Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Шевченка
Сергій Білокінь
Більш як на десять років Федір Ернст зв’язав своє життя з Національним українським музеєм – на той час Всеукраїнським Історичним. Поділений на кілька частин, цей музей ліг в основу кількох – Національного музею історії України, Національного художнього музею України, Державного музею українського народного декоративного мистецтва, Музею історії міста Києва. На початку 1919 року, з переїздом совєцького уряду з Харкова до Києва комісаріат по головному управлінню мистецтв було скасовано, – натомість виник Всеукраїнський Комітет охорони пам’яток старовини й мистецтва (Вукопис), якому на місцях підлягали Губкописи [501]. У цій установі Ф.Ернст працював як вчений інструктор архітектурної секції.
“Робота наша полягала в тому, – писав згодом учений, – що ми обходили будинки й приватні помешкання, де були колекції з пам’яток старовини, брали їх, на підставі відповідного декрету Раднаркому РСФСР, на облік і, в разі небезпеки або одвертого грабіжництва, перевозили до найближчого музею – найбільше до 1 Держ.[авного] Музею (нині Всеукр.[аїнський] Історичний). В цей час мною особисто було взято на облік або врятовано від знищення дуже багато пам’яток культури, які великою мірою збагатили наші музеї” [502].
За іншою розповіддю, так формувався величезний Музейний фонд, що утворився під час націоналізації пам’яток мистецтва головно при Всеукраїнському Історичному Музеї ім. Шевченка. Утворилась комісія, що протягом кількох років відбирала речі з Музейного фонду для Київської Картинної галереї (тепер Музей російського мистецтва) [503]. Це було оформлено як членство в комісії з організації Київської Картинної галереї (1922–23 чи 22 травня – 12 листопада 1922) [504]. Ф.Ернст свідчив, що проведена в Україні під час голоду 1922 року конфіскація церковних цінностей, зусиллями напруженої праці трьох музейників збагатила наші музеї (Всеукраїнський Історичний ім.Шевченка та Лаврський, який відтоді лише почав організовуватись) „колекцією з не менш як 5.000 старих виробів з цінних металів” [505].
У грудні 1923 року Ернста було обрано на завідувача Художнім відділом Всеукраїнського Історичного музею ім.Шевченка [506] . До нього цієї посади не існувало. За 10 років (до жовтня 1933 р.) Федір Ернст збільшив свій відділ приблизно в 15–20 разів, зайнявши увесь горішній поверх музею систематично й науково підібраною збіркою українського малярства, графіки й скульптури [507]. Він згадував, що «здобув силу першорядних мистецьких творів з музеїв, палаців та фондів Ленінграду й Москви», влаштував кілька виставок.
Якщо не рахувати незакінченої й невиданої роботи Єлизавети Левицької, єдиною працею, спеціально присвяченою українському портретному живопису до видання монументальної монографії Платона Білецького лишався каталог київської виставки українського портрету (1925) [508], що його склали Д.Щербаківський та Ф.Ернст [509]. Сучасник констатував: “Настоящее издание, сделанное с большим вкусом и превосходное по внешности и своему декоративному убранству, служит объяснительным каталогом этой выставки” [510]. Видання мало й загальне довідкове значення, тим більше, що книзі Платона Білецького бракує чомусь покажчиків, і нею важко користуватись. Процитований сучасник-одесит зауважив лишень, що найменш цікавий на виставці 1925 року був відділ, присвячений революційному портретові, так ніби такий портрет взагалі існував (очевидно, йому йшлося про портрети Леніна, Троцького, Зінов’єва тощо).
У штаті відділу працювало лише двоє осіб – завідувач і лаборантка (Аделаїда Артюхова [511]). Ф.Ернст писав, що на нього припадала й уся технічна робота – «самому доводиться часто тягати картини, працювати з молотком, сокирою й ганчіркою» [512].
Багато сил віддав вчений виставці творів Георгія Нарбута (1926), Тараса Шевченка на тлі його доби (1927). Про його роботу над Нарбутом і Шевченком ітиметься на відповідному місці. В цьому огляді згадаю ще тільки виставки українського малярства ХVІІ–ХХ ст. (1929) [513], «Україна ХVШ ст.», «Україна першої половини XIX ст.», «Україна доби імперіалізму». На підставі музейного матеріалу він підготував кілька каталогів і низку розвідок, писав зокрема про нові надходження до фондів. А вони були поважні. Так, улітку 1928 року музей одержав з Росії 70 творів малярства й скульптури [514].
