Хто автор звинувачень, за якими розстрілювали ?

Сергій Білокінь

Юркевичі мали маєток у Сквирському повіті Київської губернії – в селі Кривому недалечко від Верхівні, де опинився свого часу з відомих причин Оноре де Бальзак. Рід Юркевичів був так само багатий на історичні постаті й події, як і роди інших сусідніх дідичів. Український громадський діяч і один з фундаторів кооперації, лікар із фаху Йосиф Вячеславович Юркевич був опікуном Максима Рильського, що й жив у Києві у його домі на Паньківській вулиці, 8, де, теж природна річ, розташувались у 1913-14 роках редакції журналів «Сяйво» та «Світло», мешкали Борис Грінченко та Микола Вороний.

Свого часу, замовляючи проект свого будинка архітекторові Миколі Шехоніну, Юркевич наполіг, щоб будинок вийшов в українському стилі, – таким його й можна побачити досі. Тут мешкав Рильський, ці стіни пам’ятають Грінченка й Вороного. Нещодавно будинок реконструювали в інтересах новітніх олігархів.

А 3 лютого 1924 року Сергій Єфремов записав у щоденнику:

«У «Більшовику» стаття про кооператив у Кривому – велика, докладна, «підвал». Про Юркевича згадано одним словом: деякі відділи кооператива містяться в домі «поміщика Юркевича»! А про те, що цей поміщик менш усього був поміщиком, що його селяне звали батьком і що він справді був батьком кооперативу – ні пари з вуст. Так хами пишуть історію…» [1]

Сина Йосифа Вячеславовича – Льва (псевдонім Рибалка) – занесло в соціалісти, у своїй екстремістській манері з ним полемізував Ленін. Але нам ідеться тут про представника наступного покоління Юркевичів – Юрія Львовича. Це ім’я теж добре відоме історикам. У червні 1929 року його арештувало київське ҐПУ у зв’язку зі справою «Спілки визволення України», але забракувало, на процес не вивело, отже він мав далі свою окрему біографію.

Ще за Скоропадського Юрій Юркевич вступив до знаменитої Першої української гімназії (згодом трудшколи) ім. Т.Шевченка, що була дітищем знаменитого педагога Володимира Федоровича Дурдуківського. Містилась в одному з корпусів Покровського монастиря, – будинок не зберігся. Мене вразило, коли я вперше побачив портрет Дурдуківського – учні молодших класів повилазили до свого вчителя на коліна. Чогось подібного у стосунках із вчителями я не міг собі й помислити. Викладали у Юрія Львовича ті самі вчителі, що й у героїв Крут – дочка Карпенка-Карого Марія Іванівна Прохорова та інші. Особливо запам’ятався йому викладач німецької мови, неокласик і товариш Миколи Зерова Освальд Бургардт (на еміґрації Юрій Клен). Шкільними товаришами були Борис Матушевський, перекладач Діодор Бобир, розстріляний у Сандормоху Микола Павлушков. Всі вони відомі як члени СУМ'у (Спілки української молоді), що остаточно сформувалась у кабінетах чекістів. Хлопці й так не були комсомольцями, а з них зробили те, що зробили – прямих «ворогів радянської влади». Граючи в кішки-мишки, большевики дозволили Палушкову навіть проголосити цілу програму боротьби проти себе.

Пройшовши згодом київську політехніку, Юркевич вивчився на інженера.

Коли втікши від режиму Маланчука я писав у Москві дисертацію про предмет і завдання літературознавчого джерелознавства, у своєму помешканні на Россошанській, у ті самі сімдесяті роки Юрій Львович Юркевич працював над спогадами. Машинопис, який він мені передав, має параграфи, яких немає у книжковому виданні [2] – «Останній ранок вдома», «Мене забирають», «Чому мене узяли?», далі – «А що означає – розколотись?», «Чому ж усе-таки мене посадили?», «І чому мене не били», «Відступ від рутини» й так далі.

