На полі шевченкознавства

Сергій Білокінь

Зв’язки Ернста з Шевченком простежуються, починаючи з його студентських років. Навчаючись у Київському університеті, Федір Ернст узяв участь у виступах київського студентства проти заборони Шевченківського ювілею [944]. Він перевівся до Києва з університету Берлінського у вересні 1910 року, а був арештований 7 серпня 1914-го, отже на цей період припадають два ювілеї.

У грудні 1923 року Ф.Ернста було обрано на завідувача Художнім відділом Всеукраїнського Історичного музею ім.Шевченка [945]. Схильний до проблем джерелознавства й історіографії, він задумав і за кілька років видрукував статтю про те, як збирались у цьому музеї Шевченкові твори [946]. Творчість свого патрона дослідник репрезентував на двох великих виставках – „Український портрет” (1925) і „Тарас Шевченко на тлі його доби” (1927).

До виставки українського портрету Всеукраїнський історичний музей ім.Шевченка видав ошатний, любительський каталог, який увійшов у золотий фонд старого підсовєцького бібліофільства. Протягом сорока років це видання вірно служило людям, найповніше на той час розкриваючи цю тему. Упорядкували каталог Данило Щербаківський (до кінця ХVШ ст.) і Федір Ернст („від кінця ХVШ століття до наших днів”) [947]. Природна річ, ця книжка була заборонена [948]. На виставку 1925 року Ернст зібрав 24 Шевченкові твори (№№ 149-172). Вони експонувались у другому залі разом з меблями кінця ХVШ ст. – першої половини ХІХ ст. і мармуровим скульптурним портретом невідомої [949]. У статті вчений писав найкоротше, але виклав усе найголовніше:

„Над усією цією добою здіймається постать Карла Брюлова. Справжній кумір тодішньої молоді, Брюлов через своїх численних учнів-українців зробив великий вплив і на наше малювання. Учнями Брюлова були Мокрицький, Безперчий, Гаранович, Борисполець т.и. Серед них на першім місці стоїть Шевченко.

Не дивлячись на досить численну літературу про Шевченка, як маляра, й велику розповсюдженість репродукцій з його малярських творів – широка публіка часто не зовсім певна що-до великої вартости його художніх творів, гадає, що тільки літературно-громадський інтерес до Кобзаря змусив так само уважно поставитись до Шевченкових малюнків. Безпосередня знайомість із оригіналами ці сумніви цілком і слушно одкидає, і в цій галузі наша виставка дає чималий матеріял. Двадцять чотирі портрети, Шевченковою рукою писані, наочно доводять, що Тарас був художником не „між иншим”, у межичассі своєї літературної творчости, а першорядним майстром, віртуозом в орудуванні і акварелею, й олією, й вугілем, і оливцем.

Що до офорту, то тут Шевченко, як відомо, не мав собі рівного на цілу Росію, та й не має і досі. Легко простежити й еволюцію Шевченкового майстерства – від раннього, не дуже досконалого акварельного портрету напівголої дівчинки в ліжку – до чудесної сюїти акварельних портретів Катериничів, до чисто-брюловської Кейкуатової; від уже майстернього зарису Закревського в халаті, виконаного під веселу руку вночі – до зарисів вугілем та білилами на сірім папері останнього часу” [950].

На жаль, в умовах тоталітарного суспільства професійно виконана праця з історії українського портрету сподобалась далеко не всім. Навіть така, здавалося б, тільки фактографічна робота, як каталог, дала привід большевицьким політиканам навісити на Щербаківського й Ернста вбивчі ярлики націоналістів. У програмній доповіді на першому пленумі Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УСРР 27 листопада 1934 року, тобто вже після загибелі Щербаківського й арешту Ернста, перший заступник наркома освіти Затонського Андрій Хвиля з приводу нарбутівського збірника [951] висловився безжалісно й різко: „Ернст, як бачимо, обмежується словами „видатний громадський діяч”, бо не може ж він прямо написати, що Нарбут – це бувший керівник гетьмансько-петлюрівської академії” [952]. А кількома місяцями Хвиля дозволив собі написати ще гірше:

“У всеукраїнському музейному городку заправляв український націоналіст Курінний. У київському історичному сиділи українські націоналісти Ернст, Щербаківський. У київському музеї західного мистецтва “працювали” контрреволюціонери Врона, Христовий. У харківському музеї українського мистецтва був український націоналіст контрреволюціонер Таранушенко. Ясно, що ці контрреволюціонери націоналісти спрямовували науково-дослідну, теоретичну і експозиційну роботу музеїв так, як це їм вигідно було для здійснення їхніх мерзенних планів. […] У збірниках київського історичного музею – “Український портрет”, “Українське мистецтво”, в монографії “Нарбут” за редакцією контрреволюціонера Ернста, в роботах Щербаківського, Козловської та ряду інших – послідовно провадилися ті самі націоналістичні, контрреволюційні погляди” [953].

Намагаючись відділити одну частину людности від іншої її частини, большевики ленінської гвардії разом з їхнім “молодим доростом”, як-от Андрій Хвиля, на початку тридцятих років стали на слизький шлях, що призвів до загибелі й багатьох із них самих. В основі нібито класового поділу лежала сеґреґація (лат. segregatio – відділення), за якої влада відділяла звідома позитивних від звідома неґативних, своїх від чужих [954], тих, що перебувають у системі, від позасистемних, прямим продовженням чого стали, природно, репресії. А.Хвиля дозволив собі узагальнити:

„Багато з тих людей, що вірно служили гетьманській Україні, й у подальшій роботі, вже за часів радянської влади, заховавши своє обличчя, продовжували шукати зразки для себе в націоналістичному минулому, своїми мистецькими творами намагалися повернути радянське мистецтво назад, до часів гетьманів, Запоріжжя, намагались у художній формі відповідно впливати на трудящі маси Радянської України” [955].

Така постановка питання ставила під підозру увесь народ, конкретніше – усіх, хто за гетьмана перебував на державній службі. Готуючись до арешту директора Центрального історичного музею в Києві, у газеті „Комсомолець України” київський журналіст А.Ґріншпон писав: „Хто ж такий [Володимир] Грінченко? Темне минуле в цієї людини: він був при гетьмані волосним писарем [посадовцем, здавалося б, щонайнижчого ранґу. – С.Б.]” [956]. За кілька місяців, 18 квітня 1938 року В.Грінченка справді заарештували, але за такими звинуваченнями можна було заарештувати всіх.

