Листування з Дашкевичем
Сергій Білокінь
Загалом Ярослав Романович лишив по собі чимало вражень різного роду, а в мене на руках, як нарахував, 73 його листи. Не в тім річ, що ніби багато. У Ед.Триярського, кажуть, близько 500. Тобто є сила текстів, що складають поважний додаток до видань його праць. Нещодавно вийшов у світ корпус Дашкевичевого листування з Юром Меженком і, як на мене, це листування чи не з самого початку призначалось для видання як коментар до їхньої доби. Для них обох було однаково важливо документувати поточні події, що проходили на їхніх очах, і давати їм свою об’єктивну оцінку. Для повноти картини передбачався хіба кваліфікований доповнювальний коментар, що й сталося [1].
Листи до мене трохи інакші. Тривали сутужні роки, коли Ярослав Романович друкував свої ґрунтовні студії у зразкових паризьких вірменознавчих виданнях. Я мав у Києві можливості найубогіші з убогих – бібліографічні пам’ятки товариства книголюбів, але ні я не втрачав такої можливості, ані не відмовлявся від них Дашкевич.
6 лютого 1974 року я доволі нахабно писав йому:
«Ви питаєте про перспективи видання й відповідність Ваших статей нашому задумові. Звісно, Ваш матеріал цілком прийнятний. Щоправда, деякі зауваження до статей можна було б зробити. Ви пишете, що з Карматанянца був «відомий книголюб», але його книгозбірню не характеризуєте ні словечком. Говорите, що вивчав його видання Е.Шюц, але в списку літератури його робіт нема. Чи правильно «мхітаристи» (а не «мгітаристи»)? На якому факультеті навчався Павенцький? в яких роках? (чи збереглися особисті справи студентів? – там мала б знайтись і дата його народження). У статті про Вислобоцького немає посилання на словник псевдонімів, де є їх 14 (а Ви з огляду на обсяг подаєте лише два). В-й «виступав» і «боровся», – і все лише усно? Ви не подаєте жодної його публікації (перед «Літ.» мало б іти «Тв.»). Їх не було зовсім?».
Згодом я сам відповів на питання, чому некомунікабельний Дашкевич не робив покликів на книжку Ол.Дея [2].
У подібній ситуації, перерахувавши мої очевидні недотягнення, 21 вересня 1987 року Ярослав Романович писав у своєму листі:
«У мене враження, що Ви втомлені або й перевтомлені, бо до цього всього Ви легко дійшли б самі, без моїх зауважень. Висновок: треба добре, сумлінно і без жодного навантаження відпочивати один раз на рік».
Тож коли у Відділі наукової інформації із суспільних наук АН УРСР (завідуючий, фахівець із соціалістичного змагання д.і.н. Ю.В.Сиволоб; 1986-1989) я мав групу з трьох співробітників (я четвертий) і видав Дашкевичеву громадськи суттєву працю [3], 20 листопада 1987 року він звірявся:
«Є у мене ще в картотеці велика бібліографічна праця, яку можна б назвати «Українсько-вірменські взаємозв’язки ХІ-ХVІІІ ст.» (близько 5000, а може й більше назв), технічно дуже складна (вірменські тексти, які, правда, можна транскрибувати). Але на неї треба було б кілька томів».
На жаль, мого тодішнього шефа не схвилював навіть каталог «Малоросійських збірників» Олександра Лазаревського [4], рукопис якого я йому приносив. Отже, також маємо ніби коментар до тієї теж невеселої доби.
Примітки
1. Листування Юра Меженка з Ярославом Дашкевичем (1945-1969). Львів, 2009. 374 с.: іл.
2. Білокінь С. І. До питання про авторство «Словника українських псевдонімів» : Док. і мат. // Mappa mundi : Зб. наук. праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів ; К. ; Нью-Йорк, 1996. С. 830-874.
3. Дашкевич Я. Р. Закарпаття в українській етнографічній літературі XIX ст.: Бібліогр. покажчик. К.: ВНІСН АН УРСР, 1989. 57 с. Автор поставив одну-єдину умову – щоб рукопис не проходив цензурних скорочень. Про всяк випадок зберігаю другий примірник його машинопису.
4. Див.: Білокінь С. Раритети української бібліографії у збірках Олександра Лазаревського та Михайла Хмирова // Київська старовина. 1998. Липень-серпень. № 4 (322). С. 131-164.