Дашкевич – організатор науки
Сергій Білокінь
На початках незалежності Ярослав Романович дещо злегковажив старе начальство: «Істориками, і безапеляційними, стали тепер усі: і прогорілі райкомівці, і представники недавніх псевдонаук – історії КПРС, марксизму-ленінізму, наукового комунізму та наукового атеїзму» [35]. Він – і це, як бачимо, виглядало трохи наївно, – шукав вихід у класичних формах діяльності наукових товариств – періодичних і систематичних засіданнях з доповідями, їх обговоренням, дискусією [36]. Вважав, що
«відродження справжньої української історичної науки, справжніх українських гуманітарних наук мусить іти не лише зверху, від нечисленних чесних істориків-фахівців, але також знизу, з рядів тих істориків, часто любителів, часто краєзнавців, а дуже часто саме працівників музеїв різного рангу, бібліотек, архівів, які своїм девізом на ціле життя поставили збереження правдивої непідфальшованої пам’яті про минуле України» [37].
Ми з колегами (М. Стріха, О. Гриценко, Ю. Марченко та ін.) створили (хотілося б!) альтернативне до АН УРСР Київське наукове товариство ім. Петра Могили. На жаль, діаспора зробила ставку на київський офіціоз. Навіть для перереєстрації забракло грошей, для того перереєстрацію й оголосили. Після яскравої промови голови НТШ в приміщенні Центральної Ради виник проект об’єднати новостворені наукові товариства в альтернативну Українську академію наук, що продовжила б знищену. Зібралися Василь Кук, Ярослав Дзира, Арнольд Перковський. Дружина пішла по торт. Чекали на Ярослава Романовича, який мав би стати на чолі. Але він лише зателефонував і ніколи не прийшов власноручно. За винятком Арнольда Леонідовича, який вичікував, усі, виходить, були багато наївніші. Дашкевич встиг зрозуміти, що досвідчена номенклатура, той самий наш офіціоз легко і вправно перехопить і фінансові потоки.
Ярослав Романович чітко документував становище історичної науки своєї доби. Активно беручи участь у її формуванні, він лишив чудові джерела для майбутніх аспірантів, які в тому розбиратимуться. На жаль, із його надій мало що змогло реалізуватися. Він не одержав особливої підтримки ні в дальньому зарубіжжі, ані в постгеноцидній Україні. Поліграфічна якість його збірників «Україна в минулому» за браком грошей доволі слабка. Дивний симбіоз утворився у нього хіба що з фахівцем із співробітництва СРСР і Болгарії та участі в ньому Української РСР Павлом Степановичем Соханем. Повіривши одне другому й дуже поспішаючи, вони разом з 1991-92 років, здавалося б, намагались надолужити згаяний час. Наслідок їхньої співпраці перед нами – у вигляді, умовно кажучи, цілої шафи першокласних книжок.
У блискучій праці «Від короля Данила до Омеляна Пріцака» відомий історик і видавець Ігор Гирич наводить свої свідчення як сучасник:
«Усі подивляли його жертовній насназі, коли ледь не щотижня він мандрував у різні кінці України, щоб узяти участь у регіональній конференції, часто навіть необласного рівня, відвідати Київ, аби прочитати чергову лекцію для різних культурологічних клубів: про репертуар української книжки, історико-географічний атлас України, українську державність і т.п. Завжди зали, де виступав Я.Дашкевич, – чи це приміщення академічних інститутів, чи Будинок вчених на Володимирській, – були вщерть переповнені людом, що прагнув несфальшованої правди про своє минуле» [38].
А молодша помічниця й товаришка вченого Галина Сварник подає відповідну фактографію:
«Щодо поїздок, то у закордонному паспорті Ярослава Романовича (виданому у вересні 1991 р.) – не враховуючи Польщі, – є віза до Ізраїлю – травень 1993 р. (12.05.93 – 19.05.93), літак з Києва 27.10.91 – 10.11.91, Німеччина (29.10. – 13.11.91), літак 18 вересня 1992 р., Туреччина (27.11.95 – 04.12.95), Австрія (2.09 – 30.09.93, 6.06 – 7.07.1994, 17.11 – 27.11.97), Америка (30.09. – 1.11.95), Данія (05.03. – 12.03.96), Шенген (Німеччина?) (30.09.97 – 5.10.97). У паспорті, виданому у квітні 1998 р., – до Польщі (віза 12.05.06 – 12.11.06, поїздки у травні 1998, жовтні 1998, грудні 1998, червні 1999, жовтні 1999, квітні 2000, червні 2003), Німеччина (05.04.2000), Шенген (Німеччина чи Італія?), (05 – 14.04.2000), Литва (15 – 20.12.1998), Беларусь (грудень 1998). Знаю, що в радянські часи було лише кілька поїздок до Польщі, де мешкала родина по батькові, і до Вроцлава» [39].
Примітки
35. Дашкевич Яр. Стан української історичної науки та завдання Наукового товариства ім. Т.Шевченка // Дашкевич Яр. Україна: Вчора і нині. К., 1993. С. 11.
36. Там само. С. 14-15.
37. Дашкевич Яр. Відновлення історичної пам'яті народу та розвиток музейництва // Дашкевич Яр. Україна: Вчора і нині. К., 1993. С. 22.
38. Гирич Ігор. Від короля Данила до Омеляна Пріцака: штрихи до історіографічних студій Ювіляра // Дашкевич Яр. Постаті. Вид. 2, випр. й доп. Льв., 2007. С. 10.