Дитячі та юнацькі роки
Сергій Білокінь
Єднаючи часи й культури, сам Михайло Бойчук являв собою певний синтез двох найголовніших гілок українства – галицької та наддніпрянської. Соціолог В. Старосольський за метричним записом у церковній книзі встановив точну дату народження мистця: Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1882 року в селі Романівці на Галицькому Поділлі [28] за 18 кілометрів від Теребовлі, в глухому закутку, на невеликій річечці Гнилій Рутці.
Батько – рільник, підписував свої листи – Лев або Левонтій. Мати була Ганна, дочка Андрія. Як видно з листа Лева Бойчука до Михайла, вона померла 9 квітня 1907 року [29], – батько одружився вдруге. Від першого шлюбу він мав дітей Михайла, Івана, Дмитра, Марію, Тимка, Катерину та Юлію, від другого – Олену й Розалію. Родина посідала чотирнадцять моргів поля. Хата згоріла після війни, і згодом її розібрали, – разом із нею пропали ранні малюнки мистця [30].
Дитинство випало Михайлові Бойчуку не з легких, виховання було суворе. Якось, уже відомим художником, Михайло Львович розповів учениці Антоніні Івановій (померла 1972 року в Москві) епізод зі свого дитинства. Батько збирався на ярмарок, малому Михайлові теж забаглось побачити невидане чудо, якого ніколи не було в їхньому селі. Та батько відмовився його взяти. Коли підвода рушила з двору, малий підтюпцем подався за нею. Батько помітив хлопця й так оперезав його батогом, що син запам’ятав цей день на все життя [31].
Син романівського дяка Івана Бойчука Ярослав 14 листопада 1971 року розповідав С. Гординському, що був він молодший за Михайла на одинадцять років:
«В селі ми стрічались зрідка, звичайно під час Великодня біля церкви, де придивлялись, як дівчата і хлопці виводили хороводи і співали пісні, як [–от]: «Звивайтеся, огірочки», «Зайчику, зайчику», «Їде, їде Зельман» і т.і.» [32].
Перші дитячі враження від місцевого фольклору, від народних звичаїв завжди міцні. Уже в Парижі в травні 1910 року Михайло Бойчук надиктував Євгенові Бачинському коштовні відомості про своє становлення:
«Маємо там, в Теребовельщині, наче досі князівську культуру. Перед'європейську на чисто національному українському ґрунті. Обряди грають найбільшу ціну (так в оригіналі. – С.Б.) в селянському життю: коляди, веснянки, щедрівки тощо. Я зріс на цих впливах, кохаючись у співах. Найбільш з цього я запозичав духових скарбів» [33].
Маючи щойно дванадцять літ, Михайло Бойчук упевнився в своєму малярському покликанні, хоч не мав жодних засобів – ні вчителів малювання, ані матеріалів [34]. На той час Ю. Панькевич закладав у Львові Товариство для розвою руської штуки, – він запросив до нього молодого Бойчука. «Добре стояти біля джерела, – сказала одна скромна людина. – Можна наступити ногою, і річки не буде» [35].
Й. Ковальський і Ю. Панькевич доглянули джерело Бойчукової творчості, й повновода річка увіллялась у море української культури. Ярослав Бойчук згадував:
«Вже тоді в селі в читальні «Просвіти» я бачив один образ, зроблений Михайлом, а саме портрет десятилітнього хлопця Родіона Ковальського, сина управителя школи с.[вятої] п.[ам'яті] Йосифа Ковальського […]».
Прийомний син Василя Кричевського, колишній (перед війною) співробітник київського інституту науково-судової медицини, на еміґрації – відомий мистецтвознавець Вадим Павловський проаналізував біографічні записи Євгена Бачинського та інші джерела, встановивши їхню хронологію. На думку В. Павловського [36], Бойчук приїхав до Львова в листопаді 1898 року: мистець оповідав Є.Бачинському, що «до 16 літ був на селі», а перші загальні збори товариства відбулися 3 листопада. За прибирання приміщення юнак одержував сім ринських на місяць і з того жив.
У товаристві мистець одержав свої перші уроки малювання. Під керівництвом Ю. Панькевича він пропрацював отак три місяці, рисуючи з природи (натури). Тяжіючи до сакрального мистецтва, першого, яке він у своєму житті бачив, він познайомився із львівськими церковними малярами. Його ранні спроби показали в ньому певний хист, і молодий мистець одержав від Наукового товариства імені Шевченка спершу матеріальну підтримку – 50 ринських, а потім і стипендію.
