Роки української державності

Сергій Білокінь

Хто не переймався геополітичними ідеалами імперії, на перших порах за нею не дуже й тужили. Натомість відродження України вітали гаряче й палко. Згодом на кількох найбільших діячах, як-от трубадур Української Центральної ради Павло Тичина, большевики поставили диявольський експеримент. Вони залишили їх живими й розтоптали душі. Те, що носії гучних імен лишилися, мало приховати глобальний масштаб терору. Але на початках розбудова Української держави йшла повним ходом, передусім у сфері культурі.

Ставлення до української державності досі не вирівнялося. Замість говорити про українську державність і її періоди (напр., Центральну раду), деякі історики називають щось зовсім інше – “українську революцію” чи “національно-визвольний рух” [189]. В адміністративно-територіальних архівосховищах (центральних, обласних чи міських) українську архівну спадщину грубо поділено на дві частини: до 1917 року й після 1917-го. Номери фондів, що належать до другої частини, позначено літерою “р”, – інакше кажучи, архівісти досі стверджують, що української державності не існувало. Але національний потенціал, вийшовши з берегів, виявився остільки потужний, що швидко зупинити його не вдалося ні 1920 року, ані 1921-го. Те, що розпочав у роки державності національний організм, нехай і деформовано, продовжувалось, умовно кажучи, до 1933 року. В українській культурі продовжувались ті самі ідеї (Тичина, Хвильовий, Курбас, – все Розстріляне відродження). Видавничі плани, як-от видавничого товариства “Друкарь”, складений між 13 вересня 1919 року (смерть К.Широцького) і 23 травня 1920 року (Г.Нарбут ще живий) [190], показують, що виконували їх ще добрий десяток років. Докладно простежений життєпис конкретної людини, як-от Федора Ернста, з’ясовує нам, що хронологічні рамки української державності можна визначити багато ширше, аніж прийнято вважати. Якщо її нижня межа справді збігається з лютневою революцією, то горішню можна вбачати не у 1920 чи 1921 роках, а наприкінці українізації [191]. Тут треба мати на увазі передусім перепинення органічної традиції, але ми мусимо простежити різні й численні показники, серед них відхід з політичної арени таких українських політичних лідерів, як чільні боротьбисти й укапісти. Здається, творення двох Україн на одній території стало цілком реальною справою.

Ф.Ернст писав: «Довге перебування в Сибіру й вимушена перерва в освіті й науковій роботі викликали в мене особливу жагу – віддатися цілком науці». Тож по приїзді до Києва 17 квітня 1917 року, він насамперед відновив навчання в університеті [192].

У травні 1917 року разом із Сергієм Гіляровим [193] Федір Ернст став одним із фундаторів «Товариства студіювання мистецтв» (1919 року – товариш голови), яке виникло серед молодих академічних кіл. У приватному листі А.М.Грабар писав:

“Моим старшим товарищем там [в Петербургском университете] был Шероцкий. Но с 1917 года я жил снова в Киеве, как и тот же Шероцкий. В Киеве мы быстро вошли в круг молодежи, интересовавшейся искусством и особенно киевской стариной. Мы основали то «Общество исследования искусств», которое Вам известно. Это был в сущности маленький кружок, но объединявший людей образованных и стремившихся к серьезному знанию. Собрания это[го] кружка происходили в квартирах участников. В них участвовали и Ф.Л.Эрнст, и Зуммер. Эрнст представлял науку о киевских памятниках времен барокко, и мы уважали его знание и преданность этой специальности. Мне кажется, что у него она была связана с любовью к украинскому прошлому вообще” [194].

Пам’яткою про «гурток освічених людей», як висловився про них Грабар, став «Список книг, принадлежащих Обществу Исследования Искусств», писаний рукою Ернста [195]. Усі вони мали, розуміється, більші чи менші збірки книжок, але 1918 року склали 27 вишуканих видань, що стали їхньою спільною власністю. Цей список гарно характеризує характер самих членів товариства. Вони дарували свої власні книжки – мистецтвознавчі дослідження, поезії. Жоден із них не приніс книжок українською мовою. Була одна німецькою, ще інша – англійською. Симеон Маслюк подарував збірку власних віршів «Символы – призраки мой души» (К.: тип. акц. о-ва «Петр Барский», 1914) і винятково рідкісне видання, що вийшло на правах рукопису, «Поэма «Часы» (Конотоп: Академия поэзии, 1918). Доволі відомий письменник Олександр Федорович Радченко (1858 – ) [196] – останні збірки поезій «Мз прошлого» (Спб., 1908) та «К свету» (К., 1914), на яку відгукнувся К.Р. Кілька книжок стосувалися театра. В.М.Зуммер подав свою першу вагому працю «О вере и храме Ал. Иванова» (вид. журнала «Христианская мысль». К., 1918). Свої перші окремі видання презентував і Ф.Ернст – «К раскопкам у памятника св. Ирины» (К., 1914) та «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году» К., 1918). Нарешті, Поліна Кульженко подарувала путівник по Києву Широцького, що був присвячений їй самій. Видав цю книжку її чоловік – Василь Стефанович Кульженко

За півтора року свого існування товариство відбуло біля 40 відкритих зібрань, на яких було прочитано до 60 доповідей. Перераховуючи їх, Ф.Ернст назвав реферати, присвячені українському мистецтву. Серед них відзначилися „Художній путівник по Києву К.В.Широцького”, „Майстри київського барокко” та „Скарби мистецтва Києва, які постраждали в 1918 році” його самого [197]. Кілька доповідей виголосили метри – „Музеї на Україні та перспективи на будуче” (М.Біляшівський), „Український архітектурний стиль” (Ф.Шміт) [198], „Іконостас Софійського собору” (Г.Павлуцький). Виділивши, таким чином, реферати, присвячені українському мистецтву, Ернст описав також першу в Києві серію популярних лекцій під загальною назвою „Мистецтво та старовина Києва”, які збирали навесні 1918 року дуже численну аудиторію [199].

