Укрнаука наважилась
Сергій Білокінь
У січні 1926 року преса повідомила, що 29 січня в Академії відбулось засідання президії Укрнауки. Після доповіді акад. С.Єфремова Укрнаука з подякою погодилась прийняти збірку старовинних речей та зброї, що належить П.Потоцькому [373]. Що відбувалося тим часом за лаштунками, оповів у щоденнику сам Єфремов 29 січня:
“Мав зранку “серйозну” розмову з Яворським. Власне, почав я з того, що мав одповідати на грубого мені листа з Головнауки, але вирішив, щоб не плодити непорозумінь, не одписувати, а поговорити особисто, як Головнаука приїде до Києва. Од цього перейшов на справу Макаренка, охарактеризував свинське поводження Врони, таке ж саме поводження Головнауки щодо Археологічного Комітету влітку, щодо пропозиції Потоцького, спадщини Щавинського. Тепер ви розумієте, чому я, як Неодмінний на той час секретар Академії, мусив вам написати, що за таких обставин, коли Головнаука втручається у всякі дрібниці й дискредитує Академію перед підлеглими установами – Академія не може брати жадної відповідальности за роботу. Яворський кілька разів перебивав мене заявами, що те сталось, коли його не було, що він бачить сам, що зроблено не так, як слід, що Врону за 2-3 місяці поженуть з Музею.
“Але від цього практично справа не міняється, і, напр.[иклад], дар Потоцького од нас утік”, – заперечив я.
“Знаєте що, – одповів Яворський, – сьогодні ввечері відбудеться засідання президії Головнауки. Зредагуйте самі ті постанови, які Вам бажано перевести – і даю слово, вони будуть ухвалені”.
Закінчилась наша розмова компліментом з його боку, що він “завжди думав і говорив, що з Є[фремо]вим можна робити справу, бо він у вічі каже те, що думає”. Увечері дійсно я прийшов на засідання президії з готовими резолюціями і за 5 хвилин перевів те, що Головнаука маринувала по 1-2 роки! Он як робляться тепер справи” [374].
Збереглась ухвала Президії Укрнауки від 22 березня 1926 року: “Підтверджуючи попередню постанову від 28/ХІ – 1925 р. про прискорення передачі Музею Мистецтв бібліотеки Щавинського, УкрНаука прохає УАН повідомити, коли виконана буде ця постанова” [375]. Музей Мистецтв мав претензії до цієї бібліотеки, оскільки її забирала собі секція, якою завідував Ол.Новицький. 26 квітня це питання розглянула Академія. У протоколі ч. 244 записано:
“11. Спільне Зібрання Академії Наук зконстатувало, і приїзжий Ленінградський акад. Волод.[имир] Мик.[олайович] Перетц ствердив, що вдова Щавинського подарувала бібліотеку свого покійного чоловіка не Музеєві Мистецтв, а спеціяльно Українській Академії Наук. Таким чином, справа розподілу цієї подарованої бібліотеки єсть чисто внутрішня справа самої Академії Наук” [376].
Річ у тім, що Музей Мистецтв не міг дати удові пенсії, а Спільне Зібрання (Президія) Академії і хотіло, і могло це зробити. В Академії коло користувачів цих книжок теж могло б бути ширше.
3 квітня 1926 року через президію Укрнауки пройшло питання про збірку Потоцького:
“[Слухали:] Про набуття збірки Потоцького в Ленінграді (акад. Багалій).
[Ухвалили:] Проєкт договору про набуття збірки Потоцького між Наркомосвітою, з одного боку, і гр. Потоцьким, з другого, – затвердити.
Договір внести на затвердження РНК УСРР.
Доручити ФЕУ зараз після санкції договору [в]війти до РНК з доповідною запискою про відпущення коштів на заплачення заборгованости за кватирю, де поміщається ця збірка, та других коштів, зв'язаних з договором.
У виконання цієї постанови доручити ФЕУ похлопотати про підготовчу працю до перевозки збірки.
Вважати за необхідне подати до відома гр. Потоцького про при[й]няту постанову НКО.
Висловити подяку т. [Олександрові Андрійовичу] Єрецькому [377] за безкорисну працю по цій справі” [378].
26 квітня 1926 року Спільне Зібрання УАН знову повернулось до справи генерала Потоцького:
“9. Використовуючи присутність члена Президії УкрНауки Сем.[ена] Ю.[лійовича] Семковського [379], постановлено ще раз поновити клопотання перед Укрнаукою про усунення тов. Врони з посади директора академічного Музею Мистецтв, для якої він не має наукових даних і на яку Академія його не обирала” [380].
