1921 рік

Сергій Білокінь

Після переїзду большевицької столиці до Москви армада чиновників, що входили до численних відділів, підвідділів, колегій, комісій та комітетів, переїхала слідом за вождями. Відколи почались “уплотнения”, переселення й реквізиції житлового фонду в Москві, – здавалося, легше буде дихати в Петрограді. Насправді легше не стало. Так чи інакше, влада простягла великим власникам руку допомоги – було оголошено про прийом під державну охорону майна власників найціннішої нерухомості, зокрема мистецьких збірок та інших пам’яток мистецтва й старовини. Передбачалось, що ставши державними службовцями-кустосами, колекціонери набудуть право на користування кількома кімнатами-сховищами, а то й цілим поверхом. Першими здались на милість держави такі видатні збирачі, як А.В.Морозов, І.С.Остроухов, І.А.Морохов, С.І.Щукін, А.А.Бахрушин [276], його брат С.А.Бахрушин, спадкоємці Л.К.Зубалова [277].

У зінов’євському Петрограді активна діяльність Потоцького певний час ще тривала. Але подумки колекціонер був уже на Батьківщині. Захоплюючись великодушністю влади, яка відклала розправу з ним на потім, а тим часом навіть видала охоронну грамоту, журналіст, що підписався «М.Я.», задокументував давню й найзаповітнішу мрію Потоцького:

«Було ж бо за що охороняти не тільки колекцію, але й особу, що на протязі свого життя жив у музеї, в який повернув багате своє помешкання, жив сам як нуждар, одмовляючи собі в найменшій роскоші, а все повертав на збирання культурних пам’яток, мріючи в Полтаві заснувати свого імени музей” [278].

Згідно з «Вістями» писав у ті самі місяці про Полтаву й журнал «Червоний шлях»: «Потоцький збирав ці культурні пам’ятки майже ціле своє життя і мріяв про заснування в Полтаві музею свого імени» [279]. Тож при першій нагоді він розпочав прямі переговори з Україною про повернення додому. Документів про це збереглось, як не дивно, дуже багато. Я б сказав, аж надто багато, – настільки, що їхній розгляд переріс в окремий розділ. На жаль, тема цього розділу – не збірки Потоцького і не його особа, а щось дуже далеке від цього, те, що характеризує не стільки їх, скільки епоху, у яку він мав нещастя жити, – ставлення до них різних осіб і установ. Їхні взаємини, а отже, й перебіг їхніх переговорів виявилися такі складні, що автор вирішив за краще не переказувати ці документи й навіть не цитувати їх, а подавати їх повністю в тому вигляді, як вони збереглися.

Перший документ, від якого починається відлік прямих переговорів між Потоцьким і його Батьківщиною, датується 1921 роком (не пізніше 11 квітня). Виявлено його у діловодстві Української Академії наук. У ті дні урядували Орест Левицький, Агатангел Кримський, Микола Біляшівський та інші. Отже, Олександер Алешо склав доповідну записку до керівництва УАН:

“До Спільного Зібрання Української Академії Наук.

Під час мого перебування в Петербурзі я мав нагоду ознайомитися з надзвичайно цінними збірками Павла Платоновича Потоцького. Найбільш цікавою частиною цих збірок є україніка, що складається з книжок, рукописів, малюнків, альбомів і инчих [речей], в переважній більшости рарітетів на всіх мовах, серед яких можна надибати матеріяли ХVІ століття. Крім того, мається ще колекція фарфору як російських, так і закордонних фабрик, межигірський посуд, стародавня мебля (італійська, німецька), японськ[і] та китайські колекції посуду, чимала колекція малюнків та картин. Це все разом складає скарби великої культурної ваги.

Павло Платонович ще під час евакуації бувшого Українського Консульства з Петрограду подав офіціальну заяву про дарування Україні всіх своїх збірок. Проте тоді ці збірки не було перевезено до Київа. В розмова[х] зі мною Павло Платонович Потоцький ще підтвердив свої бажання передати всі свої збірки якій-небудь Українській великій культурній установі. З моєї пропозиції він згодився подарувати [їх] Українській Академії Наук, але на певних умовах. Умови такі. Павло Платонович бажає, щоб ці його збірки не розійшлися поміж ріжними установами, а як ціла частина були передані якомусь музею Академії Наук або лягли в основу майбутнього музею. Щоб його колекціям було зараз забезпечено приміщення, а йому можливість працювати – описувати та упорядковувати ці колекції.

