«Друкарь» у 1918 році
Сергій Білокінь
Стан джерельної бази і розробленість спорідненої тематики примушує звертати більшу увагу до питань, пов’язаних з особою Георгія Нарбута, рання смерть якого у віці 34 років збудила появу найкоштовніших історичних джерел – мемуарів. Мало сказати, що Нарбут був близький до «Друкаря». Ще за життя митця «Друкарь» заходився готувати присвячену йому монографію, але події стали цьому на перешкоді [25]. Як випливає з наведеного нижче «Плану видавничої діяльности», це видання готував Андрій Дахнович (30 листопада 1881, Ченстохов – ?).
Як згадував 1928 року Василь Кричевський, на Нарбутовому новосіллі в Георгіївському провулку «гостей було небагато. Коло нових знайомих у Нарбута було ще невелике, а петроградських приятелів, що гуртувались потім біля «Друкаря», – ще тоді в Києві не було» [26]. Один з членів згаданої петроградської групи, фундатор видавництва Павло Балицький свідчить, що «більшість нашої петербурзької колонії» перебралась до Києва «під осінь 1917 року». Як підкреслив Міяковський, до цього гурту петроградських біженців не належали ще тоді ні Нарбут, ані Модзалевський, хоч обоє були теж «петербуржці». Зійшлись вони на основі спільної роботи. Це були близькі товариші, що працювали в різних фахах, «добре спрацьовані на громадській роботі. Тепер у Києві вони перебрали до свої рук і державну роботу в Українській Національній Раді» [27]. Балицький згадував:
«Мені часто доводилося бувати в нашого петроградця П.Зайцева, що оселився внизу Андрієвського узвозу, у зв’язку з відновленням видавничої роботи на київському грунті. […] Зайцева було запрошено на редактора, і з ним було умовлено, що він притягне до роботи в видавництві і Нарбута. Зайцев дуже дипломатично підійшов до Нарбута, і вже в січні 1918 р. «Друкар» мав оздоблену прекрасними візерунками «Оксану» (Перше кохання Шевченкове), Зайцева, а також запевнення Нарбутове в цілковитій симпатії й обіцянку брати найближчу участь у видавництві» [28].
З огляду на загальноекономічні труднощі, як розповів Балицький, «книжечка ледве поспіла до Шевченкових днів, та і то, через брак електричної енергії, довелося нам величезну машину крутити руками».
Того самого 1918 року, тільки ще не уточнене, коли конкретно, а тоді це мало велике значення, «Друкарь» видав чи не найкоротшу з усіх «Історію України», яку Борис Грінченко спромігся вмістити на 64 сторінках. Підзаголовок – «Як жив український народ: Коротка історія України з ілюстраціями» (Вид. 10) [29].
У спільній роботі формувався тісний гурток однодумців. 1918 року вийшла у світ праця мистецтвознавця Костя Широцького: Віньйола де Пош. Памятка для артистів-архитектів, домовладик та мулярських майстрів / Виньола де Пош; Текст і малюнки Тьєррі, штихи на міді Гіббона: З 10-го видання, що містить в собі головніші памятки Риму та Атен, переклав К.Ш-ий [К.В.Широцький.] К.: Видавн. Т-во «Друкарь». Печатня Видавн. Т-ва «Друкарь», 1918. 55 с., [28] арк. мал. і схем. кресл.: табл. [30] Це видання прорецензував історик мистецтва Федір Ернст, вихованець тієї самої глухівської гімназії, що й Нарбут [31].
Як зазначено, в Україні першою ластівкою «Друкаря» стало любительське видання літературного есе Павла Зайцева «Оксана: Перше кохання Шевченка» [32]. Воно з’явилось у січні 1918 року, ще перед муравйовщиною, в тонкому й поетичному оздобленні Георгія Нарбута. Викликало таке захоплення читацької громади, що нині його примірників у доброму стані майже не збереглося (варто перевидати!). Павло Балицький засвідчив, що Нарбутове ставлення до своєї роботи було дуже особистісне [33].
Настав час звернутись до джерел ще іншого типу (вище ледве заторкнутих), на жаль, надто поширених для історії України ХХ століття, – архівно-кримінальних справ проти діячів української культури. Нехай вони здебільшого дуже банальні й брехливі, – відколи нормальні історичні джерела слідом за людьми були познищувані, обійтися без них теж не випадає.
