політбюро від 25 жовтня 1933 року, що примушувало людей бути владі ще й вдячними:

«Об организации рабочего снабжения прод. и промтоварами в октябре и в дни октябрьских торжеств. – В целях обеспечения бесперебойного и улучшенного снабжения рабочих, ИТР, служащих, детей, студентов, научных работников, работников искусств и иждивенцев рабочих и служащих в октябре и в дни октябрьских торжеств Наркомснабу осуществить следующие мероприятия:

Обеспечить полное и бесперебойное снабжение всего населения, состоящего на централизованном снабжении, хлебом по установленным нормам, а по промышленным центрам обеспечить отпуск белого и черного хлеба.

Наркомснабу т.Берлину [54] отпустить областям план хлебоснабжения на ноябрь месяц к 25 октября, а Заготзерно – т.Меламеду [55] обеспечить спуск нарядов областям к 26 октября.

План хлебоснабжения на ноябрь месяц спустить областям на уровне октября месяца.

Потребителям выдать хлеб на два дня (6 и 7 ноября)» [56].

Характерно, що в документах виданого 1993 року збірника «Колективізація і голод на Україні, 1929-1933» (документи ЦДАВОВ) ні Берлін, ані Меламед жодного разу навіть не згадуються.

Масштаби голодомору в українських селах досі обговорюються. У містах, де облік населення було налагоджено без порівняння краще, маємо числа менш-більш точні. Це великі числа. Так, Київський обласний відділ ҐПУ (Розанов) 12 березня 1933 року доповів голові ҐПУ УСРР, що на вулицях міста у січні 1933 року підібрано 400 трупів, у лютому – 518, за 8 днів березня – 248 [57]. Відома архівна довідка від 29 березня 1934 року за підписом судово-медичного інспектора, що «трупным покоем г.Киева за 1933 г. всего принято подобранных по городу трупов 9472, из них зарегистрировано 3991, не зарегистрирован 5481 труп» [58]. Все це були селяни, що стихійно тяглися до міста, сподіваючись тут підхарчуватися, а знаходили свою смерть.

Звичайно, облік сільського населення налагоджувався. Без нього було б неможливе ні проведення податкової політики, ані реґулювання сільськогосподарської продукції. Принцип облікування селян можна уявити з тих самих протоколів засідань Політбюро ЦК КП(б)У. Скажімо, 10 травня 1921 року Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання «О податных книжках» й ухвалило: «Признать целесообразным введение книжек по продналогу; представить разработанный проект на утверждение Политбюро» [59]. 20 вересня 1922 року Кельмансон [60] доповідав питання «О подворном денежном налоге». Було ухвалено: «Признавая принципиально налог необходимым, – перенести практическое проведение его в жизнь на сессии ВУЦИК-а» [61]. Принаймні частина джерел про рух населення на селі загинула. Земляк, який з’явився в Івана Козуба 1934 року, оповів йому, що в селі Капустинцях (колись Пирятинського повіту на Полтавщині) «від голоду вимерло тисяча двісті душ, але до реєстру їх записано як померлих від серцевої хвороби, бо так було наказано з району, а самі ці книги потім вилучили «органи» [62].

Але налагодження обліку призвело до останнього перед війною акту селянської трагедії. Це були ті самі репресії, що й у містах. У екстраординарних випадках на селі почали заводити ті самі справи, організовували аґентурні розробки й доводили справи до ліквідації, себто ЗНІМАЛИ черговий шар людських жертв. Про це яскраво розповідає винувальний висновок у справі Василя Кохана і його товаришів:

«Перед 1-м Мая 1928 г. в с. Колонщина, Макаровского района, неизвестными лицами была вывешена около Сельсовета листовка к-р содержания. В этой листовке указывалось, что Соввласть, колонизируя Украину, грабит селянство, выкачивает весь хлеб и тем самым бросает селянство в нищету и на голод. Как вывод, предлагалось селянам всячески бойкотировать проводимые Соввластью кампании, как экономического, так и политического характера, в частности препятствовать сельской администрации в проведении праздника 1-го Мая. Начавшейся агентурной разработкой [63] было установлено через имеющуюся в селе аґентуру, что в с. Колонщина имеется группа молодежи, получивших (sic) среднее образование в Киеве, настроенных яро шовинистически и всячески стремившейся вокруг себя сгруппировать сочувствующую шовинистическим идеям молодежь с тем, чтобы вместе с ними проводить организованную к-р работу» [64].