Звичайно, із соціального боку Врона був ближчий большевицьким функціонерам, аніж колишній царський генерал, і їх можна по-людськи зрозуміти. Внаслідок заходів І.І.Врони й під впливом статті Левка Ковальова харківське начальство свою позицію щодо справи Потоцького змінило.
У діловодстві Спільного зібрання УАН зберігся писаний невідомою рукою докладний меморандум, на жаль, досі не атрибутований. Він містить чимало подробиць про пертрактації:
“20/ІV числа [1926 року] Аркад.[ій] Гнатович Зарембський [381] (помішник завідувача Укр. Відділом Етнографичн.[ого] Відділу Рос.[ійського] Музею) сказав мені, що напередодні описано меблі та инше хатнє майно за борг на помешканні П.П.Потоцького, а його самого притягнуто до суду. Отже додав, що Російський Музей, постановивши перед тим при[й]няти до себе всі колекції Потоцького, дати йому посаду та помешкання, подав до суду клопотання про те, щоб заборону з майна зняли і справу судову відклали, поки не буде остаточно оформлено передачу колекцій до Рос.[ійського] Музею.
26/ІV Аркадій Якимович Лященко (співробітник Слав.[істичного] відділу Бібл.[іотеки] Акад.[емії] Наук) сказав мені, що справа з колекціями Потоцького повернулася дуже добре, і всі вони направляються на Вкраїну.
В той же день я от (sic) Арк.[адія] Гн.[атовича] Зарембського довідалася про те, як це сталося.
В день, коли призначено було слухання в суді справи про борг на помешканні Потоцького (який виносить понад 600 карб.), представник України (т. Угаров [382]) раннім ранком приїхав до судді і прохав справу судову ліквідувати з огляду на те, що колекції П.П.Потоцького належать вже Україні і гроші будуть уплачені. Потім він приїхав у суд, настояв на тому, щоб справу слухали першою і зняли заборону з майна.
Зарембський додав, що П.П. почуває себе неспокійним, бо не знає, чи прийнято його умови, т[об]-то чи матиме він помешкання, посаду, чи залишиться колекція в своєму нинішньому стані, чи буде поділена. На моє запитання, куди ж саме направлятиметься колекція, Зарембський відповів, що нібито до Київа, Укр.[аїнській] Академії Наук” [383].
У перевезенні збірок взяли участь з посади деякі українські націонал-комуністи, серед них тодішній нарком освіти Олександр Шумський [384]. Збереглась його телеграма: “Срочная Харьков Наркомпрос Ряппо” з нотаткою “Получена в 1 час ночи. 21/IV”. Текст був такий:
“Я распорядился немедленно урегулировать вопрос библиотекой Потоцкого, получил телеграмму об описи библиотеки [за] неуплату квартплаты тчк. Спешно переведите деньги уплату квартплаты и первым поездом отправьте полномочное лицо урегулировать вопрос покупке библиотеки – Шумский” [385].
Свого апогею переговорний процес досяг навесні 1926 року – після спроб ленінградських аферистів розпродати збірку на місці за борги і після втручання українського наркома. Щоб скласти з Потоцьким формальну угоду, до Ленінграда приїхав офіційний представник Наркомосу УСРР – Михаїл Астерман [386]. Того самого дня, яким датується сама угода між Наркомосом і “громадянином” Потоцьким, Астерман написав дві службові записки: одну невідомо кому (адресата він не назвав), другу – Сергієві Мазлахові (Робсманові) [387], давньому ленінському опонентові, зліквідованому 1937 року. Перше ніж цитувати саму угоду, спочатку я наведу ці записки. Вони не такі офіційні й правдивіші:
1. “Чекаю Вашого затвердження складу Комісії. Прошу склад її затвердити з 26 ц.[ього] м.[ісяця]. Ліпших й більш прихильних до цього діла людей, гадаю, зараз тут не найдемо. Окрім тих зауважень до складу комісії й її необхідности, спираюся ще й на такий мотив. Майно гр. Потоцького анархично безпорядне: разом з найцикавийшими (sic) речами перемішані різні незначні речи хатні, – і дешеви, і великої цінности. Тут потрібно розібратися: що везти, що залишити власникові, а що везти не тому, що воно музейна цінність, а просто тому, що річь (sic) дорога або цікава для инших наших музеїв (!!). Склад комісії задовольняє й Потоцького (до речи – людини, що не позбавлена “капризів”). Комісії прийдет[ь]ся розбиратися й в різних “побутових” дрібницях, в яких те ж одної людині (sic) не слід й не можна орієнтуватися. Чорну роботу візьме на себе т.Єрецький. До слова мовити: він робіть (sic) на мене гарне вражіння.
