Штрихи біографії

Сергій Білокінь

Цікаве свідчення дала мені фундаторка архіву-музею літератури й мистецтва у київському софійському подвір’ї так само нині покійна Людмила Андріївна Проценко. Готуючи каталог колекції документів [6], вона стала співавторкою Ярослава Романовича, чим явно пишалась. Отже, вона запитала Крип’якевича, чи вважає він Дашкевича за свого учня. Крип’якевич відповів, що, на жаль, його учнем він не був: “Він сам”. Себто, він створив себе сам. Син знаменитих галицьких діячів, статті про яких увійшли до “Енциклопедії українознавства” з портретами, Ярослав Романович увійшов у совєцький період історії вже сформованою людиною. Він належав до львівської “сметанки”, як називали в Галичині горішній соціальний прошарок. Залюбки згадував у «Постатях» [7], де саме відпочивав з мамою того чи іншого літа і зблизька спостерігав Донцова й Маланюка.

У ті роки нікому не спало б на думку (як залюбки роблять тепер) назвати когось із маланчуків [8] політичною елітою, адже вони були, навпаки, контр-елітою. У повоєнні роки слова «еліта» ще якось навіть не було в обігу. Цитата:

«Як бачу тепер, особливо багато допомогла мені в моїх нарбутознавчих пошуках Марія Володимирівна Трубецька (14 / 26 березня 1897 – 16 березня 1976), учениця розстріляного 1937 року Михайла Бойчука. Вона мешкала біля оперного театру, над художнім салоном. У колі друзів своєї молодості, які створили не що інше, як таємний орден, їй, княжні, причепили просту, але зі смаком витворену дефініцію: „Із Рюриковичів”. Смак вигадки полягав, розуміється, в тім, що всі чудово знали: Трубецькі історичні були не Рюриковичі, а Гедиміновичі. Але я хочу заприсягтися, що за всі роки наших зустрічей і бесід я жоднісінького разу не чув від Марії Володимирівни Трубецької такого популярного й кумедного в конкретних контекстах слова „еліта”. Вона його взагалі не вживала» [9].

Тодішня еліта була справжня по суті, а не за посадою (за згодою, як формулюють тепер) [10]. Тож Дашкевичеві молодечі оцінки обростали новими враженнями, формуючи цілком певну органічну традицію. Про українську еліту у нас писали Наталя Геркен [11] і, природно, Дмитро Донцов [12], Богдан Крупницький [13], Богун Ірина, що прокоментувала Антонія Подразу [14] і, природно, Ярослав Дашкевич.

Чи вживали у старому Львові слово вундеркінд? Ярослав Романович почав у 20 (двадцять) років: свою першу розвідку, і то цілком зрілу, про систему словника псевдонімів, криптонімів і криптограм, він надрукував 1946 року у київському бібліотечному збірнику, наклад якого було знищено [15].

Варіантів було принаймні два. Він зробив вибір – лишився з матір’ю (обох було ув’язнено; вона померла 11 липня 1963 року у Львові [16]), а не з батьком (його не стало 12 січня 1975 року в Куфштайні [17]), якого також любив. Навіть спеціально їздив, коли виникла можливість, на його могилу. Коли в мене з’явився дубль книжки «Артилерія січових стрільців» [18], я припустив, що він її має, але вирішив, що й мій дублетний примірник йому знадобиться. Він цієї книжки, на диво, ще не мав і сказав із притиском, що відтепер вдячний мені довіку.

Ярослав Романович не пішов на Захід 1944 року не те що з батьком, а не пішов взагалі – інший варіант, який, зрештою, теж цікаво тепер прорахувати. Очолював би котрусь еміґраційну структуру, редаґував журнал чи газету? Від такого шляху відмовився свого часу Михайло Грушевський і такого шляху не вибрав ніколи й Яр.Дашкевич. Він завжди намагався переконати інших і самого себе, що в цьому навіть не розкаювався. За кордоном Дашкевич таки друкувався – здебільшого французькою мовою, але все про вірмен – про жодного зі своїх тодішніх чи пізніших (у будь-якому випадку, нелегальних) – героїв. Готувався до офіційної стезі за умов незалежності? Вірив у незалежність чи просто так сталося? Працював для незалежності, щойно відкривалась така можливість.

