УАН за Потоцького

Сергій Білокінь

Як бачимо, первісно передбачалось вирішувати справу Потоцького в пакеті, як тепер кажуть, з заповітом Щавинського, щоб приєднати все це до Музею Мистецтв ім. Ханенків. Але контрзаходи Врони (стаття Левка Ковальова) занепокоїли генерала: він волів невидного місця, скромнішого за центр міста. У машинописній не вичитаній копії зберігся лист Потоцького до його давнього товариша Олексія Новицького, тепер академіка УАН, що датується орієнтовно червнем 1925 року:

«Глубокоуважаемый Алексей Петрович.

На днях был у меня Нелидов [320] и сообщил о поя[в]лении в Киевской газете заметки, выражающей удивление, что в настоящее время на должность директора Музея искусств назначается «бывший генерал» и т.п. Итак, я еще и не назначен, а уж поднялась шумиха вокруг моего имени, а когда я появлюсь на этом месте, то нужно ожидать и настоящей травли. Есть ли смысл и справедливо ли на старость лет подвергать меня незаслуженно таким неприятностям. Я считаю, что я имею значение для Украины своим собранием и своей работой по приведению его в надлежащее состояние. И в этом положении я буду полезен Украине и Академии, и думаю, что не т[о]лько не вызову ни с чьей стороны порицаний, но, быть может, еще при жизни своей увижу признательность. Так зачем же меня назначать на такое место, где я буду подвергаться постоянной травле, и, в конце концов, вынужден буду оставить его. Неужели в славном городе Киеве не найдется помещение 5-6 комнат, чтобы поместить в нем мое собрание и мою семью, дав мне средства на скромную жизнь и тем возможность работать на пользу Украины и оставить полезное собрание.

Прошу Вас прочесть это письмо Агафангелу Ефимовичу и передать ему, что дальнейшая проволочка в отношении моего собрания может повести к тому, что оно может пройти мимо Украины и быть может совершенно рас[с]троено, ввиду неимения средств к дальнейшему его сохранению (в настоящее время я не уплатил уже за 4 мес.[яца] за квартиру – это более 200 руб. и получил предупреждение в случае неуплаты о подаче в суд и т.д.).

Если нельзя его сейчас перевезти, то нужно так или иначе гарантировать его [как] в смысле его помещения, так и от возможности постороннего поползновения на него. Когда галушки сами падают в рот, то все нужно сделать некоторое усилие, чтобы они не упали мимо рта.

Здоровье мое за последний год значительно ухудшилось – нужно спешить устроить это дело и не дать ему погибнуть.

Так как газетные нападки против моего назначения могут задевать как Вас, так и Академию, выставивших мою кандидатуру, то считаю полезным сообщить, что еще в 189[0] году я получил медаль. Это была одна из двух только наград за мою коллекцию народных картин, бывшей на выставке таковых в Петербурге. В 1893 году я основал, собрал и организовал Музей Гвардейской Артиллерии, ярко рисовавший 200-летнее развитие русской артиллерии и значение развития науки на успех военного дела. Это был первый и лучший Исторический Музей войсковой части, послуживший примером для таковых; я же внес большой вклад экспонатов в него и заведовал им более 10-ти лет. Принял участие в организации многих полковых музеев. Был одним из организаторов Р.[оссийского] В.[оенно-]И.[сторического] Общества, состоял председателем разряда полковых и корабельных историй и членом Совета этого Общества (Р. [оссийского] В.[оенно-]Историч.[еского] Общ.[ества]) в этой должности близко соприкасался с многими музеями. Содействовал основанию Военного Музея в Полтаве, внесши в него порядочный вклад.

После Революции я был приглашен в Музейный отдел в Петрограде как лицо компетентное в музейном деле и более 5 лет состоял в[о] главе военно-музейного строительства, восстановив все старые музеи и содействуя организации военно-муз[ейного] строительства (всего 13 музеев и 7 фондов).

После же революции я был избран по п. 7 членом Всероссийского Общ[ества] Поощрения художеств и был членом совета этого общества.

Уже с 1878 г. [321] я начал печатать свои работы. Написал и издал много книг, удостоенных высшей награды Р.В.Истор. Общества, лестных отзывов как военной, так и гражданской печати. Наконец, и мое личное собрание доказывает, что я грамотен в этом деле. Так что и бывший генерал кой-что тямит в музейном деле – все это для тех писак, которые пишут, [но] не знают того, о чем они пишут.

Больно обо всем писать, больно видеть, с какими трениями проходит дело, такое простое и ясное.