Щоб знайти щось одіозне в каталозі українського портрету, треба було докласти великих зусиль, але після загибелі Скрипника Наркомос очолювали люди завзяті. Починаючи свою тему з виїзду до російських столиць найталановитіших українських портретистів (Лосенка, Левицького, Боровиковського й багатьох інших), Федір Ернст писав у каталозі:

„Батьківщина, через історичні обставини, не могла вже більше дати потрібного простору, слави й заробітку. Хіба лиш робітники середнього масштабу здебільшого миряться з скромною долею існування по дрібних містах та панських маєтках України, що однині робиться помалу „провінціяльною” [957].

Зацитувавши це безсумнівне й, зрештою, безневинне місце, Хвиля демагогічно пересмикував:

„Дуже цікава справа – прикривати українських панів „середнім масштабом”, „скромною долею існування”! Але нам відомо, що доля українських панів, за тих часів, була далеко не „скромною”, що вони пригнічували трудящі маси, і коли Ф.Ернст робить натяк, підкреслює, що це українські пани дали нам світло культури, дали можливість розвивати українську культуру, то, зрозуміло, це має своє відповідне призначення” [958].

Нічого говорити про абсурдність самого виразу „прикривати… панів… масштабом”. Зрозуміла річ, за умов совєцької влади Ернст такого, як йому інкримінували, не писав. Не в тому суть, що вченого звинувачували без підстав. Найгірше те, що в силу свого соціального становища представники верхніх шарів українського суспільства справді виконували просвітительську місію. Пересмикнуте, некоректно переказане формулювання стало одіозним, – що й треба було довести.

Виставка „Тарас Шевченко на тлі його доби” (1927) пройшла без каталога. Це був трагічний рік в історії музею: не витримавши знущань большевицького „грядущого хама”, що став для нього жорстокою реальністю, Данило Щербаківський наклав на себе руки [959].

Не можна не згадати, що в другій половині двадцятих років активний громадський нерв ще міцніше зв’язав Ернста з шевченківською тематикою. Далеко не останню роль відіграв він у роботі Шевченківських комітетів – Всеукраїнського, далі – із впорядкування Шевченкової могили, нарешті – із збудування пам’ятника Шевченкові в Харкові, де вчений увіходив до ради журі [960].

Разом із Іваном Щітківським та Олександром Дорошкевичем 3 квітня 1927 року Федір Ернст виступив на засіданні культкомісії місцевкому УАН. Він зробив огляд усіх відомих проектів пам’ятника Т.Шевченкові й відзначив: “В проектах панувала дешева сюжетність, бутафорія, тривіальна емблематична трактовка (рушники, соняшники, дівчата, козаки, кобзарі, навіть краєвиди)”. Говорячи про напівзакриту виставку проектів у Київському художньому інституті, він зауважив: “Найцікавіший був проект Епштейна [961](прекрасна композиція, монументальна форма, простота й глибина задуму)” [962]. Епштейнів проект згадав він і в одній пізнішій статті, шкодуючи, що на київській виставці 1929 року його не було [963].

Кампанія з побудови двох пам’ятників провадилась із демонстративним розмахом. Заносилось на масові арешти у зв’язку зі справою СВУ, а Бюро Шевченківського комітету затвердило кошторис видатків на впорядкування Чернечої гори – 28 750 карб. [964]. На відкритті меморіального музею на Хрешатицькому завулку було оголошено, що досі не виробили спільної думки про спосіб упорядкування могили, – все-таки зробили аерофотокінозйомки місцевості, низку топографічних робіт, розпочали меліоративні роботи [965]. У Харківському музеї мистецтва за директорства Стефана Таранушенка готувалась виставка проектів, поданих на проект пам’ятника. 7 січня 1928 року преса повідомила, що вже надійшло 19 проектів і очікували ще низку [966]. 5 лютого оголосили наслідки конкурсу: Шевченківський комітет не ухвалив жодного проекту, натомість вирішив закупити три кращі проекти: Кавалерідзе й архітектора Пащенка (Харків), Б.Кратка (Київ) та Леонори Блох (Харків) й оголосити другий конкурс, який мав бути не тільки всесоюзним, а міжнародним [967]. Повідомляли, що 1931 року, в день 70-х роковин смерті мав бути відкритий пам’ятник і в Києві проти Інституту народної освіти [968]. Зрозуміла річ, почались такі бурхливі події, що було не до того. Київський пам’ятник відкрили щойно 6 березня 1939 року, а відкривали його ті, хто на той час вцілів.

Відповідаючи на анкету Шевченківського комітету щодо пам’ятника на поетовій могилі, Ф.Ернст відзначав: “Отже, ясно, що ми, шануючи пам’ять поета, повинні зберегти те, що подобалося йому, а не пристосовувати всю гору й місцевість відповідно до наших смаків – смаків горожан другої чверти ХХ-го сторіччя. Останнє – було б пам’ятником нам, а не поетові”. Він протестував проти “перерізання усієї гори прямими лініями сходів, алеями, боскетами, квадратовими площадками тощо” й вітав перенесення подалі готелю. “треба й далі, – пише він, – уникати всього, що загрожує обернути цю гору в повітовий бульвар для міста Канева”. Нарешті подає він конструктивні пропозиції:

“Максимально обережне ставлення до гори-могили – мабуть, чи не єдиної своєю красою в цілому Союзі – збереження сільського характеру місцевості – відповідно до характеру великого поета-селянина, максимально спрощене, але монументальне відзначення могили – ось, мені здається, єдине можливе розрішення великої проблеми» [969].

Справа затяглася. Федір Ернст увійшов до виставкому, створеному для керування виставкою проектів увічнення пам’яті Т.Шевченка (могила в Каневі та пам’ятник у Києві), організованою в 1929 року при київській філії Інституту Т.Шевченка. До виставочного комітету (виставкому, як тоді казали) входили також: І.Врона, Ол.Дорошкевич, Р.Заклинський, В.Кричевський, В.Міяковський, К.Мощенко, Б.Навроцький та І.Щітківський [970]. Ця виставка досить повно репрезентувала проекти, створені протягом багатьох років. Ініціатори її сподівалися, що найпильніша увага громадськості допоможе нарешті визначити принципи, за якими реалізація проектів відповіла б своєму призначенню. Для відвідувачів подано було анкету; планувалися також диспути на цю тему по всій Україні [971].

На відкритті виставки 26 травня 1929 року Федір Ернст зробив доповідь «Критичний огляд наслідків колишніх конкурсів на збудування пам'ятника Т.Шевченкові» [972]. Він дав також характеристику експонатам виставки.

