Краєзнавець і патріот Батурина Василь Різниченко

Сергій Білокінь

З-поміж істориків, хто писав про Гетьманщину та її славну столицю Батурин, вирізняється Василь Різниченко. Напередодні революції і в роки Визвольних змагань (точніше – української державности) він видав кілька десятків брошур і статей про український герб і національні кольори, про Івана Мазепу, Пилипа Орлика й Кирила Розумовського, придворного гетьманського лікаря Хому Дусика, а також про Льва Розумовського (+ 1917). Але він писав і на інші, не такі гострі, як на той чи пізніший час, – краєзнавчі теми. Наприклад, у нього вийшли студії про проект українського університету в Батурині, про місцевих бджолярів Петра Прокоповича та Степана Панамарьова, дядька відомого бібліографа, тощо.Найґрунтовніші його праці належать до сфери бібліографії.

Література про нього самого невелика. Що до вивчення наукової спадщини Різниченка перед вели українські бібліографи. Перший, причому дуже солідний внесок у справу зробив видатний українознавець Іван Калинович. Оглядаючи публікації з історії України, що вийшли в 1914-1923 роках, він облікував 20 працю Різниченка [1].

У студіях, присвячених Різниченкові, неоціненні заслуги має видатний бібліограф, фундатор української бібліографії другого ступеня Федір Пилипович Максименко. Докладніше про його роботу – нижче.

Нарешті, у 1998-2002 роках 21-у працю В.Різниченка виявив у Національній бібліотеці України і описав у своєму 10-томнику Микола Жарких [2].

Статті про краєзнавця й патріота увійшли до довідкових видань. 1973 року, у розпалі брежнєвської реакції Володимир Михайлович Кубійович (1900-1985) вмістив статтю про Різниченка в «Енциклопедії українознавства» [3].

Для сучасних довідкових видань на нових джерелах написав кілька версій статті про Різниченка автор цих рядків [4]. Студія, що лежить нині перед читачем, продовжує цикл робіт, розпочатий 1985 року [5]. У сукупності вони відіграють просвітницьку фунцію.

Василь Різниченко – літературний псевдонім краєзнавця. За документами, він Різников, російською мовою – Резников, до большевиків – через «ять». Цікаво, що два свої листи до Михайла Грушевського (1911-12) він підписав ще як Василь Різников, а пізніші два (1927) – вже як Василь Різниченко [6].

Походження його добре документоване. Василь Федорович народився 16/28 січня 1892 року в Конотопі у заможній православній родині. Його батько Федір Пилипович був особистий дворянин, служив фельдшером, досягши, правда, одного з найменших чинів – колезького секретаря [7]. Мав будинок у Конотопі, оцінений у 2 000 карб. [8] Матір звали Олександра Михайлівна. Метричного запису про народження й хрещення ще ніхто не шукав, принаймні не оголошував.

Освіту він здобув добру. У якийсь момент йому здалося, що він навчається не у відповідному навчальному закладі, формується не в тому напрямку, тож Різниченко почав здобувати ще й другу освіту, а за нею, фактично, й третю. Так, закінчивши Конотопську церковно-парафіяльну, а 1911 року – комерційну школу, В.Ф. вступив того самого 1911 року до Київського Політехнічного інституту, а 1913 року – до Київського комерційного інституту. Закінчив його 1918 року, коли йому було 26 років, із званням кандидата економічних наук. Його свідоцтво про освіту підписав ректор інституту, згодом академік УАН Костянтин Воблий.

Як уже відзначалось, цим справа не обмежилась, – здавалось, Різниченко постійно прагнув до нових і нових знань. Бувши знову студентом – на той раз Київського археологічного інституту [9], у липні 1920 року він подав прохання про зарахування його слухачем комерційно-технічного факультету того самого Комерційного інституту, що його він незадовго перед тим закінчив [10], і був зарахований.

Досить рано він виявив ділові, конструктивні якості. Два ранні листи Василя Федоровича до М.Грушевського датуються 1911-12 роками, коли він ще був студентом і мав 19-20 років. Вітаючи вченого з виходом у світ його славної «Ілюстрованої історії України», Різниченко підказав йому, що портрет Пилипа Орлика, якого Грушевський не мав для репродукування, перебуває на руках у Батурині. Портрет «попав […] до нього тоді, як батуринці розтаскували картинну галерею гетьмана Розумовського» [11]. Як кажуть публікатори цього листа, йшлося тут про Митрофана Феоктистовича Раду, якому належали також портрети Мазепи, Семена Палія й Полуботка. Але В.Різниченко не тільки повідомив Михайла Сергійовича про портрети, які були великому історикові цікаві, а й виготовив і надіслав йому десяток фотографій з них, а також і з інших батуринських старожитностей. Так його внесок увійшов до ілюстративного ряду нового видання (1913).

Громадське хрещення Різниченка як українця відбулося теж у ці самі роки. 1913 року, коли йому виповнилось 21 рік, він опинився під наглядом жандармерії як діяч «Просвіти». За відомостями охранки (1914), поширював нелегальну літературу та українські закордонні газети. Служив тоді у статистичному відділі Центрального бюро для об’єднання закупівель цукру, далі у статистичному відділі Київської губернської земської управи (1914 року – у страховій статистиці, 1915 – у біжучій статистиці) [12].

Ще в студентські роки В.Ф. почав друкуватись у газетах «Діло» та «Сніп», свої зв’язки з редакціями дедалі поширюючи. Взагалі можна сказати, що він друкувався у київській, чернігівській та західноукраїнській періодиці дуже широко. Один із фундаторів української бібліографії другого ступеня (бібліографії бібліографії) Федір Пилипович Максименко [13], майже одноліток його (лише на чотири роки за нього молодший), у своїх нотатках зазначав, що Різниченко друкувався не менше як у 38 виданнях. Свої відомості Максименко одержав, найправдоподібніше, від самого Різниченка.

В.Ф. користувався численними псевдонімами. О.І.Дей називає такі: «А.Б.» (картотека Н.В.Кравченко-Максименко), «В.Р.» (картотека Н.В.Кравченко-Максименко: інф. автора), «Р.В.» (картотека Н.В.Кравченко-Максименко), «Вас. Р.» (передмова до вид.: Мазепа І. Вірші. Звенигородка, 1917: картотека Калиновича), «Рез-ко В.», «Резн-енко В.» (Укр. жизнь. 1913), «Різ-ко Вас.», «Різн-ко Вас.», «Різн-енко В.» (Червоний шлях. 1924 [14]; Ілюстрована Україна. 1913 [15]), «Задніпрянець» (картотека Н.В.Кравченко-Максименко: інф. автора), «Подорожний» (картотека Н.В.Кравченко-Максименко), «Проїзжий» (картотека Н.В.Кравченко-Максименко: інф. автора), зрештою, «Різниченко Василь» (картотека Н.В.Кравченко-Максименко) [16]. О.І.Дей вказує ще один псевдонім «Ас. В.», під яким якийсь (на його думку, той самий) Резніков друкувався в одеському виданні «Новина» 1902 року (с. 52), коли нашому героєві минуло ледве 10 років.

Оскільки архів загинув, ми не маємо, на жаль, відомостей, хто особисто впливав на Різниченка у його історичних та краєзнавчих зацікавленнях. Але видно, що як краєзнавець він продемонстрував свою науково-методичну зрілість, розпочавши саме із зведення докупи фактографічної бази. Уже 1915 року він випустив бібліографічний покажчик з історії Батурина (доповнення – К., 1919), де описано всю відому йому на той час літературу, включаючи газетні оповістки. 349 записів починаються ще 1740 роком і закінчуються 1919-м.

