Початкова сторінка

Сергій Білокінь (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Радянизація музеїв

Сергій Білокінь

Протистояння тривало багато місяців, але академіки зрештою програли. І сталося це за таких обставин. 5 вересня 1925 року на засіданні ч. 41 Президії Укрнауки зібралися Ряппо [325], Баланін [326], Дубровський, Ковалівський, Красуський, майбутній президент Академії Олександр Палладін та представники інститутів. Слухали справу Комітету київського музею мистецтв УАН (доповідав В.Дубровський). Укрнаука ухвалила:

«Вважати ненормальним, що Музей Мистецтва має над собою Комітет, який не підпорядкований директорові музею. Вважати необхідним ліквідувати цей Комітет, положивши всю відповідальність за музей та керовництво його працями на директора музею. Затвердити т.в.о. директора музею т.Врону директором музею, по сумісництву цеї посади з посадою ректора Інституту Мистецтва. Запропонувати т.Вроні виробити новий проект статуту Музею Мистецтв та надіслати його до Укрнауки на затвердження. При директорі музею утворити Раду Музейну, в яку входили б наукові співробітники Музею та представники: від Академії Наук і від катедри мистецтвознавства, під головуванням директора Музею» [327].

Відповідно до настроїв тоталітарної держави, щоб директор у підлеглій йому установі мав максимальну владу, Врона одержав цілковиту сатисфакцію. Більше того, за кілька тижнів Укрнаука створила винятково важливу структуру – Комісію з представників музеїв для вирішення питань щодо єдності фондів державних музеїв, і на чолі цієї Комісії поставила того самого Врону, який формально став ніби старшим над усіма директорами київських музеїв.

28 листопада 1925 року президія Укрнауки розглядала питання: “20. Про затвердження обміну річей, що був зроблений Музеєм мистецтв і Історичним музеєм в Київі (т. Дубровський)”. Із такої часткової справи випливло непропорційно широке й важливе рішення:

“Затвердити обміну річей, що була зроблена (sic) Музеєм мистецтв і Історичним музеєм в Київі. Доручити УАН прискорити закінчення передачі до Музею мистецтв майна Щавинського, а саме бібліотеки його по західньо-європейському мистецтву. Утворити в Київі (слухайте! – С.Б.) Комісію під головуванням т.Врони з представників музеїв для вирішення питань щодо єдности музейного фонду державних музеїв Київа та планомірного обміну річей, відповідно до типу кожного музею. Висновок Комісії з планом обміну прислати на затвердження Президії Укрнауки” [328].

Так по-совєтськи було прийнято доленосне для музеїв рішення. Кращі музейники усувались (академік Микола Біляшівський такі питання уже не вирішував; невдовзі довели до самогубства Данила Щербаківського), – керівництво переходило до рук партійних функціонерів. Утверджуючись, наприкінці 1932 року Врона зайнявся таким важливим для вченої корпорації питанням, як постачання академіків та наукових співробітників продуктами харчування та промисловими товарами [329].

Прийняті рішення були остільки важливі, що якось навіть незручно говорити про “дрібниці”. Річ у тім, що у ці самі тижні, 3 жовтня 1925 року президія Укрнауки розглянула справу, аналогічну до справи Потоцького:

«7. Про командіровку інж.[енера] Лисого до Ленінграда для вивезення матеріялів історії дореволюційного руху (т.Баланін)».

Було ухвалено:

«Командірувати інж.[енера] Лисого М. до Ленінграда з метою привезення матеріялів «Центр.[ального] інформаційного бюро» (1900-1902 р.р.). Асигнувати на цю службову командіровку 100 карб. Привезені матеріяли передати Ін-[ститут]ові марксизму» [330].

І на тому самому засіданні:

«41. Про повернення РСФРР архівних матеріялів, що належать до УСРР (прот.[окол] ЦВК СРСР ч. 19 від 18.ІХ.25 р.). (т.Яворський)». Ухвалили: «При[й]няти постанову до відома. Від імени Укрнауки командірувати представниками до Комісії по розподілу архівних матеріялів акад. Багалія і т.Дубровського» [331].