Вихованець Віденської Академії мистецтв, Ю. Панькевич вирішив скласти у Відні й іспити на гімназіального вчителя. На його запрошення виїхав до Відня і М. Бойчук, – у травні–жовтні 1899 року він безкоштовно працював у приватній школі якогось маляра й трохи вже володів німецькою мовою. Захоплювався олександрійськими портретами роботи грецьких майстрів, вихованих на давньоєгипетському мистецтві [37].
Під тиском І. Труша на Товариство імені Шевченка й під загрозою втрати стипендії М. Бойчук мусив, однак, їхати до Краківської Академії мистецтв. Тут він провчився довше, цілих п'ять років: у 1899–1901 роках – у Флоріана Цинка, у 1901–1902 роках – у Юзефа Унєржиського (дві грошові нагороди за конкурсні рисунки з натури), нарешті, в 1902–1904 роках – у знаменитого Леона Вичулковського [38].
Академічне справочинство зберегло найвищі оцінки, які одержував молодий мистець від поважних професорів. «Дуже добре» (celujgey), «відмінно» (excellent) рясніють біля його ймення. Так, уже в першому півріччі М. Бойчук відзначився в анатомії, а за рік мав бронзову медаль.
Михайло Бойчук добре тямив, що його загальна підготовка дуже й дуже слабка: «Скінчивши тільки сільську школу, я мусів багато вчитися» (Бачинський). Він домовився зі своїм товаришем, студентом медицини, що прослухає від нього приватні систематичні лекції, а потім наважився й сам ходити на лекції до університету. Очевидно, вродженою обдарованістю мистця треба пояснити те, що восени 1901 року він одержав найкращі оцінки з історії мистецтва й науки про стилі, а тоді, – певно, десь під Новий рік – дві грошові нагороди за конкурсні рисунки з натури. Це було для нього особливо доречно, оскільки – розповідав він потім Антоніні Івановій – із дому одержував лише потроху меду – «грошей вдома ніколи не було». Часто голодний, змушений був на перших порах ночувати в нічліжках, але працював завзято.
Дуже добрі успіхи робив М. Бойчук у Леона Вичулковського, одержавши відмінні оцінки з малярства й срібну медаль [39]. Втім, за кілька літ, у Парижі, він уже оцінював своє п’ятирічне перебування в Кракові дуже критично: «У Кракові, – казав він, – мені більш завертали голову, ніж давали хисту. Треба тепер усе забути поперед, як що-небудь починати працювати… Проте ці роки не марно пройшли для мого загального розвитку».
У Кракові склався чималий український гурт. Богдан Лепкий розповідав, що Михайло Жук познайомився там з Олексою Новаківським, з ним самим та Остапом Луцьким, «товаришував з М. Бойчуком і Мавберґом» [40]. Василь Стефаник згадував:
«Вже при кінці мойого побуту в Кракові вступив до Академії малярської Михайло Бойчук, просто з села від роботи, з мозолями на руках, з рум’яними лицями, побачив я його в своїй хаті. Всі знають, що це тепер великий маляр, один з основників ренесансу староруського малярства» [41].
На думку Бойчука, В. Стефаник «як хлопський син добре мене розумів і прихильно, дуже гарно ставився до мене за весь час» [42].
Брат Богдана Лепкого Лев залишив докладні спогади, де розповів, якими труднощами обставляв М. Бойчук свою роботу над портретом письменника:
«В гостиній кімнаті брата, де малював і де було аж сім вікон, йому не ставало світла; їздив довго зі шталюгою по долівці, приговорюючи: «От і чортова темнота!» Витирання пензлів теж забирало йому багато часу. Врешті розганявся, починаючи атаку пензлем, відскакував, прискакував до шталюги – заки поставив потрібний мазок» [43].
Широке коло знайомих склалось у Бойчука серед діячів польської культури. Це були Виспяньський, Тадеуш Міціньський, який кохався в поезії Словацького й виріс на українській народній культурі V, Сєрошевський, особливо Стефан Жеромський, який замовив майстрові портрет свого сина [44]. Михайло Бойчук на цей час почував себе серед них уже так певно, що розповідав їм «іноді про життя свого народу. Жеромський навіть після моїх оповідань написав свою «Думу про гетьманів», за яку було йому від поляків!».
З цього часу маємо перші сліди його оригінальної філософії. Оскільки деякі його нові знайомі обробляли твори східної літератури, він дивувався:
«Для них, тих дослідувачів, творифранцузьких модерністів і Гомера – всі однакової вартості. […] Ці поляки не мали до чого прирівнювати. А я мав! Це були мої рідні пісні, казки, своя українська культура. […] Я все більш нахилявся до яснішого розуміння, що старі мистецькі твори справді великі й не старіються, не губляться. Міркував, чому це так?» (Бачинський, 19).