Для музейників пізніших було б важливо, що окрему увагу Всеукраїнський історичний музей приділяв мистецтву сучасному. Так, 1930 року було влаштовано першу персональну виставку ґравюр Олексія Кравченка [515]. У передмові до присвяченої йому пізнішої монографії М.Ю.Панов відзначив, що „Олексій Ілліч Кравченко належить до числа митців, завдяки яким радянський дереворит займає перше місце у світі” [516]. Саме тоді, 1929 чи 1930 року Українське бібліологічне товариство запланувало видати накладом ДВУ монографію Ф.Ернста про Кравченка [517]. У зв’язку зі справою СВУ видання це здійснене не було. Слідом їхніх взаємин лишився лист Ол.Кравченка (без дати):
“Глубокоуважаемый Федор Людвигович, простите, что отвечаю с большим запозданием. Я причисляю себя к украинским граверам, т.к. мои предки родом из Конотопского уезда, бежавшие от крепостного права на свободные земли в степь, за Волгу (г. Покровск, ранее село Покровское Самарск. губ.). Все мои родные говорят на украинском языке, конечно, испорченном долгим окружением русского языка. Если Вам нужны образцы каких-либо моих работ для репродуцирования, я их Вам с удовольствием вышлю. С искренним приветом А.Кравченко” [518].
У музеї протягом 1929–32 років Ф.Ернст керував також семінаром з історії й соціології українського мистецтва [519] для підвищення кваліфікації наукових працівників усіх київських художніх музеїв. Року 1931 Ернста було призначено в музеї на завідувача Кабінетом мистецтв.
Разом зі старшим товаришем Данилом Щербаківським Ф.Ернст написав також статтю, де розглянуто загальні питання організації художніх наук [520].
Влада примушувала музейників своїми руками деформувати загальний образ старого мистецтва. Про це свідчить запис в Ернстовому щоденнику від 7 березня 1927 року:
“Показував представникові паркому (sic) матеріял музею, який він міг би використати для антирелігійної пропаганди (в археол.[огічному] відділі, коли йому показали модель похорону з трупоспаленням, він страшенно зрадів – “Это инквизиция!”)” (Арк. 35).
Характерно, що ця ідеологічна “знахідка” увійшла в тодішній побут. Після перетворення заповідника на Український (sic) Центральний антирелігійний музей редактори довідника написали в довіднику (1940):
“З архівних документів відомо, що в печерних тюрмах, закуті залізними ланцюгами, сиділи селянин Кравченко, Шишкин (sic), Шаргородський, Гейскау. Це свідчить про те, що поруч з духовним поневоленням в лаврі широко застосовувались наймерзотніші заходи фізичного насильства і знущання. Сотні лаврських кістяків, знайдених під час розкопок, є жертви манастирської інквізиції” [521].
У музейних експозиціях картини, що були не співзвучні добі сталінських п'ятирічок, доводилось виносити з виставочних залів. 10 серпня 1932 року Ернст записав: “Ввечері засідання бригади по реекспозиції. Вирішено закінчити оформлення перевішаних двох заль і зняти релігійні твори Ге” (Арк. 103 зв.). І на другий день: “Обійшли бригадою залі і намітили, що ще зробити – зняти реліг.[ійні] твори Ге й “Христа” Рєпіна, закінчити перевіску залі” (Арк. 103 зв. – 104). 11 вересня 1933 року: “В Музеї працював над відбиранням матеріялу до показу куркульства у відділі імперіялізму (у фонді малярства)” (Арк. 124).
Ернстів щоденник містить відомості про боротьбу за безпосереднє рятування самих творів малярства. Вчений високо цінив твори Бойчукової робітні (майстерні) [522]. У 1923-24 роках група митців, учнів Михайла Бойчука виконала для кооперативного інституту серію портретів – Оуена, Кропоткіна, Райфейзена, Маркса, Енгельса, Затонського, Троцького, Луначарського та інших “у відповідних рамах”. У каталозі виставки портрету Ернст залучив їх до найцікавіших речей, створених після організації Української державної Академії мистецтв: “Цікава серія портретів, виконаних майстернею М.Л.Бойчука для кооперативного технікуму […]” [523]. Під час нагінок на бойчукістів Інститут вирішив позбутися цих творів. Коли над ними нависла загроза, Ернст про них згадав. 5 січня 1932 року він записав: “Був в кооперат.[ивному] інституті в справі придбання серії портретів Бойчука [524]” (Арк. 91 зв.). 6 січня: “Був у кооперат.[ивному] інстит.[уті]. Дістав згоду на передачу портретів Бойчука” (Арк. 91 зв.). 7 січня: “Перевезено 21 портрет роб.[оти] майстерні Бойчука з кооп.[еративного] інст.[итуту]” (Арк. 92). 1 травня з'явився запис: “В залі нового малярства додатково експоновані два бойчукістських портрети, і на сходах – три таких же портрети” (Арк. 97 зв.).
