У катівні

Сергій Білокінь

Бойчук мав проблеми з цією установою не вперше. Існують не зв’язані між собою відомості про те, що 1920 року київське ЧК його арештувала, але звинувачення не пред’явила. Так сказано в його анкеті, заповненій у перші години арешту 1926 року, і це вже був йому МІНУС. З другого боку, у 1920–21 роках, коли він перебував у Харкові, за його відсутності співробітники ЧК зробили в нього ретельний трус, при якому була присутня його учениця Анастасія Островська. За її словами, конфіскували «якесь листування, зокрема іноземними мовами». Тепер почалося багато гірше.

Страшним ударом став для Бойчука арешт заступника наркома освіти Антона Приходька, що колись навіть жив у нього на Татарці й протягом багатьох років опікувався ним, допомагаючи з замовленнями, оберігаючи від напасників і створюючи для нього доброзичливу опінію на верхах влади. Колишній член московської «Української ради» від українських есерів (травень 1917 року), один з чільних боротьбистів, Приходько увійшов до компартії. А року 1930 став головою суду на процесі СВУ й декламував вирок.

Коли ж 30 вересня 1936 року забрали й Падалку, Бойчук зрозумів, що скоро черга за ним. В середині жовтня він сказав Іванові Липківському, що приготувався до арешту й знищив зайві папери, порадивши йому теж ПОЧИСТИТИСЬ. У листопаді Бойчук востаннє бачився із Седляром, що прийшов до нього разом з Миколою Глущенком. Седляр щойно побував у їхнього давнього протектора, начальника управління мистецтв при українському Раднаркомі Андрія Хвилі і приніс від нього прикрі новини. Падалка в НКВД «розколовся» й дав зізнання, що він і сам фашист, і зв’язаний з низкою українських фашистів. Хвиля порекомендував Седлярові негайно зникнути з Києва. Цю думку у їхній спільній розмові підтримав і Глущенко.

Очевидячки, така розмова справді в них була. Про неї розповів Бойчук на допиті 9 січня, а Седляр – 17 січня 1937 року. 23 квітня 1988 року пані Алла Гербурт писала мені про їхню останню зустріч:

«Восени [19]36-го року М. Бойчук жив у Києві, але часто приїздив до Харкова, де він мав іще кімнату в Червонозаводському театрі. Іван Падалка і Василь Седляр були на той час вже заарештовані. Подовгу М. Бойчук у Харкові не залишався. Тут він вів переговори відносно наступної роботи у Донбасі і скоро від’їздив. Він не хотів створювати враження, нібито він ховається – «тікає». Можливо, мав надію, що його не заарештують, бо не відчував за собою провини. На початку листопада я проводжала його до потяга. Сумне було прощання, обставини життя не упорядковані, майбутнє не з’ясоване й загрозливе. Після довгого чекання на потяг, що спізнювався, ми попрощалися. На цей раз – назавжди».

***

Донедавна в обігу перебувала неконкретна й фальшива дата смерті Михайла Львовича – 1939 рік. Тепер головним джерелом для студіювання останніх тижнів його життя стала слідча справа НКВД із зовсім іншою датою. І не можна сказати, щоб у КҐБ про цю справу забули чи не знали. Її вперше зареєстрували ще 27 листопада 1936 року, потім облікувати 1962-го. Вона увесь час стояла на своєму місці. Посадові особи писали звідома неправду.

Як і годилося, арешт розпочинали три постанови, писані в один день. Таким днем стало 23 листопада 1936 року. Це була постанова «начать по настоящему делу производство предварительного следствия», постанова про утримування під вартою, оскільки «перебування його на волі соціально небезпечно» й постанова про арешт. Приймала їх не рада осіб, не установа, а одна-єдина особа – оперуповноважена Пера Ґольдман. Потім підписували такі речі ще кілька душ. У нашому випадку підписав, що погоджується, помічник начальника з відділу СПО (секретного политического отделения) НКВД Сергій Пустовойтов, а затвердив начальник СПО Семен Долинський-Ґлазберґ.

Ці постанови повинні були містити певні елементи «об’єктивки», себто так звані «установочные данные». Говорячи про Бойчука, не можна було обійти вказівки на те, що він професор Київського художнього інституту, але оперуповноважений виявила дива поінформованості, нагадавши мистцеві, колишньому підданому Австро-Угорщини, що йому довелось свого часу відбути військову повинність у дорадянській армії. Енкаведистові 1936 року це дало змогу написати, що Михайло Бойчук не тільки професор, а й «кол. офіцер австрійської армії», що саме по собі в тих умовах являло собою явний компромат, ще один мінус. Це виглядало гірше навіть за закордонне відрядження. У цій же таки, першій постанові зформульовано й винувачення, що згодом не зміниться до кінця слідства: Бойчук – «один з керівників націонал-фашистської терористичної організації».