Ф.Максименко високо цінив праці свого колеги. У передмові до класичної праці «Матеріяли до краєзнавчої бібліографії України, 1847-1929» знаходимо подяку йому за допомогу. Характерно що із 35 зазначених тут прізвищ, тільки при Різниченковому стоїть один ініціал, а не два, – мабуть, вони ще не були тоді добре знайомі. Втім, репрезентовано обидва «батуринські» покажчики надзвичайно докладно. Наведу обидві максименківські анотації [17]:

1) «Як зазначає автор у передмові, до «Матеріялів» увійшла далеко не вся література про Батурин. Заведено тільки те, що встиг автор зібрати за 5 років збирання матеріялів бібліографічних до історії Батурина. При збіранні матеріялу автор заносив до них усе, що має безпосереднє відношення до минувшини Батурина. Так, наведено між іншим літературу про визначних батуринських діячів. Зміст: І. «Покажчик літератури про Батурин». Аб. авт. [Абетково-авторський.] ІІ. «Систематичний покажчик літератури окремих галузів батуринознавства». Разом 171 ч.ч. До деяких чисел є анотації» [18].

2) «Автор зазначає в передмові, що «технічні причини не дозволяють… зараз же приступити до другого видання нашого покажчика. Зараз ми маємо змогу випустити тільки оце «Доповненнє» до 1-го вид. покажчика, що разом із останнім замінить приобіцяне [2-ге повне] видання. «Доповненнє» складається з 2 частин, – з хронолологічного покажчика літератури про Батурин і з систематичного покажчика. Хронологічний покажчик (стр. 9-23) подає бібліографічні вказівки на літературу, що її автор збирав за останні 4 роки (1919-1919). Збиралося взагалі кожне друковане слово про Батурин, навіть газетні оповістки. Всього зібрано 179 ч.ч. за роки 1740-1919. Систематичний покажчик (стр. 25-26) подає тільки числа тих матеріялів, що ввійшли до хронологічного. В кінці (стр. 27-29) дано списки часописів і прізвищ. Автор зазначає, що «в недалекім будучім він гадає випустити бібл. покажчик, в которому вказівки на важливішу літературу будуть виділені більшим шрифтом, причому кожну вказівку на писання супроводитиме коротенький зміст писання»… (З передмови, стр. 7)» [19].

Починаючи з 1915 року, виходили доволі численні Різниченкові брошури з краєзнавства та історії Гетьманщини – козацько-старшинської державності XVII-XVIII ст. Це «Проект українського університету в Батурині» (К., 1916), «З минулого Батурина» (ч. 1-2. К., 1916) та «Батуринський шлях» (К., 1916). Вчений-просвітитель розпочав також серію життєписів, що зрештою мала скласти біографічний словник діячів Конотопщини (М.Драгомиров та П.Прокопович). З 1916 року він працював над історією Конотопа за газетними кореспонденціями [20] (доля цієї праці невідома). Але тематика, якою він займався, цим не обмежувалась. Автор «Енциклопедії українознавства» повідомляє, що «бджоляр-історик» Різниченко лишив «праці з історії укр.[аїнського] бджільництва (монографія про П.Прокоповича та ін.), ред.[аґував] місячника «Пасічнича старовина» (додаток до ж.[урналу] «Пасічник»)» [21]. Його поетична (?) книжка трапилась на очі Тичині. У травні 1932 року Павло Григорович записав у щоденнику: «Вас.Різников (Різниченко). Був збірничок віршів. А в мене є пародія Еллана на нього» [22].

Тимчасом українство переформовувалось у державу. Визначаючись політично, 1917 року за рекомендацією Ф.Матушевського Різниченко вступив до партії соціалістів-федералістів (УПСФ) [23]. А попросту сказавши, він був затятим українським націоналістом-самостійником. Крім численних робіт про Мазепу, Орлика [24] й Апостола, про це свідчать його брошури про національну символіку України – «Герб України: В справі укр. нац. емблем» (Звенигородка, 1917. 8, 15 с.) та «Національний колір України: В справі укр. нац. емблем» (вид. 1: Б.м., 1917. 10 с.; вид. 2: Звенигородка, 1917. 16, 15, 1 с.) [25]. Він прорецензував також брошури «Герб України / Під ред. Мик.Голубця» (Львів, 1917. 32 с.) та «Леонід К. В справі герба України» (К.: Шлях, 1918. 8 с.) [26].

Іван Калинович занотував видання «Вісти Батуринські. Щомісячний часопис, присвячений археології, історії, громадському життю Батурина й Батуринщини / Редактор-видавець: Василь Різниченко» (Батурин, 1917. 4 °. № 1 – ? ; Калинович. № 125).

Видав серію листівок «На руїнах минулої слави Батурина» (У фондах Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського).

Нехай в альбомі-каталозі М.Забочня, О.Поліщука та В.Яцюка Василеві Федоровичу й не приділено досить уваги, ще й переплутано його з академіком Володимиром Різниченком (Велентієм), свого часу ці листівки відіграли визначну роль у формуванні національної свідомості [27].

Не можна не сказати, що Василь Різниченко став одним із фундаторів такого екзотичного напрямку досліджень, як українське некрополезнавство. Він видав кілька праць, в яких спеціально зосередився саме на цій тематиці [28]. А одна його студія («Проект українського університету в Батурині»), можливо, набере актуальности в майбутньому. Селище міського типу Батурин [29] не має нині якогось потужного заводу чи підприємства, що забезпечили б розвиток і самому місту, і його околиці. Але викликові своєї величної й разом з тим нещасливої долі він дає, сказати б, асиметричну відповідь. Оце так зване селище було столицею і має унікальну історію. Крім того, свого часу заходами бджоляра Петра Прокоповича, який оберігав свої пасіки, залізницю було проведено трохи віддалік, і Батурин має надзвичайно чисту екологію. Відтак він може розбудувати успішну туристичну індустрію. Але саме в цій місцевості мудрі господарі могли б організувати також бодай окремий українознавчий факультет. Як університетське містечко, подібно до Урбани-Шампейн в американському штаті Ілінойс, Батурин може мати блискуче майбутнє. Саму цю ідею вперше висловили українські патріоти ХVІІІ століття, і над нею задумувався Василь Федорович Різниченко.

Якість Різниченкових просвітницьких робіт сучасні йому фахівці вважали достатньо високою. Наприклад, генеалог, історик та архівіст Вадим Модзалевський, порівнявши його етюд «Смерть Мазепи» (К., 1918) з брошурою не розшифрованого досі Характерника [30] «Мазепа в історії й літературі та для сучасности» (sic; Чернігів, 1918), дійшов такого висновку:

«Яка ріжниця між цими двома брошурами! Перша являється цінною розвідкою, написаною на підставі наукового вивчення всіх джерел про обставини смерти гетьмана, зацікавлення особою якого так зростає на наших очах, друга – побіжним оглядом діяльности Мазепи й спробою його характеристики, які не лишають після себе жадного вражіння, не вважаючи на категоричність тону брошури» [31].

Модзалевський рахувався, наприклад, і з думками В.Різниченка щодо української символіки [32].

Але дві обставини зашкодили в Різниченковій біографії його кар’єрі історіографічній. Це, перш за все брак доброго наукового керівництва. Крім того, його етюди тяжіли в бік журналістики й просвітництва. З наукової точки зору, його найпопулярніші серед читацького загалу брошури являють собою компіляції. З першоджерелами він, на жаль, тоді ще не працював. Хоча В.Різниченко залюбки покликався на Орликове листування латинською та польською мовами (Чтения в Обществе истории и древностей. 1847. Кн. 1), на лозанське видання 1916 року французькою [33], його ровесник Віктор Романовський (1890-1971) [34] з молодечим запалом «дезавуював» його прийоми.