Розповідав мемуарист про своє друге ув’язнення. Тоді, у вересні 1940 року він опинився на Луб’янці, сидів у Бутирках. Після слідства потрапив до Вятлаґу. Ясна річ, передусім Юркевич оповів про людей, які йому запам’ятались: з одного боку барикади – чекісти, прокурор Сольц, з другого боку – інженер Костянтин Кохановський, масони Борис Астромов-Кириченко і Мойсей Шор. Цікаве спостереження про бойовиків УПА і тих, що були ув’язнені просто під час чистки Західної України: «Східних українців, в тому числі перший час і мене, вони за своїх одноплемінників не вважали». У Алєксандри Абрамовни Адасинської було цікаве формулювання по ОСО – не «за шпигунство» абощо, а «за сукупністю обставин». Малось на увазі перебування за кордоном, знайомство батьків-меншовиків (вони мали прізвище Бройдо) з Леніним, нарешті ув’язнення дочки.

У тексті автор понакреслював плани, тобто охарактеризував структуру тюрми чи зони. Писав про харчування, одяг (тілогрійка, на його думку, зручна й практична річ, але тут же й додав – «коли нова»), про побут, тюремну бібліотеку. Описав соціальний склад, настрої й навіть здоров’я в’язнів, щирі розмови, стосунки блатних і політичних, роботу в майстернях, економіку лагерів, сутність лагерних справ.

По суті, в нього, технаря з фаху, вийшли навіть не спогади. Вийшло щось цікавіше. Літератури про масовий терор ще не існувало. «Архипелаг ГУЛАГ» Александра Солженіцина щойно (1973) вийшов у паризькому видавництві «YMCA-press», від чого заходив ходором і загув буквально увесь світ. Це дивовижно, але Солженіцина читали скрізь. Мені вперше дали його навіть не в Москві, а в Києві – згаданий вище Борис Федорович Матушевський. Зрозуміла річ, що «Архипелаг» властиво й був головним і безпосереднім приводом до написання мемуарів Юркевича.

Переконаний, щастям усієї нашої історіографії було саме те, що першопоштовх до всієї величезної літератури з історії большевицького терору дав Солженіцин, технар за житейським своїм фахом, від чого магістральний напрямок історіографії набув характеру фактографічного. Так читацька аудиторія довідувалась про те, про що мовчали закриті від людей архіви. Сукупність цієї літератури була виразно пізнавальна. Гуманітарно налаштовані люди, особливо старого виховання, відштовхуючись швидше від «Бісів» Достоєвського, писали б натомість, думаю, про сенс життя, зміни в побуті, робили психологічні спостереження, нехай і пронизливі, й ґрунтовні. Отже, історіографія базувалась на такому історичному джерелі, як мемуари.

Цікаво, що трохи раніше, за німців з тієї самої причини розпочався ще інший напрямок історіографії, що засновувався на іншій спеціальній історичній дисципліні – некрополезнавстві. Саме тоді у Биківні й у Вінниці було проведено широкомасштабні розкопки, створено міжнародну комісію з експертів-медиків і юристів.

Історична ж наука як така затято мовчала, або промовляла несусвітенні речі. Вона відштовхувалась від сталінського «Короткого курсу» і мислила в його категоріях.

Пізніше, у 1982-84 роках Юрій Львович Юркевич написав спогади про свій перший арешт 1929 року у справі СВУ, щодо котрої його за життя реабілітовано не було. Московське видання, на жаль, не оздоблене коментарем, і тут трохи відрізняється від мого машинопису. Сторінки про його київське «сидіння» мають і інші особливості. 22-річний юнак не був готовий до розмови з чекістом, а це був відомий тепер Соломон Соломонович Брук, старший за Юркевича на десяток років.