До честі Івана Івановича буде сказати, що деякі вчинки часів його молодості не давали йому спокою протягом багатьох років. Він про них не забув, і, пройшовши життєві випробування, очевидно, переоцінив. 20 вересня 1956 року він дав зізнання для реабілітації Миколи Христового [332]. У листку використання справ №№ 7765 та 7766 фонду Наркомосу кол. ЦДАЖР УРСР (а справи саме й стосувалися набуття збірки Потоцького) 1 серпня 2002 року розписався сучасний полтавський історик Олексій Нестуля, перед ним, 23 травня 1980 року, – дослідник діяльності Власа Чубаря Кольяк, але перший, ще 30 березня 1961 року поставив свій дуже не читабельний, але легко упізнаванний підпис – Іван Іванович Врона. Архів Жовтневої революції зберігався тоді ще в Харкові і, щоб подивитися справи, треба було до Харкова їхати.

Справа зі збіркою Потоцького, вирішена вже і в Академії, і в Укрнауці, зайшла в безвихідь. Зберігся невичитаний, недатований і не підписаний відпуск відношення Укрнауки до колегії наркомату, у якому тим часом відбились пристрасні повороти думки наркомосівських чиновників:

«До колегії НКО.

Уже рік тягнеться справа з приводу придбання Наркомосом збірки гр. П.П.Потоцького […]. Київські вчені мистецтвознавці й деякі академики (sic) нервують на затягнення справи, надсилають листи, телеграми. Отже, треба так чи инакше розв'язати цю справу.

Перший спосіб, який пропонував у 1925 р. Археологичний Комітет (ВУАК), це – одержати колекції Потоцького шляхом подарунку, але з тим, щоб забезпечити власника аж до смерти помешканням у 6 кімнат і посадою з пристойним утриманням яко завідуючого цією колекцією. ВУАН передбачає зробити Потоцького, відомого знавця історії гвардейської артилерії (генерал, 73 р.), директором київського Музею мистецтв. Але Укрнаука визнала, що коли українські наукові кола не можуть обійтися без колекції Потоцького, то краще їх придбати в инший спосіб шляхом придбання.

За запрошення Укрнауки (sic) гр.Потоцький надіслав огляд своїх колекцій, з якого видко, що, крім українських речей, у нього є багато скарбів «інтернаціонального значіння», як-то: про коневодство, по військових справах, по справах військової амуніції [форми війська. – С.Б.] й т.п. Через це Укрнаука визнала за потрібне придбати тільки речі українського значіння, доручивши Академ.[ікові] Перетцу оглянути збірки Потоцького, дати свій висновок і оцінку їх. Але акад. Перетц ухилився встрівати (sic) у цю справу, пославшись на свій паралиж (sic). Потоцький же загрожує передати всі речі до Рус.[ького] історич.[ного] музея у Ленінграді і не погоджується продавати колекцію по частинам. Мабуть, він все ще сподівається таким чином примусити Укрнауку піти шляхом соц.[іяльного] забезпечення його.

Оскільки шлях, який пропонував ВУАН, є неприємливій (sic) ні принципово, ні фактично (директором Музею мистецтв є т.Врона), залишається єдина можливість – придбати збірку у цілому, розподіливши потім їх як слід (sic) по музеях.

В останній час було висунуто академичними колами ще один варі[я]нт – проект придбання цієї колекції, а саме: одержати колекцію Потоцького шляхом безгрошового подарунку з боку гр. Потоцького, але оскільки ця колекція потрібує опису, скористатися з [пропуск. – С.Б.] гр.Потоцького для цієї роботи, призначивши його на штатну посаду у той музей, куди буде призначено передати його колекцію.

Отже, надаючи цю справу на вирішення Колегії НКО, Укрнаука прохає, в разі позитивного вирішення її, відпустити кошти на командировку до Ленінграду представника Укрнауки для прийомки, упаковки та перевозки цієї колекції» [333].