З приводу аналогічного ексцесу на Кубані мемуаристка занотувала: «Така пригода дала виправдання для арештування й вивозу квіту молоді Марієнталю та його околиць» [65].

Однокамерник селянина Павла Кишки із села Чепіля Балакліївського району (осінь 1937 року) розповідав:

«З Чепіля багато людей набрали в тюрму, справа була зрозуміла. В 1917 році були там люди активні, соціялістами-революціонерами себе вважали, але ж не більшовиками. Тоді ж по селах того зілля – більшовиків ще не було. Не забула влада і після двадцяти років про тодішню активність села. Тепер прийшла й на Чепіль черга» [66].

Дуже важливе було б вивчення наслідків голодомору й репресій на рівні окремо взятих сіл. Микола Таран опублікував списки загиблих під час голодомору в околицях села Гребінок біля Білої Церкви. У самих Гребінках зареєстровано 106 загиблих, у с.Мар’янівці – 209, у с.Соколівці – 97 [67]. У пресі промайнуло повідомлення, що священик с. Завадівки на Черкащині на свій страх і ризик у книзі записів громадського стану провадив реєстр померлих від голоду – за 1933 рік у нього зібралося 201 запис [68]. Надзвичайно цікаву спробу дослідження масштабу репресій, присвяченого с. Стайки Кагарлицького району на Київщині, провела Т.Григор’єва. На жовтень 1997 року вона виявила архівно-кримінальні справи на 32 репресовані особи [69]. Григор’єва не рахувала жертв голодної смерті. Що до списку М.Роженка й Е.Богацької, то вони збирали відомості ще й не про всіх репресованих, а лише про розстріляних. Їхні списки не можуть бути повні навіть у визначених рамках, оскільки вони не обстежили повного корпусу справ. Але й так виходить, що вже після голодомору, який забрав в Україні мільйони жертв, селом прокотилася ще одна хвиля смерті – хвиля репресій. Вихідців з Білої Церкви було розстріляно не менше 154, із с.Зеленьки Миронівського району – 85 (не менше!), із с.Медвин – 73, з Ірпіня – 57 і т.д. [70].

Виникає питання, яке співвідношення загиблих у роки голодомору й репресованих пізніше. У селі Пінчуках коло Гребінок (Київщина) 1900 року мешкало 2435 душ селян [71]. За відомостями М.Тарана, від голодомору у с.Пінчуках загинуло 229 душ [72]. Перевірка групової справи, за якою проходило й було розстріляно шестеро пінчуківців, показала, що 1938 року в цьому селі було репресовано 32 особи. Жоден з них до села більше не повернувся, їхня доля невідома [73]. Удова українського поета Федора Мицика Ярина Петрівна Мицик написала про жертви большевицького панування у її рідному селі Вишнополі на Черкащині. У списку померлих з голоду у 1932-33 роках – 599 душ. У списку репресованих вишнопільців – 27 душ [74]. Списку розкуркулених вона не складала. За відомостями М.Тарана, у с. Черняхівках від голоду померло двоє селян, від репресій – 12, на війні загинуло шестеро [75].

Чому по різних селах масштаб репресій випадав нерівномірно? Попри намагання Кремля довести розкладку лімітів до самих низів, на рівні районних відділків спрацьовував уже людський чинник: вирізнялись особливо запопадливі й ревні, особливо завзяті служаки. Начальник районного відділення НКВД Савлевич 4 жовтня 1940 року пояснював заступникові начальника слідчої частини КОУ НКВД Туркевичу:

«Вышеуказанных арестованных я припомнить не могу, ибо по с. Зеленьки было много арестованных и в подавляющем большинстве за исключением несколько человек обвинялись как проводящие антисоветскую агитацию и имея (sic) за собой прошлое [76], а все остальные арестованные проходили как обвиняемые – участники контрреволюционной повстанческой организации. Из указанной ст.[атьи] обвинения Царенко Д.К. и Пискун Т.Г. они тоже проходили как участники данной организации и если я их допрашивал, то с ответственностью даю об’яснения, что никаких воздействия (sic) и также ложных записей о принадлежности их к контрреволюционной организации с моей стороны не было. […] Других объяснений по Вашему требованию я не имею» [77].

