Київська вчена корпорація: Будинок вчених, його члени й гості
Сергій Білокінь
Покоління совєцьких істориків, що прискіпливо й планово добирались із відданих членів партії, розглядали історичний процес спершу як вир безоглядної боротьби [1119], а потім – уже після війни – як плин всебічної дружби класів і соціальних груп, зрештою дружби народів. Нічого й казати, що в роботі тодішніх вчених важко було помітити дослідницький елемент, рух до історичного пізнання. Начальству це було абсолютно не потрібно, адже йшлося взагалі не про історичну науку [1120], а – в певному сенсі – радше про діяльність політологічну й пропагандистську.
У наші постгеноцидні, але так само тоталітарні часи назріла потреба у вивченні конкретики, що стосується більших чи менших соціальних груп будь-якого соціального рівня – членів Політбюро ЦК КП(б)У [1121], церковних громад 1920-х років [1122], директорів Всеукраїнської бібліотеки України (ВБУ) [1123], членів Київського відділку Російського теософічного товариства (КОРТО) тощо. Тут виникають проблеми суто технічні: людей певного кола треба знати, що називається, в обличчя, а для багатьох сучасних дослідників це й є проблема.
Життя й повсякденний побут тодішніх вчених, інакше кажучи, соціальна історія науки – тема майбутніх широких досліджень. Поки що виходили здебільшого окремі персоналії [1124]. Узагальнених праць, що розкривають життя, інтереси й клопоти багатьох вчених небагато. Що до джерел, то їх після всього, що трапилось, дуже небагато. Офіційні джерела дають здебільшого дати й формулювання. А наповнення відбувається за рахунок джерел партикулярних – щоденників, листування й спогадів. Цікаву заявку зробила Лариса Федорова публікацією трьох листів акад. Олекси Новицького до Дмитра Яворницького, семи листів Новицького до дружини й дочки і дванадцяти листів від Ф.А.Головіна [1125]. Капітальне видання листів до свого патрона здійснює Дніпропетровський історичний музей ім. акад. Д.І.Яворницького: його перший випуск містить «Листи вчених до Д.І.Яворницького» [1126], другий – «Листи діячів культури до Д.І.Яворницького» [1127], третій – «Листи музейних діячів до Д.І.Яворницького» [1128]. Опубліковано вибрані місця з листів до бібліографа Ф.П.Максименка [1129].
Після зміцнення в Києві совєцької влади большевики відразу визначились у ставленні до наукової й культурної інтелігенції. Проводячи політику батога й коржика, з самого початку вони сформовали групу осіб, яким було надано певні матеріальні пільги, а з другого боку, відразу почали й нагінки [1130]. Відомий троцькіст Х.Раковський підписав «Декрет Ради Народніх Комисарів У.С.Р.Р. про поліпшення стану вчених спеціялистів і заслужених робітників літератури та мистецтва від 31 серпня 1920 р.», в якому було проголошено:
«З метою збереження наукових сил, особливо цінних робітників мистецтва та літератури, необхідних для соціялистичного будівництва, для розвитку народнього господарства і культури, а також для найбільш дійсного забезпечення потреб робітниче-селянської оборони, Рада Народніх Комисарів постановляє:
1) Дати усилене довольство вченим спеціялистам наукових галузів, які суть дійсно важливими для розрішення зазначених завдань, а також заслуженим робітникам літератури та мистецтва.
2) Увільнити зазначених в (параграфі) 1 осіб від усякого рода повинностів (трудової і т. ин.), що не мають безпосереднього відношення до їх праці в ділянці науки, літератури та мистецтва.
3) Створити для праці наіменованих осіб життьові умови, що забезпечували б їх мінімальними, безумовно для такої праці необхідними вигодами» [1131].
Цю саму модель запровадили у Західній Україні 1939 року, де було проведено аналогічну сегрегацію.
Документ цікавий своїми обмовками. Якщо читати уважно, виявляється, все робиться з метою лише «збереження наукових сил», а увесь галас здійнявся для забезпечення українських діячів лише мінімальними вигодами. Декрет – він і є декрет, пропагандистський документ, що використовувались лише відповідно до повсякденних потреб. Втім, декрет Раковського 1920 року уже відрізнявся від перших, ленінських. Люди домагались конкретики, тож до нього додано:
Спис діячів мистецтва та літератури, які підлягають декрету Раднаркому від 31 серпня 1920 року по м. Київу і Правобережній Україні.