Капітан ГБ. Син орендаря (городника). Член РКП(б) з січня 1920. Освіта нижча (початкова). До 1917 прикажчик. В ЧК з 5 липня 1920. На питання анкети 1925 року про стан здоров’я відповів, що в нього неврастенія загальна і «сексуаліс» [3]. Партійній перевірці був підданий 7 січня 1925: «Оставить в партии. Немедленно снять с работы в ГПУ, направив на производство вследствие сильного умственного переутомления» [4]. Брав участь у справі СВУ (СВУ й СУМ). За свідченням мовознавця Григорія Голоскевича, що пройшов у процесі СВУ, казав: «Ех, слід би всю Україну перестріляти, та на жаль, – не можна. Але вас, українських інтеліґентів, ми всіх знищимо!» [5]. Б.Матушевський почав давати необхідні зізнання «після того, як з ним «попрацював» слідчий С.С.Брук» [6]. Повторював на допитах Б.Матушевському: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання – і воно буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо» [7]. За рішенням ПБ ЦК КП(б)У від 28 квітня 1930 за розкриття справи «СВУ» був нагороджений орденом Червоного Прапора. 1938 року був розстріляний. 16 квітня 1957 року Головна воєнна прокуратура ухвалила відмовити в його реабілітації, оскільки «Брук в период работы в органах НКВД нарушал социалистическую законность и занимался фальсификацией следственных дел, применял запрещенные методы ведения следствия» [8].

Про свій перший допит Юркевич розповів дуже докладно. Йшлося про панахиду у Софійському соборі:

«Допит тривав години 2-3. Говорить зі мною Брук дуже спокійно, на ви, без крику. Записав анкетні дані, потім питає, чи був я восени 1927 року на панахиді по І.Франку у Софійському соборі, коли там із хор розкидали прокламації.

– Був, кажу, але не знав, що це готується, – до речі, так воно й було.

– А хто кидав, хто там ще був на хорах?

– Такі й такі, – кажу.

Це було занесено до протоколу.

– Подумайте, – каже мені Брук. – Може, й ще хто.

І що ж, я й справді зморщив чоло, напружився:

– Здається, кажу, й ще ось хто.

Брук і це записав. Потім питає:

– Чи відомий мені антирадянський та антисемітський вірш на смерть Петлюри?

– Відомий, – кажу.

– А хто дав прочитати?

Відповідно до правди називаю покійну М.М.Грінченко, удову відомого письменника, з котрою приятелювала наша родина. Теж записав Брук.

Що далі заповнював сторінки протоколу Брук, він давав мені їх підписувати. Мене здивувало – але ще не насторожило, – що Брук намагався усе сказане сформулювати по-своєму. Наприклад, якщо йшлося про те, що я з кимось інколи зустрічався, то записувалось – «підтримував стосунки». Зустрілося десь товариство – це було «збіговисько групи» тощо».

І ось що створив Брук:

«Копия.

ПРОТОКОЛ ДОПРОСА.

3/VI – 29 года.

Гр-на ЮРКЕВИЧА Юрия Львовича, из дворян, проживающего – Кудрявская, 9 кв. 5.

До 1923 года учился в первой трудовой школе им. Шевченко, Зав. которой был ДУРДУКОВСКИЙ. По окончании первой трудовой, поступил во 2-ю механическую профшколу. Кончил ее в 1925 г. и поступил в КПИ. Отец мой был до 1917 г. (sic), т.е. до смерти членом ЦК УСДРП, вернулся в Россию в 1917 г., до этого находился в эмиграции заграницей.

За собой чувствую следующую вину: В 1927 г. я зашел к МАТУШЕВСКИМ Борису и Василию, не помню точно, возможно, что они зашли ко мне, но я вместе с ними направился в Софиевский Собор. Не помню точно, в самом ли Соборе или по дороге в собор мы встретились с ВЫСОЦКИМ Богданом, ЛАВРЕНТЬЕВЫМ Александром, ШЕМЕТОМ Романом, ПАВЛУШКОВЫМ Николаем, БОБЫРЕМ Диодором, ДУРДУКОВСКИМ Федором. В Соборе в это время шла панахида, внешне как будто по ФРАНКО, но в самом деле по ПЕТЛЮРЕ. По окончании панихиды ПАВЛУШКОВ бросил з хоров пачку прокламаций, посвященных Петлюре – содержание листовки приблизительно следующее: «Умер найкращий сын Украины – Петлюра, довела до этого ваша толстокожесть». Остальное не помню. Напечатана она была на машинке.