Правдоподібно, цього листа було використано на засіданні колегії Наркомосу 9 березня (почалось о 7 годині вечора). У порядку денному зазначалося: «9. Про придбання Наркомосом колекції гр. Потоцького (доп. т. Яворський)» [334].

Справу Потоцького обтяжувала загальна несприятлива ситуація в музейній галузі взагалі. Зовсім не 1937 року, а багато раніше большевики намірились опанувати музеями і їхніми скарбами. Спільний для різних міст однаковісінький сценарій добре схарактеризував Микола Макаренко у листі до професора Іркутського університету етнолога й археолога Сибіру Бернгарда Петрі:

“Наконец, наступает 1925 год, самый тяжелый для меня. В этом году, по мановению волшебной или во всяком случае невидимой палочки, об'явлено гонение на директоров музеев Украины. Вначале предали суду Эварницкого (Екатеринослав.[ский] музей), пред'явив чудовищные обвинения. Затем директора Полтавского музея Рудинского [335], далее: только сместили основателя и устроителя Киевского музея – Беляшевского, наконец, принялись за меня и также предали суду. Последним смещенным и не пред.[анным] суду директ.[ором] Черниговского музея – [был] Шугаевский [336]. С тем поступили мягче всего. Рудинского судили и оправдали. Дело об Эварницком прекращено и он восстановлен в прежней должности. Со мной тянется уже скоро два года. На моем месте директора сидит никакого отношения не имеющий к музею коммунист (так охарактеризував Микола Омелянович Врону. – С.Б.)” [337].

До цього драматичного реєстру можна додати ще кілька імен. У Криму 1925 року заарештували директора Лівадійських палаців-музеїв Миколу Тихого [338], завідувача Севастопольським округовим комітетом охорони пам’яток Лаврентія Моїсеєва [339], завідувача контрольним пунктом експорту М.Брилкина та фундатора Ялтинської картинної галереї Корнєєва [340].

У вересні 1925 року відправили у відставку фундатора Херсонського історико-археологічного музею і його керівника з 1890 року Віктора Гошкевича (1860-1928). Він давно хворів, був інвалідом, але цікаво, що справа його відставки, яка затяглась на кілька літ, вирішилась саме в цей момент [341].

Це вражає, але того самого 1925 року арештували також директора Одеського археологічного музею С.Дложевського [342] і кількох його співробітників. Усіх їх влада звинувачувала у переховуванні майна буржуазії [343]. Фактично Одеський музей було надовго закрито. 3 жовтня 1925 року на засіданні ч. 43 Президії Укрнауки розглядалось питання: «44. Про необхідність відкриття Одеського музею (т. Дубровський)». Ухвалили: «Доручити т.Дубровському скласти проєкт відношення до Прокурора Республіки про прискорення відкриття Одеського музею» [344]. 14 листопада Укрнаука повернулась до цього питання: «19. Про необхідність делегування комісії до Одеси для обслідування справи закриття Археологічного музею (т.Яворський)». Ухвалили: «Визнати необхідним делегувати комісію до Одеси для обслідування справи закриття Історико-археологічного музею. Склад комісії доручити намітити тов. Яворському» [345].

Розуміється, державна машина як могла гальмувала цю справу. Кореспондент київської газети намагався переконати читачів, що ніхто так не клопочеться за музейні коштовності, як большевики:

“В [одесском] археологическом музее, – писала газета, – прокуратурой раскрыты крупные систематические злоупотребления, в результате которых оказались расхищенными редчайшие ценности – польские и греческие монеты, подлинные портреты гетманов и другие предметы, имевшие большую музейную ценность. Начавшееся в спешном порядке предварительное следствие выяснило (!), что во главе музея стоял проф. С.С.Дложевский, в прошлом преподававший в киевской гимназии союза русских людей, ярый монархист. В Одессе он появился в 1919 г. при эвакуации белых из Киева.