Як щойно зазначено, 5 вересня 1917 року в ХІ аудиторії університету під головуванням С.О.Гілярова відбулось чергове, восьме відкрите засідання Товариства студіювання мистецтв, присвячене розбору щойно виданого тоді путівника по Києву Костя Широцького [200]. Відкрив засідання Ф.Ернст, який виступив із «великою й дуже змістовною доповіддю» (так оцінила її газета «Киевлянин»). Ернст привітав появу першого художнього путівника по місту, ознайомив присутніх із планом викладу, спинився на заслугах К.Широцького й дав ґрунтовний розгляд книги, «відзначаючи значні фактичні помилки авторові, викликані чи його недостатнім знайомством із літературою питання, чи зайвим «локальним патріотизмом», намаганням бачити українські риси навіть там, – пише «Киевлянин», – де їх немає» [201]. В обговоренні виступили вчені старшого покоління Григорій Павлуцький і Володимир Щербина, а також їхні учні – Василь Базилевич, Руткевич, Геннадій Жураківський, Сергій Гіляров, Михаїл Алєксєєв та ін.

На засіданні 15 листопада 1917 року Микола Біляшівський прочитав доповідь „Історія музеїв в Україні й перспективи на майбутнє”. Фундатор Національного музею, він висвітлив музейну справу в широкій історичній перспективі. В обговоренні доповіді виступили С.Гіляров, В.Зуммер, Л.Тумковський, Ф.Ернст та інші [202]. На жаль, ми не знаємо, що говорили на обговоренні доповіді Біляшівського молоді вчені. Але після його смерті Ернст оцінив його діяльність у київському музеї (1902-23) дуже чітко:

“Ця чверть століття музейної праці створила собою цілу епоху в історії української музейної справи. До того Київ мав тільки археологічний музей в університеті та музей церковної старовини в кол. духовній академії на Подолі. Приватні колекціонери збирали західньо-европейське та російське мистецтво. Незабутньою заслугою М.Ф.Біляшівського було те, що він одразу узяв курс на створення українського національного музею, почав збирати все, що характеризує культуру українського народу в усіх її галузях. Це була нелегка справа в умовах царської Росії – створити під “бдительним оком начальства” – вогнище української культури, їздити на поклон до генерал-губернаторів, архієреїв, випрошувати гроші для купівлі експонатів – у тодішніх багатіїв – і влаштовувати щороку численні експедиції, екскурсії, розкопи по Україні та за її межами – для здобуття потрібних експонатів з галузі української старовини й мистецтва” [203].

Публікуючи 1926 року цей некролог, порівнюючи атмосферу цих двох епох, Ф.Л., безсумнівно, запрошував читачів поміркувати, що вони здобули і що втратили.

Тогочасну Ернстову діловитість можна добре зрозуміти. Що ж до змін у його громадській орієнтації, то про це нам говорить його лист до брата Миколи від 15 червня 1917 року: «Лінію політики ще остаточно не намітив, але гадаю, що зовсім не зашкодить поступово anbandeln [204] з українцями. […] Взагалі думаю, що українці тепер стануть силою, і на них можна зіпертися, хоча й зі старими сваритися не варт» [205]. Політичний Ернстів прагматизм, що виявився в адресованих братові словах, з часом переріс у завзятий український патріотизм, перед яким тьмяніють декларації багатьох „професійних” українців. В Ернста це не були декларації, – за свої позиції він заплатив найдорожчу ціну, повірмо вже чекістським експертам.

9 серпня 1918 року у V аудиторії університету на XXXIV засіданні Товариства студіювання мистецтва Ф.Ернст прочитав свій знаменитий реферат про мистецькі скарби, що потерпіли 1918 року за Муравйова – “Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.” [206]. Ця праця, вийшовши друком у журналі “Куранты” й одночасно окремим невеличким виданням, набула небувалого резонансу серед громадянства [207]. В основі роботи лежали протоколи огляду київських пам’яток – дзвіниці Військово-Микільського соботу, його вівтарна апсида, “Палатна башта” у Лаврі, вівтарної апсиди Золотоверхо-Михайлівської церкви, пошкоджені під час облоги Києва. Описано загиблі колекції Михайла Грушевського та Василя Кричевського на розі Паньківської та Микільсько-Ботанічної.

У роки терору 1933-34 років, процитувавши цю брошуру, Євген Холостенко писав: “[…] цей запеклий ворог, в якого, очевидно, на саму згадку про більшовиків з’являлась піна скаженого собаки […]” [208]. Природна річ, це видання було заборонене [209] й офіційно зберігатись могло лише у спецфондах. Заборонили й окреме видання статті Холостенка [210]. Навіть після знаменитого ХХ з’їзду КПРС, за цю працю вченого довго не реабілітовували. Вийшовши з концтабору, його удова вкотре звернулась з відповідною вимогою до начальства. Послужливий чекіст заклав у справу витяг з тих самих “Художественных сокровищ Киева”, тож за кілька днів, 29 квітня 1958 року голова КҐБ при РМ УРСР генерал-майор В.Никитченко затвердив висновок старшого слідчого КГБ майора Дідура: “Заявление Эрнст Тамары Львовны о пересмотре решения по делу Эрнста Федора Людвиговича и реабилитации его оставить без удовлетворения” [211]. Зате всі мої знайомі кияни, митці й мистецтвознавці, – мабуть, С.А.Таранушенко, М.В.Трубецька, Н.В.Геппенер, М.І.Вязьмітіна (дарчий напис графові Бобринському), К.І.Білоцерківська, – що належали до того покоління, пам’ятали муравйовську навалу й пізніші масові репресії, берегли цю маленьку книжечку як святість. З автографами й без них, – я бачив її у багатьох помешканнях. Якщо 1918 року український вчений Федір Людвігович Ернст витримав тест на людську, громадську порядність, то у 1960-х роках проходили такий тест його сучасники.

Крім університету, юнак відновив свої давні стосунки і з міським музеєм. 24 липня 1917 року він одержав від нього відрядження до Ніжина для огляду й опису пам’яток церковної та світської старовини [212].

Поза такими спорадичними заробітками виникла необхідність і чогось сталішого. У грудні 1917 року на запрошення проф. Гр.Павлуцького Ф.Ернст поступив на державну службу – на посаду помічника діловода відділу пластичного мистецтва при Генеральному секретарстві освіти.