МАТУШЕВСКИЙ Борис рассказал мне, что такие же листовки разбрасывались им и в ИНО. Сколько экземпляров они бросили в ИНО – не знаю. Бросал там ПАВЛУШКОВ Николай и МАТУШЕВСКИЙ Борис. У меня спрашивали, какое впечатление произвели листовки на публику. Спрашивал МАТУШЕВСКИЙ Борис, ПАВЛУШКОВ, что я ответил – не помню.

Помню один эпизод – в Соборе к ЧЕХОВСКОМУ подошла женщина и сказала: «Видели, вот бросили листовки». ЧЕХОВСКИЙ ничего не ответил и прошел мимо.

Я догадывался, что печатались листовки на машинке ПАВЛУШКОВЫМ, хотя они старались доказать мне, что листовки откуда-то получены.

Насколько я помню, МАТУШЕВСКИЙ Борис мне как будто не говорил о том, что эти листовки были предварительно показаны академику ЕФРЕМОВУ. Приблизительно два-три месяца после панихиды я имел беседу с ПАВЛУШКОВЫМ Николаем на эту тему. Начался разговор с того, что я критиковал литературное убожество этой, разбрасываемой им листовки. Он оправдывался, стараясь доказать, что это они написали специально для Софиевской публики. При этом прибавил, что по разбрасываемой листовке еще нельзя судить о содержании организации, что работа их организации гораздо шире. Более точно он об организации не говорил.

В таком же духе беседовал со мной МАТУШЕВСКИЙ Борис. Я чувствовал, что они состоят в организации, обрабатывают меня, но все же помню, что открыто вступить в организацию они мне не предлагали. Я неоднократно говорил Борису, что за его контр-революционную деятельность он может поплатиться. Это однако не помогало, на мои слова никакого внимания он не обращал.

Нелегельной литературы мне МАТУШЕВСКИЙ Борис не давал, кроме частушек контр-революционного содержания. Кажется, говорится там о продналоге. Показывал он их мне зимой прошлого года. Припоминаю, что читал я в Лит.Наук.Вестнике (sic) в п/г [прошлом году] стихотворение, посвященное смерти Петлюры под заглавием «Чуєш, націє» или «До нації». Читал я это стихотворение у ГРИНЧЕНКО Марии, которая работала в УАН. Не помню точно, но возможно, что у МАТУШЕВСКОГО Бориса я это стихотворение вторично читал. Больше литературы, посвященной смерти Петлюры, я не читал.

Припоминаю, что у меня была еще листовка – троцкистская, которую я достал в Оперном театре.

Припоминаю, что летом 1924 г. ко мне пришел БОБЫРЬ Диодор и просил достать ему оружие для организации петлюровского толку, а может быть, и деникинского, точно не помню. Описывал он организацию, как что-то грандиозное. Просил примкнуть меня к этой организации. Я отнесся к этому несерьезно и ничего конкретного ему не ответил. Я предложил ему шпагу (сломанную), которая ему не понравилась. Он просил у меня достать ему револьвер, и что вообще я мог бы быть полезен для организации как механик.

Вышеизложенное верно: /ЮРКЕВИЧ/ подпись.

ВЕРНО: » [9].

Зі спогадів Юрія Юркевича відомо, що 1929 року після київського арешту він опинився в ГПУ на Катерининській вулиці. У камері йому підсадили немолодого інженера, якому він з міркувань цехової солідарності звідома мав би симпатизувати. Інженер повідомив, що сидить за шкідництво. Запитав, чи знає Юрко Діодора Бобиря. «От йому й дякуйте за свій арешт», – сказав інженер. Сказав йому це після арешту й перед його першим допитом. Такі слова западають у пам’ять на все життя. Ні Юрій Львович, ані нинішні його читачі не знають і ніколи не довідаються – хто був насправді той неназваний на ім’я інженер, це він своє казав соузникові чи йому доручив таке сказати слідчий. Юрій Львович сприйняв це як святу правду, але хто зна, але хто зна… На допиті 12 серпня 1937 року чекіст Микола Грушевський оповів про техніку добування зізнань:

