Чистки
Сергій Білокінь
Можна уявити, як гірко було Федорові Людвіґовичу, коли у храм мистецтва вривались совєцькі варвари. А прийшли ж часи, коли Всеукраїнський історичний музей буквально колотило в пароксизмах погромів. 6 квітня 1933 року Ернст записав таке: “До 7-ої год. засідання, відкриті партзбори, присвячені виключенню з партії Граніта [555], критиці і самокритиці роботи Музею” (Арк. 112 зв.). Далі атмосфера густішала, 18 квітня з’явився запис: „З 8 до 1 3/4 ночі заг.[альні] збори колективу ВІМ з ухвалою працювати ударно до 1 травня” (Арк. 113 зв.). Навіщо було влаштовувати в музеї такі нічні спектаклі, коли не для нагнітання істерії? У каламутній воді хтось ловив рибку.
У ці моменти коло довкруги культурних діячів вужчало. 22 квітня 1933 року вчений занотував: “Увечері в музеї спостерігав, як без мене почали викидати мій стіл із фонду до залі Поділля, причому всі ящики були випотрошені. Розмова з директором з приводу цього” (Арк. 113 зв.).
Терор вдарив і по інших музейниках. Під 17 червня 1933 року Ернст занотував:
«В Музеї комісія по огляду Відділу февдалізму – кінцеве засідання. Запропоновано ряд висновків про хиби і зроблено пропозицію про кінцевий висновок – звільнення Клименка і догана [археологові Сильвестрові] Магурі [556]. Проти останніх двох пунктів заперечував, оскільки вони, на мою думку, не входять до компетенції комісії» (Арк. 118).
Наступний щоденниковий запис, зроблено за кілька місяців, 16 липня: “Від 6 до 12 1/4 сесія музею, моя самокритична доповідь і її обговорення” (Арк. 121). Можна хіба уявити атмосферу цієї “сесії”, що закінчилась у чверть на першу ночі. Машинопис макабричної Ернстової доповіді я пригадую в посіданні Марії Іванівни Вязьмітіної [557], – первісно вона належала акад. О.Новицькому. Правдоподібно, її передав Новицькому для збереження сам Ернст: він не мав дітей.
Дружина Ф.Л. відтворила позицію окремих людей, хто вирішив від вченого про всяк випадок дистанціюватися:
“Но наряду со многими благомыслящими людьми были и такие, которые рады были забросать имя мужа моего камнями и грязью. Навсегда запомнился мне возмущенный рассказ сотрудницы музея Артюховой о выступлении Пилипенко – художника и музейного работника, до того неизменно выражавшего моему мужу свое глубочайшее уважение. В своем старании опорочить его теперь Пилипенко бил себя в грудь, утверждая, что давно подозревал в нем врага, наблюдая, как «Ернст завжди [558] протаскує Нарбута»”.
Интересно, придерживается ли Пилипенко, если жив до сих пор, – такого же мнения о Г.И.Нарбуте и Ф.Л.Эрнсте [559]. Кстати сказать, незадолго до того Пилипенко сам находился под следствием, и мой муж, полный сочувствия к его жене, отдал ей свою зарплату «до возвращения мужа», когда увидел, с какой бессердечностью была встречена ее просьба выдать ей то, что полагалось получить ее мужу. По странному совпадению, из всех ex-libris’ов, которые авторы-художники посвящали Ф.Л.Эрнсту [560], у меня сохранился только один, а именно тот, который был преподнесен ему Пилипенкой в знак особого уважения со стороны последнего».