«Якоїсь серйозної роботи, – згадував він, – там не провадилось, сам Павлуцький не знав гаразд, куди скерувати працю відділу, сам приходив на кілька хвилин, а решту часу співротники відділу нудьгували. Апарат відділу залишився в такому ж таки складі і за першого перебування Радянської влади у Києві (січень-лютий 1918 р.), коли на чолі [в] нар.[одному] секретарстві УРСР став т.Затонський, і під час німецької окупації 1918 р. […]» [213].

Різні форми самоорганізації й самодопомоги були в ті місяці й роки дуже поширені. Наприклад, 1-й Союз колишніх офіцерів організував кооператив „Трудова самодопомога” (вул. Прорізна, 2). Продукти продавали тут за картками й за вільними цінами [214]. Київське товариство самодопомоги трудовій інтелігенції («КОСТИ») разом з Товариством студіювання мистецтв проводило свої акції у приміщенні 8-ої гімназії (до революції – „Группы родителей”, Миколаївська пл., 4 – біля театру „Соловцов”), оскільки ним керував її викладач А.Ольшевський [215]. Музично-художня секція цього товариства, за домовленістю з радою Товариства студіювання мистецтв, організувала серію лекцій під загальною назвою «Мистецтво й старожитності Києва». Крім доповідей: Андрія Грабаря «Образ і пам’ятки великокнязівського Києва» (після вступного слова проф. Гр.Павлуцького, 28 січня 1918) та «Св. Софія Київська» (4 лютого), Всеволода Зуммера «Кирилівська церква» (11 лютого), Лева Тумковського «Київський empire» (25 лютого) та Сергія Гілярова «Музеї та колекції Києва» (4 березня), – проектувалася четвертою, 18 лютого – доповідь Ф.Ернста «Образ і пам’ятки Києва ХVІІ й ХVІІІ ст.» [216]. Очевидячки, у зв’язку з подіями муравйовщини цей план реалізовано не було. Принаймні за кілька місяців, у травні, в журналі «Куранты» з’явилось повторне повідомлення про ці читання. Серед шістьох лекцій, запланованих у ХV аудиторії університету у неділі між 7 квітня й 19 травня, лекція Ф.Ернста «Київське барокко» була знову четверта [217]. Як згадував за багато десятиліть Андре Грабар, Ернстова лекція вийшла сухувато, у його викладі не відчувалося захоплення, емоцій. Найкраще сприймали Зуммера.

Для доповіді на з’їзді діячів українського пластичного мистецтва Ернст узяв споріднену тему – «Київське барокко і перспективи на будуче». Він сприймав барокко як архітектурний вияв українськості [218].

Тим часом, разом з іншими спорідненими явищами того часу Ернстова доповідь дала підставу Вікторові Домонтовичу (Петрову) широко розгорнути її культурологічний контекст. Ось що він писав: „Друга половина 10-х років пройшла під знаком захоплення барокком. Том грабарівської „Історії мистецтв”, малюнки Г.Лукомського в репродукціях листівок „Община св. Євгенії”, Нарбутові бароккові стилізації, зроблена ним обгортка „Нашого минулого”, студії й доповіді Ф.Ернста, Вс.Зуммера, Шульгина, Язловського, Жураковського, читані в семінарі проф. Г.Павлуцького, довгі мандрівки по Печерському й Подолу в розшуках бароккових пам’яток, – були виявами цього культу. Але в сприйнятті барокка ніхто з нас не переступав за рамки естетичного переживання архітектурних пам’яток. Ми сприймали барокко як абстраговану форму архітектури” [219]. Тема барокко йшла в Ернста до кінця, себто до арешту. Наприклад, у листопаді 1928 року він прочитав у Домі вчених доповідь “Українське бароко в минулому й сучасному” [220].

Лекції товариства самодопомоги об’єднали гурток молодих ентузіастів, долі яких склались дуже по-різному, чи не найтрагічніше – у Л.Тумковського, оскільки він не встиг і розгорнутись, реалізуватись. Син таємного радника, Лев Миколайович народився 9 серпня 1894 року в Хабаровську. Як і М.П.Алексеєв (і Рильський), закінчив гімназію Науменка (1913). Почав студіювати в університеті, але коли почалась війна, був мобілізований. Через хворобу був евакуйований з діючої армії [221]. Наприкінці 1960-х років я зустрічався з його сестрою, Анастасією Миколаївною Гудим-Левкович (вул. Леніна, 35; померла 1992 року, похована на головній алеї “нового” Байкового кладовища). За її словами, брат помер бл. 1924 року на Волзі. Захоплювався якимись заняттями, в дитинстві збирав комах (як підкреслювала вона, страшенно акуратно), потім гербарій у Подільській губернії. Незважаючи на дощ, під час екскурсії міг незворушно продовжувати розповідь про якийсь ампірний будинок. Дуже любив книжки. Прагнучи, щоб їхня оправа відповідала змісту, підбирав на товкучці матерію. З нього міг би виробитись видатний вчений, але висипний тиф його забрав.

У першу чергу Ф.Ернст повернувся до київської архітектури. Року 1918 на матеріалі одного з розділів медальної роботи він написав статтю про київських архітекторів ХVШ ст. [222], невдовзі заборонену [223]. З цієї теми була це одна з перших праць, – як на той час написано її досить ґрунтовно. Тут автор зробив огляд відомостей про таких «архітектів-киян», як Степан Ковнір, Іван Григорович-Барський, «придворних архітектів» Йогана-Готфріда Шеделя, Бартоломео Растреллі, Івана Мічуріна, Андрія Квасова, а також Себастіано Брачі, Йосипа Старцева та Федора Старченка. У дещо популярнішому викладі матеріал про Ів.Григоровича-Барського майже одночасно Ернст опублікував у журналі «Куранты» в супроводі п’яти чудових фотографій роботи Сергія Аршеневського. Тут ішлося про магістратський майдан на Подолі з Сампсоніївським водограєм, братські келії Межигірського монастиря, браму Кирилівського монастиря та Покровську церкву на Подолі [224]. За вісім років Ф.Ернст надрукував дещо допрацьований інший розділ медальної роботи – про підтримування й репарації київських церков у ХVП–ХVШ ст. Решта матеріалу світу досі не побачила [225].