«Доповідач, – інформувала газета, – підкреслив, що ці проекти здебільшого чужі нашій добі й не характерні для життя й творчості Шевченка. Отже, з суто фахового, художнього погляду ці проекти не розв'язують проблеми увічнення пам'яти Шевченка. Тільки відтепер ця справа стає на твердий шлях» [973].

16 червня, коли виставку було закрито, в «Пролетарській правді» з'явилася Ернстова стаття, в якій він найбільш повно й чітко визначив свою позицію в справі пам'ятників. Віддаючи належне активній громадській роботі в передреволюційні роки, коли на київський пам'ятник буквально по копійці зібрано було біля 177 тисяч карбованців, Федір Ернст змушений був сказати, що мистецький рівень проектів (усього було їх понад 150, збереглося до виставки 1929 року біля 40) лишав бажати кращого.

«Можна, звичайно, – в залежності від натури, – плакати чи сміятися над цими моделями, – але доводиться визнати, що ці ряди проектів – це парад убогости, кустарництва, глупоти й елементарного нерозуміння законів монументальної скульптури. […] І хіба ж не характерно, що один із них (він представлений на виставці лише фотограією) – проект найбанальнішого італійця Шіортіно, де ніби п'яна напівлежача постать «малоросса» з шапкою на потилиці репрезентує Шевченка, а під ним – цілий краєвид з тополями, хатами й вербами, парубок з дівчиною цілуються, й з-за спини кобзаря вилізають чиїсь чоботи – був ухвалений від комітету (що складався переважно з літераторів, громадських діячів тощо) – до виконання, не дивлячись на гарячі протести М.Ф.Біляшівського й В.Г.Кричевського?» [974].

Шукаючи пояснення, чому громадськість виявилась нижча за вимоги, що перед нею стояли, Ф.Ернст першу причину знайшов у тому,

«що вихований на натуралістичному міщанському мистецтві другої половини XIX віку смак публіки, авторів проектів і членів жюрі вимагав літературного оповідання, ідеї, віршів – в бронзі; не розумів вимог самого матеріялу й законів монументалізму, й за усіма вербами й топопями – прогледів перше завдання кожного пам'ятника – дати монументальну окрасу міста».

Переходячи до могили, Ф.Ернст назвав правильним той шлях, що його обрав Наркомос – “оголошення заповідника, укріплення гори від зсувів, геологічне дослідження, збудування готелю для екскурсантів”. У статті 1929 р. – порівняно до анкети року 1928 – Ернст виклав свої думки у формах досконаліших:

“Замісць максимальної обережності, підкреслення природної краси цього місця, яке обрав сам поет, – проекти немилосердно ріжуть схили гори прямими лініями сходів, подібних на бетонові сходи до київського пляжу, розводять банальні бульвари (бульвар – на такій могилі!), споруджують кругленькі, як паштет, кургани. […]

Але чи не краще над усе зберегти й підкреслити природню величність, могутню красу цього місця, забравши геть навіть те, що розвела тут, бодай з добрим наміром, але дрібна душа нащадків, – всі ці штакетики, алейки, крамнички, грядки з квіточками, поштові скриньки? Чи не краще було б провести сходи чи дорогу ярком, за горою, так, щоби перед одвідувачем одразу розгорталась картина могили й широкої долини Дніпра? І збільшивши курган, поставити на ньому монументально простий обеліск з лаконічним написом?» [975].

Завершено було виставку проектів диспутом, що відбувся 28 червня на спільному засіданні Київської філії Шевченківського комітету й київської філії Інституту Т.Шевченка. Тут виступили голова Упрнауки Юрій Озерський, уповноважений Упрнауки в Києві Леонід Левитський, керівничий філії Олександр Дорошкевич та Федір Ернст. Вони підбили виставці підсумки [976]. Ф.Ернст казав:

“Дореволюційна доба вимагала від скульптури оповідання, літератури. Люди забували, що для оповідання існує слово. Цей літературний підхід до мистецтва позначився в значній мірі й на проєктах увічнення пам’яти Шевченка” [977].

Судячи з газетного допису, на цьому диспуті Ернст прочитав свою статтю, опубліковану в «Пролетарській правді».

Діяльність Федора Ернста була остільки різнобічна, що інколи торкалась культу Шевченка найнесподіванішим чином. На засіданні Ради Всенародної бібліотеки України 17 січня 1928 року обговорювали пропозицію придбати Шевченкові рукописи в обмін на старовинну шафу, що належала бібліотеці. У Всенародній бібліотеці не могли зробити антикварно-речознавчої оцінки їхньої ж таки власності. Було ухвалено звернутись до інспектора крайової комісії з охорони пам’яток Ф.Ернста, „щоб з”ясував, оскільки цінну річ з боку історії культури становить згадана шафа” [978].

Важливі відомості про портрет Шевченка роботи Рєпіна знаходим в Ернстовому щоденнику у зв’язку зі спадщиною київського колекціонера, члена Старої громади, одного з фундаторів Української федеративно-демократичної партії (грудень 1917) й масона Григорія Квятковського [979], який цю пам’ятку зберігав. У паперах А.Кримського зберігся його лист від 27 липня 1921 року:

«Високоповажний і шановний Агафангеле Юхимовичу!

Портрет Т.Г.Шевченка, оригінал роботи І.Ю.Рєпіна, що належить Старій громаді і був на охороні у мене, передається у власність Українській Академії наук у Києві з умовою, щоб портрета було поставлено у кращому та поважному помешканню Академії наук. В прикрих випадках, якби випало на долю Академії ліквідувати своє майно абощо, Стара громада прохає Академію повернути рєпінський портрет Т.Г.Шевченка мені, Гр.Ів.Квятковському, або тому, кому у той час визначить Стара громада.

Гр. Квятковський.

Портрет роботи Рєпіна видано мною 6-го липня с.р. уповноваженому Вами Левченку для передачі в Академію наук, згідно паперу канцелярії Неодмінного секретаря за № 1890 від 4-го липня с.р.».

У протоколі № 110 Ради (Спільного Зібрання) УАН за 8 серпня 1921 року зазначено, що портрета «вивішено в залі Ради («Зібрань») Академії наук» [980].

5 червня 1932 року Ф.Ернст записав: «Був у Квятковського, в місцевкомі Жовтневої лікарні й у головного лікаря в справі ювілею Квятковського, ввечері брав участь і казав промову від музею на ювілеї 50-тиріччя громад.[ської] й науков.[ої] роботи Г.І.Квятковського» (Арк. 99 зв. – 100). 10 грудня 1932 року у щоденнику занотовано: «Вмер Г.І.Квятковський» (Арк. 105 зв.). 12 грудня: «Похорон Квятковського – був у Жовтневій лікарні, тримав промову перед музеєм, прово[д]жав до Караваївської вулиці» (Арк. 105 зв.). 9 січня 1933 року: «З 10-ої до 5-ої перевозив збірку Г.І.Квятковського» (Арк 108). 4 квітня 1933 року: «О 4-ій год.[ині] експертиза в ВУАН портрету Шевченка роботи Рєпіна» (Арк. 112 зв.).