У рецензії на того самого «Пилипа Орлика» (1918) Віктор Олександрович писав:

«Потреба популярної книжки зросла на Україні незвичайно; особливо збільшився попит на книжки історичні – тут помічається справжній голод, – отже й книжку д.Різниченка треба вітати як таку, котра знайде свого читача серед широкого загалу нашого громадянства. Це не є наукова праця, збудована на вивченні архівного матеріялу, не кажу вже свіжого, невиданого, але навіть друкованого. […] На основі праць Костомарова й Єнсена д.Різниченко розповідає про долю нещасливого Орлика, з певним нахилом до ідеалізації гетьмана, починаючи з часу його обрання й кінчаючи його смертю. Оповідання йде иноді так близько до тексту Костомарова, що дивуєшся, для чого автор посилається на «Переписку на латинскомъ и польскомъ языкахъ», видану в «Чтеніяхъ Московскаго общ. исторіи и древн. Рос.» (1847, кн. І), коли очевидячки цитати беруться просто з Костомарова (див. стор. 16 і 45). Там, де автор цитує листи Орлика або його промови, знов-таки він робить це не з тексту оригінала, а з перекладу Костомарова. Щоб впевнитись в цьому, досить порівняти його цитати на стор. 15-16, 18, 19, 20, 21 і инш. з текстом Костомарова й з оригіналом Орликових листів. На цих сторінках цитати починаються й закінчуються у д.Різниченка точнісінько з того самого місця, з якого починає або на якому закінчує їх Костомаров. Наслідування Костомарову заходить у д. В.Різниченка иноді так далеко, що він просто забуває проставити лапки там, де слід було б зазначити слова славетного історика» [35].

Щоб скласти свою власну думку з приводу процитованої рецензії, яка, безсумнівно, позначилась на його репутації, треба нагадати, що Вікторові Олександровичу Романовському на той момент минало 28 років, а Різниченкові – 26, тобто обоє вони були ще досить молоді. Але важлива нам не їхня молодість, а інше – що властиво у рецензованого автора виходило. Якщо врахувати, що на початках нової, уже нинішньої української держави Різниченкові книжечки охоче перевидавали сучасні видавці, це теж говорить, безсумнівно, на його користь. Зрештою, якщо з Різниченковими текстами ознайомитись у ретроспективі десятиріч, вони справляють цілком пристойне враження [36].

Оскільки В.Ф. був не істориком-дослідником, а здебільшого, особливо на початках, істориком-популяризатором, в історичній науці його ім’я не склалось. Михайло Грушевський залишив так багато рецензій, що вони стали нещодавно предметом дисертаційної праці. Разом з тим, Різниченкових робіт він ніколи не рецензував [37]. Ні Дмитро Дорошенко у своєму історіографічному «Огляді», ні Борис Крупницький у монографіях про гетьманів Данила Апостола та Пилипа Орлика, ані Олександр Оглоблин у продовженні праці Дорошенкової та своїй підсумковій монографії про Мазепу навіть саме ім’я Василя Різниченка ніде не згадують [38]. У старі часи вимоги до наукових праць були явно вищі, аніж пізніше. Крім того, в історичній науці оціночні моменти, що стосуються загальної репутації чи іміджу того чи іншого автора, часто залежать не так від об’єктивних реалій, як від випадковостей чи звичайної неуважності. Наприклад, перераховуючи авторів, що писали про мазепинця Ф.Нахимовського, Олексій Путро (нар. 1940), навпаки, називає Різниченка, але залишає поза увагою самого Оглоблина [39].

1917 року з властивим йому молодечим завзяттям наш герой заснував «Видавництво Вас. Різниченка», адресою якого стало приватне помешкання – вул. Тимофіївська, 13 (Єлиз. Мих. Терещенко [40]), пом. 3. Існував і каталог. На звороті брошури «На могилі Гетьмана Апостола» (1917) надруковано: «Реєстр виданих книжок і почтових карток висилається дурно». Спеціальні пошуки, сподіваймося, допоможуть виявити примірник цього реєстру. У роки Визвольних змагань він видавав «метелики», що розходились великими тиражами й зазнавали повторних перевидань – передусім про українських гетьманів. Діяльність цього видавництва систематично реєструвалась у журналі «Книгарь».

Стежачи за тим, що конкретно робив він того чи іншого року, бачимо, що В.Різниченко буквально розривався між роботою «для душі» й роботою «для служби». Так, закінчуючи Комерційний інститут, він написав дослідження «Статистика отравлений денатурированным спиртом и другими суррогатами спиртных напитков в г.Киеве в 1914, 1915 и 1916 гг. (В таблицах и диаграммах)», що датується 9 лютого 1918 року [41]. На початку війни, стверджував автор, продаж спиртних напоїв було заборонено. Суспільство почало тверезіти, збільшився інтерес до преси тощо. Але газети почали повідомляти про вживання сурогатів, мовляв, у викривленій формі пияцтво навіть зросло. Обстеживши матеріали Товариства швидкої допомоги, Різниченко склав 6 таблиць і 3 діаграми. З’ясувалося, що за два з половиною роки війни зареєстровано 423 випадки, коли люди страждали у нещасних випадках. Розклавши статистичні матеріали за місяцями, статтю, віком, професією, дослідник показав, що в перші півроку справді простежується швидкий зріст нещасних випадків, але наприкінці 1916 року їхня кількість упала до мінімума. Рецензент відзначив:

«Вполне удовлетворительно (5). Весьма интересная по сюжету работа. Добросовестно и с любовью к делу [написана], использован ценный сырой материал. Получились оригинальные выводы».

Оскільки треба було служити, 22 липня 1918 року, тобто за гетьмана, Різниченко був призначений на урядовця особливих доручень VI класу до канцелярії Міністра земельних справ [42]. Постановою правління Дніпросоюзу як активному просвітянинові й досвідченому видавцеві Різниченкові було доручено складання кооперативного настільного календаря [43]. Навіть із дрібничок видно, що в ньому бився нерв громадського діяча. З-поміж інших, не фіксованих, для 1919 року фіксується одна така дрібниця – його внесок на рідну школу [44].

У роки Визвольних змагань Василь Різниченко самовизначився політично ще виразніше. Він демонстративно облікував жертви, що понесла українська культура від большевиків [45]. Природно, большевики, у свою чергу, узяли це до уваги й записали на його рахунок. Спецслужби знали «оперативный учет», «учет неблагонадежных», «особучет органов ГПУ», «учет секретной сети оперативной картотеки НКВД», «особкомучет» тощо [46]. У будь-якому випадку його перспектива «в цій країні» була одна.

Його українознавчі праці (про герб чи національний колір, наприклад), не кажучи вже про статтю 1919 року «Большевики в Конотопі», уже «тягнули на вишак». Але й за десять літ Різниченко не став більш «розсудливим». Наприклад, він дуже переймався обурливою справою безталанного музейника Олега Поплавського [47], який одного й того самого 1927 року не захистив від руйнування пам’ятку архітектури й історії – будинок Степана Панамарьова в Конотопі [48] й сплюндрував поховання останнього українського гетьмана Кирила Розумовського у Батурині. 3 серпня 1927 року Різниченко писав Грушевському:

«Вельмишановний Михайле Сергійовичу!