Ернстове свідоцтво про закінчення університетської освіти датується лютим 1918 року [226]. Навесні 1918 року молодий вчений склав останні іспити, а навесні 1919 року – державні [227].

4 квітня (за документом – улітку) 1919 року, за большевиків, його вирішено залишити при університеті як стипендіата для готування до викладацької діяльності за кафедрою теорії та історії мистецтва [228]. Для цього 8 квітня 1919 року на засіданні Історико-філологічного факультету було розглянуто подання проф. Григорія Павлуцького про залишення при університеті його учня. Вирішили клопотатись про статус, залишивши юнака без коштів, оскільки їх просто не було, але з наданням йому першої вільної стипендії [229]. 13 квітня за кафедрою загальної літератури залишили С.Кулаковського [230]. Сергій Юліанович Кулаковський прожив довге життя. Одержавши наукове відрядження до Варшави, до СРСР він не повернувся. До кінця своїх днів служив професором кафедри філології Варшавського університету. Помер у Варшаві 1949 року [231]. Машинописну збірку його віршів, присвячених Анні Карпеко-Артоболевській, я бачив у 1970-х роках у її книгозбірні.

1918 року Ф.Ернста було обрано на дійсного члена Історичного товариства Нестора-Літописця. Наступного, 1919 року він уже був членом восьми товариств, зокрема Українського Наукового Товариства, Товариства діячів українського пластичного мистецтва, Українського товариства архітектів, Центрального комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва на Україні, членом київського «Общества охраны памятников старины и искусства» та ін. У цих товариствах він виступив із низкою прилюдних доповідей та лекцій [232].

Для підготовки керівників історичними екскурсіями по Україні в липні 1918 року при Київському Українському університеті були відкриті спеціальні курси, де викладали проф. Григорій Павлуцький, Вячеслав Прокопович [233], Валерія Козловська, Федір Ернст, Микола Біляшівський та Андрій Грабар. Ф.Ернст прочитав серію лекцій «Мистецтво й старожитності Києва» на інструкторських курсах для підготовки керівників екскурсій по Києву [234]. У зв’язку з цими екскурсіями проходили краєзнавчі дослідження, що сполучали архівно-бібліотечні студії з дослідженням натури. У Росії вважається, що було вироблено навіть екскурсійний метод навчання, а за фундатора цього методу там вважають одного з керівників петроградського екскурсійного інститута проф. І.М.Гревса [235]. Цікаво, що, як бачимо, ті самі ідеї захоплювали людей у різних місцях.

Тим часом активність Ф.Л. набирала все більший громадський резонанс. З осені 1918 року діяла Секція мистецтв Українського наукового товариства в Києві. На першому засіданні 20 вересня 1918 року головою Секції було обрано Дмитра Антоновича, а секретарем – Данила Щербаківського. Ф.Ернста на пропозицію Дмитра Антоновича було обрано в члени секції (с. 154). З 16 листопада 1918 року головували Григорій Павлуцький, Микола Макаренко та Данило Щербаківський. На сьомому засіданні 30 травня 1919 року його одногодосно обрали на секретаря секції (С. 156), тож, починаючи з восьмого засідання (5 липня 1919 року) протоколи вів як правило він. Тоді ж таки він запропонував доповідь «Наукова класифікація дерев’яних українських церков». 28 грудня 1919 року на дванадцятому засіданні – він узяв участь в обговоренні доповіді Вадима Модзалевського [236] «Нові архівні дані про штихаря Григорія Левицького», а на наступному засіданні 4 січня 1920 року – доповіді Василя Данилевича «Вага нумізматики для студіювання історії мистецтв». 18 січня 1920 року (14 зас.) сам Ф.Ернст зробив доповідь «Будинок старої бурси в Києві», а 7 лютого (16 зас.) його обрано на керівничого-організатора комісії із складання словника діячів українського мистецтва при секції. Професійно реферуючи зміст доповідей і виступів в обговореннях, Ф.Ернст зберіг багато думок провідних українських мистецтвознавців тієї доби. Наприклад, саме тоді, в добу Української державності (16 травня 1920 року) Данило Щербаківський вказав на „необхідність заборонити вивіз речей мистецтва за межі України” [237] – принцип, яким керувались українські пам’яткоохоронці протягом десятиріч, і фактично, попри всі перепони, керуються досі. 30 травня 1920 року (22 зас.) Ф.Ернст оголосив правила керування й користування бібліотекою [238].

Деякий час, – мабуть, дуже недовго – він працював також і як секретар бібліотечного відділу Управління театрів при колегії мистецтв Київської ради робітничих депутатів [239].

“За панування «денікінщини, – згадував Ернст, – [я] буквально голодував, один час був раптом заарештований на вулиці під час облави на «дезертирів». Мене теж обвинуватили в дезертирстві і з великим натовпом людей (чоловіків із 600) одвели до луцьких касарень, звідки я з великими труднощами через 3 дні звільнився, довівши, що яко професорський стипендіят при університеті маю відстрочку до 30-тирічного віку (тобто до 1921 року) […]. З приходом поляків (травень-червень 1920 р.) робота знову занепала; я ще не зовсім одужав після тифу й голодував як ніколи ні до, ні після того. […] Влітку 1920 р. через голод був змушений ходити за 65 верстов від Києва пішки з різними хатніми речами для обміну на продукти” [240].

Київські 1918-19 роки позначились не лише ревною працею українських діячів, які щосили розбудовували національну культуру, а й шалом большевицького терору – 1918-го це був Муравйов, рік 1919-й закарбувався в пам’яті киян чрезвичайками. У паперах Ф.Ернста збереглось „Удостоверение” часів муравйовщини – „секретарства освіти Народного секретаріату Української робітничо-селянської республіки” від 18/5 лютого 1918 року. Воно засвідчувало, „что он [Ф.Эрнст] состоит на службе в Народном секретарстве просвещения. Обыску, задержанию и аресту не подлежит, […] подписью и приложением печати удостоверяю» [241].