1. Акименко-Степовий.
2. Боліо.
3. Бойчук.
4. Брун.
5. Бурачек.
6. Беклємішев.
7. Блюменфельд.
8. Болотіна.
9. Буцький.
10. Баратова.
11. Гаєвський.
12. Гаврилова.
13. Гадзінський.
14. Грінченко М.
15. Галінський.
16. Грінберг.
17. Домбровський.
18. Донець.
19. Загаров.
20. Заньковецька.
21. Загул.
22. Касяненко Євг.
23. Кирнарський.
24. Кисилів.
25. Котарбінський.
26. Крамаренко.
27. Кричевський.
28. Крижановський.
29. Косинка.
30. Коренєв.
31. Левандовський.
32. Леонтович.
33. Летичевський.
34. Ліницька.
35. Лубенцов.
36. Лундін.
37. Любченко Мик.
38. Мар’яненко.
39. Матковський.
40. Маргулєв.
41. Мелєх-Готфрід.
42. Микиша.
43. Михайлов.
44. Михайлов, худ.
45. Монска.
46. Мстиславський.
47. Нейгауз.
48. Ніжинська.
49. Орішкевич.
50. Паліцин.
51. Петрицький.
52. Поліщук Вал.
53. Прахов.
54. Пухальський.
55. Розенталь.
56. Романович-Ткаченко.
57. Саксаганський.
58. Сладкопєвцев.
59. Свєтловідов.
60. Слісаренко.
61. Сидоренко.
62. Соснін.
63. Сорочан.
64. Стеценко.
65. Смірнов.
66. Терещенко Марко.
67. Терещенко Мик.
68. Тичина.
69. Тінський.
70. Филипович Зорев.
71. Хименко.
72. Чужбінова.
73. Шамринський.
74. Шелюбський.
75. Шевченко.
76. Шкурупій.
77. Шперлінг.
78. Штейнберг.
79. Штейман.
80. Шипович.
81. Яворський.
82. Ярославський [1132].
На хвилі української незалежності 1917-1921 років діячі культури і вчені домагались задоволення як професійних вимог, так і матеріальних, суто людських – і корпоративних, і загальнонаціональних. У першу чергу їм ішлось про взаємодопомогу членів київської вченої корпорації, передусім про її оформлення. З огляду на недавню тоді незалежність найбільшого розмаху все це досягло у 1920-х роках. Тоді в кількох містах України було засновано Будинки вчених.
Ясна річ, влада прагнула цей процес контролювати, а як вийде, то й очолити. За вчених узялися раніше, аніж за створення «творчих спілок» письменників і митців [1133]. Багатовекторна самоорганізація діячів культури вимагала в першу чергу їхньої консолідації, до чого кожен большевик додав би ще три слова: «під проводом партії». Гетьман Павло Скоропадський уфундував Українську Академію наук, що оточила себе муром т. зв. академічної свободи, тобто ідеологічної й організаційної непідконтрольності. Влада використала людське недоїдання й брак постачання.
Ще 19 березня 1922 року в Харкові відбувся пленум Всеукраїнського комітету сприяння вченим (голова – комуністичний функціонер Д.Мануїльський). Пленум ухвалив:
“Признать необходимым приступить немедленно к организации 4-х «домов ученых» в крупных центрах Украины: Харькове, Киеве, Одессе и Екатеринославе, причем при «домах ученых» в голодающих губерниях учредить также столовые для работников науки” [1134].
На уповноважених було затверджено двох номенклатурників: по Києву Яна Гамарніка і по Катеринославу Кельмансона [1135]. Природно, оскільки влада на місцях не вважала організацію їдалень за справу першочергову, все це затяглося надовго. Навесні 1931 року Будинки наукових працівників („Доми наукових робітників”) все-таки вже існували в Києві (вул. Пушкінська, 1), Харкові (вул. Раднаркому, 8), Одесі (вул. Щепкіна, 12) та Дніпропетровську (проспект Карла Маркса – Будинок культури) [1136]. Природно, що очолювали Будинки вчених комуністичні функціонери, а їх спершу бракувало і бракувало на всю справу коштів. Будинки вчених, коли діставали кошти, могли інколи щось видати [1137]. Репертуар їхніх видань ще не висвітлено. Правдоподібно, виразної видавничої програми вони не мали.