Як бачимо, нищення селянства, маючи свою логіку, теж мало свою послідовність і поетапність.

1. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с.;

Його ж. Культурно-національне життя України 1917-41 років і державний масовий терор // Україна: національна ідея: Матеріали Міжнар. наук. конф. К., 2003. С. 672-685.

Пор.: Швидкий В.П. «Масовий терор» С.Білоконя і новітні праці з історії голодомору: Текстологічні спостереження // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Збірник статей. Вип. 7. К., 2004. С. 516-520.

2. Волкогонов Дм. Семь вождей: Галерея лидеров СССР: В 2-х книгах, Кн. 1. М.: Новости, 1995. С. 26.

3. Білокінь С. Голодомор та інші механізми терору // Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. Київ, 15 листопада 2002 р. К., 2003. С. 91-98.

Його ж. Репресії проти музейників у ряду різних типів терору // Музейна справа та музейна політика в Україні ХХ століття. К.: Златограф, 2004. С. 27-35.

4. З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 2002. № 1 (18) – 2 (19). Спецвипуски 1-2.

5. Декреты Советской власти. Том 1. М.: Гос. изд-во полит. лит-ры, 1957. С. 22.

6. Ленин В.И. Успехи и трудности Советской власти, 17 апреля 1919 года // Ленин В.И. ПСС, Том 38. М., 1963. С. 55.

7. Кавтарадзе А.Г. Военные специалисты на службе Республики Советов 1917-1920 гг. М.: Наука, 1988. С. 98-99.

8. Несвіцький О.О. Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр. Полтава, 1995. С. 186-187.

9. Грачева Т. Арест мужа // Воля. [Munchen], 1953. Март. № 3. С. 10. Авторка вказала, що у 1930-31 роках її чоловік командував артилерійським полком, що стояв у Миколаєві. Це дає змогу ідентифікувати його з командиром 15 артилерійського полку Іполитом Васильєвичем Івановим, що проходив у справі «Весна», отже сама мемуаристка – Неоніла Александровна Іванова (З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2002. № 2 (19). С. 385).

10. Ленин В.И. – РВС Южфронта, 12 ноября 1920 года // Ленин В.И. ПСС. Том 52. М., 1965. С. 6.

11. Литвин А.Л. Красный и белый террор в России, 1917-1922 // Отечественная история. 1993. № 6. С. 55. Н.Д.Жевахов наводить багато менше число – «свыше 12 000 человек» (Жевахов Н.Д. Воспоминания. Том 2. Новый Сад, 1928. С. 192). В.Вернадський у щоденнику (запис від 27 лютого 1921) – «до 30 000» (Вернадский В.И. Дневники, 1917-1921. [Том 2]. К., 1997. С. 121).

12. Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Симферополь, 1997. С. 231. За три роки влади в Криму білі заарештували 1428 душ, а розстріляли з них 281.

13. Советскому Крыму двадцать лет, 1920-1940. [Симферополь:] Крымгосиздат, 1940. С. 16. Про розстріли беззбройних у совєцьких виданнях, природно, не згадувалося.

14. До списків М.Роженка й Е.Богацької потрапило лише шестеро осіб (Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать, Кн. 1. С. 112, 191, 266, 365, 449, 460).

15. ЦДАГО України. № 4933А ФП / кор. 44. Операцію по вилученню здійснено здебільшого 27 листопада – 3 грудня (І.І.Петрова арештовано 20 листопада, І.Ю.Діденка та П.Ал.Стєрлядкіна – 26 листопада).

16. ЦДАГО України. № 70262 ФП / кор. 2033.

17. Ковальчук Лидия. Дело белых офицеров, 1920 год // Дивный И.В. Страницы военного некрополя старой Одессы. Кн. 2. Биографич. справочник. К., 2000. С. 154.