Перебуваючи на запрошення Т. Міціньського в Закопаному, Михайло Бойчук познайомився із стареньким на той час Станіславом Віткевичем, колишнім реформатором польського мистецтва. Добрий знайомий митрополита Андрея Шептицького, який просив повідомляти його про здібних хлопців, Віткевич дав мистцеві листа до нього, ще й писав до нього особисто [45]. Улітку 1904 року, по дорозі до батьків, М. Бойчук одвідав митрополита і йому сподобався.
– А в Монахів (Мюнхен. – С.Б.) не хочеш? – запитав митрополит.
Бойчук згодився.
– Ну, то поїдеш. Будеш мати стипендію, тільки мусиш вступити до тамтешньої академії [46].
Цю митрополитову стипендію раз у раз згадували ті, хто критикував живого, а тоді вже й мертвого художника. За лоґікою схильних до тероризму екстремістів, ця філантропічна акція – стипендія – не «піднімала» митрополита, а «перекреслювала» мистця.
Згідно з підрахунками В. Павловського, М. Бойчук навчався у Мюнхені з осені 1904 року до весни 1905 року. Не минуло багато літ, як мистець оцінив навчання в Мюнхені так, як і краківське: «Поїхав, але багато там не навчився. І добре» (Бач., 20). З іншого боку, навпаки, згодом йому довелось покликатися на своє навчання по зарубіжних академіях. Як він пояснював, намагався «показати, що я теж свого часу вчився «реалізму», і що відійшов я від нього не тому, що не вмів рисувати чи малювати з натури» [47].
Тим часом у лютому 1905 року у львівськім салоні Лятура на площі Св.Духа Товариство прихильників українського письменства, науки й штуки влаштувало виставу українських артистів. Увагу глядачів привернули на ній твори Модеста Сосенка й Миколи Федюка, що виявили виразний нахил до візантизму. А ось, що писав Іван Труш:
«Під кінець вистави наспіли два портрети студента краківської академії д.Бойчука. Оба недокінчені, але дають про автора якнайгарніше свідоцтво. Молодий адепт штуки виїхав як стипендист мистрополита Шептицького до Парижа, де не має потреби багато учитися» [48].
Ця виставка являє собою одну з найраніших рецензій на твори М. Бойчука. Від багатьох пізніших вона вигідно відрізняється тим, що містить лише дві фактичні недоладності. Попервах, М. Бойчук навчався на той час уже не в Кракові, а в Мюнхені, По-друге, – і ця обмовка багато цікавіша, – виїхати до Парижа мистцеві тоді не довелося.
З меценатом, очевидячки, про поїздку вже було домовлено, і свідчення цьому – слова Івана Труша, але художник мусив виїхати трохи в іншому напрямку. Покликаний на осінь до австрійського війська, він провів цілий рік у Далмації, де в кращі хвилини придивлявся до побуту сербів і хорватів, слухав їхніх пісень.
«Потім на зиму (1906/07 року), – згадував майстер, – повернув до тата. Заїхав і до митрополита. Він мене дуже радо вітав. Ми умовилися тоді, що вже до Монахова не поїду, а на весні виїду до Парижу» (Бач., 20).
Примітки
28. Антонович Дмитро. Тимко Бойчук. – Прага: Вид-во укр. молоді, 1929. – С. 6.
29. ДМУОМ. – Ф. 19. – № 2. В одному з листів батько сповіщав, що продав п'ять кілограмів меду. Ці листи Я. Музика передала С. Таранушенкові, а останній – до музею через Д. Горбачова.
30. Ці відомості з листа рідної сестри художника Юлії Кацан від 9 березня 1970 року д-р Ярослав Бойчук переслав п.Святославові Гординському. Приношу щиру подяку шановному маестро за надіслання відповідної ксерокопії. Пор.: Дуда Ігор. Відродження фрески // Наша культура. – Варшава, 1985. – № 1 (303). – С. 2; Гривняк Юрій. Творець нововізантійської школи // Там само. – С. 1. Див. Також: Герета І. Першовідкривач // Ровесник. – Тернопіль. 1982. – 18 листопада. – № 138 (2504). – С. 4; Дуда І. Майстер фрески // Вільне життя. – Тернопіль, 1982. – 30 жовтня. – № 208 (10340). – С. 4.
31. Запис Михайла Кутинського.
32. Ксерокопіям із його листів автор завдячує п.Святославові Гординському.
33. Бойчук Михайло. Історія моїх думок // Нові дні. – Торонто, 1952. – Вересень. – С. 19.
34. Запис Михайла Кутинського.
35. Нагаєв Р., Нахамкин Л. От разнобоя к унисону // Знание – сила. – Ноябрь 1966. – № 11. – С. 12.
