1922 – 1924 роки

Сергій Білокінь

Дальші переговори із збирачем провадив із своєї власної ініціативи високозаслужений історик мистецтва Федір Ернст. Тут два документи. Перший з них – Ернстів лист до Степана Яремича. Він містить згадки про поїздку Федора Людвіговича до Пітера восени 1922 року, де в Російському музеї відбулась посмертна виставка творів Георгія Нарбута [283]. 4 серпня 1922 року у приміщенні відділення малюнків і ґравюр Російського музею Ернст зробив доповідь „Г.И.Нарбут на Украине” [284]. Лист до Яремича недатований, але у постскриптумі сказано: “Посылаю при сем Вам только что полученные несколько экземпляров моей книжки о контрактах [285] […]” [286]. Таким чином, лист приблизно датується першими місяцями 1924 року.

В Ернстовому листі й згадується Потоцький:

“Вообще я надеюсь и все мы надеемся, что Вы, дорогой Степан Петрович, не забываете наших украинских музеев, и будете как-нибудь вылавливать для нас самые интересные для Украины вещи. Я никогда не забуду тех минут, которые провел у Вас, у В.А.Щавинского и у П.П.Потоцкого, и ту любовь к родине, с которой Вы все собираете «Ucrainic’у». Дай только Бог, чтобы труды эти не пропали даром, и чтобы все это собранное действительно попало в украинские музеи. Передайте мой искренний, сердечный привет В.А.Щавинскому и П.П.Потоцкому, а также С.Н.Тройницкому с семейством и всем общим знакомым”.

І у постскриптумі:

“Посылаю при сем Вам только что полученные несколько экземпляров моей книжки о контрактах, которую я надеялся издать в более приличном виде, но не удалось, как видите. Писал два месяца, а печатал больше года [287]. Крови испортил себе массу. Надеюсь, Вы не откажете передать по экземпляру, согласно надписям, в Эрмитаж, С.Н.Тройницкому, В.А.Щавинскому и П.П.Потоцкому. Остальным я пошлю по почте, боясь Вас утруждать. Ваш Ф.Эрнст” [288].

Лаштуючись до переїзду, у травні 1926 року Потоцький і Єрецький помилково ввели цю книжку до реєстру бібліотеки двічі – під №№ 979 і 2270 [289]. У першому випадку вона проходить у переліку з чотирьох чи шости видань Київського музею. Правдоподібно, Павло Платонович мав два примірники – один одержав від автора, а другий набув серед інших музейних видань.

Другий Ернстів документ – заява, яку він написав влітку 1924 року:

“До Всеукраїнської Академії наук

Ф.Л.Ернста

Заява.

Гадаючи, що вже наспів час добувати з Росії ті скарби українського мистецтва, що туди ріжними шляхами попали, і що в першу чергу треба перевозити речі, які самими власниками збіралися з метою подарувати їх українським музеям, – маю за честь подати такі відомости:

Під час мого перебування в Ленінграді восени 1922 року я одвідав видатніших тамошніх збірачів української старовини з метою завязування з ними стосунків і з’ясування, оскільки можливо являється перевезення цих збірок до України. Після ознайомлення з збірками Вас.[иля] Олекс.[андровича] Щавинського, С.М.Тройницького (директора Ермітажу), С.П.Яремича (консерватора Ермітажу) т.и. мене запросив до себе власник також великої збірки української старовини Павло Платонович Потоцький.

П.П.Потоцький – українець з походження, родом з Полтавщини, вихованець Полтавського кадетського корпусу, був пізніше генералом. Давно почав збірати українську старовину, особливо книжки, а також видання по військовій історії. Сам являється автором популярної брошури “Петр – Полтава”, присвяченої “родному краю Полтавскому, Петровскому Полтавскому Кадетскому Корпусу”, СПб., 1909 та деяких иньших.

Збірка П.П.Потоцького міститься нині в помешканні, яке він займає разом зі своєю родиною на Єкатерингофському проспекті, № 8, пом. 8. Сама збірка займає помешкання тр[ь]ох чи чотир[ь]ох великих кімнат, уставлених почасти старовинними меблями і завалених колосальною кількістю книжок – не менш 20-ти чи 30-ти тисяч томів, майже виключно “ukrainiс’и” або історії загальної. Серед них я бачив чимало рідчайших річей, а також десятки рукописів, оригінальних старовинних альбомів з краєвидами або типами України, окремих малюнків, гравюр на ту ж таки тему і т.и. Иньші колекціонери переказували мені, що в свій час, коли П.П.Потоцький був заможньою людиною, ніхто в Петербурзі не платив таких цін, як він, і через це в його збірці єсть уніки, за які в мирні часи було заплочено сотні та тисячі карбованців. Збірка ця мала би для України колосальне значіння.