Адрес: Ленинград, Екатерингофск. пр., 8, кв. 8. П.П.Потоцкий» [322].

Якщо одні українські бюрократи, здебільшого з націонал-комуністів, ішли назустріч колекціонерові, дбаючи про перевезення його збірки в Україну, інші, що не переймались національними інтересами, гальмували справу скільки сила. Чіпляючись до букви совєцького закону, якого, власне, й законом можна було назвати дуже умовно [323], вони мислили глибоко цинічно. 12 червня 1926 року несподівано загальмувала всю справу адміністративно-фінансова комісія при харківському Раднаркомі. Того дня вона зібралась у складі: Кудрін (голова), Кантарович, Єрещенко, Ареф’єв, Глодовський та Яворський. Були присутні також представники зацікавлених установ: Познанський (Наркомфін), Єрецький та Баланін (Наркомос). Зберігся протокол:

“Слухали: 7. Прохання НКОсвіти УСРР про затвердження умови, що підписано між Наркомосвіти та гром. Потоцьким в справі придбання його колекції та бібліотеки та про видачу з резервового фонду Уряду УСРР коштів, потрібних на оплату помешкання гром. Потоцького й на перевозку його бібліотеки та колекції в УСРР 13 685 крб.”.

Доповідав Ареф’єв.

“Постановили: 7. Маючи на увазі:

1, що з матеріялів справи не видно, що бібліотека, колекції та інші речі належать гром. Потоцькому як власність, оскільки на підставі закону (sic) всі великі бібліотеки, колекції, колекції й художні речі були своєчасно націоналізовані й передані відповідним державно-науковим установам,

2, що старовин[н]у зброю гром. Потоцького, як це зазначено в договорі, переховується в Російському Музеї, а коштовні речі переховується в Держохороні в Москві і не відомо, на яких підставах це переховування провадиться і які права має гром. Потоцький щодо цих речей і зброї, тим більш, що в арт. 8-му договору зазначено, що справу про передачу речей, які переховується в Російському Музеї та Держохороні, повинно бути погоджено з Головнаукою РСФРР та Держохороною;

3, що форма компенсації громад. Потоцького за передачу бібліотеки і инш., а саме: призначення його на все життя вченим охоронцем його колишніх бібліотеки й колекції з щомісячною платнею в розмірі повної ставки штатного професора ВУЗ’а, одержання дружиною й внуком гром. Потоцького після його смерти довголітньої субсидії розміром 50 % зарплатні гром. Потоцького і т. инш. не передбачається ні трудовим законодавством, ні загальним законодавством, – утриматися від затвердження договору, доручивши НКОсвіти УСРР докладно з’ясувати цю справу в напрямку встановлення дійсного права гром. Потоцького на всі речі, що зазначено в договорі, після чого увійти з відповідною доповідною запискою до Адміністративно-Фінансової Комісії при РНК УСРР.

Секретар АФК при РНК УСРР – Редько” [324].

Примітки

320. Нелідов Юрій Александрович (9 грудня 1874, Константинополь, Туреччина – після квітня 1940, Ґорький) – фахівець з архівної справи, бібліографії, історії театру.

Син рос. посла в Константинополі й Парижі. Камер-юнкер, чиновник управління відділу друку Міністерства іноземних справ, член правління товариства Південно-Східної залізниці. Стаж наукової праці з 1900. Завідував Центральною бібліотекою російської драми Ленінградських державних театрів (засн. 1784; Наука и научные работники СССР. Часть V: Научные работники Ленинграда. Лгр., 1934. С. 255). Працював над такою неактуальною темою, як «Родословная Гагариных» (Труды Ленинградского общества экслибрисистов. Вып. VІІ-VІІІ. Лгр., 1926. С. 54).

Під керівництвом С.Єфремова Нелідов готував чотиритомову збірку документів з історії цензури над українським словом ([Матеріяли до історії цензури над українським словом] // Бібліологічні вісті. 1925. № 1-2. С. 139). У П.Руліна сказано, що такі матеріали Нелідов "відшукав та підготував (уже підготував! – С.Б.) до друку" (Звіт, 1926-1929 / ВУАН; Театральний музей. К., 1930. С. 5). Раніше, 1927 Рулін давав зрозуміти, що всю роботу Нелідов провадив у своїй ленінградській бібліотеці, і саме там його матеріали зберігалися:

"Такий унікум, як знаменитий Галаганівський вертеп або надзвичайно цікава збірка драм українських з колишніх цензурних фондів, що переховуються у "Центральній Бібліотеці Російської Драми" […] – все це з ініціятиви або самих установ, або Головнауки мусить бути вилучене з музеїв та передане до Театрального Музею" (Рулін Павло Іванович. Український театральний музей: Завданння й перспективи. К., 1927. С. 19-20).