Покладаю надію на т.Угарова, який гаряче захищає тут наш інтерес.
Про наше право на майно (!!) оголосив жилкоопові тому, що по свідоцтву Єрецького й поведінку Управління можна гадати й про небезпечну зацікавленність кого-тось (?!) до речей Потоцького (є речи (sic), що до війскового часу (sic) коштували багато тисяч карбованців).
Ще кілька слів що до самого майна. Бібліотека, без сумніву, серьозна (sic). Я не спеціялист й не можу авторитетно висловити думку що до музейних цінностів. Але, двичі (sic) розглянувши їх, гадаю, що прийдется (sic) досить попрацювати в Київі, аби “перечистити” майно – де перемішена Україника (sic) з війсковими (цикавими) матерьялами та й цінностями “барского любительства”. Боюсь, що й Комісії придется (sic) за настирлівістю Потоцького дозволити перевозити на Україну багато й “мусору” (мусору з точки зору музейного, але корисного з матерьяльного боку).
Сподіваюся, що де яки вказівки Комісії можна буде дати з Харкову після моєї докладної доповіді. Чекаю відповіді й вказівок.
З пошаною М.Астер[ман].
P.S. Сподіваюся, що до кінця тижня необхідну мою роботу закінчу” [388].
2. “Т.Мазлаху.
Вельмишановний товаришу!
Пишу безпосердне (sic) після одержанні Вашої депеши (sic) що до справи Потоцького. Відповідаю депешою: “Арест ценностей Потоцкого снят Квартирные полностью оплачены Договор заключаю понедельник Согласовал дело Русским музеем тчк Домовладению об’явил имущество собственностью Украины тчк Сегодня спешным писал Марковскому для доклада Вам необходимых мероприятиях”.
Додаю пояснюючи деталі.
Справу довели до того, що жилкоп, де мешкає Потоцький, було заарештував майно за арендню заборженність (sic) майже за цілий рік (біля 672 крб). Д’якуючи т.Єрецькому, що захоплено турбується про передачу майна, нам пощастило визволити цінности від продажу. Тов.Єрецький (студент-українец[ь]) побіг до т.Угарова, який кинув роботу, поїхав до суду, зірвав “діло”, заплатив заборженність (sic) жилкоопові. Т.Угаров своєчасно допоміг нам. Майно було вже оцінено на продаж – й оцінено так, що його б розхопили ментом: ціни були-б [у десятках?] карбованців за речи, що коштують тисячи (sic).
Не зовсім легко, на мою думку, стоїть справа й зараз. Треба негайно вжити заходів, аби речи (sic) було знято з облику (sic) Головнауки РСФСР та передано до нас. Керовники “Руського музею” (в минулому Олександра ІІІ-го) погодились не заперечувати проті (sic) того, що майно перейде до нас, а цей Музей й є перша інстанція, до якої повернеться Головнаука РСФСР з запроханням про цінности Потоцького. Нині залишається офіційний шлях: подбати про те, аби Головнаука РСФСР й Гохран відмовилися б від своїх претензій на це майно, яке (про те я писав в листі першому [389]), на жаль, пропоновано Потоцьким в свій час тої (тій самій? – С.Б.) Головнауці. Треба визнати одверто. Справа тягнеться кілько місяців й наши чому-тось (sic) на пропозицію Потоцького дати усе як подарунок, відповіли: продайте. Цікаво: де б то ми знайшли 400-500 тис. карб. на купівлю такого майна? […]” [390].
Це справді цікаве питання. Справді-бо незрозуміло, чому чиновники Укрнауки замість одержати колекцію в дарунок, запропонували викупити частину збірки, яку відтак можна було розпорошити поміж музеями. Якщо зважити, що на таку аферу Наркомос не мав і грошей, незрозуміло, які цілі переслідували люди, що вигадали, а тоді лобіювали такий поворот.
Думається, у Ленінграді Астерман поводився з Потоцьким, до котрого їхав, нещиро. Як бачимо (особливо з першої записки), він ставився до нього не те що без пієтизму й вдячності, а просто недобре. Мабуть, записки свої Михаїл Львович писав таємно від нього й найменше хотів, щоб їхній зміст став старому меценатові відомий. Схоже навіть, що Астерман виконував настанови не одного зверхника, а кількох, і другі, нелегальні вказівки з обережності не міг вивести наяв. Можна хіба здогадуватися, що до колекції обережно скрадалися ті сили, по чиїх помешканнях розтеклося майно бідолашного Потоцького після його арешту.