Хоча вчені різних національностей віддавна студіювали на Україні мистецькі пам’ятки чи комплекси пам’яток, відносили вони їх переважно до мистецтва польського та російського. Праці Федора Вовка, Василя Горленка дали початок дослідженню українського мистецтва, науці, що почала систематично розбудовуватися лише на переломі XIX й XX сторіч, а особливо бурхливо – з 1917 року. Федір Ернст був отже один із перших вчених, хто свідомо взяв за предмет своєї праці історію українського мистецтва й дав зокрема перші суцільні, синтетичні її огляди. Він належав до славної когорти дослідників (Кость Широцький, Данило Щербаківський, Вадим Модзалевський, Стефан Таранушенко та ін.), розквіт діяльності яких припав на роки Визвольних змагань, а тоді за інерцією (скільки кому випало жити й творить), тривав до арештів чи загибелі.

Увіходячи до гуртка діячів, що об’єднувався коло журналу “Наше минуле”, Ф.Ернст багато сили віддав рецензуванню поточної літератури [242]. Саме до цього часу належить і етапна праця українського мистецтвознавства – його нарис історії мистецтва XVII–XVIII ст. [243], згодом заборонений [244].

Примітки

189. Український національно-визвольний рух, березень-листопад 1917 року: Документи і матеріали. К.: Вид-во Олени Теліги, 2003. 1024 с.; Солдатенко В.Ф. Українська революція: Концепція та історіографія. К.: Книга пам’яті України; Просвіта, 1997-1999. 416, 508 с.

190. Науковий архів Інституту археології України. Ф. 9 Д.Щербаківського. № 61. Арк. 1 – 2 зв.

191. Див.: Політика коренізації в радянській Україні (1920-1930-ті рр.): Науково-допоміжний бібліогр. покажчик / упоряд. та авт. вступ. ст.: П.Бондарчук, В.Даниленко, Г.Єфіменко. К., 2003. 219 с.; "Українізація" 1920-1930-х років: передумови, здобітки, уроки. К., 2003. 392 с.

192. ДАМК. Ф. 16. Оп. 464. Од. зб. 12160. Арк. 1. За постановою факультету, на засіданні 19 грудня 1917 він мав вісім зарахованих півріч (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 15).

193. Ханенківські читання. Вип. 4. К.: Кий, 2002. С. 108.

194. Лист від А.М.Грабаря до мене від 27 грудня 1972 року.

195. ІМФЕ. Ф. 13-. Од. зб. 466. Арк. 1.

196. Стихотворения (Ковна, 1901), Отклики (Спб., 1904), На распутьи (Спб, 1905), Из затишья (К., 1914).

197. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 1 зв.

198. Див.: Белоконь С. Рец.: Шмит П. Ф. Список печатных работ Ф. И. Шмита (Византийский временник. Т. 37. 1976) // Сов. библиография. М., 1977. № 5 (165). С. 83.

199. [Ернст Федір.] Товариство студіювання мистецтв (Общество исследования искусств) в Київі // Наше минуле. 1918. Листопад-Грудень. № 3. С. 139–140 (Автор визначається за його власним свідченням: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 2).

200. Широцький (Шероцький) Костянтин Віталійович (псевд. К.Ладиженко; 26 травня / 7 червня 1886, с. Вільшанка-Бершадська Ольгопольського пов. Под.губ., тепер Крижопільського р-ну Вінницьк. обл. – 13 вересня 1919, с. Білоусівка Гайсинського пов. Под. губ.) – історик мистецтва, шевченкознавець.

Син священика. Закінчив Тульчинську дух. школу, Кам.-Под. духовну семінарію, де був членом укр. громади (через переслідування семінарського начальства закінчив Новочеркаську семінарію), та Кам.-Под. худ.-промислову школу, де навчався у В.Розвадовського. Виїхавши до Петербурґа, закінчив Археол. ін-т (1911) та іст.-філол. фак. ун-ту (1912). Учень проф. Д.Айналова. Був членом, а в 1908/09 членом правління «Гуртка українознавства при СПб. ун-ті», де виступав з мистецтвознавчими рефератами, які згодом обробляв у вигляді наукових розвідок. Багато працював у Музеї Імп.Рос.Археол.т-ва, дійсним членом якого був обраний 1911.

1913 залишений при ун-ті як професорський стипендіат, з 1915 і до жовтневого перевороту 1917 читав курс історії старого київського і галицького мистецтва як приват-доцент Петроґр. ун-ту по кафедрі історії мистецтва. У 1914/15 читав лекції для студентів у клубі «Наша школа», заснованому при укр. громаді. Протягом усіх років перебування в Петербурзі-Петрограді енергійно вибирав по місцевих сховищах різноманітні матеріали, що стосувались укр. культури. Його виписки склали коштовні тематичні збірки, що зберігаються нині в архіві Нац. музею укр. мистецтва. Був ініціатором розписування церкви в с. Білоусівці Гайсинського пов., де служив на парафії його батько, в укр. стилі (худ. Г.Золотов; див.: Основа, 1915, кн. 2).

Належав до СПб. т-ва укр. поступовців та партії соціалістів-федералістів. Входив до правління Благодійного т-ва видання дешевих і корисних книжок. 1914 відбув 3-місячну подорож до Італії, обірвану через воєнні події. Став одним із фундаторів видавничого т-ва «Друкарь» (1916). 1917 був комісаром Городенського пов. у Галичині від Тимчас. уряду (крайовий комісар із правами ген.-губернатора Д.Дорошенко), де студіював пам'ятки мистецтва цього краю. Виїхавши до Києва, узяв участь в організації Секретаріату освіти Центральної ради, згодом – Мін-ва нар. освіти, де завідував худ.-пром.відділом, потім – Секцією охорони пам'яток старовини й мистецтва. Наприкінці 1917 читав лекції з мистецтва в київському Укр. народному ун-ті.