Яскрава слідча справа лишилась від директора харківського будинку Микити Івановича Харуся. Народившись 1894 року в с. Трибухах Литинського повіту на Поділлі, він узяв участь у війні проти большевиків, еміґрував. Повернувшися в Україну, почав робити кар’єру. Допитавши його, чекіст відтворив зізнання Остапа Огаря 23-25 квітня 1933 року так:
«В 1926 г. я вошел в тесную связь с Тютюнником и Харусем (оба сейчас на Украине), которые в то время использовывались консульством УССР в Праге для разведывательной работы в кругах эмиграции. Оба они фактически занимались провокационной работой, т.к. все материалы, которыми снабжалось консульство, исходило от агентов чешской полици[и], УВО и петлюровских кругов. […] Харусь, будучи связан[,] с одной стороны[,] с работником чешской политической полиции – Горбанюком (бывш. ад’ютант атамана банды Остраницы), а[,] с другой[,] – с активными петлюровскими разведчиками Мелешко и полк. [Володимир [1138]] Билоус-Савченко, также своими материалами вводил консульство в заблуждение. […] По поручению Харуся я должен был найти пути к перехватыванию всей корреспонденции на имя Шаповала с тем, чтобы ее копировать, после его (Харуся) личного ознакомления с оригиналом» [1139].
19 жовтня 1933 року Григорій Пирхавка розповів на допиті:
«На Украине, у Харуся, когда он был заведующим Домом ученых в Харькове, была явочная квартира для возвращающихся из Чехии[,] и часть агентов чешской разведки через него устанавливали связь с чешским посольством в Москве или его представителями в Харькове. Харусь до дня своего ареста в 1931 г. был в тесной связи с [Юрием] Мазюкевичем» [1140].
Він потрапив на Белморстрой, одержав 10 років, звідти утік, дістався Новоросійська. 2 лютого 1936 року його зловили. Після довгих мордувань у Москві, 20 вересня 1937 року Микиту Харуся розстріляли [1141].
1 грудня 1927 року Президія Київського Окрвиконкому ухвалила постанову ч. 46:
«1) Передати секції наукових робітників будинок ч. 1-3 на Пушкінській вул., що його зараз займає клуб Комфон, включаючи й те приміщення, що займають приватні мешканці. […] 3) Дозволити клубу Комфон вивезти меблю, що є в будинкові, рівно як і все майно й устаткування, що його клуб Комфон до цього будинку привіз. 4) Що-до люстр та дзеркал, що весь час були в цьому будинкові, до того як його зайняв клуб Комфон і що є належністю будинку, – їх в цьому будинкові залишити» [1142].
Київський Будинок вчених відкрився 24 грудня [1143]. Для цього вченим було передано кол. дім Зайцева, у приміщенні якого за гетьмана розташувався Український національний клуб, а за большевиків – єврейський клуб „Комфон” [1144]. Випадкова обставина, об’єднаність садиб двох будинків (№№ 1 та 3) спричинились до того, що секція одержала навіть два будинки, щоправда, один з них був увесь зайнятий приватними помешканнями [1145]. Як окрема цільна організація Дім учених у двох поверхах, наріжних від вулиці Свердлова (Прорізної), зайняв 24 кімнати. Сюди входило два зали (на 180 місць кожна), дві вітальні (тут відбувались засідання бюра СНР та Правління й комісій Дому учених), аудиторія на 70 душ, читальня, кімната для правління, радіогуртка, кімната для артистів, фойє при кінозалі, прохідна кімната до кіна. В артистичній кімнаті та фойє буднями відбувалась гурткова праця. Від фойє йшла довга крита веранда з гротом. Узимку вона була холодна, але за помірної температури там влаштовували виставки, акваріуми, фізкультурні вправи тощо. З веранди можна було вийти в садок на майданчик, де міг бути лаун-теніс, кеглі тощо [1146].