18. Приїхав до Совєтської Росії 11 серпня 1920 року. На початку жовтня Реввійськрада РСФСР призначила його на члена військової ради південного фронту, яким командував М.В.Фрунзе. Після зайняття Криму Кун лишивсь у Симферополі як член, а тоді голова Кримревкому (Желицки Б.Й. Бела Кун // Вопросы истории. 1989. № 1. С. 74). Як відзначив Желіцкі, на цих посадах Кун «принимал активное участие в наведении революционного порядка, налаживании мирной жизни и благоустройстве края». До Москви він виїхав усередині січня 1921 року.

19. Руль. 1921. 3 августа; Мельгунов С.П. Красный террор в России, 1918-1923. М.: СП «PUICO», «P.S.», 1990. С. 66. У березні 1921 року «за особые труды» Землячка одержала орден Червоного прапора.

20. Виновник ноябрьских расстрелов // Последние новости. Париж, 1921. 28 июля. № 392. С. 3.

21. Вернадский В.И. Дневники, 1917-1921. [Том 2]. К., 1997. С. 121.

22. Лацис (Судрабс) М.Я. Два года борьбы на внутреннем фронте. М.: Гос. изд-во, 1920. С. 25-26.

23. Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать, Кн. 1. С. 70, 104-105, 148-149, 274, 405, 421, 458.

24. Дубинець Іван. Горить Медвин: Іст.-мемуарний нарис. Нью-Йорк: Добрус, 1952. С. 15.

25. Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать, Кн. 1. С. 220, 380-381, 389.

26. Дубинець Ів. Горить Медвин. С. 24.

27. Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать, Кн. 1. 568 с.

28. Див.: Крим в історичних реаліях України: Мат-ли наук. конф. К., 2004. С. 216-227.

29. Вареник Василь. Кого вважати козаком? // Замкова гора. 1993. № 9 (36). С. 7-8.

30. Декреты Советской власти. Т. 1. С. 22.

31. Лубянка, ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ, 1917-1960: Справочник / Сост. А.И.Кокурин, Н.В.Петров. М.: Демократия, 1997. С. 153.

32. Денисов Вадим. Массовые акции КРУ и СПУ НКВД // Народная правда. Paris, 1950. Septembre. № 9-10. С. 29-30.

33. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Том 4. К., 1959. С. 414.

34. Див.: Данилов В.П. Дискуссия в западной прессе о голоде 1932-1933 гг. и демографической катастрофе 30-40-х годов в СССР // Вопросы истории. 1988. № 3;

Максудов С. Дискуссии на Западе о потерях советского населения в эпоху коллективизации // Потери населения СССР. Benson, Vermont: Chalidze publ., 1989. P. 213-236.

35. Коваль Роман. Отамани Гайдамацького краю. К.: Правда Ярославичів, 1998. 616 с. та ін.

36. Герасимович Іван. Голод на Україні. Берлін: Укр. слово, 1922; перевид.: Б.м.: Говерля (М.С.Чарторийський), 1973. 296 с.;

Мовчан О.М. Перший голод в Радянській Україні, 1921-1923 рр. // Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні, 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу. Вид. 2, доп. К.; Нью-Йорк: М.П.Коць, 2000. С. 16-82;

Її ж. Голод 1921-1923 рр.: «генеральна репетиція» 1933 р. // Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. К.: Наукова думка, 2003. С. 220-245

37. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 13. Арк. 125.

38. Голодомор в Україні 1932-1933 рр.: Бібліогр. покажчик / Упор. Л.М.Бур’ян, І.Е.Рікун. Одеса; Львів: М.П.Коць, 2001. 656 с.

39. Лист до автора від 17 квітня 1999 року. Див.: Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. К.: Наукова думка, 2003.

40. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 285. Арк. 96.

41. Солженицын А. Архипелаг ГУЛаг. [Том] І-ІІ. С. 37.

42. Черчилль Уинстон. Вторая мировая война. Том 4. М., 1955. С. 493.

43. Див.: Каздоба Кузьма. Заметений шлях: Спогади про хресну дорогу розкуркулених. Мюнхен; Аделаїда: Ін-т літератури ім. Мих.Ореста, 1974. 367 с.

44. Лист до автора від 17 квітня 1999 року.

45. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 285. Арк. 144.

46. Відповідні документи увійшли до збірника: Голод 1932-1933 років на Україні: Очима істориків, мовою документів. К.: Вид-во політ. літ-ри України, 1990. С. 278-279, 552-553.