Маючи відомості, що в одному з найближчих чисел «України» чи Записок Археографічної комісії, присвячених пам’яти О.Лазаревського, є намір вмістити статтю, підписану Поплавським, вважаю за свій обов’язок звернути Вашу увагу на статтю в сьогоднішньому числі «Пролет.[арської] правди» (3 серпня, «Герострат з Конотопу» [49]), що досить характеризує як наукову кваліфікацію і діяльність, так і саму особу Поплавського. Крім сього, «наукова» робота Поплавського ще не раз обговорюватиметься в пресі, а також буде розглядатися в судових установах.

Виникає питання – чи актуально в книжці, присвяченій памяти того, хто все своє життя дбав про охорону пам’яток української минувшини, містити компіляцію, підписану ім’ям людини, діяльність і думка котрої скерована в діаметрально протилежний бік: Лазаревський піклувався за охорону пам’яток старовини, Поплавський весь час перебування на посаді зав. музею, нищив їх (численні факти його руйнівницької роботи буде подано в пресі); Лазаревський дбав за створення музею в Конотопі, Поплавський – весь час руйнував його (факти так само буде подано).

Отже, чи не буде вміщення компіляції, підписаної Поплавським, невільним актом зневаги до пам’яті славного історика України?» [50].

Буквально за кілька днів, 6 серпня, Різниченко надіслав Грушевському доповнення до цього листа з покликами на уже цілу серію – статті М.Вайнштейна в «Червоному стязі», а також публікації у «Комуністі» й «Вістях», що «характеризують руїнницько-грабіжницьку роботу Поплавського. Крім сього, в найближчім часі має бути надруковано (!) ще кілька статей про Поплавського в сій і інших справах» [51]. Складається враження, що Різниченко ледве чи не інспірував появу цих статей. Ясна річ, його несанкціоновані акції не могли начальству сподобатись. Але воно міркувало по-своєму, зацікавившись обома. Тільки якщо Поплавський був репресований, але лишився живий, Різниченка знищили.

Офіційний статус його невиразний. Попросту сказавши, де служив В.Різниченко між 1918-19 і 1928 роками, поки що невідомо. Нотатки про нього немає навіть у винятково докладному покажчику «Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда» (Ленинград, 1928).

Тим часом як історик, поширюючи свою тематику, В.Різниченко зробив кілька важливих студій. Це розвідки з історії українського бджільництва – про батуринського пасічника Петра Прокоповича та його учня Степана Панамарьова (1791-1863) [52]. Оскільки знаменитого бібліографа, рідного племінника останнього, звали теж Степан, Різниченко дотримувався авторського написання прізвища старого бджоляра – Панамарьов. На відміну від своїх давніших робіт, тут дослідник працював уже з першоджерелами. Серед них матеріали Московського воєнно-історичного архіву та архів видатного бібліографа, що зберігався тоді на руках – у його спадкоємця (прямих нащадків Пономарьов не мав) Л.Радченка. Оскільки папери бібліографа Степана Івановича Пономарьова розпорошились і здебільшого не збереглись [53], розвідка Різниченка сама набуває значення першоджерела. Відбиваючи важливий епізод з історії українського бджільництва, вона виглядає доволі авторитетно і як твір бджоляра-практика. На четверій сторінці обкладинки зазначено: «Готується до друку: Вас. Різниченко. Розгром могили Розумовського в Батурині». Такого видання мені не відомо. У будь-якому випадку, свою, як казали колись, «політичну фізіономію» Різниченко виявив однозначно. Лишалось тільки чекати.

Розпочався останній, не менш плідний, період його діяльності. З 1928 року на запрошення акад. М.Птухи він працював у ВУАН – асистентом, згодом старшим науковим співробітником Інституту демографії АН УРСР [54]. Треба сказати, що обидві останні його книжки належать уже до справжньої «великої» науки. За редакцією академіка Михайла Птухи вийшли бібліографічні покажчики Різниченка «Демографія України за 1914-1928 рр.» (К., 1931; 1276 записів) [55] та «Демографічні переписи: Теорія, методологія, організація» (К., 1936, на обкл.: 1937. 71 с.; 727 записів).

Чистку (6 серпня 1930 року) він пройшов, але у протоколі записали: «Зовсім не має громадського навантаження. Політично неписьменний. […] Відмітити й запропонувати ліквідувати свою політичну неписьменність» [56]. Але ҐПУ краще знало, як це зробити.

Невдовзі по нього прийшли.

Як повідомляє енкаведистська архівно-слідча справа, Різниченко був неодружений. Це означає, що за совєтських умов його помешкання не могло бути велике. І те, що він не мав спадкоємців.

Повідомляє справа й останню його адресу – це вул. Золотоворітська, 4 (кол. Єлени Людв. Дені), пом. 1 [57], тепер навпроти архіву СБУ. Двоповерховий будинок має тепер надбудову – ще два поверхи. Від його житла зі світлою аурою, де витали тіні великих предків, не лишилось і сліду. Але дещо можна подумки реконструювати.

Правдоподібно, вчений-одинак жив у одній кімнаті звичайної комуналки. Можна уявити, що на стінах над його письмовим столом висіли старовинні портрети Мазепи, Дорошенка й Полуботка. У своїй книжечці про Орлика (1918) він зазначив: їхній попередній власник трактирщик Митрофан Раді вважав, що вони походили з картинної галереї палацу гетьмана Розумовського в Батурині [58]. Близько 1910 року трактирщик тії портрети продав. А у примітці Різниченко уточнив: «Портрети Мазепи, Дорошенка і Полуботка тепер належать нам» [59]. Тут не згадано лише портрета Семена Палія, але чому так – коментувати не беруся.

Дослідження історії українських музеїв у ХХ столітті лише розпочинається. Тим менше знаємо ми історію приватних збірок. Переказуючи чутки, мовляв, генеральний суддя Василь Кочубей домагався гетьманської булави, Ол.Оглоблин пригадав, що в одній київській приватній збірці 1942 року бачив старовинний портрет з написом «Гетман Василь Кочубей» [60]. Нині цей портрет зберігається в Роменському краєзнавчому музеї [61]. Таких конкретних відомостей про довоєнні збірки, тим більше відомостей про їхню долю часів війни зовсім обмаль. Різниченкові належало три коштовні портрети з галереї Кирила Розумовського.

Ясна річ, Василь Різниченко мав якусь книгозбірню, у нього відклався також менший чи більший архів – рукописи, листи й світлини. Із листів до М.Грушевського довідуємося, що він замовив чи сам виконав фотознімки з зображеннями гетьманських старожитностей. Аби зображення дійшли до нас -нащадків, – деякі з них він видав у вигляді листівок. Лише в такому вигляді відомий нам надгробок Хоми Дуссика, – листівку з колекції О.С.Поліщука репродукував у виданні «Україна козацька держава» Володимир Вол. Недяк [62].

Як серйозний бібліограф Різниченко не міг не мати картотек з виданими матеріалами й тим, що тільки до друку готувалось. Перші були б важливі історикам бібліографії, оскільки розкривали б методи його роботи. Тим цікавіші б були другі.

Як видавець, він не міг не мати решток тиражів своїх видань. Можливо, «найстрашніші» праці йому довелося знищити самому «рукою власною», але щось же та лишалось.

Якщо чотири його листи збереглись в архіві М.Грушевського, – ясна річ, якісь автографи академікові мав і він сам. Різниченко повідомив Михайла Сергійовича про невідомий йому, але потрібний для «Ілюстрованої історії» портрет Пилипа Орлика, – Грушевський не міг йому не подякувати.

