Дашкевич – націоналіст

Сергій Білокінь

Дашкевич пишався своєю відданістю пригнобленій Батьківщині. Йдеться про його широкий націоналізм, який рішуче відрізнявся від того, як його спроектували, а тоді громили большевики. Наводжу одержаний від Г.Сварник чи не останній адресар його московських знайомих і друзів, з якими він підтримував стосунки. Тут 48 осіб, їхніх адрес, номерів телефонів, назви станцій метро й номерів автобусів, назви зупинок. Серед них визначні вчені, сходознавці, джерелознавці, дисиденти й люди, яких я, наприклад, взагалі не знаю, але знав Дашкевич, бо занотував часом тільки імена й по-батькові, але не прізвища. Кожен із них пригадує щось про Дашкевича, чого не знає про нього ніхто в Україні. Кожен міг би щось розповісти й написати. Ось що розповідає з цього приводу пані Галина:

«У Росії Ярослав Романович контактував з багатьма дисидентами (він був представником Фонду Солженіцина на Західну Україну) – Галиною Старовойтовою, Валерією Новодворською, вдовою Сахарова,… з вчених – Анною Хорошкевич, (ще подивитись у “Маппу Мунді” в Табулю гратуляторію [40]),… сходознавцями, зокрема, з Центром библеистики и иудаики Российского гос. гуманитарного университета – Марком Куповецким, Рашидом Каплановим.

Перший написав у спогадах про Капланова, що з того ініціативи для участі в Еврейской историко-этнографической комиссии “был приглашен львовский историк, крупнейший специалист по этническим меньшинствам в средневековой Восточной Европе Я.Р.Д. Во время приездов Р.Д. в Москву мы иногда встречались с ним у Рашида и вне рамок комиссии. Помнится, Рашид очень дорожил общением с Дашкевичем, впрочем, как и я”. Перелік російських адрес останніх років – в додатку. Маркером виділені прізвища, які я чула від ЯР найчастіше» [41].

На його переконання, в цілому світі націоналізм, – почуття, що підтримує гноблених і впосліджених, – воює проти глобалізації, європеїзації [42] та інших квазі-універсальних ідей, за якими ховається щось інше. Якщо, борючись проти українського націоналізму, на резонансній трибуні одеського конгресу МАУ гарвардський професор Григорій Грабович запевняв присутніх, що Шевченко – не Кобзар, Франко – не Каменяр, а Леся Українка – теж не хтось, то для націоналіста Дашкевича Шевченкові слова

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте, –

це “заповіт геніального поета” [43]. З-під пера Грабовичевого такі слова не вийшли б ніколи, бо це не обмовка, а прикмета ідеології.

Ідучи вже до кінця, харизматичний лідер новочасного організованого українства Ярослав Дашкевич висловив свою думку про Віктора Петрова [44]. Він так само, як і В.Брюховецький, його розвідницько-акваріумної справи на руках не мав, але стверджував, що Петров – “провокатор і російський комуністичний шпигун, закамуфльований під третьорядного літератора і вченого” [45]. Взагалі навіть дивує рішучість Дашкевича, з якою він спалював за собою всі мости: “Та й я дивився з недовір’ям на теорію і практику дисидентства”, – писав він [46].

Коли й де тільки міг, він декларував свою однозначну й цілком послідовну філософію. Хто зна, чи закоріниться вона, але вона була ось така. Цікаво простудіювати його місце серед інших мислителів нашої доби: хто з них залежний, від кого залежний, хто ще інший незалежний? Дашкевич не бачив України в полі дії якогось чужинецького політичного бігуна, для нього взаємодія з іншими народами можлива, якщо все-таки за українцями залишиться достойна роль. УПА, твердив він, була загальнонародною армією [47], практично навіть понаднаціональною антикомуністичною армією, оскільки у її складі були національні відділи, а представники різних національностей перебували в рядах УГА з росіянами та євреями включно.

