Врона проти Потоцького

Сергій Білокінь

Тим часом перебуваючи в Києві, Потоцький зробив дещо необачний крок, якого, зрештою, йому й непросто було уникнути. На той час у Музеї Мистецтв обов’язки директора тимчасово виконував молодий партійний функціонер Іван Врона [311]. Разом з директорською посадою він мав у музеї і житло [312], тож перспектива затвердження на цій посаді іншої особи не могла йому імпонувати. П.Потоцький розмовляв з Вроною. Те, що він був колись царським генералом, поміщиком, тримати в таємниці було важко, але в особистій бесіді збирач міг дати на себе і якийсь додатковий компромат.

Отже, невдовзі вдарив грім. 8 травня 1925 року відбулось 76-те засідання Комітету Музею мистецтв ВУАН, на якому були присутні його голова акад. О.Новицький, акад. М.Біляшівський, Ф.Ернст, т.в.о.директора музею І.Врона та секретар С.Гіляров. Розглядались питання:

“9. Запитання т.Врони про кандидатуру П.П.Потоцького, яку без згоди Комитету було представлено ВУАН на затвердження Головнауки.

Інформація Ак. Новицького з цього приводу: П.П.Потоцький власник дуже цінної колекції і бібліотеки по українській старовині. Цю колекцію він має намір подарувати Академії Наук. Для одержання цієї збірки необхідні певні підстави і можливість дати т.Потоцькому науково її опрацювати. Не маючи в цьому напрямку иншого виходу, ВУАН по представлінню ак.Новицького висунула кандидатуру Потоцького на вільну посаду Діректора Музею. В галузі мистецтва Потоцький не фаховець, але має музейний стаж, будучи за часи революції Завідуючим усими військовими музеями Ленінграду. До революції Потоцький був генералом, має щось біля 70 років.

Заява т.Врони, яку він просить занести до протоколу, про те, що він констатує той факт, що члени Комитету Новицький та Ернст висунули перед ВУАН кандидатуру Потоцького без [313] відому Комитету, порушивши тим статут Музею, згідно якого кандидата на посаду діректора намічає комитет Музею.

Т.Врона вважає кандидатуру Потоцького цілком неприємлемой (sic) і бачить в призначенні його принесення інтересів Музею в жертву стороннім Музею цілям”.

У рубриці “Ухвалили” С.Гіляров записав:

“9. По пп. 9, 10 та 11:

Занести заяву Врони до протоколу. Поставити на балотировку кандидатуру Потоцького. Балотировкою за кандидата подано 3 голоса, проти – 2.

Т.Врона заявив, що він подає в цій справі окрему думку”.

Нижче Гіляров записав:

“[Слухали:] 12. Зауважіння Новицького, що Статут Комитету порушено не ним, а Головнаукою, яка висунула цю кандидатуру (таке трактування перебігу подій, як бачимо, не зовсім точне. – С.Б.). Ухвалили: Прийняти до відому” [314].

За цим протоколом можна скласти уявлення про атмосферу засідання. 38-літній комуніст Врона, колишній член колегії прокурорів київського ревтрибуналу, потім співробітник Наркомюсту УСРР, давав бій 68-річному академікові з “колишніх” Олексі Новицькому. Як бачимо, за результатами балотування на рівні співробітників свого музею Врона зазнав поразки (два голоси проти трьох), але як досвідчений функціонер переніс боротьбу у вищі інстанції. У музеї за Потоцького мали голосувати Олекса Новицький і Ернст (вони, власне, й висунули його кандидатуру), третім мав би підтримати генерала не інакше як Біляшівський. Виходить, що проти кандидатури Потоцького, крім Врони, лишається тільки голос Гілярова. Таку розкладку цікаво відтворити для орієнтації.

Відтак у кілька інстанцій пішов документ зі штампом Музею Мистецтв ВУАН від 15 травня 1925 року:

“Копії: 1) В.У.А.Н.

2) Уповноваженому ГОЛОВНАУКИ

т. Левитському [315].

3) ГОЛОВНАУКА – Харків.

Окрема думка

І.І.Врони, Члена Комітету Музея при ВУАН (був. Ханенка) т.в.о. Діректора Музея,

До питання про кандідатуру був. генерала ПОТОЦЬКОГО на посаду Діректора Музею.

