Ярослав Дашкевич: шлях у науці

Сергій Білокінь

Мені було б важко розпочати, обходячи особу Ярослава Романовича як людини. Загальновідомо, існує міт про Дашкевича як про жорстку некомунікабельну особу нордійського типу. Цей міт ходить за ним з повоєнних 1940-х років, народившись під час зачистки Галичини у погромницьких обговореннях його персональних справ. Але колись я вичитав із збірки індійських казок доволі цікаву річ, як сліпці вперше в житті вийшли на слона. Один доторкнувся до його живота й сказав, що слон це діжка. Другий охопив його ногу й вирішив, що слон як колона. Нарешті, третьому дістався хобот, і він упевнився, що слон схожий на змію. Мої життєві враження підказують, що Ярослав Дашкевич був – ніжною людиною. Що можу сказати іншого, якщо мені випав свій досвід. Коли я ходив без роботи, реґулярно телефонували й розпитували, де я стою, двоє класиків – Григорій Порфирович Кочур (званий з легкої руки Еміля Крюби «метр Ґреґуар») і Ярослав Романович Дашкевич. На академії пам’яті останнього (25 лютого 2011 року) Василь Ульяновський пригадав свою з ним розмову, коли Дашкевич висловився в тому сенсі, що свідомо закував свою душу в металеві обладунки. Фіксую це, бо не маю певності, що В.І. це відтворить на письмі.

Опубліковано: Український археографічний щорічник (Київ), 2010 р., т. 15, с. 723 – 735.