Ставлення до поляків

Сергій Білокінь

У давні роки, захопившись у зв’язку з Нарбутом геральдикою, я сказав комусь у Львові, мовляв, гарно було б укласти альбом гербів на львівських каменицях. І пригадую, як запала важка мовчанка. Тоді я ще не усвідомлював як слід, що стара львівська нерухомість була чия завгодно, тільки не українська. Економічно потужні поляки захопили нашу західну “окраїну”, але альбом польських гербів тільки зміцнив би стару неправду. Свого часу планувалася серія по всій Україні типу “Історії міст і сіл”. Виходять томи “Звід пам’яток історії та культури України. Київ”. Але коли українська державність попри все зміцніла, спізнений у часі “Звід пам”яток міста Львова” тепер якщо й можливий, як академічний факт, то така книжка документувала б чуже наїзництво, окупацію.

Пишучи про Львів український, Ярослав Дашкевич показав, як він його бачить. Мистецтвознавець єврейської крові Поліна Кульженко, яка після табору до Києва так і не повернулась, казала мені: “Я вірю в дух, а не в кров” [28]. Так само й Дашкевич розглядає українців не за їхньої кров’ю, а за політичною свідомістю. Опинившись між різними політичними бігунами, галичани орієнтувалися хто на Варшаву, а хто на Москву й Петербурґ. Цілком політичний вибір, бо хто зараз розвиває історичну схему, умовно кажучи, Филипа Свистуна [29]?! Та й наш дослідник трактував міжвоєнну Польщу як напівполіційну державу [30], раз-у-раз торкаючись болючих для нього й досі польсько-українських конфліктів. Він не міг забути, як улітку 1941 року у Львові польські боївки вирізували українську інтелігенцію.

Стара Галичина, загалом Західна Україна знала різних українців. Не всі вони були свідомі чи щирі. Якщо писати курс історії Львова чи Галичини, виходячи з крові людей, довелося б залучити до такого курсу багато “забутих” – передусім, потужну партію москвофілів, себто людей, що за українців себе взагалі не вважали. Дашкевич згадував у «Постатях» голову “Русского народного совета Прикарпатской Руси” Володимира Дудикевича з Коломиї, теж українця за походженням, але оплаченого росіянина, і виводить його на марґінес своєї розповіді [31]. Характерно: удвох із Євгеном Поповичем ми купували колись книжки в сина Дольда-Михайлика Доріана, – він мав гарні речі. Євгенові Оксентовичу випала коштовна колекція москвофільських альманахів-календарів – спершу великоформатних і дорогих, а далі все дешевших і простіших. Видно, як скінчились субсидії. Москва двадцятих-тридцятих років російськомовних галичан не потребувала. Не російська політична ідея, а якась інша національна або ще небувала безнаціональна маскувалась повним ходом під вселюдську, всеохоплюючу, трансконтинентальну, всесвітню. Справді-бо, нищити українську культуру, провадити етноцид – ще не означає прищеплювати культуру російську. Я бачив у Львові вулицю Вєрєщаґіна, але чи так уже сильно насаджували там Булґакова й Бєрдяєва, Ахматову й Цвєтаєву?!

Примітки

28. Білокінь С. Гіркий спогад про Поліну Аркадіївну Кульженко // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 134-148.

29. Див.: Прикарпатская Русь под владением Австрии / Написал Ф.И.С. Ч. 1-2. Львов: Изд. О.А.Маркова, 1896.

30. Дашкевич Ярослав. Постаті. Вид. 2, випр. й доп. Льв., 2007. С. 532.

31. Там само. С. 571.