На початку тридцятих років українські мистецтвознавці й музейники підпали під вогонь шаленої критики. Це деформувало їхню тематику, манеру й навіть погляди. Зрозуміло: люди намагались вижити. Тоді це теж звалось перебудовою. 8 вересня 1933 року відбулося зразу два засідання. Вечірнє пройшло в музеї, де Лука Калениченко [561] зробив доповідь про наслідки чистки у Всеукраїнському музейному містечку. Потім, з 10 до 12 ночі, ніби для цього не було іншого часу, – а це тільки додавало настрою екстраординарності, надзвичайності й нервозності, – засідало Оргбюро Спілки художників. Доповідь зробили малописьменний С.Томах [562] і, навпаки, аж надто письменний Євген Холостенко [563]:
“Ввечері засідання у В[сеукраїнському] І[сторичному] М[узеї] – наслідки чистки В[сеукраїнського] М[узейного] Г[ородка] (доповідь Калениченка); з 10 до 12 год.[ини] засід.[ання] оргбюра Спілки художників, доповіді [Сергія] Томаха і [Євгена] Холостенка (Фашизм в укр.[аїнському] мистецтвознавстві)” (Арк. 123).
Щоб інформацію виділити виразніше, підкреслю: Найгаласливішим погромником цієї галузі українознавства був, на жаль, Євген Вячеславович Холостенко (1904-1945). 8 вересня 1933 року перед зтероризованими співробітниками Всеукраїнського Історичного музею ім. Т.Шевченка він прочитав доповідь “Фашизм в українському мистецтвознавстві” [564].
Євген Холостенко розробляв цю тему не вперше. Саме з публікацій такого типу складається здебільшого його наукова спадщина:
- Попівщина під забралом мистецької критики // Літ. газета. 1929. №№ 16-17;
- Музейные искусствоведы на Украине // Печать и революция. 1930. № 4;
- Об идеалистах из Украинской Академии и художественной критики // На литературном посту. 1930. № 15;
- Последние орхидеи из оранжереи идеализма // Книга и революция. 1930. № 23-24;
- Против возродителей и реставраторов // Молодая гвардия. 1930. № 5;
- Классовая борьба на фронте украинского искусства // Литература и искусство. 1931. № 5-6;
- Проти націонал-демократичної й троцькістської контрабанди на ділянці образотворчого мистецтва // Літ. газета. 1932. № 4-5;
- Викоренити петлюрівщину на фронті мистецтва // Пролетарська правда. 1933. 20 серпня;
- Викрити й розбити петлюрівщину на фронті критики й мистецтвознавства // Літ. газета. 1933. № 16;
- Кулацко-петлюровская вылазка на фронте искусствознания и археологии // Книга и пролетарская революция. 1933. № 4-5;
- Петлюровщина под вывеской советского издательства // Там само. 1933. № 7;
- Проти петлюрівської контрабанди на фронті мистецтвознавства // Прол. правда. 1933. 8 травня. № 93 (8405). Підп.: З.Толкачов, Є.Холостенко, С.Томах, В.Овчинніков
Виступаючи на першому пленумі Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УСРР восени 1933 року, Холостенко плямував Ернста, якого вважав за свого особистого ворога. Він пригадав свою стару образу:
„У музеї імени Шевченка, де також була аспірантура, орудували Ернст і компанія. Коли я прийшов до [академіка] О.Новицького [565], Новицький перечитував мою статтю в „На литературном посту” „Про ідеалістів з української академії і мистецької критики”, де мовилася мова й про його так звані „праці”, про махровий націоналізм і антинауковий мотлох. Певна річ, мої спроби далі вчитися скінчилися через це надзвичайно сумно. Зроблений мені „іспит” у кафедрі мистецтвознавства ВУАН під головуванням Новицького (в якому взяли участь Ернст, Гіляров, Козловська, Заклинський і ін.), звичайно, обернувся на своєрідну демонстрацію й на цілком виключне глузування. Справа скінчилася для мене, зрозуміло, надзвичайно сумно, і мені було заявлено тоді в цій кафедрі, що „з вашим марксизмом робити тут нічого” [566].
Холостенкова стаття „Об идеалистах из Украинской Академии и художественной критики” з’явилась у світ 1930 року. На першому пленумі Оргбюра він не посоромився виступити після Ернстового арешту.
