1925 рік
Сергій Білокінь
Неодмінний секретар УАН прийняв міркування й арґументи акад. Новицького й 13 березня 1925 року написав до Укрголовнауки таке:
“У відповідь на Ваш запит за ч. 2510 про те, кого бажала б Академія Наук мати на посаді директора Музею Мистецтв бувш. ім. Ханенків, повідомляю, що академічними колами виставлено кандидатуру Павла Платоновича Потоцького у Ленінграді. Лист акад. Ол.П.Новицького, що дає точніші інформації в цій справі, долучається” [293].
Міркування київських академіків у Харкові сприйняли з цілковитою увагою. Зберігся витяг із протоколу засідання Укрнауки від 21 березня 1925 року, з якого видно, що харківське керівництво не знайшло причин Академії відмовити: “п. 15. Відповідь Академії Наук по справі кандидата на директора Музею Мистецтв (т. Яворський [294]). Ухвалили: Погодитися на кандидатуру Павла Платоновича Потоцького в Ленінграді на посаду директора Музею Мистецтва при ВУАН та доручити її віднестися до згаданого кандидата по справі переїзду його до Київа” [295]. Таку вказівку надіслано до Академії. У протоколі ч. 219 Спільного Зібрання УАН від 27 квітня 1925 року записано: “6) Заслухано повідомлення од Укрголовнауки, що вона доручає Академії Наук знестися з Павлом Платоновичем Потоцьким, щоб він переїхав до Київа з Ленінграду на посаду директора Музея ім. Ханенків” [296].
Велику роль у переїзді відіграв академік Сергій Єфремов, тодішній віце-президент УАН, а також неодмінний секретар Академії Агатангел Кримський [297]. У щоденнику Єфремова найраніший запис про їхні листовні стосунки зроблено 31 березня 1925 року: “Листівки до Перетца і Потоцького” [298]. Треба гадати, тоді Академія звернулась до ленінградського відділу Головнауки з проханням дати кошти на відрядження П.Потоцького до Києва.
Публікую відповідь на цю листівку, що зберігається в моєму архіві:
“Глубокоуважаемый Сергей Александрович,
Письмо Ваше получил. Искренно благодарю Вас. На ходатайство Академии о моей командировке Л.[енинградское] О.[тделение] Главнауки согласно, и я предполагаю выехать в Киев в конце св.[ятой] недели [299].
Свой доклад о Шевченке посылаю с Д.М.Щербаковским [300]. Хотелось бы, чтобы он попал в Шевчен[ков]ск.[ий] сборник (хотя бы как показатель отношения к памяти Шевченка украинцев в Ленинграде), впрочем прошу Вас использовать его по Вашему усмотрению.
У меня есть еще доклады: 1) Об украинских научных кружках в России, о кружке «Основы» и значения это[го] журнала в области изучения Украины; 2) Об изданном в Петербурге, но не вышедшем в свет Альбоме Украинской Старины. Если эти работы Вы нашли бы полезным напечатать в одном из киевск.[их] журналов, то я бы прислал их. Но об этом можно уговориться при свидании, в ожидании которого, прошу принять и верить в чувство глубокого к Вам уважения и благодарности.
П.Потоцкий.
P.S. Извиняюсь, что посылаю Вам свою рукопись в таком виде, боялся опоздать. По использовании ее, прошу мне таковую возвратить, т.к. я не имею копии.
П.П.
11 апр.[еля] 1925
Ленинград
Екатерингофский пр. 8, кв. 8” [301].
Невдовзі, 4 травня 1925 року П.Потоцький написав – українською мовою – заяву на ім’я Всеукраїнської Академії наук, де знову виявив намір передати свої скарби до Києва. Імовірніше, написав цей текст хтось інший, а генерал його тільки підписав:
“Копія.
До Всеукраїнської Академії Наук
Громадянина Павла Платоновича
Потоцького
Заява.