Таким чином, настрій, що панував у його кабінеті, де він мешкав, малюється доволі виразно.

Після того, як 10 лютого 1938 року Різниченка заарештували, все, що зберігалось у нього вдома на Золотоворітській, пропало. Досі я не бачив жодної його фотографії, – як кажуть, «таке можливе тільки у нас». Зазначаючи, що під час трусу в нього вилучено «30 листів», чекіст тим самим визнав, що паперів було багато: він не міг сказати людині в живі очі, що застав голі стіни.

По тій самій справі проходили також і також були розстріляні ще двоє українських вчених – антрополог Максим Ткач та мистецтвознавець Михайло Тарасенко. Різниченко звинувачувався у шпигунській діяльності на користь Польщі. Сучасники гірко жартували: «Була б людина, а справа знайдеться».

17 липня 1938 у Києві Василя Федоровича Різниченка розстріляли [63]. Правдоподібно, він лежить у Биківні [64]. Коли по війні, уже після ХХ з’їзду, його справу переглядали, колишній директор Інституту демографії, на той час уже академік Михайло Птуха (15 січня 1957 р.) засвідчив:

«[…] закончен им был огромный ненапечатанный труд, доведенный до 1936 года, по библиографии статистики населения УССР. В научном отношении (?) Резников был работником исключительных качеств. […] В.Ф.Резников отличался исключительной скромностью и изумительной трудолюбностью […]».

На жаль, цей рукопис теж, правдоподібно, пропав.

Для увічнення пам’яті батуринського краєзнавця найбільше зробив великий український бібліограф Федір Пилипович Максименко. Безпосередньо від Василя Федоровича він занотував біографічні відомості про нього. Більше того, він одержав і зберіг рукопис Різниченкової розвідки «З історії друку на Конотіпщині» (1930. 59 с. 21 х 15 см), що починається від Адама Зернікава. Автор зафіксував цікаву спробу бджоляра Петра Прокоповича заснувати друкарню в Пальчиках. До історичного нарису додано покажчик конотопських видань 1880-1919 (135 записів).

Міркуючи, де шукати нових, невідомих матеріалів про Різниченка, назву збірку до словника чернігівців, яку протягом десятиріч зібрав Дмитро Опанасович Бочков (1887-1982). Останній член Чернігівської ученої архівної комісії, він ще менш відомий за інших своїх сучасників [65]. На жаль, того досьє на Різниченка, що він мав на нього удома (Бочкови мешкали навпроти палацу «Україна» – на Червоноармійській, 132, пом. 124), я не бачив. Одну ниточку дає нам у руки архівно-слідча справа. Тут сказано, що рідний брат краєзнавця Іван Федорович Рєзніков 1938 року мешкав у Конотопі, вул. Сосновська, 32. Дальша доля цього брата і доля його родини поки що невідома. Нарешті, треба систематично переглянути за псевдонімами ті 38 періодичних видань, у яких Різниченко публікувався. Його репрезентативна бібліографія виведе розгляд його життя й діяльності на новий рівень.

Головні праці Василя Різниченка [66]

Загальні питання

Різниченко В. Як була знищена автономія України. Звенигородка, 1917. 24 с. Дж.: Калинович. № 711; Жарких. Зошит 5-6 (2001). С. 162.

Демографія України за 1914-1928 рр. К., 1931; 1276 записів.

Демографічні переписи: Теорія, методологія, організація. К., 1936 (на обкл.: 1937). 71 с.; 727 записів.

Українська символіка

Герб України // Шлях. К., 1918. № 3. С. 53-59. Дж.: Калинович. № 368.

Герб України: В справі укр. нац. емблем. Звенигородка, 1917. 8 °. 15 с. Дж.: Калинович. № 369.

Рец.: Волох С. // Книгарь. 1917. № 4. С. 198.

Національний колір України: В справі укр. нац. емблем. Вид. 1: Б.м., 1917. 10 с.; вид. 2: Звенигородка, 1917. 16 °. 15, 1 с. Дж.: Калинович. № 371.

Питання краєзнавства

Різниченко В. Батуринський Мафусаїл // Сніп. 1912. №№ 44-46. 1 грудня. С. 14.

Різниченко В. Батуринський музей // Ілюстрована Україна. 1913. № 19-20. С. 15-16: 3 іл.

Різниченко В. Батуринські раки // Рілля. 1913. № 21. С. 603-604.

Різниченко В. Боголовська церква в Батурині // Ілюстроівана Україна. 1913. № 21-22. С. 20.

Різниченко Василь. Цїкаві могили // Дїло. 1913. 14 (1) мая. Ч. 105 (8387). С. 4. Біля сіл Миченок і Красного під Батурином.

Різниченко В. Батуринське бжільництво: Причинок до історії занепаду бжільництва на Лівобережній Україні // Діло. 1914. №№ 164-165.

Різниченко В. Батуринське бжільництво: Сторінка з історії українського бжільництва // Укр. пасішник. 1914. № 3. С. 49-53; № 4. С. 65-69.

Різниченко Вас. З гетьманських покоїв в Батурині // Ілюстрована Україна. Львів, 1914. 15 цьвітня. Ч. 7. С. 114-115: іл.

Н(е)сколько словъ о памятникахъ старины въ скитк(е) Батуринскаго монастыря // Черниговская земская нед(е)ля. 1914. 9 мая. № 19.

Різниченко Вас. На руїнах минулої слави Батурина: Матеріяли для бібліографії Батурина. К.: Друкарня 1-ої Київськ. Спілки, 1915. 31 с. 170 записів. Білокінь.

Батуринське пасішництво. К., 1916. НБИ: ВИ 5517 / 15960

Земляки. Вип. 1-2. К., 1916. НБИ: ВИ 2300 / 1-2.

Різниченко В. Проект українського університету в Батурині. К., 1916. НБУ: ВИ 2623; ВИ 26230. Дж.: Жарких. Зошит 9-10 (2002). С. 353.

Рец.: Н.М. // Украинская жизнь. 1916. № 6. С. 83.

З минулого Батурина: Іст. нарис. Ч. 1-2. К., 1916. 48, 40 с. НБУ: АО 143582 (ч. 1), ВИ 4749/2 (ч. 2). Дж.: Жарких. Зошит 7 (2001). С. 9.

Батуринський шлях: Уривок з дорожніх споминів. К., 1916.12 с. НБУ: ВО 303481; В 089579. Дж.: Жарких. Зошит 7 (2001). С. 9.

Батуринські свічки. К., 1919. НБИ: В 0423240 / комп. 3

Різниченко В.Ф. Матеріали для бібліографії Батурина: Доповнення. 1919. 29 с. 179 поз., 40 поз. самого В.Р. НБУ: відд. бібліогр. 016:9(С)Укр / Р-57. Дж.: Калинович. № 94.

Р-ко В. С.Гирявка, Конотопської округи – Шевченківка // Черв. шлях. 1925. № 10. С. 199-200.

Дж.: Т.Г.Шевченко: Бібліографія літератури про життя і творчість, 1839-1959 / Склали І.З.Бойко та ін. Т. 2. К., 1963. С. 52.

Большевики в Конотопі // Промінь. 1919. 11/24 жовтня. № 19. С. 2. Шп.4.

Ризниченко Вас. Пожар Батуринского дворца // Среди коллекционеров. 1923. № 11-12. С. 58.

Різниченко Вас. З минулого // Пасішник. 1926. № 8. С. 6.

Апостол

Різниченко Вас. На могилі Гетьмана Апостола. К., 1917. 16 с. Із серії «По могилам гетьманів» № 3. Дж.: Калинович. № 705.