47. Стол(е)тіе Кіевской первой гимназіи, Томъ І. К. 1911. С. 433.

48. «На черную доску!» // Соц. вестник. 1923. 31 января. № 3 (49). С. 12.

49. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 285. Арк. 27.

50. Там само. Арк. 63.

51. Там само. Арк. 90.

52. Там само. Арк. 163.

53. Там само. Арк. 105, 112, 178-179. Значно пізніше влада зайнялась переселенням українських трудових ресурсів у Росію – туди, де бракувало дешевих робочих рук. При Раді міністрів УРСР було утворено Головне управління організованого набору робітників.

54. Берлін Николай Осипович (1886-?) – заступник наркома постачання УСРР (з 10 лютого 1931; постанова Секретаріату ЦК – ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 6. № 281. Арк. 174), нарком. Член РСДРП (меншовиків, 1905-07), інтернаціоналістів (1915-17), ВКП(б) з 1920 року. Делегат Х, ХІІ з»їздів КП(б)У (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 443. Арк. 21).

55. Меламед Ісаак Семенович (1897-?) – начальник Харківського заготзерна (з 1928), Всеукраїнського. Член Єврейської СРП (1918), ВКП(б) з 1919 року. Освіта нижча. Делегат ІІІ Всеукраїнської конференції та ХІІ з’їзду КП(б)У (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 444. Арк. 31).

56. Там само. Арк. 166.

57. Сахно Анатолій. Щоденник «контрреволюціонера». К.: Бранк-Прес, 1999. С.78.

58. РГАЭ. Ф. 1562. Оп. 329. Од.зб. 132. Арк. 67. Див.: Андреев Е.М., Дарский Л.Е., Харькова Т.Л. Население Советского Союза, 1922-1991. М.: Наука, 1993. С. 46. Підрахунки голодних смертей 1933 року, здійснені у праці цих авторів, перевищує відомі дані ЦСУ СРСР на 63, 4%.

59. ЦДАГО України. № 45 504 ФП / кор. 729. Арк. 92.

60. До 23 листопада 1923 року виконував обов’язки заступника [голови?] й члена колегії Наркомфіну (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 40. Арк. 75 зв., 87 зв., 94 – зв., 148 зв., 161).

61. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 30. Арк. 71 зв. Протокол № 79.

62. Козуб Ів. Доба і доля. С. 258.

63. Виділені слова у справі ретельно закреслено кульковою ручкою. Хитруючи, хтось написав натомість: «проверкой».

64. ЦДАГО України. № 63257 ФП / кор. 1730. Арк. 77.

65. Кубанська Г. Тернистими шляхами. [Winnipeg:] Новий шлях, 1948. С. 38.

66. Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. Б.м.: Сучасність, 1977.С. 163.

67. Таран Микола. Розіп’яте село: Свідчення очевидців про нищення селянства Гребінківщини в 30-х та 40-х роках ХХ століття. Біла Церква: Сільський майдан, 1995. С. 36-52.

68. Людний Федір. Сумний реєстр священика // Голос України. 1999. 8 липня. № 123 (2125). С. 6.

69. Григор’єва Т.Ф. Архівно-слідчі справи як джерело для перевидання багатотомної «Історії міст і сіл України» // Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти використання. К., 1998. С. 74-78.

70. Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать, Кн. 1. С. 496-497, 523-524, 500-501, 515.

71. Список населенных мест Киевской губернии. К., 1900. С. 514.

72. Таран Микола. Розіп’яте село. С. 36-52.

73. ЦДАГО України. № 49866 ФП / кор. 972. Том 3. Арк. 211, 213, 217-245. Можливо, селяни з Пінчуків проходили й за іншими справами.

74. Мицик Ярина. Голод у Вишнополі. Тальне, 1993. С. 27-34. До голодівки у селі було 600 дворів.

75. Таран Микола. Розіп’яте село. С. 36-52.

76. Звернімо увагу на цю обмовку: якщо люди мали минуле, це їх компрометувало. Будівник комунізму не повинен був його мати.

77. ЦДАГО України. № 55292 ФП / кор. 1266. Арк. 84.

Опубліковано: Білокінь С. Нові студії з історії большевизму, І-ІІІ. К., 2006. С. 4 – 17.