Вместе с ним работали бывший генерал-майор, комендант очаковской крепости Милисавлевич [346], бывший бессарабский помещик владелец нескольких домов и заводов Драгоев [347] и скрывшийся от учета бывший белый офицер Оксман [348]. Все эти лица, ничего общего с археологией не имевшие, занимая ответственные посты в музее, разбазаривали экспонаты его, способствуя вывозу многих ценностей из пределов республики. Следствием установлено, что музей был превращен этой компанией в 1919-20 году в хранилище имущества бежавшей буржуазии” [349].

Нам, далеким нащадкам, легше розібратися, хто тут насправді “не мав нічого спільного” з гуманітарними науками і українськими сховищами.

Загальної ситуації в українських музеях П.Потоцький міг і не знати. Але знав, що того самого, знов же того самого 1925 року хвиля арештів прокотилась також усією Росією:

– у Липецьку узяли фундатора Петровського музею М.П.Трунова, формально – за зберігання “білогвардійської літератури”,

– у Москві – директора Музею сорокових років Б.В.Шапошникова,

– у Ленінграді – засновника Музею міста П.П.Вейнера, якого я вище цитував у зв’язку з розпродажем збірок кн.Кочубея. Його арештували у “справі ліцеїстів”, розстріляли, але невдовзі вибачилися – Вейнера, виявляється, посадили випадково [350].

Примітки

325. Ряппо Ян Петрович (30 березня 1880, Естонія – 14 квітня 1958, Таллінн) – сов. функціонер. Член ВКП(б) з 1920. Заступник наркома освіти УСРР (1921-1928).

326. Баланін Володимир Іванович – заступник завідуючого управлінням науковими установами Наркомосвіти УСРР. На допиті 28 березня 1931 сказав, що М.Грушевський навесні 1929, приїжджаючи до Харкова, зупинявсь у Янати. Там відбувалось, мовляв, зібрання контрреволюційної організації, на якому були присутні Чечель, Яната, Мазуренко, Левицький і сам Баланін. Іншого разу він дав свідчення, що це відбулося 1926, ще іншого написав, що все це вигадав.

327. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 5. № 720. Арк. 12-13; Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Протоколи засідань Комітету Музею мистецтв, 1921. Арк. 87. Витяг із протоколу підписали завідувач Укрнаукою Ряппо та секретар С.Кобзей-Сіяк.

Кобзей-Сіяк Стефанія Юріївна (1897 – ?) – перша дружина Івана Михайловича Сіяка, директора київського Інституту лінґвістичної освіти, ув'язненого у справі "УВО" і розстріляного у Сандормосі. Працювала в Українському науково-дослідному інституті географії та картографії у Харкові. 1937 заарештована. 6 грудня 1937 датується рішення піддати її ВМН (Архів СБУ. № 48085 ФП. Том 1. Арк. 136, 183-187).

328. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 5. № 720. Арк. 90-91. Головував на цьому засіданні Матвій Яворський, засідали Семковський, Красуський, Палладін, Багалій, Соколовський, Астерман, Соколянський, секретарювала, – як бачимо, не дуже вдало – Ст.Кобзей-Сіяк. Незважаючи на прийняте рішення, зловживання, правдоподібно, тривали й далі. У грудні 1926 року слідчий ГПУ Казбек арештував антиквара С.Глеваського-Ґольдфарба у справі крадіжок з державних установ, але довести нічого не зміг. За місяць і 14 днів антиквара було звільнено (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 8; Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 98). Розстріляли його щойно 1938 (Абраменко Л.М. Київ: Жертви репресій. Том 2. К.: В.Карпенко, 1999. С. 77).

329. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 440.

330. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 5. № 720. Арк. 24-25.

331. Там само. Арк. 31.

332. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 37203 ФП / кор. 379. Арк. 218-221.

333. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6/V. №7766. Арк. 19-20. Підкреслено "ударні" місця, задля яких листа було написано.

334. Там само. Арк. 21.

335. Рудинський Михайло Якович (2 жовтня 1887, Охтирка – 23 липня 1958, Київ) – археолог.