Гр.Потоцький не може відповідати свойому призначенню як Діректор Музею ані по свойому минулому (генерал царської служби), ані по соціял.[ьному] стану (б. крупний поміщик і дворянин), ані по характеру своєї освіти й фаху (фахова військова освіта й військовий фах), ані з боку наукової підготовки й кваліфікації (відсутність наукових праць в галузі мистецтвознавства й музеєзнавства – кажуть, ніби то є роботи по військові[й] історії й що зараз працює над питанням: “генеалогія полків” (!), ані, нарешті, по свойому практичному стажу й підготовці до мистецького музею (є стаж по військовому музею в Ленінграді під час революції – очевидно за-для безробіття для старих генералів).

Гр. Потоцький є типовий меценат-колекціонер “доброго старого времени”, що, маючи великі матеріяльні засоби (як крупний поміщик), встиг скласти, як кажуть, велику й цінну збірку (бібліотеку й річі) – “ucraїnica” то-що. З його в[л]асних слів, в історії західнього мистецтва (а музей як раз такий є) він нічого не розуміє й не знає, і йому доведеться ще цій історії вчитись, чого від людини, яка має під 70 р.[оків], висловлюючись старим петровсько-елізаветинським штилем, “надеяться весьма отчаянно”.

Оскільки така людина звязана з сучасністю і, значить, зможе здійснить потрібну чергову задачу Музею – звязатись з життям і радянською суспільністю та відповісти на потреби широких мас – не доводиться казати. Зваживши вищенаведену характеристику гр. Потоцького, яка прекрасно відома всім членам Комітету і що члени Комітету самі визнають, з'окрема ж, коли взяти на увагу, що інтереси б. генерала зосереджені на таких цілком сучасних проблемах і дослідженнях, як згадана “генеалогія російських (царських) полків”.

Звідси ясно, що, як сам Комітет визнає, очікувать від гр. Потоцького корисної і так потрібної для Музея роботи сподіватись не можна. Тим часом Музей як раз переживає добу, коли для підняття його після Макаренковщини на належну височінь потрібно цілком компетентне й радянськи поставлене керовництво. Цього Музей зараз найбільш всього потрібує.

Находячи, таким чином, кандідатуру гр. Потоцького ніяк не відповідаючою інтересам Музею, взятого в його громадських і науково-громадських функціях і завданнях (навпаки, це є кандідатура, висунута в інтересах сторонніх Музею й проти інтересів Музею), висловлюю дану окрему думку – протест проти неправильної постановки справи з кандідатурою гр.Потоцького, як висунутої по-за лаштунками академичних кол і давно підготовлено в тих колах за участю окремих членів Комітету без своєчасного ставленя цього питання на Комітет (як це потрібно по статуту).

Нахожу потрібним підшукання нового кандідата.

Ів.Врона.

10/V 1925 р.

м.Київ” [316].

Лист Врони обурив академіків, які почали з ним боротись. Цей конфлікт поглибила стаття Левка Ковальова [317], яку Врона інспірував. Вона з»явилась невдовзі у «Більшовику» – органі Київського губкому КП(б)У й Київського губвиконкому, що виходив за редакцією Самійла Щупака. Будь-що-будь талановитий фейлетон про Потоцького написала неабияка людина. Рухливий і дещо авантюрний, Левко Ковалів входив спершу до ЦК партії боротьбістів, 7 лютого 1919 року – до колегії київської чрезвичайки, з лютого 1921 року був заступником наркома закордонних справ УСРР і формально очолював слідчу комісію у справі членів УПСР, але в листопаді того року вийшов з КП(б)У, що означало димісію з усіх посад. Можливо, він розчарувався, але мені по правді прикро, що й 1925 року він написав, попросту сказавши, пасквіль:

«Історія одного генерала».

Революційна пожежа знищила багацько старорежимного дрантя, а те, що сяк-так уціліло, потрапило до «музейних фондів».

Треба ж бо справді, щоб і нащадки наші бачили, у якому ярмі ходили ми за царя Гороха.