Улітку 1918 обраний екстраорд. проф. Кам'янецького укр. держ. ун-ту, але там до лекцій не приступив через хворобу, що звела його у могилу (туберкульоз). Член Укр. наук. т-ва.

Почав друкуватися 1904, вміщуючи в «Под.епарх.вед.» статті краєзнавчого змісту. З 1907 широко публікувався в «Записках» НТШ, журналах «Сяйво», «Украинская жизнь», «Искусство в Южной России», газеті «Рада» (тут вміщував також численні кореспонденції з Поділля та Петербурґа), після повернення до України – у журналах «Наше минуле», «Книгарь». Автор розвідок про мистецьку спадщину Т.Шевченка: «Брюллов і Шевченко» (Укр.жизнь,1913), «Ґравюри Т.Шевченка» (там само,1914, № 2), «Т.Шевченко як ілюстратор» (Шевченківський зб., т. 1. СПб., 1914), Г.К.Левицького (Искусство в Южной России, 1914, № 5-6) та В.А.Тропініна. Видав капітальні нариси з історії декоративного мистецтва України п.н. «Худ.убранство укр. дома» (Искусство в Южной России, 1913, №№ 4-6, 9-10; 1914, №№ 1-6 і окремо), у співавторстві з П.Балицьким – «Буковина и ее прошлое» та «Иллюстрированная история Галичины» (обидва вид. – Пг., 1915, підп.: К.Баладыженко).

Автор першого путівника по мистецьких пам'ятках укр. столиці «Киев» (К., 1917; перевид. 1994). Не мав змоги читати коректури, тому у виданні лишились численні помилки. Мріяв перевидати його укр. мовою. Серед перших синтетичних курсів історії староукр.мистецтва – праці Ш. «Старовинне мистецтво на Україні» (К., 1918) та «Укр. штука за часів старокнязівських та її виучення» (Наше минуле, 1918, № 1). Напередодні смерті закінчив капітальний курс історії укр.мистецтва у 2 томах (доля рукопису невідома). Ілюстрації до цієї праці з'явились у вид-ві «Друкарь» у вигляді 144 листівок у 13 серіях. Працював над вступною розвідкою до альбому «Укр.старовинний портрет». Ш. належить багато статей з історії укр. і рос. малярства, мистецтва укр. стародруків, про писанки, архітект. пам'ятки, археологічні розкопки тощо. Систематично рецензував поточну мистецтвознавчу літ-ру. Ввів у науковий обіг величезну кількість цінних фактичних даних.

Дж.: Середа Антін Хомич (30 січня 1890, с. Шкарівка Васильк. пов. Київ. губ. – 11 серпня 1961, Корсунь-Шевченківський, похований у Києві). Кость Віталійович Широцький // Збірник Секції мистецтв [УНТ]. [Том] І. К., 1921; Биковський Левко Устимович (10 квітня 1895, с. Вільхівка Звенигород. пов. Київ. губ. – 11 січня 1992, США). Бібліографія праць К.В.Широцького // Там само; Білокінь С. Широцький (Шероцький) К.В. // УРЕ, вид. 2. Том 12. К., 1985. С. 408: іл.; Ханко Віталій. Кость Широцький // Образотворче мистецтво. 2005. Ч. 1. С. 90.

201. Афіша про засідання – ІМФЕ. Ф. 13-7. Од. зб. 662. Арк. 1. Новый путеводитель по Киеву // Киевлянин. 1917. 7 сентября. № 210. С. 3. Шп. 2.

202. В Обществе исследования искусств // Последние новости. Утренние. 1917. 23 ноября. № 4794. С. 4.

203. Ернст Ф. Академик М.Ф.Біляшівський // Життя й революція. 1926. Ч. 4. С. 120.

204. Тут: наблизитися (нім.).

205. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 48. Арк. 4-4 а.

206. Б.[азилевич] В. // Голос Киева. 1918. 13 августа. № 79; З варварств ХХ століття // Діло. 1918. 22/9 серпня. Ч. 189 (9749). С. 2; Б.[азилевич] В. // Голос Киева. 1918. 10 ноября; П.П. // Русский голос. 1918. 13 октября. № 109; Щербаківський Д. // Наше минуле. К., 1918. Вересень-жовтень. Ч. 2. С. 228-229; Наш понедельник. 1918. 25 ноября. № 1; Адарюков В. // Среди коллекционеров. Москва, МСМХХП. Июль-август. № 7-8. С. 74; Сумцов Микола Федорович, Акад. (1854-1922) // Наука на Украине. Х., 1922. № 4. С. 418-419 (витинки – ІМФЕ. Ф. 13-7. Од. зб. 625. Арк. 33-34; Од. зб. 631. Арк. 2-4).

207. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г. // Куранты. К., 1918. Сентябрь. № 7. С. 8-12: іл. Окремо: К.: Гуро, 1918, [2,] 21 с.: іл. Обложка, надпись, буква и концовка работы С.М.Губина. Переклад: Ернст Ф. Мистецькі скарби Києва, потерпілі в 1918 році / Пер. Миколи Шудрі // Розбудова держави. 1994. № 7. С. 33-37.

208. Холостенко Євген Вячеславович (травень 1904 – 1945, Югославія). Етапи зростання: Основні моменти розвитку мистецтва Радянської України за 16 років // Образотворче мистецтво. Альманах 1. X.; К., 1934. С. 104. Вийшло також окремою відбиткою.

209. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 102; Сводный список книг, подлежащих исключению из библиотек и книготорговой сети. Часть П. М.: Изд. Всесоюзной книжной палаты, 1961. С. 452.

210. Зведений покажчик застарілих видань. С. 372.

211. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 2. Арк. 150.

212. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 1.

213. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 7, 11 зв., 18 зв.

214. Весь Киев в кармане. К.: Книжник, [1918]. С. [35].

215. Киевское общество самопомощи трудовой интеллигенции // Киевлянин. 1917. 4 октября. № 231. С. 3; Толочко Леся. Історія утворення майдану І.Франка у Києві // Київська старовина. 2001. Листопад-грудень. № 6 (342). С. 179.