Ордер № 48 на обшук і арешт 25 листопада 1936 року було видано співробітникові Управління держбезпеки (УГБ) НКВД Ґапонову. Цей ордер має, однак, велику історичну вагу тим, що повідомляє останню бойчуківську адресу – вул. Банкова, 12, помешкання 47. Із трьох київських будинків, де мистець у різні часи мешкав (Татарська, 25; Велика Підвальна, 12 й Банкова, 12), зберігся тільки останній. Документ підтверджує спогад товаришки Бойчукового сина Петра – Ганни Колодій, яка цей, третій будинок наприкінці ХХ століття вказувала єдина. Тепер відоме навіть помешкання. Отже, маємо вже де встановити меморіальну дошку.

Згідно протоколу трусу, робили його п’ятеро, з них прочитуються, крім Ґапонова, прізвища Проскуряков, Хромов і Шабалін. Їхнє колективне завзяття пішло, на жаль, намарне: крім паспорта й профспілкового квитка (це забирали майже завжди), вилучили лише дві пачки «разной переписки и (!) писем на имя Бойчука М.Л.» та 109 пляшечок якоїсь рідини («перимідону»). Рідина не виправдала сподівань нічних гостей, і в протоколі з’явилась примітка, що борну кислоту – до чотирьох кілограмів – «здано на зберігання» Бойчукові-синові. До таких результатів призвели старання п’яти професіоналів. Сліду по Бойчуковому листуванню не видно. Якщо його спалено, мав би теоретично – зберегтись відповідний акт: в НКВД любили хизуватися додержуванням «законності». Але немає ні акту, ні листування.

Так на ранок 26 листопада 1936 року професор Київського художнього інституту, фундатор школи українського монументалізму Михайло Львович Бойчук опинився в тюрподі НКВД.

Протоколів його допитів зберігається в справі сім. Чотири рази допитав Бойчука знаменитий слідчий – фахівець з української культури Михаїл Хаєт. Через його руки пройшли Петро Рулін, Василь Седляр, Євген Плужник, Катерина Грушевська, Борис Антоненко-Давидович, Микола Булатович, ректор Маріупольського педінституту Микола Кузняк та інші. Тричі він допитував Бойчука вдвох із начальником відділку лейтенантом ГБ Грушевським, чия функція неясна. Останній уникав підписувати протоколи, тож у передруках приписувано тільки: «Верно. М. Хает».

Хаєт помер 1957 року в своєму ліжку.

Думається, що частину протоколів знищено. На четвертому (нібито) допиті 9 січня 1937 року Бойчук сказав, що характеристику Глущенка як контрреволюціонера він «дав ще на першому своєму допиті», тим часом у першому протоколі не було навіть згадки про Глущенка. Люди такі речі пам’ятають добре, і Бойчук помилитись не міг. Далі, вийшла завелика перерва між допитами 9 січня й аж 22 квітня. Видно, не всі допити й записувалися. Дуже виразно визначають зовсім невелику питому вагу фіксованих допитів спогади Надії Віталіївни Суровцевої. «На допити, – згадувала вона, – мене брали вночі, тримали до світанку. Ми курили і розмовляли, іноді писали огидні «запитання» – «відповіді». Хочеться підкреслити оце слово – «іноді». На превеликий жаль, уявити співвідношення тем і сюжетів, не кажучи вже про тембр розмов записаних і незаписаних зараз абсолютно неможливо.

У публікаціях, написаних на матеріалах слідчих справ, що досі з’явились друком, джерелознавчий аспект – найслабший. Часто-густо автори вважають відповіді в’язнів за їхні автентичні висловлювання. Відтак сучасні автори формують таку концепцію енкаведистських допитів, що очорнює й принижує в’язнів.

Протокольні записи допитів спокусливі своєю простотою. Якщо слідчий спершу формулює свої питання, а далі під рубрикою «ответ» наводиться та чи інша відповідь на це питання, й наприкінці протоколу стоїть власноручний підпис визначного культурного діяча, – як не побачити в цьому автентичного, цілком вірогідного тексту? А тим часом воно не так. Тут випливає проблема достовірності. До речі, енкаведисти самі подбали про своє алібі, називаючи ці документи не «стенограмами» допитів, а «протоколами» допитів. Ясно, що це не те саме. Та справа не тільки в цьому.

Коли переглядаєш рукописні ориґінали протоколів, відразу ж впадає в око те найважливіше, чого не можна було жодним чином приховати – писано їх рукою слідчого. Звідси випливає усе інше: це ж ніхто, як саме слідчий визначав тему «розмови», він же, використовуючи одержану від в’язнів фактографію, втілював в остаточний текст і йому самому потрібні відповіді.

***

Якраз протоколи допитів Михайла Бойчука особливо наочно показують його надто вже невелику причетність до всього, що в протоколах говорилось від його імені. Виникає навіть питання, якою мовою йшла розмова. Взагалі-бо відомо, що слідчі мали часом причини перейти на українську. Із згадуваних уже спогадів Надії Суровцевої пам’ятаємо фразу слідчого: «Я зроблю з вас чоловіка!» і її відповідь у тім сенсі, мовляв, «при всій могутності навіть його установа не зможе зробити з жінки чоловіка» і далі: «Він негайно перейшов на російську мову, закінчивши свої філологічні вправи».