Здається, це не екстравагантні побудови кабінетного харизматика. Ярослав Дашкевич бачив реальну потугу українства:

“В Югославії збройний антикомуністичний рух придушено протягом неповного року після захоплення влади комуністами Тіта. В Прибалтиці, найбільше в Литві, зелені брати активно діяли приблизно рік-півтора. У Польщі уряд т.зв. національної єдності утворився через місяць після закінчення війни і за рік-півтора підірвав усі шанси підпільної антикомуністичної боротьби. Чехословаччина, Румунія, Болгарія, не кажучи вже про Східну Німеччину і Східну Австрію, покірно схилили голови і склали руки без наміру творити будь-яке антикомуністичне, а тим більше збройне підпілля. Угорщина відродилася до боротьби лише через більше як десять років. Єдина Україна, незважаючи на формальне закінчення Другої світової війни, ще п’ять років – під керівництвом свого генерала Романа Шухевича – вела завзяту боротьбу з озброєним до зубів ворогом, переможцем у війні” [48].

Повстанці протистояли сатанинській машині, імперії зла.

На думку В.Брюховецького, куратори Віктора Петрова з кремлівської розвідки зарубали йому першу редакцію його знакової праці про масовий терор. Другу редакцію Іван Кошелівець почав друкувати у своїй мюнхенській газеті з її першого числа [49]. І ось що, власне, куратори відхилили, домовившись із ним нібито про карт-бланш:

«Ніде і ні в чому знищувальні тенденції большевизму не виявлялися так гостро, з такою, сказати [б], невідхильністю, як в ставленні до української інтелігенції. […] Од найвидатніших учених, митців і письменників з світовим ім’ям і визнаною європейською славою і до найнепомітніших сільських учителів і кооператрів, уся українська інтелігенція була приречена на згубу» [50].

Це яскраві аналітичні міркування, але хоч би там що Петров все-таки працював на імперію. Чому і за німецької окупації й на еміґрації йому дозволили писати проти неї? Відповідь може бути одна, – щоб для неї він зробив щось незрівнянно більше.

Але були й інші діячі. Опір імперії зла чинили не лише політики [51], а й інтелектуали. Зокрема всі, хто протистояв марксівській догмі з «Маніфесту Комуністичної партії» про відміну права спадкування [52] й намагався відновити зв’язок часів.

У наші дні багато хто поспішає сказати про Дашкевича як про українського історика число один. На моїх очах жили гуманітарії нехай інакшого плану, але такого самого формату чи калібру. Такої освіти, яку одержав в імператорському Харківському університеті мистецтвознавець Стефан Таранушенко, у наступні покоління після нього не міг одержати ніхто, хіба що самотужки. Власні ґрунтовні наукові студії Стефана Андрійовича визначали нові наукові напрямки [53]. Цього мало. Ще до свого арешту вночі проти 14 жовтня 1933 року він системно документував пам’ятки української архітектури і взагалі мистецтва. Ніхто інший не подужав лишити по собі таку кількість світлин і креслеників тих пам’яток, що в наступні роки здебільшого з тією самою системністю погинули.

Ще не все. На основі своїх давніх матеріалів, що чудом вціліли, вже після звільнення, по війні Таранушенко написав свої вершинні наукові праці. Його головну монографію, присвячену архітектурі старовинних дерев’яних храмів Лівобережжя, під час підготовки до друку (1976) ледве не переполовинили [54]. Уже в умовах незалежності дещо з його праць у «Записках Наукового товариства імені Шевченка» видав Василь Пуцко [55]. А деякі його монографії не вийшли й досі. Таранушенко помер у розпал маланчуківщини 13 жовтня 1976 року у кімнатці нужденної комуналки (Київ, вул. Дімітрова, 6, помешк. 27, 14,3 кв. метрів), забитій абсолютно не потрібними його сучасникам рукописами й своїми унікальними матеріалами.

Ось два масиви національної культурної спадщини – Ярослава Дашкевича й Стефана Таранушенка. Обоє вони побували в ув’язненні. Стоячи на сторожі національної пам’яті, свято вірячи в незнищенність України, обоє створили й лишили по собі пам’ятки потужної величі й незрівнянної краси.

Вченим такого самого формату був і великий бібліограф Федір Максименко [56]. Ризикуючи собою, в умовах державного терору Федір Пилипович збирав матеріали про україністичні видання, які не було реалізовано внаслідок наступу большевизму. Рятував і збирав верстки й примірники заборонених видань. Володів широкими інформаціями про українознавство 1920-х років, зокрема про репресованих вчених. Зберіг низку рукописів Володимира Міяковського, Олександра Оглоблина, Василя Різниченка. Маючи обмежені видавничі можливості, відродив характерний для ХІХ ст. жанр ученого листування.