Дуже важлива інформація з’явилась улітку, 15 червня:

„З 10 до 12 одержував в Госпчастині ВУАН канцприладдя для Каб.[інету] укр.[аїнського] мист.[ецтва] і одержав портрет Шевченка Рєпіна з комори госпчастини для експертизи і переніс до Музею. Показував Шарлеманю, який визнав його не за той, що був в Науков.[ому] т-[оварист]ві. Оглядав і раму, що переховується в коморі коло убиральні в будинку по Чудновського, 2 – портрет, якого я одержав, туди входить щодо формату” (Арк. 117 зв.).

3 липня: «[Ілько Іванович] Кіндрат [981] питав про стан експертизи портрету Шевченка» (Арк. 119 зв.).

Наприкінці 1920-х років авторитет Ф.Ернста стояв уже дуже високо й був загальновизнаний. Вченого обрали до Комісії малярської творчості Т.Шевченка, заснованої 24 травня 1929 року при Київській філії Інституту Т.Шевченка. Це була друга, зовсім окрема шевченкознавча структура в Києві, у складі якої не було жодного штатного співробітника філії. Протягом відпускного періоду комісія виробила докладний план роботи, що потребував спеціальних коштів (500 карб.). Намічено було зібрати фото офортів Шевченкових, вивчити всі ті місцеві культурні гнізда, де працював Шевченко як маляр, художні впливи на Шевченка (ідея належала, поза сумнівом, Ернстові) і його вплив на інших майстрів тощо.

В розпалі перших арештів у справі СВУ, 1 жовтня комісія мала такий склад: голова – акад. Олекса Новицький [982], члени – проф. Федір Ернст, Василь Кричевський-батько та Володимир Міяковський, секретар Аделаїда Артюхова [983]. Міяковського було ув’язнено 21 серпня 1929 року [984], так що наведена у журналі дата (1 жовтня) має більше формальний характер (взагалі незрозуміло, як його прізвище з”явилось у журналі), доводячи, що реально комісія нічого не встигла зробити. На 1931 рік Комісія продовжувала існування, і керував нею той самий Олекса Петрович Новицький [985].

Усі перелічені вище особи були найзаслуженіші для шевченкознавства київські діячі. Ще 1909 року Комітет львівських українських товариств делегував Кричевського-старшого до Об’єднаного („Головного”) комітету для будови пам’ятника Шевченкові [986]. Як науковий і мистецький консультант і художник, Василь Кричевський працював над двохсерійним фільмом П.Чардиніна „Тарас Шевченко” (1925-26), у якому знімався Амвросій Бучма. За проектом Кричевського у 1925-26 роках було реконструйовано будинок на Хрещатицькому завулку (кол. Козиному болоті) в Києві, де Шевченко мешкав 1846 року [987]. У реконструйованому будинку 10 листопада 1928 року [988] було відкрито меморіальний музей Шевченка [989], перший державний літературно-меморіальний будинок-музей в УСРР. Його й очолив Володимир Міяковський, котрий у двадцятих роках керував Архівним управлінням і Київським центральним архівом імені Володимира Антоновича [990]. Названі діячі разом з Федором Ернстом і увійшли до Комісії малярської творчості Т.Шевченка.

Одним із провідних шевченкознавців доби Розстріляного відродження був віце-президент ВУАН академік Сергій Єфремов. Крім курсу історії української літератури, в якому він створив її канон, передусім щодо ХІХ – початку ХХ ст., він також зразково редаґував “Повне зібрання творів” Т.Шевченка. Разом зі своїми співробітниками Сергій Єфремов встиг видати 1927 року четвертий том Шевченка – його “Журнал” і 1929-го, напередодні арешту – том третій (“Листування”). Ці праці, особливо листування, знамениті тим, що коментарів тут більше, аніж самого тексту. Видані томи академічного зібрання дуже рідкісні, адже після процесу “СВУ” були заборонені. В українському середовищі котувались вони завжди дуже високо. Шістдесятниця Оксана Гасюк згадувала про Аллу Горську:

„Невідомо, яким чином, але десь знайшла двотомник Шевченкових творів, виданий Єфремовим. До збірки входили „Журнал” і надзвичайної важливості примітки. Твори, на той час заборонені цензурою. Але художниці треба було знати їх – вона прагнула побачити справжнє обличчя генія України, класика світової літератури. Можливо, вже тоді існувала ідея створення Шевченківського вітража-мозаїки в червоному корпусі Київського університету” [991].

На останній фазі цієї роботи, як побачимо, за дуже драматичних обставин до неї підключився Федір Ернст.

У складанні коментарів до „Журналу”, крім Єфремова, брали участь акад. Андрій Лобода, Володимир Міяковський, Михайло Новицький, Олекса Новицький, Дмитро Ревуцький, Петро Рулін та Павло Филипович. Володимир Дорошенко зареєстрував 16 рецензій на це видання [992]. До „Листування” С.Єфремов додав передмову „Шевченко в своєму листуванні”, а Михайло Новицький – „Бібліографічні про листи до Шевченка нотатки”. В коментуванні брали участь ті самі вчені, що коментували „Журнал”. До друку Єфремов здав „Листування” 25 листопада, але потім дещо дописував. 26 грудня 1928 року у його щоденнику з’явився останній запис про підготовку цього, третього тому: „Вчора й сьогодні написав приміток до Шевченка більше, ніж за цілий тиждень, що то значить нікуди не виходити!” [993]. Коли праця вийшла, рецензій встигло з”явитись лише дві, причому А.Москаленко надрукував свою в другому числі журналу катеринославського журналу „Зоря”, коли Єфремов давно сидів у в’язничній камері й готувався виходити на процес [994]. З любов’ю підготовлену книжку офіціоз сприйняв зі „скрежетом зубовним”. Навіть за хрущовської відлиги Л.Ф.Кодацька, що, начебто продовжуючи справу Єфремова, підготувала листи до Шевченка, писала у передмові:

„За своїм ідейним спрямуванням це видання, редактором якого був С.Єфремов, було буржуазно-націоналістичним. Тут коментувались з об’єктивістських позицій листи самого Шевченка, затушковувалася ідейна боротьба, що точилася між революційно-демократичними письменниками і представниками ліберально-буржуазного напряму […]” [995].