Бережинський А.

Різниченко В. А.Бережинський // Дїло. 1912. 9 грудня / 26 падолиста. Ч. 276 (8265). С. 1-2; 10 грудня (27 падолиста). Ч. 277 (8266). С. 1.

Великдан С.

С.Великдан. К., 1925. НБУ: ВИ 7425

Гусак Левко

Різниченко Вас. Левко Гусак – Батуринський музика // Дїло. 1913. 11 вересня / 29 серпня. Ч. 202. С. 2-3.

Батуринський музика. К., 1917. НБИ: АИ 16079; В 0307932

Драгоміров М.І.

М.И.Драгомиров. Чернигов, 1916. НБИ: В 01005.

Дусик (Дуссик) Хома (бл. 1765 – 20 грудня 1801), д-р медицини, знімечений чех.

На могилі придворного гетьманського лікаря Хоми Дуссика біля Батурина. К.: Друк. 1-ої Київської друкарської спілки, 1916. 12 с.

Костенецький Яків, пасішницький діяч.

Різниченко Вас. Костенецький Яків // Пасішник. 1926. №№ 7, 9, 10.

Кочубей Василь

Різниченко В. В господї генерального судиї В.Кочубея: Письмо з Батурина // Дїло. 1913. 7 жовтня / 24 вересня. Ч. 223. С. 1-2; 8 жовтня / 25 вересня. Ч. 224. С. 1-2.

Мазепа Іван

В резиденції Мазепи: З дорожніх записів українського туриста // Діло. 1914. №№ 144 (8690) – 152 (8701).

Батуринський шлях: Уривок з дорожніх споминів «В резиденції Гетьмана Мазепи». К.: Друкарня Славянська, 1916. 12 с. ГБЛ: Укр 3 / 107.

Переписка Гетьмана Мазепи з Мотрею Кочубеївною у Батурині. К., 1916.16 с. НБУ: БО 139837. Дж.: Калинович. № 666; Жарких. Зошит 2-3 (2000). С. 42.

На могилі гетьмана Мазепи : До питання про перенесення його праху з чужини на Україну. Звенигородка : друк.Годицького, 1917. 16 с. НБУ: АИ 528; АИ 15105; АИ 15621/2.

Переписка Гетьмана Мазепи з Мотрею Кочубеївною у Батурині. Вид. 2. Звенигородка, 1917.16 с. Дж.: Калинович. № 667.

Рец.: Жученко М. // Книгарь. 1917. № 3. С. 118.

Смерть Мазепи // Шлях. 1918. Вересень. № 9-10. С. 63-69. Дж.: Калинович. № 675.

Смерть Мазепи. К., 1918. 16 с. НБ: 22584 арх.

Смерть Мазепи: З нагоди 209 роковин. К.: Шлях (№ 24), 1918. 20 с. НБУ: ВО 301387. Дж.: Калинович. № 675 а; Жарких. Зошит 5-6 (2001). С. 49.

Рец.: Модзалевський Вадим // Наше минуле. К., 1918. № 3. С. 169-170.

2 вид. : К., 1919. 16 с. НБУ: ВО 301861. Дж.: Жарких. Зошит 5-6 (2001). С. 49.

На могилі гетьмана Мазепи // Укр. слово. Львів, 1918. № 111/112 (905-906). Дж.: Калинович. № 676.

Гетьман-поет. К., 191? НБИ: ВИ 5332 / 13333.

Орлик Пилип

Пилип Орлик: Гетьман-еміґрант: Його життя й діяльність. З нагоди 175 роковин з часу його смерти. К.: Союзбанк, 1918. 48 с. НБУ: ВО 303186/ комп. 4 Дж.: Калинович. № 685; Жарких. Зошит 5-6 (2001). С. 62.

Рец.: Романовський Віктор // Книгарь. 1919. Червень. № 22. Стовп. 1457-1460.

Різниченко В.Ф. Літературна спадщина Пилипа Орлика. К., 1919. Дж.: Жарких. Зошит 5-6 (2001). С. 62.

Різниченко В.Ф. Про гетьмана Пилипа Орлика та його діяльність. К., 1919. 32 с. Дж.: Дж.: Калинович. № 686; Жарких. Зошит 5-6 (2001). С. 62.

Пилип Орлик: Гетьман-еміґрант. К., 1991. 48 с. Репринт вид. 1918 р. Р 72515. Дж.: Жарких. Зошит 5-6 (2001). С. 62.

Різниченко В. Гетьман Пилип Орлик: Гетьман-еміґрант; Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. К., 1996. 302 с. З передмовою та примітками В.О.Шевчука.

Панамарьов Степан

Степан Панамарьов. Прилуки, 1928.

Прокопович Петро (1775-1850), пасічник

П.И.Прокопович. Житомир, 1915. НБУ: ВИ 17359; ВИ 12170.

Резниченко Вас. Как погибла пасека Прокоповича // Пчелов. дело. 1924. № 10-11. С. 24-28.

Різниченко В. Прокопович і Шевченко. К., 1925. 8 с.

Дж.: Т.Г.Шевченко: Бібліографія літератури про життя і творчість, 1839-1959 / Склали І.З.Бойко та ін. Т. 2. К., 1963. С. 52.

Різниченко Вас. Як погибла пасіка Прокоповича : Після переказів старожилів. К., 1925.

Різниченко Вас. Петро Прокопович. Вид. 5. К., 1926.

Тестамент Прокоповича. К., 1926.

Розумовський Кирило

На могилі останнього Гетьмана України: З дорожних заміток // Діло. 1912. 21 липня / 3 серпня. Ч. 174 (8163). С. 1-2.

На могилі останнього Гетьмана України в Батурині. К.: Славянська друкарня, 1916. 20 с. Дозволено військовою цензурою 17 серпня 1916 р. НБУ: ВА 51371. Дж.: Калинович. № 707; Жарких. Зошит 5-6 (2001). С. 70.

На могилі останнього Гетьмана України в Батурині. Вид. 2. К.: Вид-во Різниченка, 1917. 20 с. Дж.: Калинович. № 707а.

Скасування гетьманства на Україні і останній гетьман України Кирило Розумовський. К., 1914 (1916?). 35 с. НБУ: ВИ 2309. Дж.: Калинович. № 709; Жарких. Зошит 5-6 (2001). С. 70.

Рец.: Ж.[ученко] М. // Промінь. М., 1917. № ¾. С. 32.

Розумовський Лев (+ 28/15. ІІІ. 1917)

Граф Л.К.Разумовский: Некролог // Черниговская земская газета. 1917. 25 апреля. № 33. С. 13-14. НБ: Жс 1450

Граф Лев Розумовський // Шлях. К., 1917. Ч. 1. С. 62-74. Дж.: Калинович. № 708.

1. Калинович Іван Титович (25 листопада 1884, Львів – 12 листопада 1927, там само). Українська історична бібліографія за 1914-1923 рр. // ЗНТШ. Т. 134-135. 1924. С. 185-240. Див.: Королевич Нінель Федорівна (нар. 21 січня 1926, Харків). Українські бібліографи ХХ століття: Навч. посібник. К., 1998. С. 91-110.

2. Жарких Микола Іванович (нар. 1956). Бібліографія старої України, 1240-1800 рр. Зошит 1. К., 1998. С. 18, 145, 166 (4 поз.); Зошити 2-3. К., 2000. С. 42 (1 поз.); Зошити 5-6. К., 2001. С. 15, 31, 49, 62, 70, 162 (13 поз.); Дж.: Зошит 7. К., 2001. С. 9 (2 поз.); Зошит 9-10. К., 2002. С. 353 (1 поз.).