«Рассадкой в камерах ведал Брук, причем он же и руководил сознаниями арестованных. Было достаточно, чтобы Брук захотел, сознание арестованного было обеспечено, и следователь имел успех. Попав в немилость к Бруку, следователь сидел без результатов следствия. Камерная работа, при которой арестованным часто подсказывались нужные фамилии, продолжалась на самих допросах. Брались только выгодные показания. Невыгодные или не брались вовсе, или показания прятались. Поощрения сознавшимся арестованным: улучшенная пища, свидания, посылки, всякие обещания – все это дополняло предательскую систему ведения следствия. Там, где арестованные не сознавались, дела оформлялись протоколами других арестованных» [10].

За 28 років Юрій Львович зустрівся з Бобирем під час одного із своїх відряджень до Києва. Його вразило, що той начисто й абсолютно щиро забув про свою поведінку на слідстві. «Звісно, люди легше забувають прикре, аніж приємне – але щоб до такої міри…» – міркує Юркевич. Натомість сам він ані словечком не обмовився про те, що йому самому Брук записав до протоколу на рахунок Бобиря, хоча начебто свій протокол він у руках тримав і під ним розписався.

Таке складне й скомпліковане історичне джерело являють собою архівно-слідчі справи. Коли в дев’яностих роках у моїх руках опинилася справа Ольги Василівни Міхеєвої, з якою я був добре знайомий, мені вперше спало на думку, як шкода, мовляв, що я вже не можу її ані про що розпитати докладніше, ані – відповідно – уточнити якесь місце.

Але архівно-слідчі справи несанкціоновано стороннім не відкривалися, так, ніби начальники цієї сатанинської контори вичікували, аж поки люди вимруть і показати справу її фіґурантам буде неможливо. Тоді ніхто надто цікавий не зможе зіставити їх з іншими джерелами для їхньої взаємної перевірки.

Аж ось настав час, коли ми ніби одержали таку можливість, але від того не легше. Шахова дошка та сама. І, як-то кажуть, доводиться грати тими самими фіґурами, що їх розставили колись чекісти.

Зараз офіційна версія така. Якщо справа стосується реабілітованої особи, ті обмови й самообмови, що в ній містяться, втратили силу. Люди вже не належать до націоналістичних організацій, як там написано, а були чесними совєцькими громадянами (це значить, навіть сталіністами), відтак на жодні інсинуації чекістів, що «порушували норми соціалістичної законності», не треба звертати уваги.

Але історик все-таки має перед собою архівну справу, а там щось написано, там якийсь текст. Хоч там що, це історичне джерело, яке як завжди підлягає зовнішній і внутрішній критиці. Треба прийняти рішення, що з ним, цим текстом, робити.

Наприклад, свідок в очі чи поза очі обмовляє в’язня. Людину розстрілюють чи дають їй строк. За кілька десятків років, у часи «посмертного реабілітансу», того свідка знову викликають, щоб закрити справу. На повторному допиті 20 листопада 1963 року Гаврило Безверхий зробив заяву: «Я осмотрел пред’явленную мне подпись на протоколе допроса от 20 ноября 1937 года и утверждаю, что это расписался не я. Я так никогда не расписывался. […] Я точно помню, что по делу Тищенко Кузьмы меня в 1937 году не допрашивали» [11]. 29 вересня 1962 року Семен Куліченко відмовився від підписів на протоколі – підписав їх, мовляв, не читаючи [12]. Свідок Кирило Євтушенко на реабілітаційній хвилі також відмовився від своїх свідчень: «Гр. Колоса Василия Гавриловича я знаю. Меня по его делу допрашивали в 1937 г. в НКВД. Вами мне зачитан протокол допроса с 18/ХІ-37 р. Этот протокол допроса я подтвердить не могу, ибо я такого, как записано в протоколе допроса, не показывал» [13]. 29 вересня 1962 року відмовився від старих зізнань Федір Безхлібний: «Выслушав зачитанные мне мои же показания от 30 марта 1938 года и ознакомившись с росписями, учиненными на листах протокола от моего имени, поясняю, [что] по делу Мусиец я не допрашивался, запись, учиненная в протоколе от моего имени […], не соответствует действительности. Таких показаний я не мог давать. Росписи, учиненные на листах протокола допроса от моего имени, не мои. Прошу верить показаниям, которые я даю сейчас» [14]. 18 листопада 1963 року від свідчень і підпису в протоколі від 20 листопада 1937 року відмовився Василь Семенець [15]. Кузьму Тищенка, Василя Колоса й чохом сотні інших замучених чи й розстріляних реабілітовують. Що робити з усім цим історикові? Адже ми розуміємо, що вище за суд юристів – суд історії. За ним іде вже найвищий Суд без апеляції – Суд Господній.