Тим часом тривала робота й над сьомим томом (згодом він вважався восьмим [996]). У зв’язку з Ернстом ця робота цікавить нас у всіх деталях. 25 листопада 1927 року С.Єфремов записав у щоденнику: „Сьогодні здав до друку третій том Шевченкових творів, – листування. Цими днями піде також і сьомий – малюнки. Нова вага падає на мене, і така, що дай Боже витримати!” [997]. 2 грудня 1927 року Єфремов занотував свої новини:

„Здав до друку й сьомий том Шевченкових творів. Як то впораюся з усим цим?.. Правда, головна робота щодо цього тому (добирання й коментування малюнків) лежатиме на О.П.Новицькому. Але спуститися цілком на його не можна, і праці й у мене буде багато й тут, як багато її з третім томом” [998].

Це правда, деяку роботу Єфремов брав на себе навіть у тому томі, за який відповідав, вважалося, Ол.Новицький. 19 січня 1929 року Єфремов писав:

„Одержав листа від Кат[ерини] Косенко, дочки Є.К.Трегубова. Од батька дістала вона альбом з трьома Шевченковими рисунками, і я вже кілька разів писав до неї, щоб дала їх до академічного видання” [999].

Це були олівцеві рисунки – погрудні автопортрети в амуніції у кашкеті й без кашкета, а також портрет невідомого 1843 чи 1846 року. Віце-президент Академії вступив з нею в листування, усовіщаючи її й намовляючи, й дуже зрадів, коли 24 лютого від К.Косенко прийшла позитивна відповідь.

У липні 1929 року Єфремова було арештовано, його зробили центральною фіґурою на процесі „Спілки визволення України”. Процес розпочався на великдень, 9 березня 1930 року, в приміщенні харківської опери. 19 квітня було оголошено вирок. Сергій Єфремов одержав 10 років ув’язнення з позбавленням прав на п”ять років. На волю він уже ніколи не вийшов. Так призупинилась робота над академічним виданням Шевченка.

Праця Олекси Новицького над восьмим томом дійшла до набору. Перебуваючи на еміґрації, його колега Володимир Міяковський згадував той старий єфремовський проект. Його свідчення привернуло увагу фахівців, оскільки в цьому проекті Міяковський брав безпосередню участь:

„Вся праця акад. Олекси Новицького, що вперше подавала репродукції всіх, на той час відомих, малярських творів Шевченка, була цілковито знищена, та й обидва попередні томи так само після процесу Союзу Визволення України (1930) попали в число заборонених і вилучених з обігу видань” [1000].

Перед війною великий український бібліограф Федір Максименко виявив десять його примірників, із них найповнішого придбав він сам з бібліотеки кол. професора Київської духовної академії П.П.Кудрявцева [1001]. Тепер він у мене. Докладніше я описую цей примірник восьмого тому у збірнику на пошану Олега Купчинського, що друкується нині у Львові.

Добре характеризує епоху й соціальну атмосферу після процесу СВУ та напруга пристрастей, через яку було зупинено (зарубано!) унікальну працю академіка Ол.Новицького, без якої дослідники Шевченкової малярської спадщини не можуть кроку ступити по сей день.

Коли підготовка восьмого тому “Повного зібрання творів” Шевченкових зупинилась, ситуація з ним виглядала так. Усім шевченкознавцям, зрештою, всім українцям було зрозуміло, що справу треба було продовжити, адже навіть тоді проти Шевченка у приципі – большевики не могли прямо виступати. Оскільки С.Єфремов перебував в ув’язненні, очолив справу інший академік, прийнятний владі, – Дмитро Багалій. На жаль, він невдовзі помер – 9 лютого 1932 року.

У листі до пушкініста Мстислава Александровича Цявловського від 26 серпня 1939 року з Уфи Ф.Ернст розповів:

„Прилагаю при сем краткий конспект моей работы о Шевченко-художнике. Работа эта была мне заказана в 1932 г. для академического (ВУАН) издания произведений Шевченко тогдашним редактором издания, акад. Д.И.Багалеем, после того, как работа на ту же тему акад. А.П.Новицкого была во всех инстанциях забракована”.

До Ернста звернулись як до знаного фахівця-шевченкознавця, який чудово знав мистецьке життя України Шевченкової доби, нарешті, як до члена заснованої напередодні єфремовського арешту Комісії малярської творчості Т.Шевченка. Оскільки довелось шукати нового автора, Ернст надавався для цього якнайкраще. Міяковський перебував уже в ув’язненні. Що ж до Ернста, то він розпочав дослідження мистецької спадщини Т.Шевченка наприкінці 1920-х років, і до шевченківської теми звертався не раз [1002]. Відтак вдалися до Ернста. Десь так за рік вчений написав монографію «Шевченко як маляр на тлі його доби» (9 арк.), що й досі лишається невидана. Матеріали цієї праці залюбки використовують мистецтвознавці у своїх роботах.

У цитованому вище листі до М.А.Цявловського Ернст розставив для нас усі крапки над „і”: „[…] моя работа была принята к напечатанию осенью 1933 г. в предполагавшемся академическом издании Шевченко Наркомпроса УССР». Мріючи в Уфі видати цю працю наприкінці 1930-х років й розраховуючи на підтримку свого адресата, вчений міркував: „Не знаю, следует ли обо всем этом упоминать теперешним издателям”.

Дослідження “Шевченко як маляр на тлі доби” висунуло Федора Ернста в ряд найвизначніших шевченкознавців. Знавець епохи, музейник, він створив чудову, справді капітальну працю. У своєму щоденнику він зробив два записи про хід роботи. 25 березня 1933 року: «Здав до ЛіМ’у [видавництво „Література і мистецтво”] роботу про Шевченка як маляра (10 арк.)» [1003]. І 14 липня, себто за кілька тижнів до арешту: «Одержав від в-[идавницт]ва ЛіМ рукопис «Шевченка» після рецензії Шабльовського й перегляду Кирилюка» [1004].