Українська мова, поза сумнівом, фіґурувала й у допитах Михайла Бойчука, бодай коли не в усіх його відповідях, то принаймні в окремих фразах. Бо як інакше пояснити такі словесні покручі: «Шептицкий высказал пожелание, чтоб я и надальше продолжал работу» (4 грудня 1936 року), «в разговоре, который был у нас втрех» (9 січня 1937 року). Немає сумніву, що принаймні ці речення Бойчук проказав рідною мовою: «надалі працював», «ми розмовляли втрьох», а слідчий не потрапив це перекласти на «общепонятный».

У «відповідях» Михайла Бойчука насторожує далі якась нарочита округлість, зализаність фраз, ніби він промовляв не розмовною мовою, а мовою письмовою, наприклад:

«Внедряя старое украинское искусство, древнюю живопись и достижения буржуазных формалистических школ, я направлял молодежь по этому пути формирования из них специалистов, отрывая их сознательно от путей социалистического реализма и тем самым от участия в социалистическом строительстве» (17 грудня 1936 року).

Так промовляють тільки по писаному, це писана мова. Тим більше не міг так говорити Михайло Бойчук. Учениця Данила Щербаківського, мистецтвознавець Любов Мулявка зберегла фразу, якою сучасники характеризували маломовність великого мистця: «Його мова убога». Сам він казав про себе: «Всім, хто знає мене ближче, відомо, наскільки трудно виступати мені як промовцеві, – я зовсім не оратор». Відомо, що Бойчук не читав перед студентами жодних лекцій, і учні його записували лише його окремі висловлювання, надзвичайно глибокі, вистраждані, продумані в процесі багаторічного мистецького пошуку й розмірковувань.

Але, на щастя, збереглася стенограма його виступу на першому пленумі оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів 27 листопада – 2 грудня 1933 року, яку я, зрештою, вже цитував. Ця стенограма знайомить нас із його справжньою манерою висловлюватись, і ось перше-ліпше місце:

«[…] мене зрозуміє той, хто знає, що я, засуджуючи минуле, відкриваю собі шлях до того, що є метою всякого художника і що є найдорожчим і для мене – шлях для творчості, яка б висловлювала думки й чуття мільйонних мас пролетаріату й колгоспного селянства, які творять справжнє нове життя, справжню нову культуру».

Вистачить простого зіставлення цих двох зразків – писаного рукою слідчого – й автентичної стенограми Бойчукового виступу, щоб побачити, що це зовсім різні стилі, зовсім різні манери думання.

Як нібито запис висловленого під час допитів протоколи недостовірні і в деталях.

У енкаведистів існував прийом, коли питання ставилось так: «Назвіть своїх знайомих, з ким ви зустрічалися (або, як у даному разі, – учнів)». Людина називала, а слідчий стилізував її відповідь так:

«Вопрос: – Вы лично, обвиняемый Бойчук, какие кадры студентов-националистов подбирали?

Ответ: – Я лично воспитал следующих художников-националистов», і далі йшов список студентів, яких уже можна було відтак БРАТИ (17 грудня 1936 року). Цей банальний прийом, застосований до Бойчука, вказує на ще один фраґмент тексту, Бойчукові явно не приналежний.

Мистцеві приписуються далі слова: «Меня на дому в Киеве посетил приезжавший из Польши, под видом интуриста, Свенцицкий» або «В Париже я тогда же связался с неким Борщаком» (4 грудня 1936 року). Зрозуміло, що сказати так Михайло Бойчук теж не міг, бо паскудненькі визначення «якийсь», «під виглядом інтуриста», коли йшлося про визначних україністів, що лишили чимало капітальних праць, міг вимовити тільки енкаведист, котрий сам «був нічим», а тепер, «ставши всім», просто не міг осягнути значення цих діячів української культури. 14 вересня 1935 року Павло Филипович посвідчив, що «не раз розмовляв з Плужником […] про його творчість», але слідчий Бондаренко слово «творчість» не зміг не взяти у лапки, чого жодним чином не міг зробити сам Филипович. Так саме й Бойчук не міг вважати Львів за Польщу.

Отож, коли пройтися по тексту прискіпливо, із знанням особистості того чи іншого діяча й разом із тим, із розумінням інтелектуальних спроможностей того чи іншого слідчого, стане зрозуміло, що тексти, повкладувані до вуст в’язнів, могли належати їм дуже малою, часом мінімальною мірою, бо існував співавтор, якому насправді належали й ініціатива розмови, і її напрямок, і стилістика, й спосіб будування речень, і навіть такі орфографічні помилки, як «интелегенция», «преждняго», «марсо-ленинского», «европизация» (слідчий Миколи Зерова Літман), «Питербург», Ванеция», «причасность» (слідчий Софії Налепінської-Бойчук Ліфар) тощо.