3. Різниченко Василь // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. [Кн.] 7. [Париж; Нью-Йорк, 1973.] С. 2521.

4. Білокінь С. Різниченко (Різников) В.Ф. // Довідник з історії України. Том 3. К., 1999. С. 39;

Його ж. Різниченко В.Ф. // Довідник з історії України. Вид. 2. К.: Генеза, 2001. С. 657.

5. Білокінь С. Видатний краєзнавець // Рад. село. Бахмач, 1985. 9 лютого. № 18 (8031). С. 4;

Його ж. Краєзнавча діяльність Василя Різниченка // Друга чернігівська обласна наукова конференція з історичного краєзнавства (грудень 1988 р.): Тези доповідей. Вип. ІІ. Чернігів; Ніжин, 1988. С. 89­91;

Його ж. Краєзнавець і патріот Батурина Василь Різниченко // Матеріали науково-практичної конференції «Видатні діячі Батуринського краю», присвяченої 230-ій річниці з дня народженння Петра Івановича Прокоповича (2-3 червня 2005 р.). Ніжин: Аспект-Поліграф, 2005. С. 106-120.

6. ЦДІА України. Ф. 1235. №№ 304, 714. Див.: Епістолярна спадщина Михайла Грушевського: Покажчик до фонду № 1235 у ЦДІА України у м. Києві / Упорядник Ігор Борисович Гирич (нар. 23 вересня 1962). К., 1996. С. 63. Публікація: Сіверяни пишуть Грушевському / Підготували до друку Ю.Мицик, В.Денис, Ф.Мороз // // Сіверянський літопис. 1998. № 4. С. 60-62.

7. Особова справа студента Київського комерційного інституту В.Різниченка – Державний архів м.Києва. Ф. р-871. Оп. 7. № 5518. Арк. 3. Слідча справа – ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972.

8. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 118.

9. Український Археольогічний Інститут ім. В.Антоновича в Київі // Вперед. Львів, 1919. № 138. Підп.: В.; Константинеску Людмила. Традиційна археографія в курсах Київського археологічного інституту: Інформативне повідомлення // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії. К., 1997. С. 103-122; Матяш Ірина Борисівна (нар. 1961, Прилуки). Перший вищий навчальний заклад архівного профілю в Україні // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 3/4. К., 1999. С. 264-290.

10. 1920 року його адреса була – Нестеровський пров., 9 А (Віри Леонт. Забранської), пом. 2 (ДАмК. Ф. р-871. Оп. 7. № 5518. Арк. 1).

11. Сіверяни пишуть Грушевському. C. 61.

12. Автобіографічні відомості містяться у листі до дослідника Чернігівщини Д.Бочкова від 3 жовтня 1916 року (зберігається в автора статті).

13. Див.: Білокінь С. Федір Максименко і книгознавці його доби // Кур"єр Кривбасу. № 93-94. 1998. Січень. С. 122-132; Його ж. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602.

14. У нещодавно виданому покажчику змісту журналу «Червоний шлях» такої публікації не зазначено.

15. Джерела: Україна. 1914. № 2. С. 84; картотека Н.В.Кравченко-Максименко.

16. Дей Олексій Іванович (1921-1986). Словник українських псевдонімів та криптонімів, XVІ-ХХ ст. К.: Наукова думка, 1969. С. 523. Див.: Білокінь С. До питання про авторство «Словника українських псевдонімів»: Документи і матеріали // Mappa mundi: Зб. наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів; К.; Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 1996. С. 830-874.

17. Максименко Федір Пилипович (23 січня 1896, с. Біленьке Катеринославського пов. та губ. – 6 липня 1983, Львів). Матеріяли до краєзнавчої бібліографії України, 1847-1929. К., 1930. С. 217-218.

18. Максименко Ф. Матеріяли до краєзнавчої бібліографії України. С. 217-218.

19. Там само. С. 218.

20. Лист до Д.Бочкова від 25 вересня 1916 року (зберігається в автора статті).

21. Різниченко Василь // Енциклопедія українознавства. С. 2521. Ці інформації, подані явно з пам’яті котрогось еміґранта, потребують перевірки. Принаймні виглядає, що писав не Ол.Оглоблин (пор.: Винар Любомир. Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина // Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Нью-Йорк, 1977. С. 115-116 (= УВАН у США. Науковий збірник. Том ІІІ).

22. Тичина Павло Григорович. Із щоденникових записів. К.: Рад. письменник, 1981. С. 61.

23. Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Програмові і довідкові матеріали / Упоряд. В.Ф.Шевченко та ін. К.: Консалтинг; Фенікс, 1993. С. 144-156.

24. Працю перевидано в незалежній Україні 1991 року (редакційно-видавничий відділ «Заповіт», тираж 30 000 примірників!) та 1996-го з коментарями Валерія Шевчука. Згадку про це див.: Стафійчук В. Роль Пилипа Орлика у стосунках гетьманської влади з Єлецьким монастирем // Сіверянський літопис. 1998. № 3. С. 122.

25. Українська революція і державність (1917-1920 рр.): Науково-бібліогр. вид. / Укладачі А.Л.Панова та ін. К., 2001.

26. Шлях. К., 1918. № 3. С. 53-59. Дж.: Калинович. № 361 а, 362 а.

27. Забочень Михайло, Поліщук Олександр, Яцюк Володимир. Україна у старій листівці: Альбом-каталог. К.: Криниця, 2000. С. 76, 499.

28. Різниченко Вас. На могилі останнього Гетьмана України в Батурині. К.: Славянська друкарня, 1916;

Його ж. На могилі придворного гетьманського лікаря Хоми Дуссика біля Батурина. К.: Друк. 1-ої Київської друкарської спілки, 1916;

Його ж. На могилі гетьмана Мазепи: до питання про перенесення його праху на Україну. Звенигородка: друк. Годицького, 1917. 16 с.

29. Українська РСР: Адміністративно-територіальний устрій. К.: УРЕ, 1987. С. 332.

30. О.І.Дей подає тільки одне розшифрування цього псевдоніма – Роман Бжеський (Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів, XVІ-ХХ ст. К.: Наукова думка, 1969. С. 381). Але у його докладному покажчику (Роман Бжеський: Бібліографія друкованих праць / Уклала Надія Бжеська. Торонто, 1988. [2], 44 с.) цей псевдонім інакше локалізується і хронологічно, і географічно, не кажучи про конкретно цю публікацію.

31. Модзалевський Вадим Львович (28 березня / 9 квітня 1882, Тифліс – 3 серпня 1920, Київ). Рец.: Різниченко Вас. Смерть Мазепи: З нагоди 209 роковин. [К.: Шлях ( № 24), 1918. 20 с.] // Наше минуле. К., 1918. № 3. С. 169. Відповідаючи ментальности нижчих шарів українства, брошура Характерника набула у нас великої популярности. Її перевидали 1924 року у львівській «Просвіті», причому обкладинку замовили самому Павлові Ковжуну, а втретє – напередодні незалежности (Мазепа Іван. Листи та вірші. К., 1991). Підписано до друку 11 лютого 1991 року.

32. Модзалевський В. і Нарбут Г. До питання про державний герб України // Наше минуле. 1918. Липень-серпень. Ч. 1. С. 127.

33. Різниченко Василь. Пилип Орлик: Гетьман-еміґрант. К., 1918. 12, 16, 21 с.

