Ярослав Дашкевич та його «Постаті»

Сергій Білокінь

Напередодні Нового року приятель привіз мені зі Львова книжку, видану до 80-річчя Ярослава Дашкевича. Його збірка “Постаті” має 700 сторінок і містить 84 нариси про 58 українських історичних діячів та істориків, починаючи від короля Данила Галицького. Я назвав би її найвизначнішим явищем української науки минулого року.

Багато років тому фундаторка архіву-музею літератури й мистецтва у київському софійському подвір’ї Людмила Проценко запитала Крип’якевича, чи вважає він Дашкевича за свого учня. Крип’якевич відповів, що, на жаль, його учнем він не був: “Він сам”. Син знаменитих галицьких діячів, статті про яких увійшли до “Енциклопедії українознавства” з портретами, Ярослав Романович увійшов у совєцький період історії вже сформованою людиною. Він належав до львівської “сметанки”, як називали горішній соціальний прошарок. Залюбки згадує тепер, де відпочивав з мамою того чи іншого літа і зблизька спостерігав Донцова й Маланюка.

У ті роки нікому не спало б на думку назвати якихось маланчуків політичною елітою. Тодішня – була справжньою. Молодечі оцінки обростали новими враженнями, формуючи цілком певну органічну традицію.

Чи вживали у Львові слово вундеркінд? Дашкевич почав у двадцять років: свою першу розвідку, і то цілком зрілу, про систему словника псевдонімів, криптонімів і криптограм, він надрукував 1946 року у київському бібліотечному збірнику, наклад якого було знищено. Вчений відбув 7 років ув’язнення в таборах. 21 рік перебував без роботи.

Людина з потужним громадсько-політичним нервом, виразний націоналіст, – якби не обставини, він був би передусім українським істориком. Але Дашкевич мав совєцький паспорт, і це зобов’язувало. Він оволодів вірмено-кипчацькою, половецькою мовою. Щоб здобути реноме легального фахівця із вузьких спеціальних дисциплін, видав російською мовою книжки «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV-XIХ веков” (1962), «Украинско-армянские связи в XVII веке” (1969; збірник документів). Ці праці призначалися не тільки для вузьких фахівців братньої Вірменії, а й для купки читачів в Україні. Окремо стоїть його «Каталог колекції документів Київської археографічної комісії 1369-1899» (1971; разом з Л.Проценко та З.Хомутецькою). Інше окреме місце займає ще одна книжка – “Каменные бабы причерноморских степей” (1982, разом з Є.Триярським). Коли до Львова на Козацьку, 11, де жила родина, приїхала теща – мати Людмили Шереметьєвої, вона побачила в зятя на книжкових полицях грубі теки матеріалів з написами “Баби”, “Баби”, “Баби”. Це викликало серйозні розмови.

У житті Ярослава Дашкевича був такий переламний момент – 5 грудня 1988 року, його промова на засіданні київського клубу “Спадщина”. З її тексту видно, на яких вершинах українознавства він стояв ще тоді, коли бував без роботи, а Щербицькі й Маланчуки не давали йому працювати для української науки. За большевиків вчений не писав чи майже не писав про його сьогоднішніх героїв – ні про Хмельницького чи Тетерю, Мазепу чи Грушевського, Липинського чи Лонгина Цегельського, не кажучи про Коновальця. Того, далекого вже 1988 року він не мав за собою монографій чи якихось капітальних праць про українських діячів чи українські справи.

Варіантів було багато. Він лишився з матір’ю, а не з батьком. Зрештою, він не пішов на Захід 1944 року – інший варіант, який, зрештою, теж цікаво тепер прорахувати. Очолював би котрусь еміграційну структуру, редагував журнал чи газету? Такого шляху він не вибрав ніколи, і переконує інших і самого себе, що в цьому не розкаювався. За кордоном Дашкевич друкувався – здебільшого французькою мовою, але все про вірменів – про жодного із своїх сьогоднішніх героїв. Готувався.

Легко тепер історикові партії просторікувати, що він опирався котромусь із партійно-номенклатурних кланів (перебуваючи в іншому клані!). Інший діяч мав іншу причину героїчно “мовчати”, – у важкі часи не всі могли спромогтися на творчість. Хтось пускався берега: одержував допуски до найтаємніших джерел, як-от українець Маланчук, за що треба було розплачуватись коментарями до найсвіжіших партійних документів і виконанням поточних доручень. Це був його свідомий політичний вибір. Так минуло життя.