Давніші протоколи допитів 1920-х років писали самі в’язні власноручно. Легко не помітити на вікні ґрат. Виглядає, ніби навпроти в’язня теж ніхто не сидів. Хто легковажний чи ледачкуватий, так може й подумати. Ми знаємо почерк видатного вченого чи талановитого письменника, а тепер нас приголомшує, що в даному випадку людина оскаржує свого колегу, товариша, адже ми знаємо, як склалась дальша того товариша доля. Тому те, що людина написала в тюрмі, ніби оскаржує її сьогодні. Чомусь мало хто замислюється, чи написав би в’язень усе це по своїй волі. Але ж це реальність. Коли 1958 року удова розстріляного священика о.Венедикта Лисаковського Ганна Ананіївна звернулася до Київської обласної прокуратури з проханням про реабілітацію (їй відмовлено), і її допитували, вона переказала його слова: «Я подписал такую бумагу, что меня скоро должны выслать». […] Я у него спросила: «А зачем же ты тогда подписал?» На это он ответил: «Там все подпишешь» [16]. Що відбувалось у кабінетах слідчих, уявляють усі.

Десь із середини 1930-х років протоколи, підшиті в архівно-слідчих справах, писано руками чекістів повністю – і питання, й відповідь. Що ж до підпису в’язня, то тут ми щонайменше не маємо певності, чи саме йому належать ці підписи, чи це не фальшивка.

Отож підійдімо до останнього формулювання, до висновку. Кому персонально належать, зрештою, обмови й самообмови в’язнів, що містяться в архівно-слідчих справах? Тут треба висунути принцип: думаймо в кращий бік. Не «Іваненко наклепав на друзів», а «Іваненка примушено написати те й те», або те й друге підписати, або навіть у його справі під обмовою стоїть ніби його підпис, справжню приналежність якого треба досліджувати. Справжні ініціатори й автори звинувачень – чекісти, отже, не думаймо про нещасних погано.

Тільки так ми нарешті розмежуємо їх, розмежуємо добро і зло.

Вересень 2007 року

1. Єфремов Сергій. Щоденники, 1923-1929. К.: Рада, 1997. С. 69.

2. Юркевич Юрий. Минувшее проходит предо мною… Москва: Возвращение, 2000. 256 с.

3. ЦДАГО Україна. Ф. 22. Оп. 6. № 91. Арк. 34-35.

4. Там само. Арк. 34-35.

5. Снєгірьов Гелій (Євген). Набої для розстрілу та інші твори. Нью-Йорк; Торонто, 1983. С. 98.

6. Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Справа «Спілки Визволення України»: Невідомі документи і факти. К.: Інтел, 1995. С. 75.

7. Там само. С. 43.

8. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 52281 ФП / кор. 1139. Арк. 182.

9. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 37383 ФП. Арк. 5.

10. ЦДАГО України. № 44228 ФП / кор. 658. Том 12. Арк. 101.

11. ЦДАГО України. № 56712 ФП / кор. 1367. Арк. 56.

12. ЦДАГО України. № 56259 ФП / кор. 1331. Арк. 258.

13. ЦДАГО України. № 43981 ФП / кор. 641. Арк. 59 – зв.

14. ЦДАГО України. № 56259 ФП / кор. 1331. Арк. 241-242.

15. ЦДАГО України. № 56712 ФП / кор. 1367. Арк. 45 – зв.

16. Там само. Арк. 53 зв. – 54.