Загибель о. Александра Глаґолева

Сергій Білокінь

Спостереження джерелознавця

Свій в’язничний шлях о. Александр Глаґолев пройшов пронизливо швидко. Арештовано його 20 жовтня 1937 року, а 25 листопада він був уже мертвий. У справі підшито копію акту:

«25 Ноября 1937 года мы, нижеподписавшиеся – Деж.[урный] по тюрьме – т. Плисецкий и деж.[урный] врач Фастовский составили сей акт в том, что 25/ХІ – 37 г. в 3 часа ночи в терапевтическом отд.[елении] больницы умер з/к Глагольев (sic) Александр Александрович, 66 лет, от уросепсиса и недостаточности сердца».

Того разу о. Александр зустрівся з чекістами не вперше. Київське ГПУ ув’язнювало його ще 1931 року, за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації. Тоді він сидів 5 місяців.

Архівно-слідча справа о. Александра Глаґолева має деякі особливості.

Передусім, це вказівка на той перший арешт. З точки зору о. Александра, першого разу обійшлось благополучно: його пустили. З точки зору влади, 1937 року він був уже злочинець-рецидивіст. Старі звинувачення не відсіялись, а навпаки, нашарувалися. Чекісти практикували такий хід охоче. Крім всього іншого, перший арешт давав їм якусь інформацію, якісь спостереження, до того ж впливав на поведінку в’язня під час арешту другого, вже остаточного.

Друга особливість. Формально виглядає так, ніби його ніхто ніколи не допитував. Його зізнання у нього зажадали у вигляді його власних заяв, нібито він подавав їх сам – перша недатована, за нею ще дві – від 23 жовтня та 27 жовтня. Чекісти завжди прагнули відійти в тінь. Це ж навіть цікавіше: все відбувається так, як треба, а вони – ні при чім.

Наприклад, вони робили вигляд, що імена тих, кого вони арештовували, припустімо, цієї ночі, визначали не вони, а самі в’язні, – хто йшов на розстріл, умовно кажучи, вчора. Так, наприклад, 14 вересня 1937 року лейтенант ГБ Гольдфарб – слідчий о. Александра – прийняв постанову, у якій констатував: «[…] рассмотрев следственное дело № 625 по обвинению Самборского Владимира Ильича и др. (разом 10 осіб. – С.Б.) в участии в украинской фашистского организации церковников, нашел, что в показаниях обвиняемых упоминаются следующие лица, причастные, в той или иной мере, к данной организации: Липковский Василий» і так далі (разом 37 осіб). У резолютивній частині говориться:

«Учитывая, что для привлечения их к ответственности требуется дополнительная проверка и проработка имеющихся данных о них, а в отношении некоторых необходимо установить их местожительство, постановил: Следственные материалы на вышеуказанных лиц выделить в копиях из настоящего дела в отдельные производства» [1].

Оперуповноважений Гольдфарб спеціалізувався у них із Церкви:

20 липня 1937 року він допитав архиєпископа УАПЦ Юрія Міхновського. 13 вересня допитав архиєпископа УАПЦ Володимира Самборського. Не пізніше 15 вересня склав винувальний висновок щодо десяти осіб, які йшли у їхній груповій справі (із них вісім душ, в тому числі обох Владик, 16 жовтня було розстріляно). 22 жовтня 1937 року допитав митрополита Василя Липківського (розстріляний 27 листопада) [2].

Гольдфарб вів справу митрополита Константина Дьякова. Саме йому 5 листопада 1937 року Владика написав дві заяви, а 9 листопада чекіст викликав до кабінету лікаря, який констатував смерть [3].

3 березня 1938 року Гольдфарб узгодив постанови: розпочати слідство проти обновленчого архиєпископа Мелетія Фоміна і другу – про запобіжний захід. Владику Мелетія розстріляно 16 травня [4].

Ті самі руки нищили всіх – і тихонівців, і автокефалістів, й обновленців. Перед большевиками всі вони були рівні.

(«Все вы одинакие, на поле брани убиенные» – Булгаков)

Чому загинув персонально о. Александр Глаґолев?

4 липня 1990 року на зустрічі з делегатами XXVIII з’їзду КПРС член Політбюро Яковлев пояснив, що «80 відсотків людей гинуло через доноси сусідів, товаришів» [5]. Виходить, народ сам винний, що гинув, а на режимі провини немає.

Це не може бути правдою.

У справі о. Александра Глаґолева жадних доносів на нього немає. Звичайно, це не означає, що контора їх не мала взагалі. Питання – як розуміти поняття доносу [6].

Слідчий обов’язково запитував про коло знайомств. Він міг записати прізвище – міг не записати. Якщо їм було не все одно, тут виявлявся інтерес установи. Але якщо ті чи інші прізвища він «узяв» (відомчий термін), з цими персоналіями далі працювали.

Ось характерна довідка, яку у червні 1938 року склав оперуповноважений 3 відділу УҐБ НКВД УРСР Овчинніков: «На всех лиц, проходящих по показаниям Вишневского Эдуарда Станиславовича, материалы выделены в самостоятельные следственные дела» [7]. Якщо N у кінцевім результаті опинявся перед трійкою (опинялись усі), а він називав NN, то цей останній вважався за зкомпрометованого. У чотирьох примірниках віддруковувано документ, що звався, наприклад, «Список лиц, скомпрометированных показаниями арестованных по следственному делу ІХ отдела 1 управления НКВД УССР – № 132509». Тут фіксувались такі відомості:

«№№ пп [номера по порядку].

Фамилия, имя и отчество скомпрометированных показаниями.

Год и место рождения.

Место работы и должность.

Друг.[ие] установочные данные.

Кто дал показания.

№№ томов и листов дела.

Оперативные мероприятия / Арестован или нет.