Справді, він дуже багато зробив для Вірменії. Для нього це було просто необхідно. Тепер він легальний доктор наук, професор, очолював Експертну раду з історичних наук Вищої атестаційної комісії України. І Дашкевич хапливо наздоганяє втрачене: використовує будь-яку трибуну, рік за роком інтенсивно друкується в реґіональній газеті “Ратуша”, у київському “Шляху перемоги”. А почався цей злет із його епохального виступу. Стенограму доповіді (“Сарбей: Пхе!”) чи радше відредаговану стенограму опубліковано. Повторюю, це 1988 рік. Грушевський, Липинський, Іван Крип’якевич, Донцов, Коновалець, Роман Шухевич (Чупринка) – ось головні герої його останньої книжки. Щоправда, на обкладинці – портрет митрополита Сліпого, якому автор присвятив коротенький спогад. Інакше кажучи, це реклама не Дашкевича, а Юрія Коха, але то вже таке. Формально це ніби збірник праць різних років. Тут, справді, є його дипломна робота 1949 року “Іван Франко як театральний критик”. Кілька робіт датуються першою половиною шістдесятих, вони майже всі з історії українсько-вірменських стосунків. Але вся решта належить до років незалежності, і тематично це Україна, український Львів. Ось що дала незалежність конкретно взятому історикові, нехай сам він застерігає, що незалежність сучасна, реальна значною мірою фіктивна.

Не розумію тільки, навіщо глибоко продуману й добре структуровану доповідь про Грушевського Дашкевич назвав у своєму житті випадковою: “Хочу сказати, що на сьогоднішню доповідь Сергія Івановича я потрапив цілком випадково”, – написано в його книжці. Ярослав Романович зателефонував мені (здається, з Москви), і я запросив його на вечір “Спадщини”, так що він підготувався до виступу дуже ґрунтовно. Прочитайте текст, прошу.

У давні роки, захопившись у зв’язку з Нарбутом геральдикою, я сказав комусь у Львові, мовляв, гарно було б укласти альбом гербів на львівських каменицях. І пригадую, як запала важка мовчанка. Тоді я ще не усвідомлював як слід, що стара львівська нерухомість була чия завгодно, тільки не українська. Економічно потужні поляки захопили нашу західну “окраїну”, але альбом польських гербів тільки зміцнив би стару неправду. Свого часу планувалася серія по всій Україні типу “Історії міст і сіл”. Виходять томи “Звід пам’яток історії та культури України. Київ”. Але коли українська державність попри все зміцніла, спізнений у часі “Звід пам’яток міста Львова” тепер уже неможливий. Така книжка документувала б чуже наїзництво, окупацію.

Пишучи про український Львів, Ярослав Дашкевич показав, як він його бачить. Мистецтвознавець Поліна Кульженко, яка після табору до Києва так і не повернулась, казала мені: “Я вірю в дух, а не в кров”. Так само й Дашкевич розглядає українців не за їхньої кров’ю, а за політичною свідомістю. Опинившись між різними політичними бігунами, галичани орієнтувалися хто на Варшаву, а хто на Москву й Петербурґ. Цілком політичний вибір! Наш дослідник трактує міжвоєнну Польщу як напівполіційну державу, раз-у-раз торкається болючих для нього й досі польсько-українських конфліктів. Він не може забути, як улітку 1941 року у Львові польські боївки вирізували українську інтелігенцію.

Стара Галичина, загалом Західна Україна знала різних українців. Не всі вони були свідомі чи щирі. Якщо писати курс історії Львова чи Галичини, виходячи з крові людей, довелося б залучити до такого курсу багато “забутих” – передусім, потужну партію москвофілів, себто людей, що за українців себе взагалі не вважали. Автор згадує голову “Русского народного совета Прикарпатской Руси” Володимира Дудикевича з Коломиї, теж українця за походженням, але оплаченого росіянина, і виводить його на марґінес своєї розповіді. Характерно: удвох із Євгеном Поповичем ми купували колись книжки в сина Дольда-Михайлика. Євгенові Оксентовичу випала коштовна колекція москвофільських альманахів-календарів – спершу великоформатних і дорогих, а далі все дешевших і простіших. Видно, як скінчились субсидії. Москва двадцятих-тридцятих років російськомовних галичан не потребувала. Не російська політична ідея, а ідея котроїсь іншої нації або ще небувала безнаціональна маскувалась повним ходом під вселюдську, всеохоплюючу, всесвітню. Нищити українську культуру, провадити зачистку території – ще не означає прищеплювати культуру російську. Я бачив у Львові вулицю Вєрєщагіна, але чи так уже сильно насаджували там Булґакова й Бєрдяєва, Ахматову й Цвєтаєву?!