Ф.Ернст демонстрував готовність колаборувати. Він відзначав: „Зразками нової методології є праці, що незабаром мають вийти з друку („Давній Київ” [567], „Українське мистецтво”, „Передмова” до монографії про Трутовського)” [568]. Але писати в річищі вимог соціологізованого мистецтвознавства, як м’яко називали пізніше конформізм часів тоталітаризму, в Ернста чомусь не виходило. Із перелічених робіт з’явилася друком, здається, лише одна [569]. Творчістю Трутовського спеціально займалась його помічниця Аделаїда Артюхова, яка залишила праці: „К.О.Трутовський – ілюстратор” [570], „Трутовський” [571] та ін. Передмову до книжки написав Ернст, але видання з’явилось без неї [572]. Ніколи не знаєш, де знайдеш і де загубиш, – добре, що заявлені праці здебільшого не вийшли.
Стосунки влади з українськими вченими визначились остаточно. З одного боку стояв директор Всеукраїнського історичного музею уже згадуваний партійний функціонер Костюченко. Він публічно похвалився, що класика українського мистецтвознавства Ернста, статті про якого є тепер в усіх українських енциклопедіях, 12 жовтня 1933 року перевів на півставки: “При обговоренні питання про “кадри” і закріплення сталих кадрів за музеєм Костюченко між іншим оголосив, що мене переведено на півставки” (Арк. 127). І 21 жовтня: “Костюченко від розмови в справі півставки ухилився” (Арк. 127 зв.). Ці записи фіксують останні взаємини вченого з адміністрацією. Як пригадуємо, 23-го жовня Ернста заарештували.
Тим часом у верхах розкручувався якийсь план. Ф.Ернст занотував: „[…] з 3-ї до 5-ї був Криворотченко [573], повідомив про плян перенесення Істор.[ичного] музею до Лаври і утворення Музею укр.[аїнського] мист.[ецтва] в ВІМ” (Арк. 116). На початку 1934 року за постановою урядової комісії Всеукраїнський Історичний музей ім. Т.Шевченка було, як тоді акуратно висловлювались, “згорнуто” [574]. Щойно 17 квітня 1937 року музей відкрився знову, коли Ернст був уже далеко від рідного міста. Але це вже був інший музей – не Всеукраїнський Історичний, а українського мистецтва. Він мав відділи: 1) народного мистецтва, 2) живопису, ґравюри та скульптури та 3) художньої промисловості [575]. Історик Сергій Кот ствердив:
“Для кривавих 1930-х років концепція музею була абсолютно унікальною. Унікальною та актуальною по своїй масштабній змістовній суті вона залишається і сьогодні як певний ідеал методологічного підходу до побудови мистецької музейної експозиції. Державний Український музей поставив перед собою завдання комплексно показати історію мистецтва на теренах України як єдиний безперервний процес його багатотисячолітнього розвитку від кам’яного віку до сучасності. Тим самим експозиція музею за своїм загальним задумом концептуально спиралася на досягнення історичної школи М.Грушевського, яка на той час вже офіційно зазнавала переслідувань і була розгромлена під гаслами боротьби за впровадження марксистської методології в історичну науку” [576].
У підвалинах музею лежала багаторічна жертовна праця Миколи Біляшівського, Данила Щербаківського, Федора Ернста та інших великих музейників України.
Примітки
555. Граніт Я.К. – співробітник Історичного музею. Член партії з 1918, кол. чекіст. А.Костюченко написав на нього дві заяви. У листопаді 1932, випивши, Граніт зайшов до Юхима Охтирка, зняв зі стіни листівку з портретом Сталіна й порвав її. Показавши на портрет Леніна, мовив: “Перед этим я преклоняюсь”. Будучи аспірантом, очолював парторганізацію музеїв м.Києва. Восени 1932 під час прийому до аспірантури Історичного музею Н.Кордиш і Галущенка був представником від парткомітету (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк.19, 35-37, 75; Верба І.В. Олександр Оглоблин – архівіст та археограф // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип. 1. Дніпропетровськ, 1997. С. 250).