36. Павловський В. Хронологія Михайла Бойчука. За дозвіл користати з машинопису цієї праці приношу подяку її ініціаторові – п.Святославові Гординському. Мистець розповідав Бачинському: II
37. Євген Бачинський записав від мистця, що той перебував у Відні шість місяців. На засіданні НТШ 13 жовтня 1899 року М. Бойчукові, учневі малярської школи у Відні, «уділено допомоги 25 зл.» (З Товариства // Записки НТШ. – Том ХХХІІІ. – 1900. – Кн. 1. – С. 1).
38. Źrόdła do dzlejόw sztuki polskiej, Tom XIV: Materialy do dziejów Akademii sztuk pięknych w Krakowie, 1895–1939. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1969. – S. 239. На це видання вказала мені п.Марія Гарасовська-Дачишин (Чікаґо). Тут подано, ніби М. Бойчук навчався у Вичулковського до першого семестру 1904–1905 академічного року.
Бойчукові допоміг матеріально й М. Грушевський. У його книжці видатків є запис: «М. Бойчуку 15/ХІІ 902 60. – « (ЦДІА УРСР. – Ф. 1235. – Оп. 1. – № 876. – Арк. 80 зв.).
39. Див.: Горняткевич Дам’ян. Образотворчі мистці Теребовельщини // Теребовельська земля: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто: НТШ, 1968. – С. 349–351 (= Укр. архів. Том ХХ).
40. Струни: Антольоґія української поезії / Влаштував Богдан Лепкий, [том] ІІ. – Берлін, 1922. – С. 257.
41. Стефаник Василь. Про ясне минуле // Альманах українського студентського життя в Кракові. – Краків, 1931. – С. 9–11; Його ж. Твори. – К.: Дніпро, 1964. – С. 292–293.
42. Бачинський Євген. Мої зустрічі та сильвети українських малярів та різьбярів на чужині: Спомин старого еміґранта за роки 1908–1910 // Нові дні. – Торонто, 1952. – Вересень. – С.19.
43. Лепкий Лев. На марґінесі «Казки мого життя» // Лепкий Богдан. Казка мого життя. – Нью-Йорк: НТШ, 1967. – С. 188 (= Українська бібліотека, том 9). Дам’ян Горняткевич писав, що з цієї краківської доби лишилося два бойчуківські твори – портрети Богдана Лепкого та його дочки Наталі, «виконані в наскрізь реалістичному дусі […], що зберігаються тепер у родині поета» (Горняткевич Дам’ян. Образотворчі мистці. – С. 351). Із збірки п. Софії, іншої поетової дочки, його портрет репродуковано: Нотатки з мистецтва. – Філадельфія, 1977. – Вересень. – Ч. 17. – С. 4. Зараз він зберігається в приміщенні Наукового товариства ім. Шевченка в Нью-Йорку. Там же таки зберігається й портрет Наталі Лепкої, який дехто приписував Бойчукові (див. Лист д-ра Романа Смика, що опікувався архівом, від 17 вересня 1991 року), але він має виразний підпис художника Мавберґа. Жодного іншого портрета Наталі Лепкої я в матеріалах Б. Лепкого не виявив.
44. Для цього він відступив мистцеві два покої свого помешкання (Бач. 19). Пор.: Середницький А. Україніка в музеях Польщі // Наша культура. – 1963. – № 9 (65). – С. 3–4; Його ж. Стефан Жеромський і Україна // Український календар 1964. – Варшава: УСКТ, 1964. – С. 48. – Підп.: А. Верба; Михайло Бойчук // Український календар 1969. – [Варшава:] УСКТ, [1968]. – С. 213–214.
45. Він звів мистця із Жеромським (Terlecki WT. Waclaw Borowski // Sztuki piękne. – 1932. – Cz. VIII. – S. 122).
46. Бойчук Михайло. Історія моїх думок. – С. 20.
47. До перебудови образотворчого фронту: Стенограми доповіді й виступів на першому пленумі оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УУСРР 27.ХІ – 2.ХІІ. – 33 р. / За ред. Є. Холостенка і М. Шапошнікова. – [К.:] Мистецтво, 1934. – С. 113.
48. Труш Ів. Вистава українських артистів // Артистичний вістник. – Львів, За май 1905. – Зошит V. – С. 59. Пор.: Александренко И. Современное украинское искусство в Галиции // Искусство; Живопись; Графика; Художественная печать. – Киев, 1911. – Октябрь. – № 10. – С. 407, 410; Голубець Микола. Сучасне малярство Галицької України // Український ілюстрований календар товариства «Просвіта» […] на звичайний рік 1918. – У Львові, 1917. – С. 172–173.