Користуючись величезним авторитетом серед фахівців, впливав на розвиток гуманітарних студій 1960-х — поч. 1980-х рр., передусім у галузі книгознавства та краєзнавства. Консультував великомасштабні проекти з української та світової бібліографії (П. Кеннеді Ґрімстед, І. Кауфман, І. Корнєйчик). Репрезентуючи українську науку, його праці включались до списків умовних означень цитованої літератури, вміщуваних в узагальнюючих загальносоюзних та українських бібліографічних працях [57]. Саме Дашкевич наприкінці Максименкового життя підказав мені написати про нього ще один, важливий для нього матеріал [58].

Що присвічувало в житті Таранушенкові, Максименку, Дашкевичу? Надія – та, що вмирає остання, і святе безумство.

Примітки

39. Лист від 8 березня 2011 року. Приношу щиру подяку авторці за щедру допомогу в написанні цієї статті.

40. Mappa mundi: Зб. наук. праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів; К.; Нью-Йорк, 1996.

41. Лист від 8 березня 2011 року.

42. Дашкевич Ярослав. Постаті. Вид. 2, випр. й доп. Льв., 2007. С. 534, 536.

43. Там само. С. 739.

44. Корогодський Роман. Сюжет для великого роману, або Полон і межі можливого // Кур'єр Кривбасу. Ч. 162. 2003. Травень. С. 129-177; Ч. 163. Червень. С. 87-120; Москаленко Михайло. Микола Зеров: доля і доробок // Зеров М. Українське письменство. К: Основи, 2003. С. 1258, 1262-1270.

45. Дашкевич Ярослав. Постаті. Вид. 2, випр. й доп. Льв., 2007. С. 529, 544.

46. Там само. С. 562.

47. Там само. С. 744.

48. Там само. С. 739.

49. Петров Віктор. Українська інтеліґенція – жертва большевицького терору // Українська літературна газета. Мюнхен, 1955. Липень. Ч. 1. С. 2, 8. У передмові зазначено: «Цю працю Віктора Петрова (Домонтовича) ми друкуємо тут повністю з фотокопії ориґінального рукопису, який зберіг і зберігає в себе білоруський літературознавець Антон Адамович. […] Рукопис має 89 сторінок машинодруку, виправленого рукою Віктора Петрова. Крім цього основного тексту, є ще 55 сторінок рукопису з таким самим заголовком, але не закінченого. Видимо, це був перший варіянт початку цієї праці». На першій сторінці рукопису авторовою рукою проставлено дату – 17 березня 1944 року. Петров був викрадений не раніше вечора 18 квітня 1949 року в Мюнхені (Українське слово. Бльомберґ, 1949. 19 червня. Ч. 24).

50. Брюховецький В. Factum est factum: Біобібліоbrioukhія. К.: Києво-могилянська академія, 2010. С. 94.

51. Рух опору в Україні, 1960-1990: Енц. довідник / Гол. ред. Зінкевич Осип; Ред. колегія, автори статей Зінкевич О., Панчук Григорій, Голуб Олена, Обертас Олесь, Трущенков Михайло. К.: Смолоскип, 2010. 804 с.; 56 іл.

52. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Том 4. К., 1959. С. 414.

53. Таранушенко С.А. Наукова спадщина: Харківський період. Дослідження 1918-1932 рр. Харків: Атос, 2009. 432 с.

54. Таранушенко С. Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України. К., 1976.

55. Як бачимо з наведеного нижче адресаря, Яр.Дашкевич ввів його до списку своїх знайомих.

56. Білокінь С. Повсякденні турботи повоєнних книгознавців: за листуванням Федора Максименка // Збірник пам'яті українського бібліографа Федора Максименка. Львів, 2008. С. 48-135; Його ж. Максименко Федір Пилипович // Енциклопедія історії України. Том 6: Ла – Мі. К.: Наукова думка, 2010. С. 456-458

57. Білокінь С. Максименко Федір Пилипович // Енциклопедія історії України. Том 6: Ла – Мі. К.: Наукова думка, 2010. С. 456-458.

58. Білокінь С. Праці Ф.П.Максименка в галузі краєзнавчої бібліографії // II Республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства. Вінниця; К., 1982. С. 48-50.

59. Ярослав Дашкевич: Біобібліогр. покажчик. С. 16.