Укрнаука вагається

Сергій Білокінь

Тим часом певні події відбувались у Харкові. У наукових структурах УСРР найвищими посадовими особами були в ті роки Матвій Яворський і Василь Дубровський. Перший завідував Укрнаукою, другий – її музейно-бібліотечною секцією. 21 листопада 1925 року президія Укрнауки розглянула питання: “Про купівлю збірки у гр. П.П.Потоцького (т.Дубровський)”. Рішення Укрнауки свідчить, що у її президії не зрозуміли, про якого рівня збірку ідеться:

“Признати принципово за доцільне купити у гр. П.П.Потоцького його збірку в частині щодо України (книжки, речі старовини тощо). Запросити [запитати] Потоцького про згоду продати в такий спосіб. Командирувати для оцінки експертну комісію. Прохати Колегію НКО відпустити кошти на купівлю зазначеної колекції. Книжки з цієї колекції передати до бібліотеки Інституту Шевченка [362], речі старовини – до Музею українського мистецтва в Харкові [363]. Форму придбання цієї колекції, що пропонує гр. Потоцький, – відхилити” [364].

3 грудня 1925 року Укрнаука дала доручення академікові В.Перетцу:

«Укрнаука просить Вас знестися особисто з Потоцьким Павлом Платоновичем (Катерингофський пр. № 8 кв. 8) про те, чи не згодився б він продати Укрнауці з своєї колекції всі речі, що зв’язані з Україною і на яких саме умовах, з’окрема Укрнауку цікавлять: збірка книг щодо вивчення України (§ 1 “Обозрения”) та картини, гравюри й малюнки щодо України (відд. “Г”). Бажано було б одержати опис тих речей, за якими Ви визнаєте історико-мистецьке значіння та їх оцінку. Матеріяли прохаємо повернути» [365].

Вол.Перетц відмовився від цієї надто вже делікатної місії. 2 січня 1926 року він написав до Укрголовнауки, що її доручення щодо описування збірки не виконав. “[…] П.П.Потоцький рішучо відхиляє умови, що їх запропоновано Укрголовнаукою, бо не хоче розрізнювати колекції, котру він збирав 40 літ” [366]. У напівприватному листі до М.Яворського Перетц пояснював:

“Шановний Матвій Іванович!

Одночасно з відповіддю до Укрголовнауки хочу додати ще кілька слів – неофіційно в справі Потоцького. Я витратив кілька днів на те, щоб вмовити його при[й]няти пропозицію Укрголовн.[ауки]. Але кінець-кінцем був змушений признати, що він має рацію. Важуся додати, що отся цінніша [ценнейшая] для українознавства колекція була б вже давно – задешево або й зовсім дурно – придбана для України, коли б: 1) не канцелярська волокита (папери, на жаль, на можуть задоволити наших ленінгр.[адських] управдомів, потрібні були гроші, а саме 500 карб.); 2) коли б не дуже навчаючий приклад: справа зі спадщиною Щавинського, якого удова аж цілісінький рік бідує, не одержуючи за свою добровільну, велику жертву – ані шага пенсії! Боюся, що анальогічні випадки можуть знеохотити до жертов всіх, хто мріяв залишити своє майно – народові в особі наукових установ.

Що до мене – мушу визнати, що через наслідки параліжу я не маю сили ані часу складати описи, ані коштів – наймати кого-небудь, щоб працювати над описом величезної колекції, що міститься у трьох салях, які зіставали без опалу аж 7 років…

З шанобою Вол. Перетц” [367].

Проміжні етапи переговорів відбились у щоденнику С.Єфремова. Наводжу запис, що датується 25 грудня 1925 року. Звідси випливає, що ситуація виглядала доволі прикро навіть після доповіді Ол.Новицького від 7 грудня:

“Закінчення історії з Потоцьким. Петербуржець, П.П.Потоцький захотів подарувати свою багатющу колекцію – ukrainica, мистецтво, військова наука, – книги, картини, речі. Колекцію оцінюють в кілька десятків тисяч карбованців. Є там речі – уніки. Умова – перевезти колекцію до Києва, дати приміщення й оплатити власника до живоття за те, що він упорядкує колекцію, на музей її перетворивши. Ну, добре. Ухопились ми руками й ногами. Виписали Потоцького до Києва, переговорили з ним, умовилися про все, обернулися до Харкова, щоб асигнував гроші на перевіз і – стали чекати. Чекати довелося довго, з рік. За цей час Врона, – комуніст, що втерся до музею Ханенка (академічного), – зробив доноса на Потоцького, що то – колишній генерал; одірвав Музей Ханенка від Академії, а відповіді в справі Потоцького нема та й нема.