У «Другому додатковому свідченні» 5 січня 1930 року Павло Балицький розповів:
«Найбільшого розквіту видавництво «Друкар» досягає у 1918 році. Його робота в той час набирає широкого розмаху, а разом з тим остаточно викристалізовується його фах, напрям, задокументовуючись у випрацьованих програмах та видавничих планах. Центр ваги їх полягав у видаванні: художньої літератури, мистецьких публікацій, робіт історико-літературних, з журналом «Наше минуле» на чолі, та шкільних підручників. Цього плану, апробованого усталеною колективною думкою літературних кіл, що огортали «Друкаря» у 1918 році, видавництво твердо додержувалося увесь час, відступаючи лише у виключних випадках. Так, поза планами було видруковано книжечку із публіцистичним змістом А.Шульгина «Політика» [34] та Андрія Карнеджі «Царство інтересу» [35]; обидві ще у 1918 році» [36].
Наступний уступ яскраво визначає, що в даному випадку Павло Олександрович Балицький творив не спогади, у яких лишався б вільною людиною. Усе від першого й до останнього слова він писав на пряме замовлення, на загад свого слідчого. І саме ця обставина скрізь визначала, кого він згадував і як саме згадував:
«Підтятому політичними пертурбаціями та валютною руїною «Друкареві», у 1920 році, себто вже за часів існування «Буд’у [37]», зоставалося йти тою ж давно накресленою, опрацьованою і розпочатою дорогою. Отже, ніяких зламів, перемін у фаху, напрямі роботи у той час видавництво не робить і нічим його видавнича робота 1920 року по змісту не відріжняється від попередньої» [38].
Ключ до розуміння його тексту сам Балицький дав на початку «Другого додаткового свідчення», де сказано таке:
«Слово «Буд» я почув уперше од бувшого мого слідчого, тов. Ушакова, на допиті 21 вересня 1929 р. Тоді ж тов. Ушаков з’ясував мені, що то назва в скороченню української контрреволюційної організації «Братерство української державности». Товар.[ишем] Ушаковим також було зачитано виїмок з якогось протоколу од 20-го січня 1920 року, де значилося: «Включити П.О.Балицького в організацію» [39].
Те, що говорилось у кабінеті слідчого, а потім писалось у камері, визначав саме слідчий. На той момент приятель і колега Балицького – Нарбута і всіх членів цього гурту – Павло Зайцев перебував на еміграції у складі політичного керівництва УНР. Балицький мусів боронитися, пояснюючи, а чому він з цими людьми так близько приятелював у Києві?! Тож він спробував пояснити Ушакову, навпроти якого просиджував довгі години, й усьому кланові чекістів, що за цим Ушаковим стояв:
«Зайцев був майже повновласним розпорядчиком журналу, у внутрішнє життя якого видавництво зовсім не втручалося. Збитий з пантелику і обдурений упевненими у своїй негрішимости українськими політиками, він піддався хибному розумінню української державности і зв’язав тісно свою долю з урядом УНР. Вже десять років поневіряється він у чужинців, в еміграції. Нікого не варт так пожаліти серед емігрантів, як Зайцева, відносно якого найбільш можна бути упевненим, що велетенська творча робота, яка провадиться Радвладою, у нього викликала б найбільший ентузіязм і відданість» [40].
Більше того: «З-за якогось фатального непорозуміння ця людина марнується на чужині, в той час, коли її місце у перших рядах будівників Радянської України» [41]. Ці тексти, повні неправди з точки зору морально-політичних ідеалів тодішнього українства, передусім тієї частини, що вийшла на еміграцію, вирізьблювали якусь нову, фіктивну, віртуальну істину, якою люди почали в ті часи жити. Прикро, що такі докладні тексти, такі важливі історичні джерела, нехай вони й складні для розуміння без належної внутрішньої критики цих джерел, на двадцятому році незалежності нашої країни бодай у цікавіших зразках досі не видані.
Бібліографічні відомості потверджують вищенаведену заяву Балицького, що «Найбільшого розквіту видавництво «Друкар» досягає у 1918 році». Справді, тоді вийшла брошура Дмитра Дорошенка, присвячена Пант. Кулішеві «На громадській роботі» (К., 1918. 33 стор.) [42], збірочка «Колядки» (Вид. 2. К., 1918. 31 с.) [43], словничок «Технична термінольогія / Прийнята Технично-Термінольогічною Комісією при Департаменті Професійної Освіти М[іністерства] Н[ародної] О[світи]; Ред[актор] Т.Секунда [44] (К., 1918. Вип. 1: Статика. ІІ, 19, [1] с.) [45], комедії В.Товстоноса «День правди», «Жінка з голосом» та «Мистерія» [46].