До фондів зібралося найрізноманітніше барахло, і тепер на дозвіллі наші вчені: історики, археологи, палеографи, нумізмати і т.п. можуть його розібрати, розсортувати, класифікувати, занумерувати й розмістити по музейних вітринах:

«На благоє просвещеніє»…

При цьому більшість істориків з властивої їм «професійної хороби очей» вважає, що нецікавих річей взагалі не існує, стара річ – завжди цікава! Для музею все знадобиться! «Мотузком перев[”]язане? Нічого, давай і мотузочка сюди[”], адже ж йому 127 років! Пиши: «Нумер 471163 – мотузок епохи царя Павла Петровича. Зберігся в колекції графа Потоцького» і т.п.

Звичайно, цю зворушливу слабість наших археологів треба їм вибачити. Шкідливого в ціх «мотузках павлівської доби» вже нічого немає.

Наших ший цим мотузкам більш не доведеться муляти!

Треба тільки, щоб музейні діячі тримали їх за шибками музейних вітрин і не випускали у живе життя.

На жаль, цього не завжди додержуються. Перед нашими очима лежить документ, з якого ми довідуємось про одну дріб»язкову, але прикру помилку, що сталася нещодавно «при розборі музейних фондів на Україні».

Поміж різного старовинного дрантя в «колекції пана Потоцького» було знайдено… самого хазяїна!

Яким чином уцілів вельможний – сказати важко.

Але факт залишається фактом. Зусиллями славетних наших археологів справжній, живий Потоцький (чи не граф часом? ім»я славетне! хто не знає роду Потоцьких?!), колишній поміщик, великий пан, генерал царської служби з»явився на обрії музейного світу.

Але навіть і проти цього я нічого не маю.

Погоджуюсь! Зразки старих генералів нам у наших музеях потрібні!

Треба, щоб і діти наші бачили, яке ярмо ми колись носили!..

Але керуючі музейні кола замість поставити громадянина Потоцького за шкло під відповідним нумером і з відповідним написом, задумали инше.

Призначити громадянина Потоцького на посаду директора музея західнього мистецтва (кол. галерея Ханенка в Київі).

При цьому на увагу не береться ні походження громадянина Потоцького, ні його військовий фах, ані те, що в справах західнього мистецтва він неук, ані те, що взагалі відношення до історії він має лише як колишній власник колекції української старовини й старих книжок.

Хіба ж цього досить?

Чи, може, все це надолужує його сучасна «наукова діяльність»?

Він-бо пише, кажуть, велику наукову працю: «Генеалогія російських полків» (їй-бо, я не жартую!).

Так колись спритний гоголівський Чичиков здобув в генерала Бетрищева прихильність для Тєнтєтнікова, збрехавши генералові, що нібито Тєнтєтніков опрацьовує «Історію отечественних генералів».

Очевидно, така наукова діяльність досі викликає велику пошану в колах наших «генералів од академічного музейництва»…

Годі! Почуваю, що я замість путнього фейлетону написав сам «Історію одного з царських генералів». Боюсь, що це здобуде мені зайвої популярности в академічних колах. Ще чого доброго призначать мене завідувати якимсь з музеїв…

Хоча, признаюся щиро: за організацію «Музея старорежимних фруктів, що уціліли протягом Революції», я, мабуть, згодився б узятись.

Потреба в такій «збірці» вже давно відчувається!

Левко Ковалів (Омелько Комель)» [318].

Левко Ковалів приятелював з Леонардом Бочковським, членом Центральної Ради, потім з Майком Йогансеном. Оглядаючись на його страшний кінець, сучасний біограф Ковальова готовий його глорифікувати. Справді, він був математиком, шахістом, маляром, але я б не наважився ставати на бік його сучасного біографа Ол.Юренка: «Попри обдарованість, – писав він 1992 року, тобто вже за незалежності, – Ковальову органічно були властиві чесність, порядність, скромність» [319]. Наведений вище фейлетон заперечує такі оцінки. Високорозвинена, культурна людина не мала б мислити так, як автор того злополучного фейлетону, тим більше так писати.

Примітки

311. Врона Іван Іванович (29 вересня 1887, с.Остроч, Холмщина – 5 січня 1970, Київ) – партійний функціонер (1920 року перейшов від боротьбістів до більшовиків), мистецтвознавець.