На зроблену мені Академією, за згодою Укрголовнауки, пропозіцію обійняти посаду директора Музею Мистецтв у Київі я згожуюсь з тим, що:
а) мою бібліотеку і науково-художню збірку, які знаходяться тепер у Ленінграді в мойому приміщенні (Катерингофський проспект 8, пом. 8), буде за рахунок і заходами Республіки перевезено до Київа й розташовано при Академії Наук в приміщенні для згаданого Музею, – як мій дарунок Україні, який поступає в відання Всеукраїнської Академії Наук;
б) мене самого буде призначено довіку завідателем і розпорядчиком що-до у[до]сконалення тієї бібліотеки і науково-художньої збірки, щоб я мав змогу привести їх до належного стану і продовжувати свою дослідчу працю;
в) на випадок, коли б я через будь-які причини примушений був залишити посаду директора Музею Мистецтв, – за мною залишається посада завідателя і розпорядчика згаданої в пакті а бібліотеки і науково-художньої збірки, так само залишається приміщення для мене і моєї родини й утримання, яке б вистачило бодай на прожиття;
г) на випадок моєї смерти, Республіка забезпечує мою родину.
Відомість про склад й приблизну оцінку моєї збірки до цього додаю. Особливу коштовність її становить її комплекс.
Павел Потоцкий.
4 травня 1925 року” [302].
До заяви додано орієнтовний перелік речей:
“Копія
Відомість
про склад збірки громад.[янина] Павла Платоновича Потоцького
чч. по черзі Назва речей Ціна в карб.
1.Книжки – близько 13.000 томів 100.000
2. Гравюри, літографії, акварелі, малюнки – 10.000 аркушів40.000
3. Географічні мапи 5.000
4. Рукописи – 20 в’язок 10.000
5. Картини (масл.) в рямах і без рям – 100 шт.
6. Акварелі, малюнки в рямах за шклом і без шкла – 40 шт.
7. Картини, малюнки, гравюри, літографії в рямах за шклом
і без шкла 60 шт. 25.000
8. Зброя – 40 шт. 5.000
9. Старовинні художні меблі й инші речі (шафи, буфети, столи,
крісла, люстри, лямпи, зеркала в різних рямах й т. ин.)
– 100 шт. 25.000
10. Фарфор, хрусталь, бронза, кляузоне 10.000
Разом 220.000 карб.
11. Коштовні речі (вагою 20 пудів), що зберігаються в Держохороні в Москві 40.000 карб.
4 травня 1925 року” [303].
У паперах Потоцького чомусь немає згадок про скло. Про нього, крім гутного скла, немає й мистецтвознавчих робіт, однак свого часу старе українське скло користувалося серед збирачів великим попитом. С.Р.Мінцлов (1870-1933) згадував про свої пошуки старовини в Орловській губернії: “Я ответил утвердительно и вполголоса добавил, что очень хотел бы приобрести кое-что из стеклянной посуды: вся она была малорусских и русских фабрик” [304]. Микола Зеров згадував, що колекції старого скла були у Нарбута й Модзалевського [305]. Судячи зі споминів Роберта Лісовського [306] та Федора Ернста [307], це було здебільшого гутне скло. Справді, згідно опису їхньої спільної збірки від 15 серпня 1920, що його склав інспектор Губкопмису С.Сандальжі, у шафі на першій полиці стояло лите (гутне) й гравіроване “украинское стекло, графинчики, медведи и бочонки” (разом 26 предметів), на другій полиці – “рюмки, бокалы, стеклянные чашки, цветные, белые, гладкие, разные” – разом 61 предмет [308]. Думаю, що речі, належні Нарбутові, він придбав уже в Києві після повернення в Україну. Петроградське майно там і лишилось. В опису загиблих збірок Василя Кричевського Федір Ернст зазначив:
“Здесь же находилась одна из лучших коллекций разноцветного украинского стекла – около 100 нумеров, между которыми особенно выделялись крупные – жбаны, кувшины, сосуды в форме медведей, баранов, голубей, штофы, вазончики, чарки, миски и т.д. Сюда же относятся и около 500 фрагментов стекла, начиная с великокняжеской эпохи” [309].
Невеличка, але добірна колекція старого скла зберігалась у миснику в першій кімнаті помешкання п. Орисі Стешенко (1898-1987; вул. Пушкінська, 20, пом. 31) – між двома шафами. Вона заповіла її Л.І.Грабовецькій. Не могло не бути таких речей і у збірці П.Потоцького.