Керівник Пед. бюра Полт. губ. земства. Переклав першу частину „Пісні про Нібелюнґів” п.н. „Зіґфрід” (Полтава, 1919). Видав „розбірну хрестоматію” (дві в'язки по 10-11 та 15-16 брошур) „Віночок”, читанку „Ясні зорі” (4 вип.) тощо. Працював у Полт. науковому при ВУАН т-ві, був директором укр. гімназії. Вперше ув'язнений 1921 разом із сестрою Євгенією, К.Мощенком, В.Щепотьєвим, Ів. Марченком, Ів. Приймою та ін. (Соловей Дм. Розгром Полтави. Вінніпеґ, 1974. С. 103, 107, 130-133, 144-145, 152, 175), – звільнені за втручанням В.Короленка.

Восени 1924 після відповідної перевірки М.Рудинського було вирішено «снять с работы как не сумевшего исполнить те задания, которые были даны Советской властью пролетарскому музею». Знову ув'язнений у березні 1934. Одержав 3 роки заслання, але відбув майже десять. Провадив розкопки на „Кам'яній могилі”. Архів – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 30 – 127 од. зб.).

Тв.: З приводу годинника роботи Томірової в картинній галереї Полтавського музею // Укр. музей. 1927. Зб. 1. С. 121-125;

Археологічні збірки Полтавського музею // Збірник / Полт. музей. 1928. Т. 1. С. 29-62;

Кам'яна могила. К.: Вид-во АН УРСР, 1961. 140 с.

Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 65995 ФП / кор. 1890;

Шовкопляс И.Г. М.Я.Рудинский // КСИА АН УССР. Вып. 8. 1959. С. 175-178;

Пастернак Яр. Археологія Україна. Торонто, 1961.

Пок.; Рудинская Е.Я., Рудинская М.Я. Археолог М.Я.Рудинский // Краевед. зап. / Ахтыр. краевед. музей. Вып. 3. 1962. С. 82-89;

Ротач П. „Усе, що взяв у дорогу” // Пам'ятки України. 1988. № 3. С. 21-22;

Аббасов А.М. Роль Губкописа в создании краеведческих музеев Полтавщины // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею. Ч. 1. Полтава, 1992. С. 40-42;

Граб В.І., Супруненко О.Б. Доля Михайла Рудинського (1887–1958) // Археологія. 1992. № 4. С. 91–100;

Нестуля О.О. Невтомний дослідник пам'яток України // Репресоване краєзнавство. С. 273-278;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 202-203.

336. Шугаєвський Валентин Андрійович (3/16 квітня 1884, Київ – 2 листопада 1966, США) – нумізмат, археолог, історик.

Учень Алексея Конст. Маркова. У 1910-17 працював у Ермітажі як вільнонайманий інвентаризатор. Займався каталогом римських монет (Спасский И.Г. Нумизматика в Эрмитаже // Нумизматика и эпиграфика. [Том] VIII. М.: Наука, 1970. С. 191). Працював у чернігівських музеях. 15 жовтня 1919 прохав про місце у мюнц-кабінеті університету св.Володимира (ДАмК. Ф. 16. Оп. 465. № 1299. Арк. 201 – зв.). З 24 квітня 1926 зарахований на працю у Всеукраїнському музейному містечку (фактично переїхав до Києва на початку 1927).

Після смерті В.Ляскоронського призначений 1928 завідувати відділом нумізматики (Нумізматичним музеєм). У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, значиться як завідувач Фонду нумізматики зі ставкою 275 карб. (Гришин Ан. Відомості про співробітників Заповідника (2002). С. 50). 1933 протягом 2 місяців перебував в ув'язненні. 1943 виїхав до Львова, звідти до Праги, 1947 – до США.

Автор праць "Монета и денежный счет в левобережной Украине в XVII веке" (Чернигов, 1918),

"До питання про грошовий обіг та монету на Лівобережній Україні XVII в." (Наше минуле. 1919. Ч. 1-2. С. 229-232),

"Чернігів XVIII ст. (НБУ. ІР. Х, 15064-66).