216. Искусство и древности Киева // Киевлянин. 1918. 14 января. № 11. С. 3. Шп. 1. Див.: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 1 зв.; Од. зб. 171. Пор.: Лекції по історії українського мистецтва // Відродженнє. Відень, 1918. 5 мая / 22 цвітня. Ч. 17. С. 5. Шп. 1.

217. Искусство и древности Киева // Куранты. 1918. Май. № 1. С. 3 обкл.; [Ернст Федір.] Товариство студіювання мистецтв. С. 140.

218. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 1 зв.

219. Домонтович Віктор [Петров Віктор Платонович; 1894, Катеринослав – 1969, Київ]. Болотяна люкроза: З приводу „Спогадів про неоклясиків” // Безсмертні: Збірник спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару. Мюнхен, 1963. С. 264.

220. Літературно-мистецька праця в Домі вчених // Літ. газета. 1929. 15 березня. № 6 (49). С. 7; Робота літературно-мистецької комісії Дому вчених за 1928 рік // БКСНР. 1929. Лютий. № 2. С. 25-26.

221. ДАМК. Ф. 16. Оп. 464. № 10655. Арк. 1-3 зв. 3 серпня 1918 він заносив до нотаріуса Д.Скрипниченка документи Ольги Карпеки для засвідчення копій. Мешкав тоді на Володимирській, 75. Ольга Данилівна й познайомила мене з сестрою Тумковського.

222. Ернст Федір. Київські архитекти ХVIII віку // Наше минуле. 1918. Липень-серпень. Ч. 1. С. 98-118. Окремо: К.: Друкарь, 1918.

223. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 102.

224. Эрнст Федор. Иван Григорович-Барский, киевский архитектор ХVШ века // Куранты. 1918. Июнь. № 3. С. 8-11.

Аршеневський Сергій Дмитрович – київський фотограф років Визвольних змагань. Робив ілюстрації для праць В.Модзалевського, фотографував М.Грушевського, Г.Нарбута. Відомі його фото – вибух на Звіринці та група київських музейників і діячів мистецтва – друзів Музею Ханенків (1919). У 1970-х оповідали, що після війни він працював фотографом у Кремлі. Московський колекціонер Р.І.Олексіїв казав, що стару україніку, наприклад, комплект журналу “Наше минуле”, купував в удови Аршеневського Георгій Сергійович Ніц. 1978, перебуваючи у Москві, я розшукував подружжя Аршеневських. Вони мешкали, здається, на Каховській, 90. На жаль, мені не пощастило: незадовго перед тим він помер. З його удовою Любов Антонівною зустрітись я теж не зміг. На вхідних дверях було прикріплено печатку. Сусіди сказали, що вона лежала у лікарні. Невдовзі померла і вона. Переказували, що хтось приїздив із Києва, запевнив, що організовується “Музей Аршеневського”, відтак забрав – ніби для цього музею – його дорогоцінні фото. Не виключено, що у такий спосіб його матеріали збереглись і ще випливуть. У книгозбірні І.Я.Олійника зберігається книжка Ф.Ернста “Контракти та Контрактовий будинок у Київі” (1923) з інскриптом: “Дорогому Сергею Дмитриевичу Аршеневскому на добрую память от вечно признательного автора. Киев 21. IV. 1924”. Придбано її в Києві у середині 1970-х. Пор.: Шаховской Д.М. Общество и дворянство Российское. Том 2: Апо-Аск. Ренн, 1979. С. 107-123.

225. Ернст Федір. Київська архітектура ХVІІ віку // Київ та його околиця в історії і пам'ятках. [К.:] ДВУ, 1926. С. 125-165.

226. Alma Mater. Кн. 1. С. 287.

227. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 11 зв., 24.

228. Там само. Од. зб. 1. Арк. 15; Од. зб. 2. Арк. 19, 24; Од. зб. 4. Арк. 24; Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92.

229. ДАМК. Ф. 16. Оп. 465. № 1298. Арк. 96 зв. – 97.

230. Там само. № 1307. Арк. 26.

231. Пучков Андрей Александрович. Юлиан Кулаковский и его время. Изд. 2. СПб.: Алетейя, 2004. С. 90.

232. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 1, 2, 18 зв.; Од. зб. 6. Арк. 1 зв. Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92. В оригіналі вказується, що Ернст був членом Наукового товариства ім. Шевченка. Гадаючи, що це звичайна помилка, виправляю назву товариства на Українське Наукове, що працювало в Києві.

233. Прокопович Вячеслав Костянтинович (10 червня 1881, Київ – 7 червня 1942, Besancourt біля Парижа). Історик, політ. діяч.

Син протоієрея. У червні 1913 Зеров був уже близько з ним знайомий, і в листі до Бориса Чигиринця писав: "Прокопович – людина настроєна дуже націоналістично – і хоче, щоб навчав [польського] графа [Тарновського] неодмінно "українець" (Зеров Мик. Corollarium: Збірка літ. спадщини / Під ред. М.Ореста. Мюнхен: Ін-т літератури, 1958. С. 174). З 1 грудня 1914 був обраний на посаду бібліотекаря київського міського музею замість Дмитра Дорошенка, котрий від цієї посади відмовився (Отчет Киевского художественно-промышленного и научного музея имени Государя Императора Николая Александровича за 1914 год. К.: 1 Киев. артель печ. дела, 1914. С. 4). Член ред. комітету часопису „Independance de L’Ukraine” (Рада. 1919. 1 лютого. № 23. С. 1. Шп. 1-2). Прем'єр-міністр УНР (1920, 1926-39). Ред. тижневика „Тризуб” (1925-39). Масон (Ніковський Андрій. Масонство в Росії перед революцією і на початку війни // Генеза. 1996. № 1 (4). С. 153-156, 158-159). "Антологія" М.Зерова (К., 1920) має присвяту: "В.К.Прокоповичу на знак пошани і приязні". Юрій Магалевський виконав його портрет (Гурток діячів українського мистецтва у Львові. Українська мистецька виставка: Катальоґ. Львів, 1922. С. 11).