Потім зайшла мова про стипендію, яку Бойчук діставав від Наукового товариства ім. Шевченка. «Але ж це націоналістичне товариство», – мав би запитати Хаєт, в в’язень мав би це підтвердити. Так у «відповіді» Михайла Бойчука після ствердження самого факту стипендії виникло уточнення, якого сам він із своєї охоти зробити теж ніяк не міг: «Це товариство було центром українських націоналістів».

Слідчий нахабнів. Такого рівня компромату йому раптом стало мало. Тож наступне своє «питання» він зформулював так: «Ви даєте загальні відповіді. Слідству відомо однак, що Ви були не лише стипендіатом цього товариства, а й були тісно зв’язані з ним по його націонал-шовіністичній роботі, яку воно провадило?» (Знову знак питання!) Ту саму фактографію можна викладати по-різному… Михайло Бойчук говорить одне, – Михаїл Хаєт записує ніби те саме, тільки у своїй лексиці, у своїй системі вартостей – і те, що Бойчук «звітував за свою роботу (читай: роботу націоналістичну)» перед самим «лідером українського націоналістичного руху» Грушевським, з яким він «підтримував зв’язок», і те, що ще раз зустрівся («не перервав дальший зв’язок») із Шептицьким 1917 року, коли той вертався із заслання, і те, що знову «зв’язався» з Шептицьким коли сам їздив у закордонне відрядження 1927 року.

Усього цього в’язень міг ніби уникнути, якби відмовився відповідати цілком, але НКВД мало на це свої методи. Року 1937-го, може, й не міг. З другого боку, Бойчук міг ніби заперечувати, сказати, наприклад, що з Шептицьким мав стосунки виключно у сфері мистецтва, адже він не лише митрополит і політик, а й діяч мистецтва, музейництва, ще й меценат. Але відповідати так він знову не зміг би, адже це була б уже ВОРОЖА АҐІТАЦІЯ. В’язневі лишалась одним-одна дорога – посерединці межи Сціллою та Харибдою. Але на цій дорозі він був уже приречений.

Писання протоколу котилося далі, тож слідчому лишалося тільки раз-у-раз нагнітати атмосферу. Оскільки все нотувалося російською, є місця, які я просто нездатний перекласти, щоб зберегти аромат енкаведистських формулювань: «Следствие предлагает Вам оставить систематические запирательства, а начать (!!) давать правдивые показания по делу».

Так мучено Бойчука. Кожен новий рядок розкривав нові глибини сатанинської вигадливості НКВД і ту бездонну прірву, що далі й далі затягувала великого українського мистця.

Як оцінити його поведінку, позицію його зараз, взагалі якими тонами живописати ці дні, тижні й місяці його життя? У деяких сучасних молодих авторів, хто, на їхнє щастя, не мав безпосередніх вражень про НКВД, знайомлячись зі слідчими справами, часом починає прорізуватися суддівський тон. Мені трапилося раз таке: «Під час допитів ні Михайло Пастушенко, ні Мирослава Сопілка нічим не скомпрометували себе і відкинули всі звинувачення слідства». Ніяка сила не примусить мене стати на таку позицію.

Якщо лишити на боці аґентів НКВД, приймемо за факт, що перша відповідь в’язня на домагання слідчого зізнатись у небувалих гріхах і провинах, бувала як правило категорично неґативна. Тоді людину, передусім підведеного під знищення діяча культури, пускали в роботу.

Я можу припустити зараз, що підписи, проставлені внизу кожного аркуша кожного протоколу, належать справді Михайлові Львовичу Бойчуку. Що ж до всього іншого, то, строго кажучи, особисто я НІЧОГО більше стверджувати не можу. Я не знаю нічого про застосування психотропних препаратів щодо того чи іншого в’язня. Мені нічого не відомо про вживання якихось спеціальних методів впливу перед кожною новою відповіддю. Джерела про це мовчать, і ми ніколи не довідаємося, що саме з широкого репертуару засобів застосовувалося. Достеменно відомо головне: Бойчука зрештою розстріляли, і з цього треба виходити. Але якщо перед розстрілом, крім розстрілу, понад розстіл його, Івана Падалку, Василя Седляра та десятки й сотні тисяч в’язнів ще й тяжко в різні способи мучено, ґвалтовано, – як я можу кинути тінь на таку людину? Помислити про якусь «компрометацію»? Перед ким? Може, вони могли компрометувати себе в очах їхніх катів?!

***

Гортаємо далі аркуші слідчої справи, що відтворюють картини пекла, побудованого зовсім не в літературному творі старого флорентійця. Стежимо крок за кроком, як слідчий цькував в’язня, завзято переформовуючи його самосвідомість в образ «затятого ворога совєцької влади». До речі, щоб – навпаки – якось себе вивищити, слідчий, ставлячи питання, ніколи не робив це від свого власного імені. Він називав себе щоразу в третій, «безособовій», особі «слідством», нагадуючи, що він лише ґвинт великої машини. Міфологізуючи свою особу, він показував, що за ним стоїть уся система, що й промовляє до в’язня його, слідчого, вустами:

«Ви на слідстві не назвали всіх осіб – представників української націоналістичної закордонної еміграції, з якою Ви були зв’язані».