Потоцький нагадує з Петербурга, пише розпачливі листи, що він не може чекати більш, ми знов пишемо до Харкова, а звідти – анітелень. Нарешті прийшла відповідь од Укрнауки. Розсудили мудрі голови так: умов прийняти не можна, а цікавіші речі Укрнаука покупить для Харкова… Звісно, Потоцький одповів на це, як можна було відповісти: не хочете, дурні, прийняти жертви, то я її віддам Російському музеєві [368]. Там, звісно, за всі його умови обома руками вхопилися. Історія така дурна, що назви їй не прибереш. А через цю мудрість Україна втратила коштовну колекцію” [369].

Генерал Потоцький недаремно погрожував ленінградськими музейниками. Ще в грудні 1918 року він передавав збірку зброї на зберігання до пітерського Російського музею (кол. Музею Александра ІІІ). Щоправда, звідти повернули не все – навіть з того, що збереглось від повені, – але можна було вести якісь дальші переговори. У Пітері колекціонер був особою загальновідомою. Знали його й місцеві впливові українці. У Товаристві дослідників української історії, письменства та мови він зустрічався, наприклад, з завідувачем відділу Російського музею Борисом Крижанівським. Природна річ, ленінградські музеї, в першу чергу цей самий Російський музей, не без прямої участі Крижанівського, збірками П.Потоцького цікавились. Був момент, коли й сам колекціонер, бажаючи пройти безсторонню експертизу фахівців, запропонував свою збірку Російському музею. Обертаючись із проханням за фондами на їхнє придбання, управа Державного Російського музею 6 січня 1926 року, ч. 24, зробила таку експертну оцінку:

“П.П.Потоцкий предложил Государственному Русскому Музею в дар составленное им собрание по Украине. Это собрание представляет исключительное значение как коллекция печатного материала по Украине, несомненно не могущая быть повторенной” [370]. Далі цитую за перекладом В.Косаренка-Косаревича: “Ця збірка виявляє виїмкове значіння, бо як колекція друкованого матеріялу щодо України, без сумніву, не може бути повтореною. Особливістю збірки, зіставлюваної бігом понад сорока літ, є попри багатство рідк[існ]их книжок введення багаточисельних видань, що лиш частинно заторкували дане питання і залишалися поза рямками подібних збірок. П.Потоцький відшукував із найбільшим зусиллям подібні видання і вносив їх у свою бібліотеку, вибираючи свідомо малознані джерела з-поміж широко поширених. Зокрема велике значіння має матеріял у ґравюрах, літографіях і т.п., що є необхідним доповненням книжкової збірки. Рядом із українською частиною має збірка як дуже важне доповнення і відділи сусідніх країв, поскільки вони звязані культурно з Україною. Таке ж саме значіння має і військовий відділ, що віддзеркалює дуже важний фактор історії української культури і дає величезний іконографічний матеріял.

Матеріяльна вартість збірки неоціненна. Впродовж збирання витратив П.Потоцький понад 200.000 карбованців, але вартість росте, коли взяти під увагу час, що минув від початку збирання, і цілість, яку ця збірка осягнула. В тій цілості та зібраності, що вимагали так багато енерґії і матеріяльних зусиль, лежить саме й цінність та значіння збірки, яку збирач уже від самого початку задумував передати одній із установ, що спеціяльно займаються виучуванням України.

Набуття такої колекції дуже важне для Етнографічного Відділу. Етнографічний Відділ є центром українських студій у Петербурзі, бо має обємні етнографічні колекції з України, веде в Україні і поза нею великі праці дослідного характеру щодо життя-буття та історії культури українців, але він дотепер мав надто малі змоги забезпечити себе відповідним підбором літературного і винахідного матеріялу.

Придбання збірки Потоцького виповняє оцю порожнечу і дає змогу використовувати її Етнографічному Відділові та іншим установам і особам, що працюють разом із ним або користуються його збірками й бібліотеками. Для тої цілі дуже важний був би і вхід Потоцького у склад Етнографічного Відділу на відповідне місце, для продовжування наукової систематизації і оброблювання матеріялу; для цього він безумовно незамінний працівник, бо зрісся уже з тим матеріялом та вивчив його до всіх подробиць…” [371]

Оцінка збірки у 200 тисяч карбованців усталилась. Так оцінив її сам Потоцький. На думку ж ленінградської комісії з її обслідування (дата – 15 березня 1926 року), матеріальну вартість збірки він дещо перебільшив, разом з тим було відзначено, що “условия Потоцкого очень умеренны” [372].

Примітки

361. Там само. Арк. 1. Головував Президент Академії В.Липський, секретарював академік А.Кримський.