Дж.: ДАмК. Ф. 151. Оп. 1. № 52; Білон Петро о. (4 січня 1879, Васильків Київ. губ. – 7 серпня 1959, Пітсбурґ, США). Памяти В.К.Прокоповича // Дніпро. Филаделфія, 1942. Листопад. Ч. 11. С. 6, 13; Марголин Арнольд (1877 – 29 октября 1956). Украина и политика Антанты. С. 66, 76-77, 135, 162, 189, 236, 264, 293, 332; Ковальський М. Вяч.Прокопович // Свобода. 1957. 26 червня. Ч. 121. С. 2-3.

234. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 1, 4; Од. зб. 6. Арк. 1 зв. Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92; Студіювання старовини // Наше минуле.1918. Вересень-жовтень. № 3. C. 213.

235. Вялова С.О. К творческой биографии профессора И.М.Гревса // Из истории рукописных и старопечатных собраний: Исследования; Обзоры; Публикации. Ленинград, 1979. С. 123.

236. Е.[рнст] Ф. + Вадим Львович Модзалевський, 1873-1920 // Збірник Секції мистецтв [УНТ]”. [Том] I. К., 1921. С. 132-133; Білокінь С. Генеалогические материалы в архиве В.Л.Модзалевского // Археографический ежегодник за 1979 год. М.: Наука, 1981. С. 266-273; Його ж. Матеріали в історії мистецтва в архіві В.Л. Модзалевського: Етюди з мистецтвознавчого джерелознавства // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 1. К.: Наукова думка, 1992. С. 186-210. (= Укр. археогр. збірник. Том. 4); Його ж. Вчений, якого я люблю // Україна: Наука і культура. Вип. 29. К., 1996. С. 240-249: 2 іл.

237. Ернст Ф. Протоколи засідань Секції мистецтв Укр. Наукового Т-ва в Київі // Збірник секції мистецтв. [Том] 1. К., 1921. С. 163.

238. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 12. Ернст Ф. Протоколи засідань Секції мистецтв Укр. Наукового Т-ва в Київі // Збірник Секції мистецтв [УНТ]. [Том] І. К., 1921. С. 154-164.

239. Документ 17 квітня 1919 (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 13).

240. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 12-12 зв.

241. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 2.

242. Ернст Фед. [Рец. на кн.:] Астряб Матвей Григорьевич. Лубенский Мгарский Свято-Преображенский монастырь. Отдельный оттиск из ХШ вып. „Трудов Полтавской ученой архивной комиссии”. Полтава, 1915. С. 52 // Наше минуле. 1918. Листопад-грудень. № 3. С. 167-168,

Його ж. [Рец. на кн.:] Иконникова А.Л. Киев, мать городов русских. К., 1915. 55 с.; Крылова М.А. Старый Киев / Под ред. проф. А.А.Кизеветтера. М., 1916. 144 с.; Нелидова Е. Киев; Пг., 1915. 218 с.; О-[брем]ский В.[севолод Адольфович.] Золотые ворота в г.Киеве. К., 1915. 23 с. // Там само. С. 175-177;

Його ж. [Рец. на кн.:] Українське мистецтво: Серії листівок. Видавниче Т-во "Друкарь" // Там само. С. 179-182;

Його ж. [Рец. на кн.:] Справоздання о станові колекцій інститута кн. Безбородько на 1-е січня 1918 р. // Шлях. 1918. Січень. Ч. 1. С. 62-63 (підписано: Н.; авторство встановлено за свідченням Ф.Ернста: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 2; Од. зб. 6. Арк. 1);

Його ж. [Рец.на кн.:] Кругликов-Гречаный Леонид Петрович (13 квітня 1880, Київ – ?, там само). Киев в прошлом. Вып.1. К., 1913. 56 с.; Стельмашенко М., Свящ. Карманный путеводитель по Киеву, с указанием трехдневного маршрута. К., 1913. 47 с.; Rawita-Gawroński Fr. Kijów. K.; Warszawa, 1915. 243 s.; Грабарь А. Фрески Апостольского придела Киево-Софийского собора. СПб., 1915. 9 с., табл.; Kennst du Kiew? К., 1918. 68 S. + 12 мал. // Наше минуле. 1919. Січень-квітень. Ч. 1-2. С. 224-227;

Його ж. [Рец. на кн.:] Фомин П.[етр Георгиевич, 1866-1938], Прот. Церковные древности с.Бездрика Сумского уезда. X., 1916. 15 с. + 7 мал. // Там само. С. 227-228;

Його ж. [Рец.на кн.:] Weibel W. Russland. München, 1916. ХХIX с. + 96 // Книгарь. 1919. Квітень. Ч. 20. Стовп. 1300-1301;

Його ж. [Рец.на кн.:] Виньоля де-Пош. Пам'ятка для артистів-архітектів, домовладик та мулярських майстрів. К., 1918. 55 с., 54 табл. // Книгарь. 1919. Травень. Ч. 21. Стовп. 1410-1411;

Його ж. [Рец.на кн.:] Горленко В. Дмитро Левицький. Полтава, 1919. 22 с.;

Його ж. Володимир Боровиковський. Полтава, 1919. 33 с.; Сластьон О. Порфирій Мартинович. Полтава, 1919. 23 с.; Р.[удницький] М. М.Ярошенко. Полтава, 1919. 12 с. + 16 мал. // Книгарь. 1920. Січень–Березіль. Ч. 1–3 (29–31). Стовп. 65–66;

Його ж. [Рец. на кн.:] Рудинський Михайло. Архітектурне обличчя Полтави. Полтава, 1919. 35 с. // Там само. Стовп. 41-42.

Пізніші рецензії див.: Ернст Ф. [Рец.на кн.:] Мастера современной гравюры и графики. М.–Л., 1928. ХІХ + 415 с. // Бібліологічні вісті. К., 1928. № 1 (18). С. 142-143;

Його ж. [Рец.на кн.:] Українське народне мистецтво. Степова Україна. Одеса, 1929 // Хроніка археології та мистецтва. 1930. Ч. 1. С. 82-83.

243. Ернст Федор. Українське мистецтво XVII–XVIII віків. [К.:] Криниця, 1919. 32 с.: іл. + 24 табл.

244. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 102.