1919 року входив до колегії прокурорів київського ревтрибуналу, потім до Наркомюсту УСРР. Ректор КХІ. В.о.директора Музею мистецтв ВУАН. Див.: Звіт Музею мистецтва Української Академії Наук // Наука на Україні. 1927. № 2-4. С. 242-243. Тоді аспірантами-асистентами в музеї працювали Г.Бабич, М.Вязьмітіна, П.Кульженко та О.Столяров. Разом з директоруванням він мав у музеї й житло (вул. Чудновського, 15). Даючи 20 вересня 1956 року зізнання для реабілітації Миколи Христового, він казав, що жив з ним в одному помешканні у 1928-33 роках (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 37203 ФП / кор. 379. Арк. 218-221).

Від офіційних кіл Врона увійшов до редакційної колегії нарбутівського збірника (готувався, поки не розпочались арешти 1933-34 років; докладніше про нього див.: Білокінь С. Видатний український бібліограф Ярослав Стешенко, 1904-1939 // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Вип. 2. К., 1999. С. 53-64). Врону арештували 13 липня 1933 року. Як стверджувала газета “Комуніст”, вирізку з якої вшито до справи, “на ниві образотворчого мистецтва Врона робив те, що Хвильовий у літературі”.

У доповіді на першому пленумі Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УСРР 27 листопада 1933 А.Хвиля багато й брутально говорив про присвячену Нарбутові статтю Врони, наприклад:

«Замість того, щоб показати, хто був Нарбут, що він робив, яку епоху він хотів відтворити, Врона говорить, що Нарбут, бачите, хотів дати національну форму українському мистецтву, але революція, наша радянська дійсність поставили над цим хрест. Нарбут загинув, одійшов у минуле, і за цим минулим каркає ворона – націоналістична «Ворона» (До перебудови образотворчого фронту: Стенограми доповіді й виступів / За ред. Євг.Холостенка і М.Шапошнікова. [К.:] Мистецтво, 1934. С. 8).

Цю яскраву фразу сучасники охоче згадували й за 30-35 років. Врона одержав 5 років виправно-трудових таборів. У 1933-36 відбував строк на БАМлаґ'у. У зв'язку з зарахуванням робочих днів звільнений достроково 1 серпня 1936 (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 37203 ФП / кор. 379. Арк. 218-221; Олтар скорботи; Мукомела О. Врона І.І. // Київська старовина. 1995. Травень-червень. № 3 (312). С. 93). Викладав у середніх школах у Можайську й Ташкенті. 1943 з нього знято судимість. Повернувшись до України і ознайомившись з мистецтвознавчою літературою, що з'явилась за ці роки, Ів.Ів. довідався, що про нього писали:

“Эта ориентация на буржуазный Запад дополнялась у фашистских теоретиков Вроны, Хмурого и других призывом к художникам отображать «украинскую национальную крестьянскую стихию» утверждением, что на Украину возлагается задача борьбы против “ужасов большевизма” (Иванов А. Художники Советской Украины // Искусство. Москва, 1935. № 1. С. 14).

Наприкінці 1960-х років з усіх членів редколегії нарбутівського збірника Врона лишавсь уже єдиний, останній, тож я з ним поспішився познайомитись. Виник навіть проект поставити його ім'я в новому виданні як співупорядника. Ів.Ів. мешкав на вул. Філатова, 10 А, пом. 22. Я готував машинописи й носив йому на перегляд, – він відзначав, що саме треба скоротити. Сприймав він мене цілком лояльно, навіть доброзичливо. У першу зустріч, вражений моєю юністю, у передпокої, щойно я зайшов, він багато реготав. Втім, у його оточенні молоді люди бували (Вол.Підгора, що став його зятем, І.Диченко). Маленького зросту, худенький, він відзначався громадською активністю. Віктор Зарецький оповідав, як на засіданні президії Спілки художників, ухопившись за краєчок стола, Врона виказував партійним керівникам, що прийшли йому на зміну, своє ставлення до їхньої реакційности. Прихильник бойчукізму, він ніс у собі атмосферу давніх дискусій і боїв.

Див.: Гаєвський А.М. Зміцнення партійної організації Волині у боротьбі з опозиційними та буржуазно-націоналістичними елементами // Наукові записки Житомирського держ. пед. ін-ту ім. Ів.Франка. Т. ХІІІ, вип. 2. 1961. С. 20-23.

312. Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Лгр., 1928. С. 71. Даючи 20 вересня 1956 зізнання для реабілітації Миколи Христового, він, правда, казав, що жив з ним в одному помешканні (вул. Чудновського, 15) лише в 1928-33 (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 37203 ФП / кор. 379. Арк. 218-221).

313. Закреслено: згоди.

314. Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Протоколи засідань Комітету Музею мистецтв, 1921. Арк. 21 (91).

315. Левитський Леонід Макарович (8 березня 1892, Богуслав Канівськ. пов. Київ. губ. – не раніше червня 1957), функціонер, медик, член партії з 1920.

Закінчив 4 класи Київ. дух. семінарії, Варшавський ун-т і Київ. мед. ін-т (1926). Голова Київського бюра Наук. к-ту при Укрглавпрофобру (Состав научного комитета // Наука на Украине. Х., 1922. № 2. С. 165). 1921-27 ректор Київ. мед. ін-ту. Уповноважений Укрнауки (на його місце призначений Карпека). Як

“класовий ворог, буржуазний націоналіст, дворушник (затаював у минулому своє соцпоходження – син попа), що, полізши до партії на керівну роботу для зриву соцбудівництва, добирав на керівну радянську роботу класово-ворожі націоналістичні елементи, сприяв захопленню ними ряда керівних ділянок на фронті нацкультбудівництва і ідеологічному (ВУАН, Медінститут та інш.), покривав їх”

і так далі, 31 липня 1933 був виключений з лав партії під час чистки партосередку ВУАН (Постанова комісії чистки парторганізації ВУАН // За Рад. Академію. 1933. Серпень. № 16 (52). С. 2). Голова комісії чистки парторганізації ВУАН Яким Дудник говорив про нього:

“А от вам друга постать – Левицький. Це вже іншого ґатунку. Левицький – це людина, яка свідомо пішла в партію для того, щоб підірвати її лави, її роботу. […] Розумний ворог, нема що казати. Але не вдалося й цьому розумному ворогові обманути партію. Не вдалося” (Дудник А.М. Перетворимо Всеукраїнську Академію наук на справжній центр більшовицької науки // Прол. правда. 1933. 3 серпня. № 167 (3479).

Арештований 13 серпня 1933 у радгоспі Інституту експериментальної біології й патології в с.Прохорівці, куди поїхав на збиральну кампанію відразу після чистки. Ішов у справі УВО. Судова трійка при Колегії ГПУ УСРР 14 лютого 1934 визначила йому заслання до Казахстану на три роки. 1 березня виїхав до Уральська. Відбувши строк, мешкав у Саратові, потім у Подольську. З 1942 працював в Інституті харчування АМН СРСР. 1954 захистив докторську дисертацію. 4 червня 1957 реабілітований, 9 грудня 1957 відновлений у партії. Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 40541 ФП / 485; Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Лгр., 1928. С. 217.

316. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26331. Арк. 14 – зв. Врона датував свою окрему думку 10 травня, але як вихідний її зареєстровано 15-м днем. У канцелярії Неодмінного Секретаря документ зареєстровано теж 15 травня.

317. Ковалів (Ковальов) Левко Борисович (18 грудня 1894, Харків – 26 жовтня 1937) – парт. і держ. діяч.

Його першу дружину Клавдію 1919 схопила й розстріляла денікінська контррозвідка. Сам він був арештований у Москві 5 листопада 1934. Одержав 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. За рішенням трійки УНКВД по Далекосхідному краю розстріляний. Його брат Володимир, співробітник органів НКВД, після війни загинув на засланні. Обох синів Льва Борисовича теж було розстріляно. Про цю родину мені розповідала його дружина Оксана Чикаленко (Нью-Йорк). Нещодавно перевидано: Ліо Кі. Ломиголовки: Ігри без партнера / Передм. М.Й.Ядренка. [К.:] ТВіМС, 1996. 150 с. Див.: Юренко О.П. Живим у небуття // Реабілітовані історією. К.: Полтава: Рідний край, 1992. С. 243-259.

318. Більшовик. К., 1925. 29 травня. № 120 (1315). С. 1. Псевдонім зареєстровано у вид.: Дей Олексій Іванович (1921-1986). Словник українських псевдонімів та криптонімів, XVІ-ХХ ст. К.: Наукова думка, 1969. С. 206.

319. Юренко О.П. Живим у небуття. С. 255.