Після смерті Дмитра Багалія справа з академічним виданням вийшла на новий виток. 18 вересня 1933 року, за місяць до Ернстового арешту (23 жовтня) й незадовго до арешту свого власного Михайлові Новицькому [1005] довелось складати свій „Проспект академічного видання „Творів Тараса Шевченка”. Одержавши цей проект, мабуть, на еміґрації від першої дружини Новицького Лариси Павлівни [1006] й публікуючи його в УВАН’івському щорічнику, його проаналізував В.Міяковський. Він писав:

„Отже, перед Інститутом Шевченка постала проблема дати нове академічне видання творів поета. За цю справу взявся заступник народного комісара освіти А.Хвиля, а все видання мало здійснитися під загальною редакцією наркома В.Затонського. Звичайно, ні Затонський, ні Хвиля, ні тодішні співробітники Інституту Шевченка (обізнаний в таких справах член Інституту Шевченка Ієремія Айзеншток працював під той час вже в Ленінграді) не могли забезпечити науковий бік видання: канонічні тексти і академічний коментар. Тому для найвідповідальнішої роботи запрошений був єдиний на совєтській Україні фахівець – науковий співробітник Академії наук, відомий шевченкознавець Михайло Новицький” [1007].

Природно, проект Михайла Новицького не був реалізований. Про підготовку академічного видання, над яким працювали М.Бурачек, Ф.Ернст, А.Козаченко [1008] та інші, писала преса [1009].

27 травня 1934 року 28-річного Євгена Шабліовського було обрано членом-кореспондентом АН УРСР [1010]. Його було призначено директором Інституту літератури. Мабуть, саме в короткий час його директорування були написані п’ять записок Шабліовського до Мих.Мих.Новицького, які 1953 року опублікував на еміґрації Міяковський, наприклад: „М.М. Прошу Вас зараз же зайти до мене в справі текстологічних приміток. Е.Ш.” [1011].

1935 роком позначено перший том „Повного зібрання творів”, виданий за редакцією Затонського, Хвилі та Шабліовського. До книжки було видано два проспекти – на 8 сторінок [1012] і на одну. В короткому проспекті говорилось:

„Вперше повністю буде опублікована величезна спадщина цього могутнього поета-революціонера, очищена від поліцейсько-цензурних спотворень та найрізноманітніших перекручень і фальсифікацій з боку українських націоналістів. Найважливіші рукописи, що протягом десятиліть заховані були в жандармських сховищах та поліцейських архівах, в шухлядах українських націоналістів, – будуть подані тепер нашому радянському читачеві в їх справжньому вигляді”.

Величезну передмову до цього тому написав Хвиля. Підписано книжку до друку за два заходи – 18 лютого і 6 березня 1935 року. Друкувалась вона тиражем 15 тис. примірників у книжковій фабриці Партвидаву ЦК КП(б)У на Сінному майдані, 14 (технічний директор О.П.Сліпенький). 14 листопада 1935 року Шабліовського арештували [1013].

Другий том за редакцією Затонського та Хвилі з’явився 1937 року тиражем теж 15 000 прим. Підписаний до друку теж у два прийоми: 10 жовтня – 17 грудня 1936 року. За кілька місяців їх обох – Затонського і Хвилю – розстріляли. Видання зупинилося знову.

Перебуваючи в Алма-Аті, 1 червня 1938 року Ернст згадував свою монографію в листі до Т.Г.Цявловської:

„История с quasi-шевченковской зарисовкой Пушкина в гробу меня очень рассмешила. Я читал об этом «открытии» еще в газетах и сразу усумнился. Там ведь нет сейчас ни одного знающего человека. У меня же – увы – лежит законченная монография о Шевченко-художнике, листов на 15 [1014], приготовленная к печати к осени 1933 г., всеми инстанциями одобренная, для предполагавшегося и уже начатого академического издания. Я писал ее, когда оригиналы еще были разбросаны между Киевом, Черниговым, Харьковом и др. местами. Сейчас над ними работать, конечно, неизмеримо легче – но очевидно некому”.

У березні 1939 року вони зустрілись. Це задокументовано у дарчому написі на книжці, яку Ернст Цявловським подарував.

16 липня 1941 року в Уфі Ернста було ув’язнено – востаннє. 28 жовтня 1942 року його розстріляли [1015].

Після цього прогуркотіла війна.

1951 року ювілейне шевченківське видання почалось заново – тиражем 10 тисяч примірників. Редакційну колегію складали Білецький, Копиця, Корнійчук, Маслов, Попов, Рильський і Тичина. Учасники щойно погромленого перед тим „Нарису” офіційним Шевченком реабілітовувались. Перші два томи нового видання вийшли як „Друге, доповнене і виправлене видання”.

Шевченкова малярська спадщина зайняла VII-X томи. Окремі томи редагували Борис Бутник-Сіверський, Яків Затенацький і Глафіра Паламарчук.

Про Ернста в цьому виданні жодної згадки не було.

Примітки

944. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 18 зв.

945. Там само. Арк. 19 зв.

946. Ернст Федір. Як збиралися малярські твори Шевченкові у Всеукраїнськім Історичнім музеї ім.Шевченка // Життя й революція. 1929. Березень. Кн. ІІІ. С. 122-130: іл. Праця вважалася за видання Київської філії Інституту Т.Шевченка (Звіт про науково-дослідчу роботу Київської філії Інституту Т.Шевченка. За 1928/29 академічний рік (з 1/Х – 28 до 1/Х – 29 р.). К., 1930. С. 28). Ф.Ернст прочитав її 15 березня 1929 року на об'єднаному засіданні катедри мистецтвознавства й Всеукраїнського Історичного музею ім.Шевченка (У Всеукраїнському історичному музеї ім.Шевченка [Рубр.: Літературна хроніка] // Літ. газета. 1929. № 7 (49). С. 7; Щепотьєва Марія Олександрівна (1893-1974). Науково-дослідча кафедра мистецтвознавства в Києві в 1928-29 акад. р. // Хроніка археології та мистецтва. 1930. Ч. 2. С. 88; Прилюдні засідання Всеукраїнського Історичного музею ім.Шевченка у Києві // Там само. С. 89). Передрук: Ернст Федір. Як збиралися малярські твори Шевченкові у Всеукраїнськім Історичнім музеї ім. Шевченка // Віра. Livingstone, NJ, 2003. Січень-березень. Ч. 1 (109). С. 12-15.

947. Щербаківський Данило та Ернст Федір. Український портрет. Виставка українського портрету XVII-XX ст. К.: Всеукр. Іст. музей ім. Шевченка. 1925. Обкладинка Василя Кричевського-сина. Книжку розпочато друком 23 червня, закінчено – 4 липня 1925 року.

948. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 401.

949. Фото – Там само. Вклейка після с. 32.

950. Ернст Ф. Український портрет від кінця XVIII століття до наших днів // Щербаківський Д. та Ернст Ф. Український портрет. К., 1925. С. 32-33.