Чорна хмара винищення вже зависла над нацією і ним особисто, а музейник Федір Ернст, що не так давно вийшов із німецького підданства, розшукував сліди вивезених з немирівського маєтку речей. Можливо, саме про них 15 березня 1930 року оповів С.Глеваський-Ґольдфарб:
“Дело было так. В Киев была привезена редкая по красоте кровать красного дерева, до революции принадлежавшая б.кн. Щербатовой в г.Немирове. Ввиду того, что единственная присланная в то время из Харькова большая информация гласила о том, что и кровати старинные с прекрасной отделкой эпохи ампир имеют ценность на заграничном рынке, кровать эта была нами закуплена за сумму 275 руб. Приезжавшая спустя три месяца комиссия приемочная из Ленинграда в лице т.Ильина и т.Глазунова не могла точно сказать, является ли эта кровать экспортной или нет, а пообещала сообщить нам свое решение по этому вопросу из Ленинграда. Долго мы не получали ответа и только после настойчивых напоминаний получили ответ, что кровать вообще не экспортна. По указанию т.Белоцерковского Е.Г. я зашел в консульство и предложил консулу Зоммеру осмотреть эту кровать, стоявшую у нас на складе, и через день он приехал и купил у нас эту кровать за 400 руб. Таким образом, мы избегли возможных убытков и даже имели прибыль на этой неэкспортной вещи. Это было, если я не ошибаюсь, в конце 1928 года” [525].
29 січня 1928 року в Ернстовому щоденнику з'явився запис: “Знайдено на Десятинному переулкові, 3, пом.[ешкання] 2 у гр. Фіксмана два ліжка й инші речі. За одно ліжко, куплене за 30 крб., хоче 350, за друге ще не надумав ціни” (Арк. 57). Григорій Давидович Фіксман був київський антиквар [526]. С.Глеваський-Ґольдфарб 18 березня 1930 року розповів про нього:
“Также немного вещей я приобрел у гр.Фиксмана Д.Г., служившего в Киеве года три назад в антикварном магазине Главнауки оценщиком. Этот гражданин вскоре после поступления моего на службу в контору Антиквариат явился ко мне и сказал, что получил сведения о том, что в местечках и городках Подольской губ[ернии] имеется много у него адресов, где якобы сохранилась разная золоченая мебель и др. предметы, очень нас интересующие, и просил меня дать ему аванс для покупки этих вещей. Я взял в кассе 250 руб. под свою личную ответственность, но взял с него росписку в том, что он обязуется вернуть эти деньги вещами, годными для экспорта, в противном случае вернуть деньги через 10 дней, причем выданная сумма гарантируется находящейся у него старинной кроватью. Гр.Фиксман приехал через 8 дней, вещей не привез и возвратил мне 175 р.[уб]., а семьдесят пять рублей не отдал мне, которые я внес в кассу из своих собственных сумм” [527].
8 квітня 1928 року Ернст записав про набуток пам'ятки зі спадщини Тарновських: “Придбано у Тарновського бісерне сидіння з канапи у Качанівці за 400 крб.” (Арк. 66). Ернст намагався придбати також ориґінали Шевченка. 1-4 січня 1932 року датується запис: “Був у Степанової (Горовиця 3/3) в справі придбання портрету Кржесевич [528] пензля Шевченка” (Арк. 91 зв.). І другий запис з цього приводу, 26 лютого: “Була Степанова в справі придбання портрету Шевченка” (Арк. 94). Ще один запис віж 1-4 січня 1932 року: “Був у Пеньковської (Театральна, 1, пом. 102) в справі придбання портрету кобзаря Вересая пензля Отрішка” (Арк. 91). Нотатка від 4 травня 1926 року: “Запис № 1428 (“Качанівка” Кунавина)”(Арк. 11).