11 червня 1925 року Дмитро Ревуцький (1881-1941) писав Яворницькому:

"Я працюю зараз над книжкою "Укр[аїнська] драма в петербурзькій цензурі". Працюєм ми вдвох із Ю.О.Нелідовим – той у Петербурзі [вишукує цензорські рапорти (словом, увесь столичний апарат)], а я опрацьовую життєписи авторські та примітки до самих п"єс. Зарядився я цією роботою, їздивши цієї зими до Петербургу, де вишукував матеріяли до життя та творчості Гулака-Артемовського Сем[ена] Сте[пановича] (автора "Зап[орожця] за Дун[аєм]") і взагалі матеріяли на тему: "Початки укр[аїнської] опери" (Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. І. Дніпропетровськ, 1997. С. 445-447).

1935 Нелідов був висланий з Ленінґрада «как социально опасный элемент». Не виключено, що спочатку саме він був посередником у стосунках Потоцького з Єфремовим. 1926 року листа Потоцького до Матвія Яворського возив до Харкова інший посередник – його добрий знайомий інженер Николай Федорович Ґусєв (ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6/V. № 7766. Арк. 184 – зв.). 1935 був висланий з Ленінграда до Пермі. Див.: Богомолов С.И. Российский книжный знак (2004). С. 546-547; Рыхляков В.Н. Петербуржцы – авторы работ по генеалогии (2005). С. 186.

321. 1878 року Потоцький надрукував статті в "Артиллерийском журнале" (№ 11: К вопросу об усовершенствовании трубок полевой артиллерии) та газеті "Русский инвалид" (15-16 декабря: Краткий очерк завода Круппа в связи с последними опытами по артиллерии).

322. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6. № 7766. Арк. 14. Дуже неохайно опубліковано у вид.: Репресоване краєзнавство. С. 403. Фонд О.Новицького надійшов до Інституту рукопису (на той час рукописного відділу ЦНБ АН УРСР) від товаришки його дочки Марії Іванівни Вязьмітіної, яка мешкала в родині Новицьких, пережила її всю, тож їхнє майно перейшло зрештою до неї, а від неї – до її племінника і дальших родичів, де розпорошилося. На жаль, ориґіналу цього листа у фонді немає. Про Ол.Новицького див.: З життя академічних кіл Києва 20-х років. С. 276-306; Бонь Олександр Іванович (нар. 10 січня 1968, Харків). О.П.Новицький і діяльність української громади в Москві // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. Вип. 2. К., 1997; Його ж. Внесок академіка О.П.Новицького в збереження та дослідження Софії Київської // Краєзнавство. 2000. № 1-2. С. 130-137.

323. У січні 1919 року голова Революційного військового трибуналу РСФСР К.Х.Данішевський проголосив:

«Военные трибуналы не руководствуются и не должны руководствоваться никакими юридическими нормами. Это карающие органы, созданные в процессе напряженнейшей революционной борьбы, которые постановляют свои приговоры, руководствуясь принципом политической целесообразности и правосознанием коммунистов» (Известия ВЦИК. 1919. 3 января. № 2).

Діяльність революційних трибуналів і взагалі "юриспруденції" перебували в цілковитій відповідності з настановами тодішніх вождів. Як стверджував Троцький,

«вопрос о том, кому господствовать в стране, т.-е. жить или погибнуть буржуазии, будет решаться с обеих сторон не ссылками на параграфы конституции, но применением всех видов насилия. […] Вопрос о форме репрессии или об ее степени, конечно, не является «принципиальным». Это вопрос целесообразности» (Троцкий Л. Терроризм и коммунизм. Пб.: Гос. изд-во, 1920. С. 53, 56).

Безліч аналогій так само, сказати б, готентотського характеру можна знайти у творах Леніна.

324. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6/V. № 7766. Арк. 165. Резолюція:

"т. Глейзеру [завідувач адміністративного відділу Наркомосу – пор. арк. 259]. т. Приходько дав розпорядж.[ення] остаточно з'ясувати, в чоому (sic) розпорядж.[енні] знаходиться це майно. О.Лещинський [завідувач адміністративного управління Наркомосу]. 19/VІ.

До УпрНауки. Представити документальні докази, що гр. Потоцький є власної (sic) коллекцій (sic), зазначених в умові, і має право передати їх УСРР. Виконати негайно, не пізніш 23/VІ – 26. [підпис]".