Того самого місяця генерал приїхав до Києва, де його приймали віце-президент ВУАН Сергій Єфремов та неодмінний секретар Агатангел Кримський. Павло Потоцький зробив в Академії докладну доповідь про свою збірку, яка справила на присутніх сильне враження. Спільне зібрання УАН утвердилось у своєму рішенні запросити збирача на Україну, запропонувавши йому посаду директора Музею мистецтв ВУАН, про що перший, як пригадуємо, висловився акад. Ол.Новицький.
У діловодстві відклалось відношення ВУАН (Канцелярія неодмінного секретаря А.Кримського) до Укрголовнауки:
“Додаючи до цього копію заяви П.П.Потоцького про його згоду обняти посаду Директора Музею Мистецтв при ВУАН, Академія Наук прохає затвердити його на цій посаді на умовах, зазначених в його заяві, а також заасигнувати негайно 4.500 карб. на перевіз надзвичайно цінної колекції П.Потоцького, яку він дарує ВУАН, і останків колекції Щавинського, що ще залишилися в Ленінграді. Уся колекція (вкупі з бібліотекою) важить біля 1 600 пудів, і для її перевозу треба буде 3 вагонів.
Віце-Президент ВУАН, академик [С.Єфремов]
Неодмінний Секретар академик [А.Кримський]
З оригіналом згідно
Управитель Канцелярії [підпис]” [310].
Примітки
293. Там само. Арк. 13. Бланк той самий, підписали листа акад. А.Кримський і П.Лозієв.
294. Яворський Матвій Іванович (1885, с. Корчмин Сокальського повіту на Львівщині – 3 листопада 1937, Сандормох) – історик, академік УАН.
10 березня 1931 у Ленінграді на підставі телеграми харківського ГПУ був заарештований. Перебував на Соловках. Розстріляний до 20-літнього ювілею большевицького режиму (Підгайний Семен Олександрович (1907-1965). Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1939-41. Новий Ульм: Прометей, 1947. С. 57-60; Касьянов Георгій Володимирович (нар. 1961). Академік М.І.Яворський: доля вченого // УІЖ. 1990. № 8 (353). С. 75-86; Рубльов Олександр Сергійович (нар. 1957). Лідер «істориків-марксистів» України // Репресоване краєзнавство. С. 293-304; Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 30 липня. № 30 (4491). С. 8; Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Том 3. СПб., 1998. Ілюстр. 157).
295. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26330. Арк. 10.
296. Там само. Арк. 1. Головував Президент В.Липський, Неодмінний Секретар – А.Кримський.
297. Кримський Агатангел Юхимович (1871, м.Володимир-Волинський – 25 січня 1942, Кустанай) – сходознавець, академік і Неодмінний секретар УАН. 19 липня 1941 вивезений із Звенигородки до Києва, де на другий день заарештований. Помер у Кустанайській загальній тюрмі № 7 (… З порога смерті… Вип. 1. К.: Рад.письменник, 1991. С. 280-281).
298. Єфремов Сергій. Щоденники, 1923-1929. К.: Рада, 1997. С. 217.
299. 1925 року Великдень припадав на 6/19 квітня.
300. Щербаківський Данило Михайлович (17/29 грудня 1877, с.Шпичинці Сквирського пов. Київської губ. – 6 червня 1927, Київ) – мистецтвознавець, музейник.
Закінчив 3 київську подільську гімназію (1897) з золотою медаллю та іст.-філ. ф-т ун-ту св.Володимира (1901). Ще навчаючись в ун-ті, провів розкопки на Херсонщині, збирав пам’ятки нар. мистецтва й фольклору. Був залишений при кафедрі рос.історії для підготовки до проф. звання. Ще не знаючи цього, оскільки мав відслужити в армії, записався волонтером. Після війська йому довелось протягом 5 років викладати в уманській гімназії. Провадив археол. розкопки на межі Київщини та Херсонщини. З 1902 був постійним кореспондентом і нештатним співробітником (узяв жваву участь в організації двох т.зв. «кустарних» виставок), а з 1910 і до смерті працював зав. іст.-побутовим відділом та відділом нар. мистецтва Київського худ.-пром. і наукового музею (згодом Всеукр. іст. музею ім. Шевченка). Відтоді на наукові інтереси Щ. вплинув директор музею М.Біляшівський.