Отметка 1 спецотдела о взятии на учет» [8].

Помічник начальника 2 відділення 3 відділу УҐБ сержант ҐБ М.Рапопорт склав «Список лиц, проходящих по показаниям Томкевича В.Э.» (8 імен) [9]. Оперуповноважений 3 відділу УҐБ НКВД УРСР молодший лейтенант ГБ Лисиця 1938 року склав «Список лиц, проходящих по показаниям арестованного Коваленко Ивана Семеновича» (35 імен). Тут знаходимо такі графи:

«Фамилия, имя и отчество.

Год рождения.

Место и род занятия.

В чем изобличается. [Відповідь: «как участ.[ник] к-[онтр]р.[еволюционной] Украин.[ской] военно-повст.[анческой] орг.[анизации]].

Где в данное время находится.

Если арестован или осужден, то где и по какому делу. [Варианты: «арестован НКВД УССР», «разыскивается», «установлен, не арестован», «не арестован», «арестован 17/VII – 37 г. 4-м отделом КОУ как троцкист», «Осужд.[ен] по 1-й кат.[егории]», «В 1938 г. осужд.[ен] на 15 л.[ет]»] [10].

Можна сказати, що Томкевич був психологічно краще підготовлений до своєї стезі й тримався коректніше за Коваленка.

Бо у 2 відділенні ХІ відділу УҐБ НКВД УРСР (начальник – молодший лейтенант ҐБ А.Шарфман) здійснювали обробку протоколів. Після цього матеріали передавали до ІІІ (контррозвідувального) відділу (КРО) для проведення дальших арештів («Материалы переданы в 3 отдел для реализации») [11].

За такої системи, ім’я о.Александра проходило в зізнаннях багатьох інших в’язнів, і справа зводилась тільки до встановлених для Київської області лімітів на 1 та 2 категорію. (Перша означала розстріл, друга – строк).

О. Александр перебував на обліку як священик, і з цього треба виходити, бо з цього виходили вони.

Першою справою чекістів, скоро вони захопили владу, було скласти управлінчу інформаційну базу про підвладне населення. Тоді Політбюро ЦК ВКП(б) приймало одне за другим політичні рішення. Наприклад, 1925 року ліквідовано як клас поміщицтво. Потім прийшла черга на священиків [12].

Далеко не повні розстрільні списки М.Роженка й Е.Богацької, що охоплюють Київську область, містять 72 імені убитих кліриків. З-поміж них лише о.Андрій Бойчук був заарештований і страчений 1941 року. Арешти, судилища й страти всієї решти припадають на дуже короткий період часу. Вироки і страти (ліквідація) відбулися між вереснем 1937-го і травнем 1938 років. У цьому проміжку смертні вироки виносилися не ритмічно, а імпульсивно – у вересні 1937-го – восьми священослужителям, у грудні – 15-ти. Страчено у вересні 1937 року – вісьмох, у листопаді – 16-х, у січні 1938 року – 13-х, у березні – 16-х [13]. Це справді вражає, коли в 1917-41 роках ліквідація 71 священослужителя припала на короткий кількамісячний період.

Систематичний перегляд персоналій київських священиків за парафіями показує, що це був геноцид [14].

Як історичне джерело справа о. Александра Глаґолева доволі вбога, тож наприкінці 1996 року я попросив Магдалину Алексіївну зробити джерелознавчий аналіз цієї справи й задокументувати живу традицію про арешт і загибель діда. Її нотатки, хоч тут не з усім можна погодитись, – коштовне доповнення до самих текстів. Шкода, що близькі родичі абсолютної більшості інших жертв Молоху не лишили таких коментарів, здебільшого навіть не мали змоги із справами ознайомитись.

Під час трусу в о. Александра Глаґолева забрано не названий у протоколі рукопис, не вказану кількість приватних листів, офіційні документи. Невдовзі все це, правдоподібно, було спалено, хоч акта про це й не складали. Їхня мета була очевидна: з одного боку, вони систематично винищували папери, що органічно накопичувались у тієї чи іншої людини («N расстрелять, лично принадлежащее ему имущество конфисковать»). З другого боку, навпаки, закладали на зберігання («на вечное хранение») те, що втілювало їхні власні, вузько відомчі концепції про цю людину.

Далеке від історичної правди трактування діяльності тих, кого вони замордували.

10.05.2001

1. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61960 ФП. Арк. 271-272. Далі номери фонду й опису не вказуються.

2. ЦДАГО України. № 65685 ФП. Арк. 12-26.

3. ЦДАГО України. № 38168 ФП. Арк. 20-22, 24.

4. ЦДАГО України. № 65022 ФП. Арк. 1, 2, 65.

5. «Утки» летят над Кремлем // Комсомольская правда. 1990. 10 июля. № 156 (19856). С. 3.

6. Див.: Козлов Владимир. Феномен доноса // Свободная мысль. 1998. Апрель. № 4 (1473). С. 100-112.

7. ЦДАГО України. № 51230 ФП. Арк. 15.

8. ЦДАГО України. № 31081 ФП. Контрольное дело. Арк. 65-67.

9. ЦДАГО України. № 5088 ФП. Том 1. Арк. 43.

10. ЦДАГО України. № 51231 ФП. Арк. 37 а – 37 г.

11. ЦДАГО України. № 66182 ФП. Том 2. Арк. 161.

12. Докладніше див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. 448 с.

13. Роженко Микола, Богацька Едіт. Сосни Биківні свідчать: Злочин проти людства, Кн. 1. К.: Укр. центр духовної культури, 1999. 568 с.

14. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління. С. 252-258.

Опубл.: Білокінь С. Загибель о. Александра Ґлаґолева: Спостереження джерелознавця // Лаврський альманах. Вип. 12. К., 2004. С. 43-45.