«Слідству відомо, що такі зв’язки Ви зав’язали в Празі, Парижі, Відні та Львові».

«Відповідайте, з ким Ви встановили зв’язки».

Деформувались у мові слідчого й інші слова. Його роз’ярення й лютість досягли такої міри, що він почав маркувати звичайні слова, надаючи їм виразного політично неґативного забарвлення. Українське слово «вірші» російською мовою («вирши») означає «плохие стихотворения». Так само й тут слідчий заговорив про «украинскую националистическую ЗАКОРДОННУЮ эмиграцию», і нейтральне слово перетворилось від того на термін, що означав «наших ворогів».

Тож як Бойчукову відповідь слідчий записав: «Я справді, перебуваючи в закордонному відрядженні, зустрічався Й ВСТАНОВИВ ЗВ’ЯЗКИ з представниками», далі за ориґіналом: представителями «украинской националистической ЗАКОРДОННОЙ эмиграции».

Отже, тут Бойчукові довелося пригадати одного з фундаторів Української державної Академії мистецтв Дмитра Антоновича, в якого він побудував у Празі, свого колишнього учня Азора Кельберґа, з яким зустрівсь у Відні, Бабія, Глущенка, Редька й Орленка в Парижі, хоч на той час останні троє повернулись уже на батьківщину, а Глущенко вже давно провадив свої ігри з НКВД, про які Бойчук не міг знати. Всі ці люди разом уособлювали в Хаєтовому кабінеті націоналістичну «ЗАКОРДОННУЮ ЭМИГРАЦИЮ», ніби слідчий піднявсь уже до сучасного самостійницького розуміння Зеленого Клину та інших українських масивів як східної ВНУТРІ імперської української діаспори. Сам переїзд трьох діячів до СРСР у кабінеті слідчого трактувався як ледве не проникнення ворожих аґентів: Бойчукові він вклав до вуст такі формулювання:

«Из них Глущенко, Орленко, Редько прибыли в недавние времена в СССР и поселились в различных городах».

Треба сказати тим часом, що з Хаєта був здібний чоловік. Він сидів на своєму місці. Структуру протоколу він продумав задовго до розмови, тож бойчуківський список його «закордонних (несанкціонованих!) зв’язків» відразу розклався на чіткі уступи:

«У Празі – Чехословаччина, я зустрічався…»

«У Відні – Австрія, я зв’язався…»

«У Парижі – Франція, я зв’язався…».

Друкарка не потрапила оцінити такої чіткості мислення й, передруковуючи протокола, географічних назв не виділила.

Нарешті, Хаєт підбив підсумок життєвому шляху українського мистця:

«Питання: – Гр-не Бойчук, Ви звинувачуєтесь у приналежності до української контрреволюційної націонал-фашистської організації й активній участі в її діяльності. Відповідайте правдиво, чи вважаєте Ви себе винним у цьому?».

Великий у мистецтві, Михайло Бойчук ніколи не вправлявсь у політичній казуїстиці, у всіх відомих сьогодні джерелах немає жодного сліду його найменшої зацікавленості «політикою» бодай як теорією, бодай поточними газетами. Живучи в Радянському Союзі, де чимдалі, день у день посилювався вплив совєцької ідеології, вже й примусивши себе думати, що українському мистецтву як такому місця на світі не стає, й існувати можуть тепер хіба що сюжетні картини «Збирання колгоспного врожаю» чи «Дніпрельстан», – Михайло Бойчук повинен був тепер підписати заяву про свою ворожість до «робітничо-селянської влади» й почуття провини перед нею:

«Відповідь: – Так, винним я себе цілком визнаю. До дня арешту з мене був активний учасник української к-р (контрреволюційної. – С.Б.) нац.[іонал]-фашистської організації».

Тут Хаєт («слідство») перейшло до найцікавішої для історика частини протоколу. Слідчий поставив надзвичайно важливе питання, де ж у совєцькій дійсності могли раптом прорости корені націоналізму, корені неприйняття, ворожості, ба навіть уже й боротьби з цією радянською дійсністю. І от проблема – кому належить відповідь: сказав це сам Бойчук, підказав йому слідчий чи вони разом до цього додумалися, але те, що записано далі, вражає, бо про такі матерії підцензурна література й помислити в ту пору не могла: навіть натяк на таке не міг прорватись у ті роки на сторінки радянської преси. Бойчук заговорив раптом про голод, про похід на українство, про «систему винищення свідомих українців»!

Повторюю: наука сьогодні ще не дала відповіді, чи перебували такі ідеї в обігу в середовищі підсовєцької інтелігенції (особисто я гадаю, що перебували), чи НКВД, арештувавши, підставляло людей, щоб їх же за це й знищити.