Примітки
373. Засідання президії Укрнауки: Збірка старовинних речей // Прол. правда. 1926. 31 січня. № 24 (1334). С. 3; ІМФЕ. Ф. 13-7. № 626. Арк. 19.
374. Єфремов С. Щоденники. С. 335.
375. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26355. Арк. 1 зв., 14. Протокол ч. 9, параграф 13.
376. Там само. Арк. 1 зв. – 2.
377. Ранішим часом, 15 травня 1922 датується звернення до Політбюро ЦК КП(б)У:
«Тов.[Михаил Николаевич, 1891 – 1937] Полоз, очевидно, поставил своею целью собрать в Москве всех бывших боротьбистов и близких родственников и, таким образом, создать украинское представительство в Москве исключительно из лиц одинаково мыслящих и с определенной окраской» (ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 6. № 35. Арк. 45).
Автор листа пропонував негайно відрядити у розпорядження ЦК КП(б)У кількох осіб, очевидно, далеких від боротьбізму. Серед цих перевірених осіб названо Єрецького. Чи це не одна особа?
378. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26356. Арк. 13. № 11, параграф 2.
379. Семковський (Бронштейн) Семен Юлійович (1882 – 18 березня 1937) – філософ, соціолог, меншовик. Пасажир “запломбованого” ваґона (Список № 2 лиц, проехавших через Германию во время войны // Свободное слово Карпатской Руси. Mount Vernon, N.Y., USA, 1975. № 7-8 (199-200). С. 2). Ув'язнений 9 грудня 1920, невдовзі звільнений (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 52408 ФП / кор. 1148. Арк. 174-177). Член-кореспондент (6 квітня 1925), академік (1929) ВУАН. Заарештований 17 березня 1936 в справі троцькістсько-зінов'євської організації в Україні. Розстріляний (Шевченко Л.В. Семковський (Бронштейн) С.Ю. // Репресоване краєзнавство. С. 348-349; Історія Національної Академії наук України, 1924-1928. С. 603).
380. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26355. Арк. 1 зв. Протокол ч. 244.
381. Зарембський Аркадій Гнатович (14 січня 1888, Чернігів – 1941) – етнолог, фахівець з етнографії українців, західних слов'ян та жидів (Наука и научные работники СССР. Часть V: Научные работники Ленинграда. Лгр., 1934. С. 136). Працював в укр. відділенні Рос. музею. Автор праці „Народное искусство подольских украинцев” (Лгр.: ГРМ, 1928. 48 с.). Звільнений з посади, 8 жовтня 1933 ув'язнений. Рішенням окремої наради при колегії ОГПУ від 2 квітня 1934 одержав 3 роки ИТЛ. Загинув за нез'ясованих обставин (Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов». С. 40, 203). Слово „жид” большевицька цензура заборонила у зв'язку зі справою „СВУ” 1929 ([Розпорядження Упрнауки] // Бюлетень Народнього комісаріяту освіти. 1929. Грудень 24-31. № 51 (190) – 52 (191). С. 8).
382. Уґаров Федор Яковлевич (1885 – 1932) – большевицький діяч.
Після перевороту 1917 призначений до Народного комісаріату праці, де обраний на члена правління загальноміської лікарняної каси. Усім був би гарний товариш Уґаров, якби 1919 він не показав себе в Україні. З другої половини травня тут почався червоний терор. Головою київської губчека став Дехтяренко, а Уґаров при ньому – комендантом, тож, коли цьому правда, у його функції входило виконання вироків ([Иртеньев В.] Кровавое прошлое // Вечерние огни. К., 1919. 18 октября / 1 ноября. № 52. С. 3. Підп.: В.Ир.).
Голова Київської губпрофради, член ЦК КП(б)У, член президії ВУЦВК. Згодом голова Південного бюра ВЦРПС, перший голова Всеукраїнської ради профспілок (ВУРПС, 1924-25). Паралельно член президії ВЦРПС. На ХІV з'їзді ВКП(б) обраний у кандидати ЦК ВКП(б), одночасно кандидат у члени президії ЦИК СРСР. Голова ленінградської губпрофради та член бюро ленінградського губкому ВКП(б).
Дж.: Деятели СССР и революционного движения России: Энц. словарь Гранат. Москва: Сов. энц., 1989. С. 727;
Бондарчук П.М. Політика українізації і профспілки УСРР, 1920-і рр. К.: Ін-т історії України, 2002. С. 48, 52, 60, 95.
Згодом чоловіка настільки забули, що в контрпропагандистській брошурі 1962 (Лякин В.Н., Петров П.М., Рогов К.Г., Чурсинов П.П. Враг не достигнет цели. Лгр.: Лениздат, 1962. С. 91) негативному героєві-антисовєтчику дали псевдонім – В.Д.Угаров (Косцинский К. Из воспоминаний // Память: Ист. сб. Вып. 5. Москва, 1981; Париж, 1982. С. 74).
383. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26356. Арк. 15 – зв.
384. Шумський Олександр Якович (2 грудня 1890, с. Борова Рудня Житомирського пов. – 18 вересня 1946) – боротьбист, згодом член КП(б)У, нарком освіти УСРР (1924-27).
Існує офіційна версія: "Відбуваючи покарання, в знак протесту покінчив життя самогубством" (Скляренко Є.М. Остання форма протесту // Реабілітовані історією. К.: Полтава: Рідний край, 1992. С. 260). Тим часом один з провідних терористів СРСР П.А.Судоплатов згадував:
"Майрановский, в то время начальник токсикологической лаборатории МГБ, был срочно вызван в Саратов, где в больнице лежал Шумский. Яд из его лаборатории сделал свое дело: официально считалось, что Шумский умер от сердечной недостаточности" (Судоплатов Павел. Спецоперации: Лубянка и Кремль, 1930-1950 годы. М.: Олма-Пресс, 1997. С. 409).
Не все так просто. Є.Скляренко цитує передсмертну записку Шумського: "Рішення про самогубство, цю останню вищу форму протесту, я прийняв після того, як вичерпав усі засоби боротьби за реабілітацію". Не виключено, що записку підроблено в конторі Судоплатова. Сподіваймося, що рано чи пізно на місце "версій" прийде правда.
385. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6. № 7764. Арк. 6.
386. Астерман Михаїл Львович (13 травня 1888, Катеринослав – ?) – завідуючий видавництвом "Шлях освіти" при Наркомосі. Наприкінці 1922 разом з Г.Гриньком відбув півторамісячну поїздку до Німеччини, Чехословаччини й Австрії. Як "захопленого прихильника новозбудованої (переважно на папері) большевицької школи" його різко критикувала Софія Русова (Васькович Григорій. Шкільництво в Україні, 1905-1920. К., 1996. С. 153-158, 160, 171, 248-250; Матвєєва Л.В., Циганкова Е.Г. А.Ю.Кримський – Неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук: Вибране листування. К.: Обереги, 1997, 1997. С. 67). Переїхав до Москви. Дійсний член Ін-ту наукової педагогіки при ІІ Моск. ун-ті (Наука и научные работники СССР. Часть ІV: Научные работники Москвы. Лгр., 1930. С. 13).
387. Мазлах (Робсман) Сергей Міхайлович (1878-1937).
Член компартії з 1899. Виключений з партії. Освіта вища. Службовець полт. губ. земськ. управи (1911-17), член виконкому полтав. ради роб. депутатів (1917), член міської управи, комісар у полтав. відділенні держ. банку (бл. 22 січня 1918), ред. больш. газ. „Молот”, полтав. губ. комісар фінанс. справ (поч. 1918). У березні 1927 Політбюро ЦК КП(б)У запропонувало М. на посаду Уповнаркомзаксправ, замість якого ЦК ВКП(б) призначило Берзіна (Рубльов Ол. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). К., 2004. С. 278). Рішенням С-ту ЦК КП(б)У від 1929 (прот. № 139) опитом його призначено аташе у Берліні замість Долґанова (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 16. № 34. ОП. Арк. 114). Гол. правління Укрдержстраху (1930). Делегат XI з’їзду КП(б)У. Репресований.
Співавтор книжки: До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною? Саратов, 1919. 101, [3] с. Підп.: Мазлах С., Шахрай В. (Вид. 2 – Нью-Йорк: Пролог, 1967.
Дж.: ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 356. Арк. 214;
Курас И.Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. К., 1978. С. 244;
Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. Б.м.: Сучасність, 1979. С. 6, 34, 44, 50, 60, 69-71;
Лисяк-Рудницький І. Український комуністичний маніфест // Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. Мюнхен, 1973. С. 218-227 (Передрук: Його ж. Історичні есе. Том 2. К., 1991. С. 113-120);
Лобуцький Вол. Українські націонал-комуністи. [Вид. 2]. Нью-Йорк та ін., 1983. С. 21. Підп.: Володимир Наддніпрянець;
Юренко О.П. Із мороку забуття // Реабілітовані історією. С. 226-242;
Несвіцький О.О. Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр. Полтава, 1995. С. 36, 231;
„Українізація” 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки. К., 2003. С. 29-30, 34.
388. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6/V. № 7766. Арк. 53 – зв.
389. Лист, мабуть, не зберігся.
390. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6/V. № 7766. Арк. 54 – зв.