951. Див.: Білокінь С. Нарбутівський збірник // Збереження історико-культурних надбань Глухівщини: Матеріали Другої науково-практичної конференції (17 квітня 2003 р.). Глухів, 2003. С. 76-85.

952. Хвиля Андрій. Образотворчий фронт // До перебудови образотворчого фронту (1934). С. 33.

953. Хвиля А. Могутнє знаряддя соціалістичного виховання // Комуніст. 1934. 17 грудня. № 290 (4662). С. 3. Шп. 1-2.

954. У різних етнокультурних середовищах СРСР цей поділ мав різний характер. К.Штепа писав, що в Середній Азії поділ на «ми» і «вони» був багато складніший, ніж деінде: «Ими» для местного населения были, во-первых, как и до советской власти, все люди, приехавшие «оттуда», с запада. Но к «ним» примкнули здесь и свои: все, кто, оставив веру и обычаи предков, стали служить новой власти. Контрасты здесь более бросались в глаза, и деление людей на две группы было более явным» (Штеппа К.Ф. В плену коммунизма // Новый журнал. Кн. LVII. Нью-Йорк, 1959. С. 185-186). Пор.: Никольский С.[ергей]. «Мы и они» // Еженедельник Чрезвычайных комиссий. М., 1918. № 2. С. 8-10.

955. Хвиля А.А. Образотворчий фронт // До перебудови образотворчого фронту (1934). С. 14.

956. Ґріншпон А. Вороги в музеях // Комсомолець України. 1937. 9 вересня. № 207 (3579). С. 3.

957. Ернст Федір. Український портрет від кінця XVIII століття до наших днів // Щербаківський Данило та Ернст Федір. Український портрет. Виставка українського портрету XVII-XX ст. К.: Всеукр. Іст. музей ім. Шевченка. 1925. С. 24. Цит.: Хвиля А.А. Образотворчий фронт // До перебудови образотворчого фронту (1934). С. 15.

958. Там само.

959. Докладніше про це див.: Білокінь С. "Музей України; Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель. К., 2002. С. 113-116.

960. Програма міжнароднього конкурсу на проєкт пам’ятника Т.Шевченкові у м.Харкові. Х., 1930. С. 13.

961. Епштейн Марк (Моїсей) Цалерович (19 лютого 1899, м. Бобруйськ – 19 серпня 1949), скульптор. Дж.: Папета Сергій. „Формула крові” // Хроніка 2000. Вип. 21-22. К., 1998. С. 316-345.

962. В культкомісії УАН: З приводу пам'ятника Шевченкові // Прол. правда. 1927. 6 квітня. № 77 (1690). С. 5.

963. Ернст Ф. Виставка проектів увічнення пам'яті Т.Г.Шевченка // Прол. правда. 1929. 16 червня. № 136 (2350). С. 5: іл.

964. Впорядкування Шевченківської могили [Добірка "З літературного життя УСРР" у рубр.: Літ. хроніка] // Літ. газета. 1928. 20 серпня. № 16 (34). С. 6.

965. Афонський. Пам’яті Т.Г.Шевченка // Літ. газета. 1928. 15 листопада. № 22 (40). С. 8.

966. Конкурс на проект пам'ятника Т.Шевченкові [Добірка "З літературного життя УСРР"] // Літ. газета. 1928. 7 січня. № 1 (19). С. 5.

967. Наслідки конкурсу проектів пам'ятника Т.Шевченкові [Добірка "З літературного життя УСРР" у рубр.: Літ. хроніка] // Літ. газета. 1928. 5 лютого. № 3 (21). С. 6.

968. До збудування пам'ятника Шевченкові в Київі [Добірка "З літературного життя УСРР"] // Літ. газета. 1928. 25 березня. № 6 (24). С. 6.

969. Ернст Ф. [Відповідь на анкету. В добірці:] Який мусить бути пам'ятник на могилі Т.Г.Шевченка: Анкета Шевченківського комітету // Культура і побут. 1928. 30 грудня. № 51. С. 1.

970. Звіт про науково-дослідчу роботу Київської філії Інституту Т.Шевченка. За 1928/29 академічний рік. С. 26.

971. За 16 днів виставку відвідало 3000 чоловік, а анкет було зібрано 1000 (Виставка проектів увічнення пам'яті Шевченка [Добірка "Культурно-мистецька хроніка в рубр.: Культура й мистецтво] // Прол. правда. 1929. 16 червня. № 136 (2350). С. 5.

972. Звіт про науково-дослідчу роботу Київської філії Інституту Т.Шевченка. За 1928/29 академічний рік. С. 29.

973. Відкриття виставки проектів увічнення пам'яти Шевченка [Добірка: Культурно-мистецька хроніка] // Прол. правда. 1929. 28 травня. № 119 (2333). С. 4.

974. Ернст Ф. Виставка проектів увічнення пам'яті Т. Г. Шевченка // Прол. правда. 1929. 16 червня. № 136 (2350). С. 5: 2 іл.

975. Ернст Ф. Виставка проектів. С. 5.

976. Звіт про науково-дослідчу роботу Київської філії Інституту Т.Шевченка. За 1928/29 академічний рік. С. 2, 27, 29.

977. Про увічнення пам'яті Т.Шевченка // Літ. газета. 1929. 15 липня. № 14 (56). С. 8.

978. Архів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Оп. 1. № 140. Арк. 82 зв.

979. Квятковський Григорій Іванович (?, Бровари, Чернігівської губ. – 10 грудня 1932, Київ) – медик, колекціонер. Закінчив медичний факультет Університет Св.Володимира. Одержав ступінь доктора медицини за дисертацію «Заживление ран черепных костей” (СПб., 1896). 1899 затверджений прозектором і завідуючим бактеріологічною лабораторією, згодом лікар-директор. Див.: Бідний В.Г., Паламарчук К.С. 125 років Київській центральній міській клінічній лікарні. К.: Задруга, 2000. С. 7, 32, 34-35, 48, 50, 56, 69, 252; Серков А.И. Русское масонство, 1731-2000: Энц. словарь. М.: РОССПЭН, 2001. С. 385.

980. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І. 26221.

981. Кіндрат Ілько Іванович – функціонер. Галичанин, сільський наймит. 1919 Максимович ввів його у боротьбістську філію. Переїхавши на Україну, став науковим співробітником УАН. Вчений секретар Президії АН УРСР, з 9 січня 1932 очолював постійну комісію з художнього оформлення ВУАН (ЦДАГО України. Ф. 261. Оп. 1. № 37203 ФП / кор. 379. Арк. 108-109; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 432). Член КП(б)У з 1921, був виключений 1933 «як дворушник, опортуніст, що обманював партію, брехливо завіряючи про свою боротьбу за лінію партії, на ділі зривав політику партії та розвалював роботу ВУАН» (Постанова комісії чистки парторганізації ВУАН // За Рад. Академію. 1933. Серпень. № 16 (52). С. 2). Рішенням судової трійки ҐПУ УСРР від 14 лютого 1934 одержав 3 роки позбавлення волі (№ 32495).