556. Історика Пилипа Васильовича Клименка (6 листопада 1887 – 8 липня 1955) було заарештовано 20 травня 1938 року (Дивний Іван. Український історик Пилип Клименко: Документальний біографічний нарис // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 1. К., 1996. С. 375. Пор.: Матяш Ірина. Пилип Клименко: Портрет історика-архівіста на тлі доби // Матяш І. Особа в українській архівістиці. С. 57-78). Археолога Сильвестра Сильвестровича Магуру (1897, м.Гусине Холмського пов. – не раніше грудня 1937) – 14 грудня 1937 року. Рішенням трійки при КОУ НКВД УРСР від 29 грудня 1937 розстріляний (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 464 – зв.).
557. М.І.Вязьмітіна проходила аспірантуру в Ол.Новицького. Приятелювала з його дочкою Марією Олексіївною (Пам'яті Марії Іванівни Вязьмітіної // Археологія. 1995. № 1. С. 153). Архів – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 34 – 197 од. зб.). М.І.Вязьмітіна померла 3 квітня 1994 року, не доживши двох років до свого століття. Маю 10 її листів 1973-80.
558. В ориґіналі помилково “завсегда”.
559. Як пригадуємо, у листопаді 1937 року Пилипенка розстріляли у Сандармосі.
560. Найпопулярнішим був екслібрис роботи Леоніда Хижинського (Новые книжные знаки // Труды Ленинградского Общества экслибрисистов. 1925. Вып. V-ый. С. 39-40; Виставка сучасної української ґрафіки: Катальоґ. Львів: АНУМ, 1932. С. 31; Екслібріс: Збірник Асоціяції незалежних українських мистців. Вип. І. Львів: Ізмарагд, 1932. С. 31, 45). У збірці Я.Бердичевського (Берлін) зберігається також Ернстів екслібрис роботи О.Усачова.
Хижинський Леонід Семенович (3 січня 1896, Київ – 27 грудня 1972, Москва) – графік, послідовник Нарбута. Навчався в Укр. держ. Академії мистецтв (1920-22) та петроградському ВХУТЕИН'і (у Д.І.Мітрохіна). 1923 виконав екслібрис для Ф.Ернста (репр.: Федір Ернст: Бібліогр. покажчик / Упор. С.Білокінь. Суми, 1987. Клапан). 1928 року студенти третього курсу КІНО тиражем 100 примірників видали свої записи лекцій Зерова з курсу українського письменства XIX ст. (до поетів «Основи»). До примірника Людмили Василівни Кошової Зеров додав рукописний перелік розділів і приклеїв свій екслібрис роботи Л.Хижинського. Згодом Кошова передала цей примірник С. Ф. Зеровій, а та, ще за кілька років,— Гр. Кочурові. 25 липня 1968 Л. Хижинський (у Москві) сказав мені, що виконав цей екслібрис на замовлення Софії Федорівни: передав дошку й одержав гроші. Сам він мав лише одну відбитку цього твору. 19 січня 1971 М.П.Алексєєв писав мені:
„Осталось в живых мало людей, кто может лично вспомнить эти далекие годы, в которые мы были с ним так тесно связаны. Кажется, еще жив художник-график Л.С.Хижинский, с которым я познакомился благодаря Ф.Л.Эрнсту и у него на квартире. Л.С.Хижинский последние годы жил в Ленинграде, – правда, я его уже давно не видел; но мы не раз вспоминали с ним нашего общего друга”.
Див. про нього: Голлербах Еріх. Графіка Л.Хіжинського // Бібліологічні вісті. 1927. № 1. С. 84-90.
561. Калениченко (Калиниченко) Лука Петрович (20 лютого 1898 – 5 серпня 1968) – художник-реставратор.
З кінця 1926 по червень 1929 працював директором і викладачем Миргородського художньо-керамічного технікуму. 1931 закінчив Київський художній інститут. Газета “Правда” писала про нього:
“Отдел искусства находится в руках буржуазного националиста Калиниченко, который был тесно связан с двумя недавно разоблаченными шпионами Онищуком и Розенбергом. Именно при Калиниченко был расхищен музей в Миргороде, обладавший уникальной коллекцией европейской, азиатской и местной керамики” (Вадимов Д., Лильченко Т. Кто хозяйничает в музеях Украины? // Правда. М., 1937. 25 сентября. № 265 (7231). С. 4).