Дж.: Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 251;

Укр. вісті. Neu Ulm, 1951. 2 грудня. Ч. 96 (561). С. 3; 23 грудня. Ч. 102 (567). С. 3;

Спасский И.Г. Нумизматика в Эрмитаже // Нумизматика и эпиграфика. [Том] VIII. М.: Наука, 1970. С. 191;

Boshyk Yury. A Guide to the archival and manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City. Edmonton, 1988. P. 107-108;

Курас Гр., Яушева-Омельянчик Р. В.А.Шугаєвський – історик, археолог, нумізмат // Київська старовина. 1995. №. 5. С. 88-96;

Білокінь С. Шугаєвський В.А. // Вчені Інституту історії України: Біобібліогр. довідник. К., 1998. С. 370-371;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 243-244;

Геппенер-Лінка Н.В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко. С. 147, 161, 170. Фото: Пам’ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 117.

337. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 100.

338. Переїхавши до Харкова, він став вченим секретарем Українського комітету охорони пам'яток природи (Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. С. 422).

339. За великим рахунком, він мав заслуги перед революцією. Археолог-античник, щоб розрахуватись із копачами, він здав 1922 на металобрухт гармати часів Кримської війни (Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. С. 23). Це трохи нагадує ентомолога Фабра, який міг рознести вщент із рушниці пташку, щоб вона не відволікала його співами від його комах.

340. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. С.73.

341. Літопис музею; Червоні роки 1917-27 / Держ. херсонський історико-археологічний музей. Вип. 8. Херсон, 1927. С. 2-3. Тираж 500 прим.

342. Дложевський Сергій Степ(ф)анович (22 вересня 1889, Кам'янець-Подільський – 24 жовтня 1930) – археолог, мовознавець.

Син вчителя Кам'янецького дух. училища, онук священика. Вихованець кам'янець-подільської гімназії (закінчив 1905 з золотою медаллю), київського та ляйпціґського ун-тів. Директор Одеського державного історико-археологічного музею (1920-1930), краєвий інспектор охорони пам'яток матеріальної культури (з 1920), уповноважений Укрнауки у справах охорони Ольвії, член правління Одеської філії ВУНАС, член Укр. бібліографічного т-ва в Одесі. Проф. Одес. ІНО (кафедра мовознавства), проректор (1924), декан фак. соцвиховання (1925-26), проф. Одеського політехн. ін-ту (1925). Голова Одеської комісії краєзнавства при ВУАН.

Дж.: ДАмК. Ф. 16. Оп. 464. № 3221;

Укр. музей. Зб. І. К., 1927. С. 199; Наука и научные работники СССР. Часть VІ. С. 110;

Семенів Микола Матвійович (1893 – ?). Професор С.С.Дложевський // Записки Українського бібліографічного товариства в Одесі. Ч. 4. 1930. С. 85-90;

Вісник Одеської комісії краєзнавства при Всеукраїнській Академії наук, 1924-1930: Хронол. розпис змісту / Упоряд. Людмила Олександрівна Жирнова (нар. 1943); Наук. ред. Г.Д.Зленко. Одеса, 1999. С. 28.

343. Проти бібліотекарів і музейників цей жупел большевики використовували постійно. 1927 з посади завідувачки Євпаторійського музею було звільнено дочку київського священика Поліну Чепуріну. Вона повертала людям речі, реквізовані в перші роки совєцької влади (Мусаева Улькера Кязимовна. Подвижники крымской этнографии 1921-1941: Историографические очерки / Под ред. А.А.Непомнящего. Симферополь, 2004. С. 149-150). Під час чистки (6 серпня 1930) щодо удови Вол.Антоновича Катерини Миколаївни вирішили: „[…] за заховання бібліотек білоеміґрантів зняти з посади зав. бібліотекою” (Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 102).

344. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 5. № 720. Арк. 32. Головував Матвій Яворський, присутні були Палладін, Соколовський, Баланін, Дубровський, Ковалівський.

345. Там само. Арк. 69. Головував знову Яворський, були присутні Ряппо, Палладін, Багалій, Красуський, Соколовський.