982. Тарахан-Береза Зінаїда. Олекса Новицький – дослідник і популяризатор творчості Тараса Шевченка // Образотворче мистецтво. 1987. Вересень-жовтень. № 5.

983. Звіт про науково-дослідчу роботу Київської філії Інституту Т.Шевченка. За 1928/29 академічний рік. С. 20.

984. Білокінь С. Володимир Міяковський // Вісті УВАН. Ч. 2. Нью-Йорк, 2000. С. 222.

985. Звіт про науково-дослідну роботу Київської філії Інституту Т.Шевченка за 1929/30 академічний рік. К., 1931. С. 12.

986. Павловський Вадим. Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість. Нью-Йорк: УВАН, 1974. С. 30.

987. Кричевський В. Будинок, де жив Т.Шевченко // Україна. 1925. Ч. 1-2. С. 136-138; Його ж. До художнього оформлення будинку Т.Шевченка // Глобус. 1926. Ч. 5.

988. Див.: ЦДІА України. Ф. 1235. Оп. 1. № 980. Арк. 8; Афонський. Пам'яті Т.Г.Шевченка // Літ. газета. 1928. 15 листопада. № 22 (40). С. 8. Формально будинок-музей було відкрито при меморіальному відділі Київської філії Інституту Тараса Шевченка.

989. Див.: Міяковський В. Будинок-музей Т.Шевченка // Будинок-музей Шевченка. К., 1929. С. ХІ-ХVІ. Я маю два примірники цього видання – один з простою набірною обкладинкою, другий – з обкладинкою роботи Василя Кричевського. Набір та ілюстрації ідентичні.

990. Див.: Міяковський В. Центральний архів ім.Антоновича в Київі // Архівна справа. Х., 1925. Кн. 1. С. 101-118.

991. Алла Горська; Червона тінь калини: Листи, спогади, статті. К.: Спалах, 1996. С. 232.

992. Дорошенко Володимир Вікторович (1879-1963). Покажчик видань Шевченкових творів: Першодруки й окремі видання та спис літератури про них. Вид. 2. Чікаго: М.Денисюк, 1961. С. 225-226. (= Повне видання творів Т.Шевченка. Том XIV).

993. Єфремов Сергій. Щоденники (1997). С. 714.

994. Дорошенко Вол. Покажчик видань Шевченкових творів. С. 237.

995. Листи до Т.Г.Шевченка, 1840-1861 / Упор. Л.Ф.Кодацька. К.: АН УРСР, 1962. С. 6.

996. Згодом, 18 вересня 1933 року у проекті Мих.Новицького цей том стане п'ятим. Див.: [Міяковський В.] Проєкт академічного видання Шевченка 1933 р. // Шевченко. Річник 2. Нью-Йорк, 1953. С. 32.

997. Там само. С. 552.

998. Там само. С. 555.

999. Там само. С. 726.

1000. Міяковський Володимир. Проєкт академічного видання Шевченка 1933 р. // Шевченко. Річник 2. Нью-Йорк, 1953. С. 32. Без підпису. Авторство розкрито у бібліографічному покажчику: Міяковський В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк: УВАН, 1984. С. 30.

1001. Див.: Білокінь С. Киевский профессор П.П.Кудрявцев как библиофил и читатель // Актуальные проблемы теории и истории библиофильства: Тезисы сообщений научно-практической конференции. Л., 1985. С. 73-75. Прорецензував видання „Журналу” (Записки Історично-філологічного відділу. Кн. 21-22. С. 406-411).

1002. Див. також: Ернст Ф. [Рец.на кн.:] Скворцов А. Жизнь художника Тараса Шевченко. М., 1929 // Хроніка археології та мистецтва. 1930. Ч. І. С. 84.

1003. Щоденник Ф.Ернста,1925-33 // ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 111 зв. Див.: Білокінь С. Щоденник Федора Ернста як пам'ятка української культури 1920-30-х років // Північне Лівобережжя та його культура XVIII – початку XX століття: Тези доповідей та повідомлень наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження історика мистецтва Федора Людвіґовича Ернста. Суми, 1991. С. 49-52

1004. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 120 зв.

1005. Щоб розрізняти однофамільців, після війни його називали „Мих.Мих.”. У двадцятих роках метр С.Єфремов називав його „малим Новицьким” (Єфремов Сергій. Щоденники (1997). С. 555).

1006. 1948 року вона передала йому автограф Шевченкового вірша «Іван Підкова», який опублікував, нехай на ротаторі, Міяковський. Супровідний лист зберігається у його паперах (УВАН. Нью-Йорк, США). Пор.: Автограф Шевченка 1860 року. Шевченківська конференція УВАН. [Нью-Йорк, 1951]. 15 с.

1007. [Міяковський В.] Проєкт академічного видання Шевченка 1933 р. // Шевченко. Річник 2. Нью-Йорк, 1953. С. 32.

1008. Козаченко Антон Іванович (1900-1962) – історик друку. Див.: ННБ. ІР. Х. 45277 (автобіографія); Низовой Н.А. Статистическая деятельность А.И.Козаченко // Сов. библиография. 1972. № 3. С. 52-62; Гульчинский В.И., Фокеев В.А. Деятели отечественной библиографии, 1917-1929: Справочник. Ч. 1. Москва, 1994. С. 153.

1009. Академічне видання творів Т.Г.Шевченка // Червоний шлях. 1933. № 7. С. 156.

1010. Історія Національної Академії наук України, 1934-1937: Док. і мат. К., 2003. С. 491.

1011. Записки Є.Шабльовського до М.М.Новицького в справі редагування І тому академічного видання Шевченка // Шевченко. Річник 2. Нью-Йорк, 1953. С.35.

1012. Див.: Дорошенко Вол. Покажчик видань Шевченкових творів. С. 253.

1013…. З порога смерті… / Упор. О.Г.Мусієнко. Вип. 1. К.: Рад. письм., 1991. С. 462.

1014. У додатку до листа від 26 серпня 1939 Ф.Ернст надіслав короткий конспект змісту рукопису. Праця складалась із семи розділів, мала разом 214 сторінок.

1015. Нестуля О.О. Україна стала його долею. // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 110-111.