У недатованій автобіографії, що зберігається в родині, К. розповідав:
“Партийных взысканий не имею, хотя в прошлом были. [В] 1929 году, когда работал директором Миргородского художественного техникума, за излишний академизм и допущенную засоренность состава студентов провертройкой по чистке был вынесен строгий выговор. В 1933 году я был временно командирован обкомом партии для восстановления работы Киевского музейного городка. Работая там, подписал бумагу о несдаче колоколов лаврской колокольни, подлежащих изъятию. Получил за это строгий выговор.
В 1937 году я сделался об'ектом бешенной (sic) травли группы клеветников и провокаторов в Киеве. Первичная партийная организация исключила меня из партии. Решение было отменено, но вынесли партвзыскание – строгий выговор. Невдо[нрзб] группа клеветников была выкрыта (sic) и осуждена Верховным судом УССР, я был реабилитирован полностью. Партвзыскания с меня сняты” (Пор.: Вядро Ш., Близнюк П. Буржуазно-націоналістичне кубло в музеях Києва // Комуніст. 1937. 2 жовтня. № 227 (5502). С. 3).
У 1942-45 вчений секретар, потім заступник директора ІМФЕ. 1993 посмертно нагороджений архітектурною премією ім. І.Моргилевського (диплом № 2). Див.: Врона І. Пам'яті Л.П.Калениченка // Укр. мистецтвознавство. Вип. 3. К., 1969. С. 194-195; Калениченко Ніна. Митець і дослідник народної творчості Лука Калениченко // Народна творчість та етнографія. 1998. № 2-3 (261-262). С. 117-118.
562. Томах Сергій Іванович (21 вересня 1901, м. Велика Багачка, Полтавщина – ?). Член УКП з 1924, потім член ВКП(б). За допомогою Шмайонек, С.В.Якубовського та Золотарьова усунув Врону на посаді ректора Київського художнього інституту (1930), сам став ректором (Архів СБУ. № 38490). В Ернстовому щоденнику С.Томаха стосується ще один запис: «О 12 год. був в Худ.[ожньому] інституті; з 1/2 1 до 1/2 3 – засідання у ректора в справі організації на Україні Укр.[аїнської] Академії Мистецтва (дуже погано складена доповідна записка Томаха)» (ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 118).
Бойчукістка Марія Володимирівна Трубецька згадувала, що хтось із старих викладачів, зайшовши до нього на прийом, вийшов ошелешений. Ректор, відповідаючи йому, ввесь час повторював одне й те саме слово, якого той не розумів, – «Слабó». 1 жовтня 1935, допитаний як свідок у справі Бізюкова, сказав:
"Впоследствии Бизюков поддерживал связь с б. директором художественного института Вроной, активным украинским националистом-фашистом. […] Формализмом Бизюков маскировал украинский национализм" (Архів СБУ. № 30535 ФП. Арк. 88-89).
Автор олійних творів «Молочниця» та «Родинний портрет», які експонувались на ювілейній виставці мистецтва народів СРСР (Москва, 1927). 1935 голова обласної секції наукових працівників мистецтва в Києві. – Тв.: За культурну революцію на селі // Прол. правда. 1928. 5 серпня. № 181 (2093). С. 3; Петлюровщина под вывеской советского издательства // Книга и пролетарская революция. 1933. № 7. С. 8. Подп.: Е.Холостенко, З.Толкачев, С.Томах, В.Овчинников; Проти петлюрівської контрабанди на фронті мистецтвознавства // Прол. правда. 1933. 8 травня. № 93 (8405). Підп.: З.Толкачов, Є.Холостенко, С.Томах, В.Овчинніков. – Дж.: Ханко Віталій. Словник мистців Полтавщини. [Полтава,] 2002. С. 187.