Працюючи в музеї, Федір Ернст провів незчисленну кількість екскурсій, прочитав силу-силенну лекцій. Ясна річ, їхній облік ніколи не провадився. Фіксувались тільки значущіші події. Наприклад, великого розголосу набула студія вченого про т.зв. “Мазепин будинок” у Чернігові, надрукована в другому збірнику порайонних досліджень України [529]. Вона була прочитана як доповідь спершу на засіданні Комісії порайонного дослідження історії України [530], вдруге – 17 лютого 1928 року саме в приміщенні Всеукраїнського Історичного музею [531]. Як відзначав Микола Голубець, “супроти таких даних стилевої аналізи треба, хоча й з жалем, кинути лєґенду про “мазепинськість” чернігівського арсеналу й погодитися з тим, що є це на тлі української архітектури очевидний інтруз, що будував його московський будівничий на замовлення й для потреб московської влади […]” [532]. Разом з тим львівський мистецтвознавець констатував, що “найновіша студія про нього Ф.Ернста, при всій своїй ціннности, не дає остаточної відповіді на питання, хто, коли і для чого збудував цей будинок та чому його звязали з іменем Мазепи?” [533].
15 грудня 1932 року Ернст записав: «Був у Музеї зав. сектором науки НКО й [С.А. [534]] Мінкевич, висловив побажання про перетворення музею на музей укр.[аїнського] мистецтва (огляд з 9 до 12 год.)» (Арк. 105 зв.). 27 грудня з’явилась нова нотатка: “Був у Врони і Калениченка в справі організації музею україн.[ського] мистецтва” (Арк. 106).
Зараз важко коментувати дальші записи, у яких мова йде про довідки, замовлені в Всеукраїнського історичного музею від харківського ЦК. Втім, немає сумніву, що нічого доброго ці довідки для українського мистецтва не передбачали. 26 липня 1933 року: “Після повернення довідався про термінову телеграму з ЦК КП(б)У з запитанням про кількість творів укр.[аїнського] малярства в нашім Музеї. З 10 до 10 ½ вечора був у Музеї й радився з [Ф.] Демидчуком [535] й Онищенком [Онищуком?] в цій справі” (Арк. 122) [536]. І запис наступного дня: “З 10 год. ранку до 5-ої складав відомости для ЦК КП(б)У (на запитання) про кількість експонатів з україн.[ського] мистецтва найвидатніших авторів і кількість творів кожного з них” (Арк. 122 – зв.) [537].
Примітки
501. Ернст Федор. Українське мистецтво XVII–XVIII віків.
502. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 12. Омельченко Ю.А. Охорона пам’яток і музейне будівництво на Україні в перші роки Радянської влади // УІЖ. 1972. Січень. № 1 (130). С. 105.
503. Київ: Провідник / За ред. Ф. Ернста. К., 1930. С. 237.
504. Дахнович Андрій. Київська картинна галерея // Український музей. Зб. 1. 1927. С. 217.
505. Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський. С. 132.
506. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 19 зв.
507. Там само. Арк. 12 зв., 19 зв., 24 зв.
508. Ернст Федір. Виставка українського портрету ХVІІ–ХХ століть: Всеукраїнський Історичний музей ім. Шевченка в Києві // Життя й революція. 1925. Жовтень. Ч.10. С. 54-60: іл.; Листопад. Ч.11. С. 55-60, іл.; Його ж. Художественные сокровища Украины. Выставка украинского исторического портрета в Киеве // Пламя. X., 1926, № 8 (52). С. 8-9.
509. Ернст Федір. Український портрет від кінця XVIII століття до наших днів // Щербаківський Данило та Ернст Федір. Український портрет: Виставка укр. портрету XVII–XX ст. К., 1925. С. 24-42.
510. П., Б. // Известия Одесского губкома КПбУ, губисполкома и губпрофсовета. 1925. 23 августа. № 1715. С. 3.
511. Іванова-Артюхова Аделаїда Володимирівна (1903 – ?) – мистецтвознавець, музейний працівник.