Легко тепер кожному історикові партії просторікувати, що він опирався котромусь із партійно-номенклатурних кланів (перебуваючи в іншому клані!). У травні 1995 року, дорогою до Вінниці, де мала відбутись конференція, я посварився раз з Лесею Никанорівною Падун-Лук’яновою. Вона шанувала есерів (есеркою була, на жаль, і її матір), а я доводив, що вони просто не дорвались до повноти влади, хоч були марксисти, тобто такі самі, як большевики. Інший діяч чи діячка мали свою причину героїчно “мовчати”, – у важкі часи не всі могли спромогтися на творчість. Хтось пускався берега: в заплату одержував допуски до найпотаємніших джерел. А тоді вже розраховувся з представниками політичної еліти (який нонсенс!) за допуск до старих документів коментарями до найсвіжіших і, не виключено, навіть виконанням поточних оперативних доручень. Дашкевич зробив свідомий політичний вибір, який став його вибором життєвим. Він ходив туди, де міг розраховувати на ефективну роботу в українській історіографії. За таке щастя міг заплатити дорого. Так минуло його життя. Що ж, визначивши свою мету, він її досягнув. Йому пощастило.

Вчений відбув в ув’язненні 6 років 5 місяців 24 дні: з 10 грудня 1949 року до 2 червня 1956 року [19].

Сумарно 21 рік він перебував без роботи: то його приймають, то звільнять. Вперше він став безробітним того самого 2 червня 1956 року, коли вийшов у «велику зону» (нижня рамка). Востаннє, вже остаточно, став на державну службу 1 листопада 1990 року (горішня рамка). Більше того, ще 15 липня 2005 року влада незалежної (?), точніше, постгеноцидної України вилучила приватні папери Дашкевича, ще не оформлені як державна власність. Як писав відомий історик Яр.Федорук,

«Внаслідок провокативного вилучення особистих документів доктора історичних наук, професора Ярослава Дашкевича, які належали його батькам Романові Дашкевичу і Олені Степанів, Ярослав Романович опинився в лікарні. Ці документи перебували в архіві у Г.Сварник на науковому опрацюванні згідно з плановою темою ЦДІАЛ з метою майбутньої передачі їх до окремого фонду архіву» [20].

Інакше кажучи, з 1949-го по 2005-ий, тобто ВСЕ ЙОГО ЖИТТЯ в цій країні режим бавився з Дашкевичем – то прибере, то пустить. Остаточно йому не вибачили ніколи – ні його батьків, ані того, що він лишився живий.

5. * Йдеться про його ув'язнення.

6. Каталог колекції документів Київської археографічної комісії, 1369-1899. К.: Наукова думка, 1971. 184 с.

7. Дашкевич Ярослав. Постаті : Нариси про діячів історії, політики, культури / Упор. Мирон Капраль, Галина Сварник, Ігор Скочиляс. Вид. 2, випр. й доп. Льв. : Львів. відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ ; Літ. агенція «Піраміда», 2007. 808 с.

8. Йдеться про Валентина Юхимовича Маланчука (1928-1984), одного з найзавзятіших українофобів – у стислому сенсі слова, ворога народу (Лозицький Володимир. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки, 1918-1991. К.: Генеза, 2005. С. 222).

9. Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 178.

10. Див., напр.: Державно-правова еліта України / Ред. колегія Медведчук В.В. та ін. [К.:] Логос Україна, [2009.] 199, [1] с. Замість портрету М.Драгоманова вміщено портрет І.Шмальгаузена (С. 31).

11. Геркен Наталя. Про касту кавалєрів і про гаспидів // Батава. Бухарест, 1941. Березень-квітень. № 2-3. С. 17-22.

12. Донцов Дмитро. Головні прикмети провідної касти // Батава. Бухарест, 1941. Березень-квітень. № 2-3. С. 1-8. Підп.: Д.Д.

13. Крупницький Борис. До характеристики української еліти: Елементи ініціятиви і творчости // Бюлетень НОУС. Берлін, 1945. Ч. 9-10. С. 5-18. Читано на інавґураційних сходинах «Мазепинця» дня 18 листопада 1944 р.

14. Богун Ірина. Еліта і народ // Наша культура. Варшава, 1981. Червень. № 6 (278).

15. Дашкевич Яр. Словник псевдонімів, криптонімів, криптограм: (Спроба системи) // Науковий збірник Бібліотеки Академії наук УРСР. К., 1947. Ч. І. С. 26-50.

16. Дашкевич Яр. Постаті. Вид. 2, випр. й доп. Льв., 2007. С. 576.

17. Там само. С. 590.

18. Дашкевич Роман. Артилерія січових стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота. Нью-Йорк, 1965.

19. Ярослав Дашкевич: Біобібліогр. покажчик / Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника; Укладач Кривенко Маргарита. Льв., 2006. 263 с.

20. Федорук Ярослав. Львівські архіви у вирі новітнього часу // Проблеми збереження музейної та архівної спадщини в сучасній Україні у контексті втрат львівського архіву: Допоміжні матеріали до «круглого столу» / Упорядники: Я.Федорук, О.Копитько, В.Піоро. К., 2005. С. 95; Львівська архівна справа: Хронологія подій // Вісник Комітету захисту архівів. Львів, 2006. Січень. Ч. 1. С. 21.