Енкаведисти ЗНАЛИ про голод. ЗНАЛИ про похід на українство. Про систему винищення свідомих українців. Отже, в будь-якому випадку НКВД мусіло вважати, що ОПІР населення був би цілком НОРМАЛЬНИЙ. Виходить, навіть якщо людність, зтероризована під час громадянської війни й у роки військового комунізму, а тоді одурена соціальною демагогією, насправді ОПОРУ ще не організувала, то на думку НКВД, українці МАЛИ Б боротися, і тепер само почало винищувати українців за той їхній можливий, але ж, погодьмося, надто вже мало ймовірний і мало можливий опір. Превентивний удар! Просто фантастично цікава ситуація, коли антинародні сили попросту прирікають людність на боротьбу!

Кружляючи навколо думки про те, на якій високій правді ДОМОВИВСЯ Михайло Бойчук зі своїм слідчим, перейду до фраґменту виняткової історичної ваги. Мушу тільки знов попередити й підкреслити навіть: рядки, що їх я зараз наведу, писала рука не Михайла Львовича, а Михаїла Ізраїльовича. Бойчук лише підписував аркуші.

Можна все ж таки припустити, що він і сам міг підписати, це не принципово. Заради об’єктивності, на шкоду своїй власній концепції, ще раз нагадаю про співавторство: словесні конструкції, вкладені до Бойчукових вуст, знову неприродно для мистця заокруглені й невідповідно стилізовані. Правдоподібно, слідчий питав:

– Вас кликав Скрипник повернутися з Ленінграда до України?

– Кликав.

– В Україні Вас цькували, а в ленінградській академії Ви стали професором. Що ж, – може, Скрипник, запрошуючи Вас повернутись, щось обіцяв? Обіцяв, наприклад, опіку, підтримку?

– Обіцяв.

Ось так можна уявити зараз розмову між слідчим і в’язнем, надто вже підходили Хаєтові відповіді Бойчука, підходили до його мети – одержати щонайбільший компромат на українського мистця, одержати, іншими словами найбільше арґументів, найбільше підстав, щоб знищити і його, і все його оточення, і його учнів, і його твори. Це більше ніж імовірно, адже ми знаємо, що САМЕ ТАК І ВИЙШЛО! Бо ж як будить думку, яку знадливу картину малює перед нашими очима протокол допиту:

«Питання: – Коли й за яких обставин Ви увійшли до к-р організації?

Відповідь: Останній раз в Україну я повернувся на початку 1933 року на запрошення Наркомоса Скрипника М.О. Скрипник, симпатизуючи моїм націоналістичним засадам у роботі, обіцяв мені створити всі необхідні умови для моєї роботи в Україні.

Однак невдовзі після мого приїзду сталося («последовало») самогубство Скрипника, якого я, як і моє оточення, розцінювало як українського національного вождя. Мене інформували, що в Україні був голод, від якого гинула українська людність, особливо по селах. Потім почалися («последовали») хвилі арештів української національносвідомої інтелігенції, які я розцінював як похід на українців, як початок системи знищення українців, що мислять національно, як і я.

Усе це штовхнуло мене, людину певних націоналістичних переконань, до необхідності переходу до організованої боротьби з совєцькою владою, до боротьби за звільнення України від більшовиків.

З цього приводу я почав провадити розмови зі своїми друзями й товаришами по роботі, як[-от] з Падалко[ю] Іван[ом] Івановичем та Седляром Василем Теофановичем та ін.

Усі ці особи мені були відомі протягом кількох років зі своїх антисовєцьких націоналістичних переконань.

І оскільки я мав повний авторитет для них, то вони з моїми доказами про необхідність вести організовану боротьбу з совєцькою владою погоджувалися цілком.

Тому я і вважаю початок своєї організаційної к-р діяльності 1933 рік і статочне оформлення 1934 рік».

Слова «Мене інформували, що» надписано над рядком. Бойчук міг обережно висловитися, що лише чув про голод. Під пером енкаведиста це трансформувалось у «мене інформували». Далі вистачило б звичайного питання: «А з ким Ви розмовляли про голод?», щоб імена конкретних осіб перетворились на інформаторів, ба навіть антисовєцьки настроєних наклепників.

У подібних випадках енкаведисти ніколи не клали початок антирадянської організації на якийсь далекий рік. Установі це був би МІНУС, якби к-р організація діяла багато років, а вони її не потрапили ліквідувати. Але датування страшними 1933–34 роками кладе знак злочину знову на саме НКВД, обертає на саме НКВД вістря провини. Початок «організованої боротьби з совєцькою владою» ставиться-бо в причинний зв’язок з організованим голодом. Сучасники не потребували в цьому пункті якихось додаткових роз’яснень: цей причинний зв’язок знову висвічував для них високу істину. Параноїдальне очікування помсти, що охопило НКВД, помсти людності за штучний голод, за вакханалію репресій проти свідомих українців, про що говорив чи мав говорити Бойчук, вказувало на те, що було правдою. Так, це була правда, і ще ніколи правда такої високої проби не виходила з-під пера такої темної людини, як оперуповноважений НКВД Хаєт. Виходить, наприкінці тридцятих років НКВД почало винищувати українців уже ні за що інше, як за той опір, що ПОВИНЕН БИ БУВ початися!