Першим директором київського Дому учених став галичанин Микола Сабат, рідний брат акторки театру «Березіль» Софії Федорцевої. Народившись 1892 року в Бучацькому повіті в родині греко-католицького священика і закінчивши 1911 року Стрийську гімназію, Микола Сабат прослухав три курси юридичного факультету Львівського університету. Під час війни служив молодшим офіцером, потрапив у російський полон. До жовтня 1918 року перебував у Воронезькій губернії. Повернувшись до Галичини, вступив до Української галицької армії. Її Третім корпусом командував тоді полковник Гриць Коссак [1147], а лейтенант Микола Сабат командував ротою. 1919 року він перебував в одному таборі Дайчгабель з Думиним, Ріпою й Труббе. Виїхав до СРСР – спершу до Ленінграда, тоді до Москви. Учраспред, що керував галицьким бюро при ЦК КП(б)У, М.Баран направив усіх до Центральної партійної школи при ЦК. Чекіст так сформулював його свідчення:
«В Доме Ученных (sic), заведующим которого я был поставлен Бараном, я обнаружил широкие возможности для ведения контр-революционной националистической работы. По своей деятельности я себя считал в роли связывающего различных к-р. националистических элементов научных кругов Киева. Моя линия поведения всячески способствовала этим элементам группироваться в Дому Ученных (sic). Я все использовал для того, чтобы дать возможность националистам – явным конттреволюционерам [–] проникать в различные секции, комиссии и т.п. Моя деятельность в Доме Ученных (sic) вела к организации и сплочению украинских контр-революционных националистических сил. В этот период 1928-1930 г.г., т.е. до исключения меня из партии (я первый раз был исключен в конце 1929 г.) я в своей контр-революционной деятельности наиболее близко был связан с ДОРОШКЕВИЧЕМ – профессор ИНО, МИКОЛЕНКО – быв. директор КИНХ’а, ЛЕВИЦКИМ – быв. директор мединститута, ВЫСОЧАНСКИМ – профессор кооперативного института, ВЕСЕЛОВСКИМ – профессор сель.-хоз. института, ВОЛОШИНЫМ – лектор Киевских ВУЗ’ов и МАКОВСКИМ – научным работником УАН (галичанин)» [1148].
3 грудня 1936 року спецколегія Київського обласного суду дала Сабатові 7 років ИТЛ і 3 роки поразки у правах – «Без конфискации имущества, за отсут[ст]вием тако[во]го» [1149].
Від моменту його відкриття заступником директора київського Будинку вчених став автор перших спогадів про бій під Крутами учасник цього бою мовознавець Іван Ількович Шарий (25 лютого 1894 – 25 лютого 1930) [1150]. Сестра його дружини Марфи Євдокія Дмитрівна (за чоловіком Дубрівна) стала в Будинку вчених бібліотекаркою (після війни бібліотекарка Ботанічного саду ім. акад. Фоміна) [1151].
1934 року секретаркою Будинку вчених стала дружина Євгена Плужника Галина Автономівна [1152]. За німців вона виїхала на еміґрацію.
Першим головою Ради Будинку вчених [1153] був відомий зоолог професор Микола Васильович Шарлемань (нар. 24 січня 1887, Кременчуг – 29 квітня 1970, Київ) [1154]. По війні, коли відбулось усе, що мало відбутись, його знань влада не потребувала, й він перебував на узбіччі наукового життя. Лише Д.С.Ліхачов у «Трудах» свого відділу давньоруської літератури Пушкінського дому друкував його етюди, присвячені «Слову про Ігорів похід». А тоді, з 1926 року Шарлемань був інспектором охорони пам’яток природи [1155].
Під час репресій добирався новий тип керівництва Будинку вчених, як і взагалі адміністрації. Ініціатор ділових ігор Леонід Миколайович Іваненко слушно відзначив: «Нове, зручне для влади керівництво, було, ясна річ, цілком слухняним і свідомим» [1156].
У 1927-33 роках, себто аж до власного арешту з Будинком вчених близько співробітничав історик мистецтв Федір Ернст [1157]. Він входив до комісії з його оздоблення [1158]. 23 грудня 1927 року в його щоденнику з’явився такий запис: “Видача картин (числом 21) та пари бронзових канделябрів й статуї робітника для прикраси будинку учених. Перевозка їх до будинку і розвіска разом з [Д.С.] Галяном [1159]” (Арк. 53 зв.). І наступного дня, 24 грудня: “Ввечері одкриття будинку учених” [1160] (Там само).
З самого початку Ф.Ернст входив до лекційної комісії, згодом – до літературно-мистецької. У листопаді 1928 р. Ф.Ернст зробив тут доповідь на таку цікаву й актуальну на той час тему, як «Українське барокко в минулому й сучасному» [1161]. Тема була, зрештою, навіть гостра, оскільки в ті часи у стилі українського барокко будувалась Сільськогосподарська академія, про це говорили й писали різне. Звернення до стилю барокко викликало різку режимну критику, а невдовзі й самого його промотора Дмитра Дяченка було арештовано й розстріляно [1162].