З доручення музею у 1913 протягом двох місяців Щ. відвідав бл. 30 музеїв Німеччини, Австрії, Італії, Швейцарії та Росії. Разом з Біляшівським об'їхав і обійшов буквально всю Україну, перетворивши свій музей на Національний музей України (Ф.Ернст). Як секретар комісії по завідуванню музейним відділом Старого Києва, став одним з ініціаторів видання «Известий Отдела старого Киева при Киевском городском музее» (через війну не побачив світу). Під час війни опинився на фронті, служив в артилерії. Використовував кожну можливість для роботи зі свого основного фаху. 1915 подарував музеєві збірку ікон XV-XVII ст. Повернувшись до Києва, став вченим секретарем та академіком Укр. держ. Академії мистецтв, вченим секретарем Секції мистецтв Укр. наук. т-ва (вересень 1918 – травень 1919), багато працював у галузі охорони пам'яток.
У 1920-х Щ. став найавторитетнішим знавцем укр. мистецтва XVI-XVIII ст. та укр. нар. мистецтва. У роботі над музейною експозицією та виставками розкрив зміст народних декоративних виробів як творів мистецтва. Один з організаторів Київ. археолог. ін-ту, де керував відділом мистецтва, та Етногр. т-ва. Товариш голови Всеукр. археол. к-ту (ВУАК), до бібліотеки якого надійшла згодом його власна книгозбірня. Викладав в Архітектурному ін-ті, Київ. худ. ін-ті, керував підготовкою аспірантів на катедрі мистецтвознавства при ВУАН (Є.Спаська, К.Білоцерківська, Н. та М. Венгженовські, Д.Мулявка та ін.), що склали школу дослідників нар. мистецтва. Друкуватись почав 1902.
Перші його роботи з'являлись у журн. «Киевская старина», «Сяйво» та «Україна», але внутрішньомузейна робота відволікала його від роботи дослідницької. Після поразки Визвольних змагань перейшов до синтезування відомостей, набутих за колишньої збиральницької роботи. У «Збірнику Секції мистецтв» (1921) опублікував дослідження про символіку в укр. мистецтві (част. 1 – «Виноградна лоза») та історіографічний екскурс про укр. дерев'яні церкви (за відгуком рос. рецензента, мав «бесспорно всероссийский интерес»). 1924 разом із Біляшівським на підставі зібраної колекції укр. килимів (понад 700 номерів) організував виставку з 300 найкращих зразків. Рятуючи для музеїв кращі речі з конфіскованих під час голоду 1922 виробів золотарства (це привело до створення колекцій із 5 тис. виробів), Щ. узагальнив свої спостереження у студіях «Готичні мотиви в укр.золотарстві» (Україна, 1924, № 4), «Золотарська оправа книжки в XVI- XIX ст.» (Бібліологічні вісті, 1924, № 1-3), «Оправи книжок у київських золотарів XVII-XVIII ст.» (Труди Укр. наук. ін-ту книгознавства, Т. 1, 1926).
Зробив першу спробу систематизації відповідного матеріалу в огляді «Укр. портрет до кінця XVIII ст.» (у випущеному разом з Ф.Ернстом каталозі «Укр. портрет». К., 1925). Як другий том серії «Укр.мистецтво» 1926 у Празі вийшла збірка матеріалів Щ. «Буковинські і галицькі деревляні церкви, надгробні і придорожні хрести, фіґури і каплиці», до якої увійшли 121 фото, із яких більшість власноручно й дуже вміло виконав він сам ще під час війни у 1915-17. Добре оброблені матеріали з царини києвознавства, а разом з тим і історії укр. державництва, дав Щ. у дослідженнях «Реліквії старого київського самоврядування» та «Перший театральний будинок у Києві» (у зб. «Київ та його околиця». К., 1925). Залишив також кілька фундаментальних праць з музикознавства, етнографії, музеєзнавства. Принципове значення мала й остання його стаття «Культурні цінності в небезпеці» (Життя й революція, 1927, № 1).