Зважаючи на велику наукову вартість цих збірок з св[о]го боку дозволю собі пропонувати Спільному Зібранню Академії – аби 1) приняти всі умови Павла Платоновича Потоцького, щодо забезпечення цілости його збірок, помешканням і йому праці, 2) Вжити заходів, аби ця збірка була негайно перевезена до Київа. Для цього:

А. Клопотатися перед владою про допомогу в цій справі.

В. Відпустити на це відповідні кошти.

С. Командирувати для цього до Петрограду спеціяльного представника Академії.

О.Алешо” [280].

У канцелярії УАН на наведеній доповідній було поставлено штамп про одержання її 11 квітня 1921 року. І того самого дня, о 12 годині зібрались на свою чергову нараду українські академіки. Головував Орест Левицький. Секретарював Агатангел Кримський. Дійсними членами Спільного Зібрання були тоді М.Біляшівський, М.Василенко, Д.Ґраве, В.Іконніков, О.Корчак-Чепурківський, В.Липський, Хв.Міщенко, Р.Орженцький, М.Птуха, Г.Пфейфер, А.Старков, П.Тутковський. Вони радилися зокрема й щодо справи П.Потоцького:

“4. Заслухано листовну доповідь керівничого Антропологічного Музею О.Г.Алешо про те, що Павло Платонович Потоцький у Петербурзі бажає передати на власність Української Академії Наук свої музейні колекції.

Постановлено: Доручити Господарчому Правлінню Академії Наук, нехай воно когось вирядить до Петербургу для перевізки тих колекцій, а Неодмінний Секретар нехай, дякуючи жертвувателеві [281], повідомить П.П.Потоцького, що Українська Академія Наук запрохує його на посаду консерватора й ученого описувача тих колекцій, коли вони перевезуться до Київа” [282].

Примітки

276. Бахрушин Алєксєй Алєксандрович (1 січня 1865 – 1929), московський купець, колекціонер.

Заснував 1894 у Москві Театральний музей.

Дж.: Иваск У.Г. Частные библиотеки в России: Опыт библиогр. указ. // Рус. библиофил. 1911. № 3. С. 66;

Леонова Е.Н. А.А.Бахрушин – создатель Театрального музея // По страницам театральных рукописей: Их фондов Театрального музея им. А.А.Бахрушина. М., 1988;

Бурышкин П.А. Москва купеческая. М., 1991;

Краеведы Москвы. Вып. 1. М., 1991;

Росс. музейн. энц. Т. 1-2 (2001). С. 59;

Богомолов С.И. Российский книжный знак (2004). С. 75.

Бахрушин Алєксєй Пєтрович (1853 – 25 червня 1904), рос. колекціонер. Двоюрідний брат попереднього. Як колекціонер спеціалізувався із портретних мініатюр держ. діячів Росії та рос. дворянства. Зібрав книгозбірню з історії Росії, особливо про війну 1812 (бл. 25 тис. томів), каталог якої видано посмертно у 4-х томах.

Тв.: Кто что собирает: Из записной книжки. М., 1916.

Дж.: Иваск У.Г. Частные библиотеки в России: Опыт библиогр. указ. // Рус. библиофил. 1911. № 3. С. 66-67;

Краеведы Москвы. Вып. 1. М., 1991;

Росс. музейн. энц. Т. 1-2 (2001). С. 59;

Богомолов С.И. Российский книжный знак (2004). С. 75.

277. ГПБ. РО. Ф. 322. Од. зб. 63. Арк. 29; Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры (1994). С. 62.

278. Набуття колекції П.Потоцького Укрнаукою. С. 4.

279. Цінний набуток для української науки // Червоний шлях. 1926. № 9 (42). С. 246.

280. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26207. Арк. 14 – зв. Пор.: Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали. К.: Наукова думка, 1993. С. 468.

281. Надруковане курсивом вписано олівцем над рядком рукою А.Кримського.

282. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26207. Арк. 1.