Дашкевич не лише дослідник, а й популяризатор, причому його життєписи діячів мають потужний мемуарний елемент. Якщо цей елемент, розкиданий скрізь по семистах сторінках його праці, послідовно визбирати й скласти докупи, вийшла б, попросту сказавши, книжка спогадів. З надр пам’яті автор визбирав відомості, що навіть, здавалося б, чистої води українські діячі Євген Коновалець, Володимир Кубійович, Роман Бжеський походили теж не з українських, а цього разу вже польських чи українсько-польських родин, а ми знаємо, як багато вони, а за ними, скажімо, закохана в Михайла Бойчука Софія Налєпінська зробили для України. Отже, “Постаті” Ярослава Дашкевича документують передусім історію української Галичини, столицею якої був золотоверхий Київ.

Його книжка – про український Львів. Навіть вірмени чи росіяни згадуються в нього остільки, оскільки вони працювали для України. Маґістральна тема Дашкевича – історія організованого українського політичного руху.

Подібним чином будував свою “Історію України-Руси” Михайло Грушевський. А наш сучасник розповідає, що “західна вітка українського народу ще у ХІХ ст. міцно увійшла в європейське суспільство, існувала політично структурована нація (краще структурована, як тепер), яка, незважаючи на різні політичні течії і напрями, вся від першої чверті ХХ ст. жила єдиним бажанням: утворенням незалежної Української держави” (с. 526).

У цьому відношенні старий український Львів мав навіть певні переваги перед старим українським Києвом, адже до Старої Громади Антоновича, Кістяківського й Житецького військовики не входили. А коли в червні 1917 року на Другий військовий з’їзд прибув до Києва Бжеський, запропонувавши підняти загальне повстання проти Росії, діячі Центральної Ради Петлюра й Порш вчинили йому відчайдушний опір.

Дашкевич пишається своїм націоналізмом – почуттям відданості до своєї пригнобленої батьківщини. На його переконання, в цілому світі націоналізм, – почуття, що підтримує усіх гноблених і впосліджених, – воює проти глобалізації, європеїзації та подібних квазі-універсальних ідей, зокрема типу громадянського суспільства. Якщо, борячись проти українського націоналізму, на резонансній трибуні одеського конгресу МАУ Грабович запевняв присутніх, що Шевченко – не Кобзар, Франко – не Каменяр, а Леся Українка – теж не хтось, то для націоналіста Дашкевича Шевченкові слова

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте, –

це “заповіт геніального поета”. З-під пера Грабовичевого такі слова не вийшли б ніколи, бо це не обмовка, а прикмета ідеології. Ідучи вже до кінця, харизматичний лідер сучасного організованого українства Дашкевич стверджує, що Віктор Петров – “провокатор і російський комуністичний шпигун, закамуфльований під третьорядного літератора і вченого”, і спалює за собою всі мости: “Та й я дивився з недовір’ям на теорію і практику дисидентства”. Чітка й цілком послідовна філософія. Дашкевич не бачить Україну в полі дії якогось чужого політичного бігуна, для нього взаємодія з іншими народами можлива, якщо перша роль лишиться все-таки за українцями. УПА, твердить він, була загальнонародною армією, практично навіть понаднаціональною антикомуністичною армією, оскільки у її складі були національні відділи, а представники різних національностей перебували в рядах УГА з росіянами та євреями включно.

Здається, це не екстравагантні побудови кабінетного харизматика. Дашкевич бачить реальну потугу українства: “В Югославії збройний антикомуністичний рух придушено протягом неповного року після захоплення влади комуністами Тіта. В Прибалтиці, найбільше в Литві, зелені брати активно діяли приблизно рік-півтора. У Польщі уряд т.зв. національної єдності утворився через місяць після закінчення війни і за рік-півтора підірвав усі шанси підпільної антикомуністичної боротьби. Чехословаччина, Румунія, Болгарія, не кажучи вже про Східну Німеччину і Східну Австрію, покірно схилили голови і склали руки без наміру творити будь-яке антикомуністичне, а тим більше збройне підпілля. Угорщина відродилася до боротьби лише через більше як десять років. Єдина Україна, незважаючи на формальне закінчення Другої світової війни, ще п’ять років – під керівництвом свого генерала Романа Шухевича – вела завзяту боротьбу з озброєним до зубів ворогом, переможцем у війні”.

Не може не вражати, що “Постатям” бракує іменного покажчика. Коли київське видавництво “Либідь” не якомусь одному виданню, а всім підряд працям Василя Ульяновського урізає покажчики, – ми вже розуміємо, що цими виданнями не можна користуватись. Дивно, коли таке вчинили у Львові. Мені довелося складати іменний покажчик власний, але навіщо знущатися з людей? Найкращий вихід із ситуації елементарний – друге видання.