Якби Бойчукове твердження про організацію було правдиве, це відкрило б енкаведистам цілий світ. До порошинки довелося б перетрусити помешкання, опитати десятки людей з оточення, зібрати яскраві «вещдоки» й ще раз «вещдоки», щоб розгорнути перед усім світом показовий процес проти українських інтелігентів, що намагались відірвати Україну від СРСР!

Та процес не відбувся. А не відбувся він тому, що не існувало доказів, не було справді жоднісіньких доказів, крім самообмови, записаної рукою слідчого. Крім того, НКВД не потребувало формувати в суспільстві якийсь відповідний настрій. Процес уже йшов. Тривало винищення українства.

Як писав Прудон, щойно ми заглиблюємось у яке-будь питання, як неодмінно наштовхуємось на богослов’я. Що ж інше, коли не містику, справжню й високу містику, можна побачити тут? У єдинім пориві містично об’єднались зусилля найсвітліших і щонайтемніших людей свого часу, щоб на десятиріччя вперед вказати всьому суспільству торну дорогу в майбутнє. Процитований вище уривок високо оцінило й енкаведистське начальство. Хтось попідкреслював особливо важливі Бойчукові свідчення рядок за рядком.

А далі – далі пішли звичайні питання про членів організації. Бойчук назвав Василя Седляра, Івана Падалку, Івана Липківського, Кирила Гвоздика й завідувача будинку архітектора в Харкові Івана Орленка. Усі вони на той час уже сиділи, так що ці імена він міг вимовити з чистою совістю. Це були ті самі імена, що вже фіґурували на першому допиті, тільки замість Антона Приходька Бойчук назвав Орленка. Зрештою, це не мало значення.

І останнє питання – про мету організації. Бойчук відповів, очевидно, не без сторонньої допомоги:

«Відповідь: – Контрреволюційна організація, до якої я належав, являла собою формування українських націонал-фашистів у Совєцькій Україні.

Організація ставила собі за мету відторгнення України від Совєцького Союзу й утворення української націонал-фашистської держави.

Протокол читав сам, мої свідчення записано правильно. Михайло Бойчук».

На цьому скінчився допит Михайла Бойчука 4 грудня. Більше він був уже не здатний ні на що.

***

Зараз можна хіба уявити ту розпуку, якою було сповнене його єство. Мистець, що ламав себе, нагинаючи свій талант під брутально вульгарні вимоги тодішньої ідеології, замість ордена чи премії, як дехто інший, одержав від влади «контрреволюційну організацію». Він з усім погодився, все підписав, тож у камері, куди його привели, мав чутися розчавленим, знищеним. Його становище було тим тяжче, що на свободі доходжувала останні дні вагітності жінка, яку він любив над усе і якій не міг допомогти.

Ганя народилася 10 грудня. А 7 грудня Хаєт дозволив мистцеві написати листа на волю. Ось цей лист:

«Дорога Аллочко!

Так склалося, що в найтрудніший для тебе і найвідповідальніший для нас обоїх час ти оставлена на свої власні сили. Дуже тебе прошу, будь витривала духом, не піддавайся розпачу.

Я думками й почуттями близько Тебе, хоч не можу зараз з Тобою бачитися. Мене дуже мучить свідомість, що Ти в таку хвилю не можеш надіятися на мене, на мої заботи і старання про Тебе. Прошу Тебе дуже, не зважай на ложний стид і пиши мені. Як Твоє здоровля, що зараз з Тобою діється?

Чи Твої ілюстрації до книжки при[й]няли, чи ще й досі не вирішено? За мене не турбуйся. Я досить добре почуваю себе на здоровлі, читаю і пробую дещо рисувати та багато думаю.

Бувай здорова, не падай духом.

7/ХІІ 1936. М. Бойчук.

Київ, Інститутська, 5.

Н.К.В.Д. У.С.Р.Р. С.П.О.

Слідчому М.І. Хаєту

для М.Л. Бойчука».

***

Тим часом 17 грудня мистця викликано на новий допит. Конвейєр питань рушив у заведеному порядку.

«Питання: – За якими напрямками к-р організація, учасником якої були Ви, провадила свою роботу?»

Cлідчий склав відповідь у виразно індивідуальному характері, вийшло цілих п’ять напрямків діяльності:

а) підбір націоналістичних кадрів студентів до інститутів і наступна їхня обробка,

б) просування на керівні посади на національно-культурному фронті учасників нашої к-р організації й захоплення цих посад,

в) ведення антисовєцької аґітації та пропаганди,

г) проведення шкідництва в галузі образотворчого мистецтва,

ґ) зв’язок з іншими українськими к-р націоналістичними групами.

Це знову довжелезний протокол. Новий документ, читати який страшно. Бесіда котилася без ексцесів, бо послідовність питань дуже виразна. Працюючи, чекіст, може, вже й не звертався до в’язня. Він розглядав кожен напрямок діяльності організації зокрема, і Бойчук ніби підписував, як і перше, кожен аркуш. До низки засобів, якими слідчі домагалися підписів, тут довелося несамовите бажання в’язня звільнитися, щоб підтримати родину. Щоб ми не розібралися, Хаєт повносив до протоколу чимало грязюки:

«Питання: – Хто підтримував зв’язки з іншими к-р націоналістичними групами організації?