Не витримавши цькування з боку настановленого від влади директора А.Винницького і його поплічників А.Онищука та Є.Дзбановського, наклав на себе руки, що мало великий громадський резонанс. У передсмертному листі до свого учня й товариша П.Курінного писав:
«Я втомився. Залишити Музей, якому віддав кращі роки свого життя, не маю сили. Боротись з кваліфікованою подлістю Онищука й Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі вже не можу» (Діло. Львів, 1927. 12 червня. Ч. 129 (11097). С. 1).
Уже 8 червня Дмитро Ревуцький показав цього листа Драй-Хмарі (Драй-Хмара Михайло. Літературно-наукова спадщина. К., 2002. С. 387). Курінний передрукував цього листа у п'яти примірниках і зустрівши в Академії в коридорі Кримського й Студинського, дві копії передав до Львова. Потім з промови Скрипника він довідався, що за кілька днів листа було надруковано, причому „з контрреволюційними коментарями” (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 48628 ФП / кор. 895. Арк. 55). „Не думаю, щоб це зробив радянський академик Кирило Студинський”, – міркував у кабінеті слідчого Курінний (Там само. Арк. 56).
Посмертно опубліковано підготовчі матеріали Щ. до теми «Український килим» (у зб. «Укр.музей», т. 1. К., 1927). На процесі СВУ Щербаківського не раз згадували як ворога, отже, він був приречений уже давно. Невдовзі було зрівняно з землею і саму його могилу (1997 відновлена). Дехто з ув'язнених 1933, як-от той самий Курінний, називав покійного керівником антирадянської київської організації: йому це не могло зашкодити (Там само. Арк. 46). Довгий час над іменем вченого висіло табу.
Спогади про нього написали Є.Спаська (Наука і культура, Вип. 24. К., 1990) та Л.Мулявка, статтю – «Чого вимагав Д.М.Щербаківський від праць по мистецтвознавству?» – Нат.Коцюбинська. Архів – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 9 – 553 од. зб.).
Дж.: Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський: Пам'яти дослідника // Бібліологічні вісті. 1928. № 1 (18). С. 127-136: іл.;
Сидоренко В. Ревний колекціонер і невтомний дослідник // НТЕ. 1968. № 5. С. 67-71;
Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 71;
Спаська Євгенія Юріївна (1891-1980). Спогади про мого найсуворішого вчителя Данила Щербаківського / Публ. С. Білоконя // Наука і культура: Україна: Щорічник. Вип. 24. К., 1990. С. 272-286;
Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 247-248;
Білокінь С. Спогади Данила Щербаківського про Г.Нарбута // Збереження історико-культурних надбань Глухівщини: Матеріали Четвертої науково-практичної конференції (21-22 квітня 2005 р.). Глухів, 2005. С. 218-233;
Верменич Ярослава. Данило Щербаківський // Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 15. К., 2005. С. 558-572.
О.Петровський показував мені примірник праці Д.Щербаківського й Ф.Ернста “Український портрет” (К., 1925) з дарчим написом першого. Зверху одним кінчиком було наклеєно паперову смужку, яка цей напис прикривала.
301. Обидва листи Потоцького до С.Єфремова надійшли до моєї збірки від Я.І.Бердичевського.
302. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26343. Арк. 12. Незасвідчений машинопис.
303. Там само. Арк. 11. Незасвідчений машинопис.
304. Минцлов Сергей Рудольфович (1870-1933). За мертвыми душами. Москва: Книга, 1991. С. 330.
305. Зеров Микола Костьович (1890-1937). Мої зустрічі з Г.І.Нарбутом // Бібліологічні вісті. 1927. № 1 (14). С. 102.
306. Лісовський Роберт Антонович (17 грудня 1893, Запоріжжя – 28 грудня 1982, Женева). Спомини про Г.Нарбута // Книголюб. Прага, 1930. Кн. ІІІ. С. 184-185.
307. Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. К.: ДВУ, 1926. С. 84; пор. с. 153. № 121.
308. Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 31.
309. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году. К.: Гуро, 1918. С. 10. Обложка, надпись, буква и концовка работы С.М.Губина.
310. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26343. Арк. 15.