Дочка вчителя. Із дворян. Закінчила КІНО 1924. Працювала у Всеукраїнському Історичному музеї ім. Шевченка, помічниця Ернста. Промоційна робота «Соціальні коріння паралелей і розходжень між українською літературою і малярством доби промислового капіталізму» (КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 11). Вивчала українську графіку ХІХ-ХХ ст. – твори Трутовського, про якого видала монографію, та Ол.Кравченка. Друкувалась у журналі «Бібліологічні вісті». Виконала екслібрис Ол.Оглоблина. Чоловік – Сергій Григорович Титаренко (19 жовтня 1889, Ічня – 30 січня 1976, Боффало, США). Після конфіскації його друкарні на розі Хрещатика й Фундуклеївської головний редактор видавництва «Книгоспілка». 1919 подружжя мешкало на вул. Боричів Тік, 33, пом. 4. У них бували письменники-неокласики та мистецтвознавці (Ф.Ернст та ін.). У «Неокласичному марші» є таке місце:
Багато є у нас імен.
В нас Голоскевич, Титаренко,
Сковорода і де-Бальмен.
С.Титаренко був ув'язнений 1929 у зв'язку зі справою СВУ, засланий до Воронежа. Під час війни виїхав на еміґрацію (Зозуля Ол. На вигнанні // Нові дні. Торонто, 1982. Червень. С. 6-8). Остання адреса подружжя – вул. Франка Івана, 26, пом. 10. Артюхова була ув'язнена 3 листопада 1935. Свідок Ол.Гайденко 13 листопада 1935 розповідав:
«Я говорил о том, что украинцы должны знать своих людей и поддерживать один другого. Артюхова в знак согласия со мной вынула какой-то кусочек материала и показала мне, как она передавала передачи арестованным украинцам и как они переписывались. На этом лоскутке материи была написана благодарность за безпокойство» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 64684 ФП / кор. 1818. Том 1. Арк. 48 зв.).
У постанові помічника прокурора у слідчих справах УССР Диковського від 3 лютого 1936 зазначено, що справу Артюхової не можна передати до суду з оперативних міркувань – «свид.[етель] Гайденко в прошлом секретный сотрудник» (Там само. Арк. 70). Разом з тим на допиті 11 січня 1936 Артюхова оповіла про виявлений у неї лист, що написала його до вигаданої особи: «Этим письмом я хотела скрыть от [Полины Тимофеевны] Николаенко свою службу и показать ей на свою близость к украинским националистическим кругам» (Там само. Арк. 36). Рішенням Окремої наради при НКВД СРСР від 9 березня 1936 ув'язнена в ИТЛ на 3 роки. Відправлена до Маріїнська. Дальша її доля невідома. У 1960-70-х роках ніхто з моїх численних знайомих українознавців 1920-х років не згадував її ні серед живих, ані мертвих. Тим-то мене вразила звістка, ніби вона померла 1993 (Історія Національної Академії наук України, 1924-1928: Док. і мат. К., 1998. С. 615). Думаю, що це помилка.
512. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 13.
513. Українське малярство ХVII–ХХ сторіч. Провідник по виставці. К., 1929. С. 13-15; Ернст Федір. Виставка українського малярства ХVІІ–ХХ століття у Всеукраїнськім Історичнім музеї їм. Т.Шевченка // Прол. правда. 1928. 21 листопада. № 270 (2182). С. 5; Його ж. Лист до редакції // Прол. правда. 1928. 3 жовтня. № 230 (2142). С. 6.
514. Ернст Федір. Нові скарби українського малярства у Всеукраїнськім Історичнім музеї ім. Шевченка // Прол. правда. 1928. 8 вересня. № 209 (2121). С. 3; Його ж. Останні придбання Всеукраїнського історичного музею ім.Шевченка [Рубр.: Культура й мистецтво] // Прол. правда. 1928. 18 січня. № 15 (1927). С. 5.
515. Цій виставці присвячено його невелику замітку: Ернст Ф. До виставки гравюр О.І.Кравченка // Прол. правда. 1930. 15 червня. № 136 (2651). С. 5. Пор.: Михайлів Юхим Спиридонович. Виставка робіт О.Кравченка // Бібліологічні вісті. 1930. № 3 (24). С. 141-144.
516. Панов М.Ю. А.И.Кравченко. М.: Книга, 1969. С. 5.
517. Монографії про українських графіків // Літ. газета. 1929. 1 серпня. № 15 (57). С. 8.
518. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 50. Арк. 91.
519. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2? Арк. 15 зв. – 16.
520. Щербаківський Д., Ернст Ф. Ще про організацію «художніх наук» // Вісти ВУЦВК. Культура і побут. 1926. 23 травня. № 21. С. 2-3.