346. Милисавлевич (Мелісавлевич) Костянтин Милошевич (нар. 3 травня 1852, Митровиця, Сербія) – з 1917 співробітник Одеського археологічного музею, у 1919-20 його директор, потім зав. нумізматичним кабінетом. Репресований (Укр. музей. Зб. І. К., 1927. С. 199; Наука и научные работники СССР. Часть VІ. С. 255; Вісник Одеської комісії краєзнавства. С. 32; Міллер Мих. Доля українських археологів під Совєтами // ЗНТШ. Том CLXXIII. Париж; Чікаґо, 1962. С. 122).

Міллер Михайло Олександрович (13/26 листопада 1883, слоб. Кам”яно-Міллеровська Області Війська Донського – 15 лютого 1968, Мюнхен) – археолог та історик.

Закінчив іст. фак. Московського ун-ту (1908) та економ. відділок юр. фак. Харків. ун-ту (1911). Учень Д.Багалія та Д.Яворницького. Проф. Ростовського-над-Доном пед. ін-ту та ун-ту по катедрі історії давнього світу та археології (1934-42). Член-кор. ГАИМК (1935). Д-р іст. наук (ІІМК у Лгр., 1940). За нім. окупації директор іст.-археол. музею в Ростові. Влітку 1943 провів археол. експедиції на Дніпрі. На еміґрації в Німеччині. 1951-61 наук. секретар Ін-ту для вивчення СРСР. Дійсний член УВАН у Мюнхені (1946 чи 1947, вийшов 27 липня 1956), д-р філософії УВУ (1947 чи 1948), д.чл. НТШ (1949), проф. УВУ (1951). Його огляд „Археология в СССР” (Мюнхен, 1954) викликав „відповідь” А.Л.Монґайта „Археология в СССР” (Москва, 1955). В англомовному вид. своєї праці (1956) М. вмістив її заперечення. 92 листи до М. зберігаються у Новочеркаському музеї історії Донського козацтва.

Рукописи „Передісторичні культури Надпоріжжя та Нижнього Дніпра” (25 друк. арк. тексту та понад 100 табл., планів та креслеників) та „Щоденник досліджень та розкопів на Огрінському півострові” (5 друк. арк. тексту та понад 40 табл., планів та креслеників) у б-ці Колумбійського ун-ту.

Тв.: Уничтожение большевиками памятников истории, культуры и искусства СССР // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1952. № 3. С. 94-105;

Советский музей в системе пропаганды // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1953. Апрель-июнь. № 5. С. 80-99;

Археология в СССР. Мюнхен, 1954;

Archaeology in the U.S.S.R. New York, c 1956. Підп.: Mikhail Miller;

Дніпрельстанівська археологічна експедиція Наркомосу України, 1927-32 // Науковий збірник Укр. Вільного Ун-ту. Мюнхен, 1956. С. 147-166;

Дніпропетровський (Катеринославський) крайовий музей // На слідах. Онтаріо, Кал., США, 1956. Ч. 1 (5). С. 7-12;

Історично-археологічні музеї в Україні // На слідах. 1956. Ч. 4 (8). С. 4-8;

Знищення Православної Церкви большевиками // Український збірник. Кн. 10. Мюнхен, 1957. С. 41-60;

Нищення останніх національно-історичних пам’яток в Україні // Музейні вісті. 1957. Кв. І-ІІ. С. 3-4;

Доля українських археологів під Совєтами // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаґо, 1962. С. 112-126 (= ЗНТШ. Том CLXXIII);

Дон и Приазовье в древности. Тт. І-ІІІ. Мюнхен, 1958, 1959, 1961.

Літ.: Михайло Олександрович Міллер: Біо-бібліогр. матеріяли. Ню-Йорк; Ґетінґен: Самопоміч, 1949. [2], 18, 6, [1] с., іл. 250 прим.;

Пастернак Яр. Археологія України. Торонто, 1961. Пок.;

Пастернак Яр. Світлий шлях видатного науковця // Свобода. 1961. 12 грудня. Ч. 236;

Биковський Лев. Михайло Олександрович Міллер // Український історик. Ч. 17-20. 1968. С. 105-118 і окремо;

Валенский Юрий. Михаил Александрович Миллер. Мюнхен, 1969. 42 с.;

Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 106-107;

Антич (ур. Миллер) Ксения. Родословная Миллер поместных дворян Войска Донского. Мюнхен, 1994. 23, ХХ с.;

Корягин С.В. Миллеры: Мат-лы к истории и генеалогии донского дворянского рода. СПб.: ВИРД, 1999. 63 с.;

Ясь Олексій Васильович (нар. 1967). Міллер М.О. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 2. К., 2004. С. 257-258.