Маємо новий доказ нинішньої неповноти фондів кол. Всенародної бібліотеки України (після кількох перейменувань – Національної бібліотеки України ім. Вернадського). Переді мною друге видання п’єси В.Товстоноса на одну дію «Мистерія». На четвертій сторінці обкладинки список «П’єси того-ж автора» (7 назв). Виявляється, на момент виходу «Мистерії» уже було видано в «Друкарі» жарт на 1 дію «Культурна місія» і друкувались іще чотири – «Шалена», «Червоний вогонь», «Нова ревізія» та «Вічна пісня». Зараз я не маю доказів, що останні чотири п’єски вийшли окремими виданнями у світ ані 1918-го року, ані пізніше. Мені важливо підкреслити, що 1918-го, а за ним і 1919 року видавництво якщо й досягло свого розквіту, то йдеться, мабуть, не про кількість друкованих сторінок, перемножених на їхні тиражі, а про народжені тоді заміри, підводні течії, що виносили на поверхню плани, а за ними й рукописи потужних альбомів і монографій. Нічого подібного до «Українського старовинного портрету», «Історії українського мистецтва» К.Широцького, «Української абетки» Г.Нарбута й «Енеїди» І.Котляревського в його оздобленні їхні попередники після себе не залишали, часто навіть у проектах.
Примітки
25. Ернст Ф. Біжуча художня література про Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісті. 1923. Ч. 4. Стовп. 3.
26. Кричевський Василь Григорович (19/31 XII 1872, с. Ворожба, тепер Лебедин. р-ну Сумськ. обл. – 15 XI 1952, Каракас, Венесуела). Нарбут в Українській Академії мистецтв // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 54-57; Ч. 2. С. 17-19: іл.
27. Міяковський Володимир. Недруковане й забуте. Нью-Йорк: УВАН, 1984. С. 211.
28. Балицький П. Спогади про Нарбута // Бібліологічні вісті. 1926. № 3 (12). С. 53. Підп.: Павло Баліцький. У посвідченні, що датується 23 січня 1918 року, знаходимо адресу зайцевського помешкання навпаки, угорі Андріївського узвозу – Ч. 20 [будинок Йосипа Ребенка], пом. 3 (ЦДІА України. Ф. 845. Оп. 1. № 56. Арк. 1). Так само і в паперах Нарбута збереглось запрошення на товариський обід 1 січня ст.ст. за тією самою адресою (Національний художній музей України. Архів. Ф. 1. № 79).
29. Україномовна книга у фондах. Т. 2. С. 266. № 6573.
30. Україномовна книга у фондах. Т. 2. С. 258. № 6505.
31. Книгарь. К., 1919. Травень. Ч. 21. Стовп. 1410–1411.
32. Україномовна книга у фондах. Т. 2. С. 277. № 6657.
33. Балицький П. Спогади про Нарбута. С. 53.
34. Точніше: Шульгин О. [Я.] Політика : (Державне будівництво України і міжнародні справи): Статті, документи, промови. К., 1918. 106 с. На окр. арк.: «Присвячую світлій памяти брата мого Володимира Шульгина і його товаришів, що загинули в бою під Крутами за волю і державність України. Автор» (Україномовна книга у фондах. Т. 2. С. 366. № 7335). У недатованому «Моєму розкаянні» знаходимо таке місце:
«Безперечно шкідливим для Радянської Влади було допущене мною видання десять років тому шовіністичного збірника статей А.Я.Шульгина, під назвою «Політика», з посвятою його братові-хлопцеві, що разом із іншими загинув в боротьбі з Радянським військом під Крутами. Остільки ж шкідливою була завше гостра у відношенні до більшовиків хроника журналу «Наше Минуле», у випуску якого поруч з Голоскевичем та Зайцевим був винний і я» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 42661 ФП / кор. 578. Арк. 84).
Бачимо, як намагався боронитися Балицький, розуміючи, певно, що його становище цілком безнадійне: він бачив і муравйовців 1918 року, і був свідком звірств київських чрезвичайок 1919 року, і слідчий чудово знав, що він і бачив, і не забув.
35. Україномовна книга у фондах. Т. 2. С. 286. № 6708.
36. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 42661 ФП / кор. 578. Арк. 41-42.
37. БУД – надпартійне об’єднання «Братерство української державності».
38. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 42661 ФП / кор. 578. Арк. 42.
39. Там само. Арк. 38.
40. Там само. Арк. 51.
41. Там само.
42. Україномовна книга у фондах. Т. 2. С. 274. № 6634.
43. Там само. С. 293. № 6765.
44. Секунда Тадей Владиславович (1892-1937), інженер-гідротехнік, голова дідротехніної секції технічного відділу (1926-27) Ін-ту укр. наукової мови (Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928 : Документи і матеріали. К. : НБУВ, 1998. С. 633).
45. Україномовна книга у фондах. Т. 2. С. 346. № 7174.
46. Там само. С. 347-348. № 7188-89, 7192.