Відповідь: – Такий зв’язок підтримували Седляр і частково Падалко. […] Мушу сказати, що Седляр, так само й Падалко, як мені відомо з їхніх слів і як я сам спостерігав, мають великі зв’язки серед націоналістичної частини українських письменників».

Питання про автентичність цього місця не може бути звернене до смертного.

На жаль, протоколи, як бачимо, джерело дуже каламутне, й моменти просвітлення й піднесення до високих «моментів істини» чергуються з глибоким западанням у в’язничний маразм, коли слідчий вибивав із цілковито безборонних людей політичні звинувачення на найближчих друзів, будь-кого з колег, просто знайомих.

У світі НКВД чорне не відокремлювалось від білого, бруд від світлого, злочин від святості. Знову містика, бо знову на аркуші справи проривається правда проби щонайвищої. В інтересі чи не в інтересі слідчого було торкатися цих сюжетів? Як розклалися ролі у співавторстві дальшого мистця? Читаємо текст, писаний від імені Бойчука, бо це саме Михайло Бойчук, – на жаль, без аудиторії, адже на процес його не випустили, – кинув ці слова в обличчя своєму мучителеві. І це була знов така самовбивча правда, яку Хаєт не міг не задокументувати у справі, покладеній на «вічне зберігання». Питання стосувалося характера контрреволюційної аґітації. Михайло Бойчук відповів:

«При зустрічах з учасниками к-р організації чи націоналістичними елементами, з якими доводилося стикатись, усі ми, і я зокрема, вели розмови про те, що в Україні йде процес масового й систематичного гноблення («притеснения») української інтелігенції, йде придушення («зажим») українського національного мистецтва, нац.[іональна] культура втрачає, за теперішньої політики сов.[єцької] влади, можливості якого б не було розвитку, керівні посади в укр.[аїнському] мистецтві займають люди «відсталі», що не розуміють українського мистецтва.

Разом з тим ми доводили, що йде русифікація державного апарату в Україні, що вся політика спрямована на здійснення репресій по відношенню до українських національних кадрів, свідомих українців усіх арештовують і засилають, що наш обов’язок – із цим становищем боротися.

Такі розмови провадили я, Седляр, Падалка, Гвоздик та ін.».

І знов імення вже ув’язнених. Мовляв, ось ми – обличчя в обличчя з вами.

Неймовірна річ, щоб про усі ці справи Бойчук довідавсь від Хаєта уперше. Ясно, що розмови справді були, отже, протокол перетворюється, таким чином, все-таки на документ, що фіксує факти тодішньої самосвідомості українства.

У роки перестройки високопоставлені – тоді й тепер – діячі культури, виправдовуючи свої давні прорежимні твори, не раз запевняли, ніби нічого не знали, не бачили й не чули. «Свято вірили» тим, хто їх так несподівано й підступно завів. І все це брехня, розрахована на те, що документи погинуть. Як-бо, справді, довести, що у тридцяті роки люди прекрасно бачили й знали, що відбувається із суспільством? Що чули, як уночі до будинка під’їздив «чорний ворон», а потім зникала ще й дружина «ворога народу», а потім забирали й дітей? Що зауважували, як не з’являвся один, а тоді ще і ще один співробітник? Прекрасно все бачили, тільки ж як це довести, – а може, навпаки, міцно спали чи припускали, що це звичайна собі «плинність кадрів»? Ті, хто вірно служив режимові, загіпнотизований його жорстокою всемогутністю, був свято переконаний, що й режим подбає про них, прибере всі докази іхнього проступства перед сумлінням. Режим по-своєму старався. В Совєцькому Союзі друкувалися стоси газет, і всі вони були вщерть переповнені трудовим ентузіазмом та одностайною вимогою трудящих – знищити мерзенних ворогів народу, прислужників світового імперіалізму.

Та збереглись інші тексти, писані в іншому тоні, доказ мучеництва цілого покоління. Це ті ідейні звинувачення, що кидали режимові приречені на загибель в’язні у кабінетах своїх слідчих. Рідко хто наважувався на це, та й слідчі, мабуть, не дуже радо це вислуховували. Вони любили інше – вибивати списки співучасників. А український мистець-монументаліст Михайло Бойчук сказав своєму слідчому і про «процес масового й систематичного гноблення української інтелігенції», і про те, що вся політика більшовизму на Україні «спрямована на здійснення репресій по відношенню до українських національних кадрів».

Його розстріляли в Києві 13 липня 1937 року. Акт про розстріл зберігається в Окремому архіві 1-го спецвідділу НКВД СРСР, том 11, аркуш 42.

Міркуючи про перспективи своєї школи в пореволюційні роки, Бойчук казав:

«Коли кінчається зима, з’являються квіти. Їх небагато, але ми всі знаємо, що буде весна, і квітів будуть тисячі. Ми повинні бути щасливі, що переживаємо початок весни в мистецтві. Нас мало, але ми знаємо, що настане літо…»