П.П.Потоцький прийняв мене як представника українських художніх інституцій з надзвичайною ласкою і прихильністю і на запитання моє щодо долі цієї збірки, показав свій заповіт, яким він заповідає всю свою збірку Всеукраїнській Академії Наук, а також, оскільки пригадую, і відповідь ВУАН, де висловлюється за це подяка. Матеріали про це повинні бути в архиві ВУАН за 1918-1919 роки [290].

Приймаючи на увагу, що П.П.Потоцький – людина вже стара, і що, в випадку якого-небудь нещастя, мабуть, не пощастить довести про права ВУАН на це майно, дуже прошу ВУАН вжити негайних заходів за-для здійснення намірів власника збірки й перевезення її до Київа.

Докладніші відомости про це, крім самого власника, можна здобути від иньших українських колекціонерів Ленінграду – Степана Петровича Яремича (Ермітаж) і Василя Олександровича Щавинського (Николаевская, 70 Б, пом. 16), який також передає свою збірку до ВУАН.

Ф.Ернст

Київ. 3.VІІ.1924” [291].

Дальші документи з’ясовують, що київські академіки по-старосвітськи легко й досить влучно підібрали для Павла Платоновича місце у своїх структурах. Це передусім – лист Ол.Новицького до Агатангела Кримського, писаний на бланку канцелярії Неодмінного секретаря і завірений печаткою УАН:

“Копія до № 2278.

Вельмишановний Агатангеле Юхимовичу!

На Ваше запитання з приводу кандидата на директора Музею Ханенків маю честь відповісти Вам, що після смерти В.О.Щавинського найкращим кандидатом на цю посаду виявляється Павло Платонович Потоцький. Він і сам зібрав велику власну колекцію по україніці, й завідував військовими музеями у Ленінграді, з чого можна бачити, що з музейною справою він добре знайомий. Крім того, його відома прихильність до української справи, його бажання передати свою збірку до нашої Академії, а також ск[ру]тні його матеріяльні обставини зараз, коли скороч[ена] його посада у Ленінграді, – все це ще більше переконує негайно ж виставити його кандідатуру, через що не тільки музей матиме відповідного директора, але разом з тим буде вирятувано зі скрутних обставин гарного українського діяча, а Україна одержить надзвичайно цінну колекцію. І це не моя тільки така думка, але її поділяють і инші члени Археологічного Комітету, з котрими я радився.

З щирим поваженням Ол.Новицький” [292].

Примітки

283. Згідно з посвідченням, використовуючи відрядження Ернста до Петрограда для участі у посмертній виставці творів Г.Нарбута, йому 8 липня 1922 було доручено "придбання інших речей мистецтва, книг та видань для Бібліотеки та Музею Академії" (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 67).

284. ІМФЕ. Ф. 1. Од.зб. 136. Арк. 1.

285. Ернст Федір. Контракти та Контрактовий будинок у Київі, 1798-1923: Культурно-історичний етюд. К.: ВУАН, 1923 (на обкл.: 1924). 96, IV с., [16] с. іл.

Перша відома мені рецензія на цю книжку з'явилась у лютому 1924 році: Шамрай Сергій Вікторович (30 серпня 1900 – 4 січня 1939) // Більшовик. 1924. 27 лютого. № 48 (946). С. 4. Обидва видання книжки позначено 1923 роком, обкладинка – 1924. Вийшла вона, отже, десь наприпочатку 1924, що датує сам лист. Пор.: Киевская Контрактовая Ярмарка 1923 года (15 февраля – 15 марта): Проспект-справочник. К., 1923. 128, LVI с.; Арустамян Жанна Гайківна (нар. 20 травня 1948). Киевские контрактовые ярмарки ХIХ века: Как все начиналось // Вісник ювелірів України. 2003. № 2. С. 30-35.

286. Архів Державного Ермітажу (СПб.). Ф. 5 Яремича. № 457. Арк. 4 зв.

287. У протоколі засідання Комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини від 26 грудня 1922 зазначено: Слухали «Заявление Ф.Л.Эрнста о разрешении ему издать книгу о контрактах и контрактовом доме в Киеве. – Постановлено ходатайство удовлетворить и выдать соответствующее мотивированное письменное заключение» (КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 6). Свій “культурно-історичний етюд” вчений прочитав на 605 засіданні Історичного товариства Нестора-літописця 11 лютого 1923 в IV аудиторії ВІНО (ІМФЕ. Ф. 13-3. № 115. Арк. 2; Базилевич Василий Митрофанович (1892-1942). Историческое общество Нестора-летописца в 1923 году // Борьба классов. Лгр., 1924. № 1-2. С. 381).

288. Архів Державного Ермітажу (СПб.). Ф. 5 Яремича. № 457. Арк. 4 зв.

289. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6/V. № 7766. Арк. 84 зв., 109 зв.

290. Хронологічна вказівка, можливо, помилкова. Принаймні тепер у паперах УАН таких документів, здається, немає. Можливо, йдеться про ВУАК.

291. ІМФЕ. Ф. 13-2. Од. зб. 17. Арк. 1-2.

292. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6/V. № 7766. Арк. 12 – зв.