347. Драґоєв Андрій Костянтинович (нар. 20 листопада 1864, Бесарабська губ. – 1928) – інженер-технолог, бібліотекар Одеського державного історико-археологічного музею, 1919-28 (Наука и научные работники СССР. Часть VІ. С. 114; див.: Вісник Одеської комісії краєзнавства. С. 29).

348. Оксман Емануїл Григорович (3 січня 1899, м.Вознесенськ Херсонської губ. – 21 січня 1961, Москва) – аспірант Одеського державного історико-археологічного музею (1925-29).

Консультант ОДНБ з питань української етнографії та української літератури. Заарештований 22 жовтня 1930 за звинуваченням в антисовєцькій аґітації та розголошенні таємних відомостей, одержав 10 років. Достроково звільнений 1934. Вдруге ув'язнений 18 вересня 1937. Відбув 10 років на Колимі. Не можучи повернутись до Одеси, працював у геологічній експедиції у Калузькій обл. Реабілітований 8 січня 1990 (Наука и научные работники СССР. Часть VІ. С. 289; Вісник Одеської комісії краєзнавства. С. 33; Зленко Григорій Дем'янович (нар. 1934). Бібліограф “Геродота Південної України” // Вісник Книжкової палати. 2001. № 2 (55). С. 22-24). Архівіст та історик літератури Юліан Григорович Оксман (1895-1970) – його брат. Див.: Малинова Галина. Оксман Ю.Г. // Українські архівісти: Бібліогр. довідник. Вип. І. ХІХ ст. – 1930-ті рр. / Упор. О.М.Коваль, Ірина Борисівна Матяш, Валентина Степанівна Шандра. К., 1999. С. 259-260.

349. Токар Хаїм Калманович (15 березня 1889, м. Біла Церква – 26 серпня 1965, Київ). Панама в Одесском археологическом музее // Киевский пролетарий. 1925. 12 декабря. № 148. С. 3. Дж.: Мистецтво України: Біогр. довідник. К., 1997. С. 586. Журналіст “Молодого пролетария” В.Малаков передавав синові – тепер відомому історикові Києва Д.В.Малакову, – що Токар писав свої статті на ідиш, після чого йому перекладали на потрібну. Я.Бердичевський категорично опротестував цей спогад, додавши при цьому про Токаря:

"В РСДРП вступил на фронте (где-то в [19]15-16 гг.), с трудом разбирая по складам кириллицу, но его счастье заключалось в том, что он дал рекомендацию в партию в [19]18 году сопливому Никитке Хрущеву – это держало Токаря (кстати, его фамилию я не знаю) на плаву всю его жизнь. Мне выпало немалое счастье слышать его (это было, как говорят одесситы, "чево-то особенного" – ни на что не похожий сленг, смесь неких звуков (ему еще выпало плохо произносить шипящие, сонорные, не говоря уже о дрожащих, весьма напоминающих славянские и идиш), – он не только не умел, но, уверен, и не хотел учиться никакому языку или письму" (лист до мене від 5 січня 2002).

350. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. С. 73. Справу ліцеїстів згадує Ал. Солженицын. Див. його: Архипелаг ГУЛаг, 1918­1956: Опыт худож. исследования. Paris: YMCA-press, [части] І­ІІ, [1973]. С. 55. Пор.: Минкина Е.В. Особняк Вейнеров. СПб.: ООО "Алмаз", 1997. 191 с.; Банников Анатолий Павлович. Самый петербургский журнал // Записки Русской академической группы в США. Том ХХХІІІ. New York, 2004. С. 131-143.