362. Таке рішення лежало надто на поверхні. На попередньому, 49-му засіданні президії розглядали склад організаційного комітету Інституту ім.Т.Шевченка (ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 5. № 720. Арк. 67).

363. Директором цього музею був на той час проф. С.Таранушенко.

Таранушенко Стефан Андрійович (9 грудня 1889, м.Лебедин, Слобожанщина – 13 жовтня 1976, Київ) – мистецтвознавець.

Вихованець Імп. Харківського ун-ту, учень Ф.І.Шміта. Директор Музею українського мистецтва в Харкові (1923-33). Заарештований 14 жовтня 1933. Сидів в одній камері з академіком Матвієм Яворським, актором театру “Березіль” Йосипом Гірняком та Остапом Вишнею. Щоб згаяти час, Таранушенко і Яворський читали товаришам лекції із своїх спеціальностей. (Коли С.А. оповідав мені про це, я на хвилі ентузіазму замріяно вигукнув: “От би мені послухати!”, – він тільки глянув на мене іронічно). Одержав 5 років табору. Перебував на будівництві другої лінії БАМ'у. В.Дубровський, який прибув на БАМ в одному ваґоні з Таранушенком, Д.Гордєєвим і В.Зуммером, згадав його у своїх спогадах (2-й Відділ БАМЛАГ'у ГПУ-НКВД. Нью-Йорк: Наша Батьківщина, 1965. С. 7, 63-64).

На Україну Таранушенко повернувся 1953. Залишив кілька монографій, які не міг видати. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років Йосип Гірняк, що мешкав тоді у США, в листах до п.Орисі Стешенко передавав Таранушенкові сердечні вітання.

Дж.: Білокінь С. Мистецтвознавець, етнограф // Народна творчість та етнографія. 1969. № 6. С. 67-69;

Його ж. Велетень мистецтвознавства // Пам'ятки України. 1989. № 3. С. 12-18: 4 іл.;

Нестуля О.О. Дослідник народного мистецтва // Репресоване краєзнавство. С. 173-177;

Крячок Микола. Автобіографічні матеріали Стефана Таранушенка // ЗНТШ. Том ССХХХ. Праці Секції етнографії та фольклористики. Л., 1995. С. 467-478;

Катерина Білокур очима сучасників / Мик. Кагарлицький. К., 2000. С. 162-168.

364. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 5. № 720. Арк. 78.

365. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26344. Арк. 12. Відпуск. Останнє речення дописано рукою секретаря Стефанії Кобзей-Сіяк. Супровідний лист до УАН, датований 15 грудня, – арк. 38.

366. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6/V. № 7766. Арк. 18.

367. Там само. Арк. 11 – зв.

368. К.Бобрищев наводить текст листа, звісно, не за оригіналом, а за оцим виразом у щоденнику Єфремова (Отчий край. Кн. 2. С. 601).

369. Єфремов С. Щоденники. С. 312-313.

370. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 7. Арк. 1. Підпис директора Державного рос. музею в Петрограді (1919-26), фахівця з візантійсько-української мистецької культури Н.П.Сичова.

Сичов Николай Петрович (1883 – 17 вересня 1964). Проф. Ленінгр. ун-ту, завідувач держ. реставраційних майстерень у Ленінграді. Брав участь у роботах ВУАК і Софійської комісії ВУАН над дослідженням і реставрацією розписів Софійського собору (1928) та Єлецької церкви в Чернігові. За ініціативою Ф.Ернста Сичова було висунуто на академіка УАН (Ернст Ф. М.П.Сичов: Рекомендація Всеукраїнського Історичного музею ім. Шевченка в Києві // Матеріяли до обрання нових академіків. № 93. К.: Упрнаука; ВУАН, 1929. С. 1-2 окремої паг. Тираж 250 прим. На правах рукопису. Див.: ІМФЕ. Ф.13-1. Од. зб. 2. Арк. 10; Од. зб. 6. Арк. 6). Влада дбала про обрання у першу чергу своїх кандидатів – В.Затонського, Г.Кржижановського, С.Семковського, М.Скрипника, Ол.Шліхтера, М.Яворського, доля яких складалась по-різному, інколи драматично. Арештований 1930, 17 вересня 1933 (того разу звинувачений у належності до "Рос. нац. партії") та 1948 у Владимирі, де він тоді мешкав (Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов». С. 227, 233; Источник. 1995. № 6 (19). С. 95-96: фото).

371. Косаренко-Косаревич Василь. Пропащі скарби // Краківські вісті. 1942. 5 березня. Ч. 45 (492). С. 3.

372. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 7. Арк. 3.