521. Український Центральний антирелігійний музей (колишня Києво-Печерська лавра): Короткий довідник / Ред. Шенгер А.М., Грекун І.М. К., 1940. С. 20-21.
522. Пор.: Білокінь С. З-під неправди повертається до нас видатний український художник Михайло Бойчук // Україна. 1988. 28 лютого. № 9 (1621). С. 11-12: 2 іл., 2 вкл.; Його ж. Останні тижні Михайла Бойчука // Розбудова держави. 1992. Грудень. Ч. 7. С. 52-62
523. Ернст Федір. Український портрет від кінця ХVІІІ століття до наших днів // Щербаківський Данило та Ернст Федір. Український портрет: Виставка українського портрету ХVІІ-ХХ ст. К., 1925. С. 42.
524. Дячина Ю. Литература и действительность // Пролетарская правда. 1925. 26 марта. № 68. С. 1.
525. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 27-28.
526. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43786 ФП / кор. 632. Арк. 14.
527. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 85-86.
528. Кржисевич (Кржесевич, Гжесевич, Гресевич; дівоче прізвище Задорожня) Марія Степанівна (1824 – 1905) – племінниця Г.С.Тарновського. З 1838 була знайома з композитором М.Глінкою, який протягом 1842-56 з нею листувався, подарував їй низку творів з авторськими написами. Знайома Т.Шевченка (згадується у “Журналі”, 6 травня 1858), який виконав її портрет (тонований папір, італійський та білий олівець, 1858). Мала один з примірників офорта 1858 “Притча про робітників на винограднику” (Шевченко Т. ПЗТ в 10 томах. Том 10. К., 1963. С. 17-18. № 26; С. 21-22. № 32).
529. Ернст Федір. «Мазепин будинок» у Чернигові. С. 361.
530. Наукові засідання. Історична секція УАН. [Добірка: Культурно-мистецька хроніка.] // Прол. правда. 1927. 11 грудня. № 283 (1896). С. 5; Діяльність Історичної секції Всеукраїнської Академії Наук та зв'язаних з нею історичних установ Академії в році 1927. У Києві, 1928. С. 26. Відбитка з ХХ кн. “Записок Історично-Філологічного відділу Всеукраїнської Академії Наук”.
531. Доповідь проф. Ернста. [Добірка “Культурно-мистецька хроніка” в рубр.: Культура й мистецтво.] // Прол. правда. 1928. 16 лютого. № 40 (1952). С. 4.
532. Голубець Микола. Стиль Мазепи. 4) // Діло. Львів, 1932. 12 травня. Ч.102 (13050). С. 2.
533. Голубець М. Стиль Мазепи. 3) // Діло. 1932. 11 травня. Ч. 101 (13049). С. 2.
534. Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 361.
535. Демидчук Федір – співробітник (з 1930), згодом заступник директора Всеукраїнського історичного музею (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 27). 20 травня 1933 Ф.Ернст занотував: „Ввечері з 6 1/2 до 10 розпочато працю в золотарському фонді з Демидчуком і Онищуком” (Арк. 115). Коли в листопаді 1933 внаслідок трусу "среди прочего имущества, не имеющего музейной ценности, [старший уповноважений КОУ ГПУ Спіноза] обнаружил 12 единиц вполне годного нарезного оружия", Демидчук у поясненнях записав: "Для работы научн.[ых] сотрудников музея оружие не нужно" (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 26867 ФП / кор. 138. Арк. 5 – зв.). Навесні 1934 року дав прикрі свідчення проти Євгенії Рудинської.
536. Уже за моїх часів (1979-81) завідуючий рукописним відділом ЦНБ АН УРСР М.Візир оповідав, що від нього та сама установа зажадала підрахувати обсяг фондів в аркушах (sic), і кілька тижнів співробітники гортали усі справи підряд, підраховуючи ту нікому не потрібну кількість аркушів. Прикинути приблизні обсяги й дати цифри сумарні ніхто, звісно, не наважився.
537. Етюд про співробітництво Ф.Ернста з Ґосторґом див.: Білокінь С. Щоденник Федора Ернста про діяльність Ґосторґу та пограбування українських музеїв // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 8-9. Част. 2. К., 2002. С. 35-53 (= Збірка наукових праць на пошану […] Ярослава Івановича Дзири).