563. Холостенко Євген Вячеславович (травень 1904 – 1945, Югославія) – мистецтвознавець.
З 1930 заступник директора Київ. худ. ін-ту за часів Томаха. Разом з Толкачовим, Томахом та Овчинніковим (секретарем парторганізації КХУ) уфундував організацію „Жовтень” (Архів СБУ. № 38490). Родинний архів зберігається у ЦДАМЛМ (Ф. 1368; див.: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України: Путівник. Вип. 2. К., 2005. С. 528). Його і його брата-архітектора Миколу Вячеславовича (1902-1978), як згадував С.Таранушенко, називали “брати-розбійники”. Покликаючись на праці Євгена Холостенка про бойчукістів, ілюстрації до яких часто лишаються єдиними зображеннями знищених творів, я зауважив якось Стефанові Андрійовичу, що в його діяльності було й щось корисне. Таранушенко заперечливо похитав головою: “Якщо Господь його прибрав, він, мабуть, мав для цього якісь підстави”.
564. ІМФЕ. Ф. 13-1. № 7. Арк. 123.
565. Холостенко мав тоді 26 років.
566. Холостенко Євген. [Виступ в обговоренні доповіді А.Хвилі] // До перебудови образотворчого фронту (1934). С. 81.
567. Див.: ІМФЕ. Ф. 13. Од. зб. 139. Рукопис 1931 року. Рецензія В.Камінського – Од. зб. 270.
568. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 20.
569. [Ернст Ф. Українське мистецтво: Конспект лекції, прочитаної під час місячника; Тбілісі. 10.VІІ.1931] // Димний М. Україна гостем у Грузії: Місячник укр. культури. [X.:] Рух, [1932.] С. 86-116.
570. Артюхова А. К.О.Трутовський – ілюстратор. К., 1929. Відбитка з журналу “Бібліологічні вісті”. 1929. Кн. 2/3. С. 66-83.
571. Артюхова А. Трутовський. [Х.:] Рух, 1931. 23 с., 18 табл. Малоймовірно, але, можливо, передбачалось друге видання. Принаймні, у списку робіт Ернста передмова стоїть у 1932-33.
572. МФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 11 зв.
573. Криворотченко Михайло Григорович (псевд.: Тарас Воля; 6 лютого 1892, м. Зіньків Полт. губ. – ?), один з організаторів, голова виконкому "Юнацької спілки", діяч УСДРП, потм КП(б)У.
Директор Соціального музею в Харкові (1921). Перша Всеукраїнська краєзнавча конференція (травень 1925) обрала його заступником голови Українського комітету краєзнавства. 25 травня 1926 на засіданні Комісії для з'ясування моментів розходження Головполітосвіти й Головнауки виступив з вимогою повернути всю музейну політику на зміцнення радянської влади, «утворення політично грамотних свідомих громадян Радянської республіки» (Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 180). С.Таранушенко згадував його з винятковою відразою. М.К-ка заарештували 10 лютого 1934. 9 квітня судова трійка при колегії ГПУ УСРР дала йому 5 років ИТЛ. Як склалась його доля після цього, невідомо. Дж.: Данилюк Юрій Зіновійович (1958—2005). З любов'ю до рідного краю // Реабілітовані історією. К.; Полтава: Рідний край, 1992. С. 164-167; Бездрабко Валентина Василівна (нар. 25 вересня 1970). Криворотченко М. Г. // Українська журналістика. Вип. 6. Л., 1999. С. 157-159; Данилюк Ю.З., Юренко О.П. Один з організаторів українського краєзнавства // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. К., 1998. Вип. 3. С. 174–188
574. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 26.
575. Калениченко Лука. Державний український музей // Соціалістичний Київ. 1937. № 5. С. 17.
576. Кот Сергій Іванович (нар. 22 жовтня 1958). Один рік з історії Державного українського музею (1937-1938) від відкриття до розгрому // Матеріали ювілейної наукової конференції "Національний художній музей України. Історія. Сучасний стан. Проблеми розвитку". [К., 1999.] С. 29.