34. Романовський Віктор Олександрович (4 січня 1890, Глухів Черніг. губ. – 16 лютого 1971, м.Ставрополь) – архівіст, археограф, д.і.н. (1947). Директор Центрального архіву давніх актів (1921-31). Перебував під слідством 1923, 1931. Ар. 24 квітня 1935. Звільнений 1940. З 1947 зав. каф. історії Ставропольського пед. ін-ту. Дж.: Бутич І. Романовський В.О. // Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип. 1. К., 1999. С. 286-288; Верба І.В. Романовський В.О. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. К.; Львів, 2003. С. 279-281; Білокінь С. Із старого листування: Віктор Олександрович Романовський (1890-1971 рр.) // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Зб. наук. праць. Число 11. Частина 2. К., 2004. С. 84-120.

35. Романовський Віктор. Рец.: Різниченко В. Пилип Орлик: Гетьман-еміґрант: Його життя й діяльність (К., 1918) // Книгарь. 1919. Червень. № 22. Стовп. 1457-1459.

36. Наступний крок у цій темі зробив 1938 року Микола Битинський. Див.: Битинський М. Мазепинці по Полтаві. Варшава, 1938. 84 с. (Б-ка Укр. воєнно-історичного товариства. Ч. 6).

37. Матеріяли до бібліографії друкованих праць акад. Грушевського за 1905-1928 / Балика Д. та ін. // Ювілейний збірник на пошану академіка М.С. Грушевського з нагоди шістдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльності: У 3 ч. Ч. 3: Матеріали до бібліографії друкованих праць академіка Грушевського за 1905-1928 рр. / Упоряд. Дмитро Андрійович Балика (1894-1971), Ольга Євдокимівна Карпинська (1880-), Никанор Гаврилович Козель, Н.Ципкина; доповнення Володимира Вікторовича Дорошенка (1879-1963). К., 1929. 104 с.

38. Дорошенко Дмитро Іванович (1882-1951). Огляд української історіографії. Прага: Укр. ун-т в Празі, 1923. 221 (+ 3) с.;

Крупницький Борис Дмитрович (1894-1956). Гетьман Данило Апостол і його доба. Авґсбурґ: УВАН, 1948. 192 с.;

Його ж. Гетьман Пилип Орлик: Його життя і доля. Мюнхен, 1956. 79 с.;

Оглоблин Олександр Петрович (24 листопада 1899, Київ – 16 лютого 1992, м. Лудлов, Масс., США).

Його ж. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Ню-Йорк; Париж; Торонто, 1960. 408 с. (= ЗНТШ. Том 170);

Його ж. Українська історіографія, 1917-1956 / Підготували Ігор Верба та Оксана Юркова. К., 2003. 251 с. Д.Дорошенко, Б.Крупницький та Ол.Оглоблин еміґрували.

39. Путро Олексій Іванович (нар. 2 липня 1940). З історії першої української політичної еміґрації // Сіверянський літопис. 1998. № 5. С. 7, 9. У першому виданні своєї монографії про Мазепу Ол.Оглоблин писав про нього, напр., на с. 372.

40. Дочка генерал-лейтенанта Міхаїла Адреєвича Саранчова, дружина Івана Николовича Терещенка (29 серпня 1854, Київ – 11 лютого 1903, Канни, похований у с. Іскрісківщині, тепер Сумська обл. Померла 1921 (Ковалинский Виталий Васильевич [род. 2 октября 1941]. Семья Терещенко. К.: Преса України, 2003. С. 380).

41. ДАмК. Ф. р-871. Оп. 9. № 755.

42. Державний вісник. 1918. 26 вересня. № 52. С. 3. Шп. 2.

43. Відродження. 1918. 6 жовтня. № 153. С. 7. Шп. 2.

44. Слово. К., 1919. 13 листопада. № 48. С. 1. Шп. 6; Там само. 23 листопада. № 56. С. 2. Шп. 1; Там само. 24 листопада. № 57. С. 1. Шп. 6.

45. Різниченко Вас. Большевики в Конотопі // Промінь. 1919. 11/24 жовтня. № 19. С. 2. Шп. 4.

46. Див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с.

47. Руйнування могили К. Розумовського // Прол. правда. 1927. 21 вересня. № 215 (1828). С. 4; Спритний завмузею // Укр. вісти. Париж, 1927. 20 серпня. № 42. С. 2; У склепі останнього гетьмана / Підготовка до друку і передмова О.Коваленка та С.Гаврилової // Сіверянський літопис. 1995. № 3. С. 107.

48. Різниченко Василь. Степан Панамарьов. Прилуки, 1928. С. 3.

49. Ернст Федір Людвігович (Теодор-Ріхард Людвігович; 28 жовтня / 9 листопада 1891, Київ – 28 жовтня 1942, Уфа). Герострат з Конотопу // Прол. правда. 1927. 3 серпня. № 174 (1787). С. 2. Автор був тричі ув’язнений (1914, 1933 та 1941), розстріляний в Уфі.

50. Сіверяни пишуть Грушевському. C. 61.

51. Там само. C. 62.

52. Різниченко Василь. Тестамент Прокоповича. К., 1926; Його ж. Степан Панамарьов. Прилуки, 1928. 24 с. Відбиток з журналу «Пасічник». Тираж 250 прим.

53. Свідчення Лариси Юріївни Коцирій, 20 червня 2005 року..

54. Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 631; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 118.

55. Рєзніков Василь. Демографія України за 1914­1928 рр.: Бібліографічний покажчик. Част. І: Книжки / За ред. акад. М.В. Птухи. К.: ВУАН, 1931. ІV, 275 с. (= Праці Демографічного інституту, Том ІХ; = Збірник Соціяльно­економічного відділу, № 33). Покажчик містить 1276 записів.

56. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 118.

57. Білокінь С. Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому проживав Різниченко В.Ф. // Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. 1: А – Л. К., 1999. С. 394.

58. Різниченко Василь. Пилип Орлик: Гетьман-еміґрант. К., 1918. С. 43.

59. Там само.

60. Оглоблин Олександр. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Ню-Йорк; Париж; Торонто, 1960. С. 304-305 (= ЗНТШ. Том 170).

61. Недяк Володимир Володимирович. Україна козацька держава: Ілюстр. історія укр. козацтва у 5175 фотосвітлинах. К.: Емма, 2004. С. 628.

62. Там само. С. 497. У каталозі листівок (Забочень Михайло, Поліщук Олександр, Яцюк Володимир. Україна у старій листівці: Альбом-каталог. К.: Криниця, 2000) їх, на жаль, немає.

63. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972; Роженко Микола, Богацька Едіт. Сосни Биківні свідчать: Злочин проти людства. Кн. 1. К.: Укр. центр духовної культури, 1999. С. 364. Як відзначив у своїх споминах військовий прокурор М.П.Павлов, розстріляно його 28 квітня 1938 року (Павлов М.П. Процессы и судьбы: Воспоминания военного прокурора. К.: Україна, 1992. С. 266).

64. Роженко Микола, Богацька Едіт. Сосни Биківні свідчать: Злочин проти людства. Кн. 1. К.: Укр. центр духовної культури, 1999.

65. Див.: Клименко Тетяна. З історії розвитку архівної справи на Черкащині // Студії з архівної справи та документознавства. Том 10. К., 2003. С. 9.

66. Подаю шифри Наукової бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (НБ) та кол. бібліотеки ім. Леніна (ГБЛ).

Опубліковано : Матеріали науково-практичної конференції «Видатні діячі Батуринського краю», присвяченої 230-ій річниці з дня народженння Петра Івановича Прокоповича (2-3 червня 2005 р.). Ніжин: Аспект-Поліграф, 2005. С. 106-120.