11 березня 1928 року Федір Ернст занотував: “О 6 год. з Крамаренком у будинкові учених в справі написання портретів для буд.[инку] учених” (Арк. 62). І на звороті: “Умовились на три портрети з Крамаренком за 200 крб.” (арк. 62 зв.). А 21 жовтня 1933 року Ф.Ернст занотував: “В Музеї був Кривенко (?) з Буд.[инку] Учених, просив виділити декоративні речі для Будинку” (Арк. 127 зв.). Можливо, тут ідеться про професора-економіста Георгія Олексійовича Кривченка (16 травня 1883, Кибинці Полт. губ. – 11 березня 1960), фахівця з економіки сільського господарства, вихованця Мюнхенського університету [1163].
Київський Будинок вчених об’єднував багато людей. Якщо на 1 березня 1928 року у секції наукових робітників було зареєстровано 1329 вчених, то членами Будинку вчених майже половину – 606 душ. Крім того, постійних гостей (переважно, членів родин) нараховувалось 219 [1164].
Орган парткомітету, президії та групкому УАН «Радянська академія» досі як слід не вивчався [1165]. У 1926-31 роках Київська секція наукових робітників видавала свій “Бюлетень” [1166] – важливе джерело з історії повсякденного життя української наукової інтелігенції. Це видання містить доволі рясний матеріал, за яким можна уявити про повсякденне життя київських вчених доволі докладно. Користуюсь доволі представницьким, нехай і далеко не повним комплектом цього «Бюлетеню», що належав свого часу астрономові І.Г.Іллінському [1167], якому кожне число надсилалось додому – вул. Львівська, 55, пом. 35. На більшості примірників збереглись марковані бандеролі. Людина середнього віку, він ретельно студіював надіслане, – майже на кожній сторінці знаходимо нотатки й написи, що яскраво характеризують читацьке сприймання конкретного вченого, його ідеологію.
Розгляну “Бюлетень”, а з ним і життя київських вчених до арештів у справі «СВУ». Провадились вони в такій послідовності:
1928,
березня 5 – О.Болозович
березня 6 – А.Залеський
1929
травня 18 – Б.Матушевський, М.Павлушков
липня 3 – В.Дурдуківський, Ю.Трезвинський
липня 4 – О.Гребенецький
липня 17 – В.Чехівський
липня 21 – С.Єфремов
липня 23 – А.Ніковський, Н.Токаревська
липня 24 – М.Чехівський
липня 27 – Й.Гермайзе
серпня 17 – М.Ботвиновський, Г.Голоскевич
серпня 18 – А.Барбар, Г.Іваниця
серпня 20 – К.Туркало, В.Шарко
серпня 23 – Г.Холодний
серпня 26 – В.Отамановський
серпня 28 – В.Ґанцов
вересня 5 – П.Близнюк
вересня 9 – П.Єфремов
вересня 10 – Л.Біднова, К.Панченко-Чаленко
вересня 15 – В.Дубровський, М.Кривинюк, М.Кудрицький, В.Страшкевич, К.Товкач
вересня 16 – Й.Карпович
вересня 24 – М.Івченко
вересня 25 – В.Дога
вересня 29 – К.Шило
жовтня 11 – М.Лагута
жовтня 19 – В.Підгаєцький
жовтня 30 – З.Моргуліс
листопада 12 – М.Білий
листопада 15 – В.Щепотьєв
листопада 22 – В.Удовенко
грудня 20 – Т.Слабченко
грудня 27 – О.Черняхівський
1930
січня 15 – Л.Старицька-Черняхівська
січня 20 – М.Слабченко
Після цих арештів, особливо після процесу, що транслювався по радіо й висвітлювався в газетах, було вже не до масових розваг. На сцені харківського театру, де сиділо 45 в’язнів, стояв іще один порожній стілець, що приголомшував у ті дні всіх. Кожен розумів, що рано чи пізно прийдуть і по нього.
«Бюлетень» підписували різні особи: то по троє, то безособовим виразом «Колегія», то одна й та сама особа (трохи пізніше – кілька чисел – зовсім інша), тоді знов та сама. Одне слово, з-поміж редакторів визначався директор Всеукраїнської бібліотеки України Ничипір Миколенко. Досі розповіли про нього колишній в’язень Соловків Семен Підгайний [1168] та книгознавець Галина Ковальчук [1169]. Скінчилось тим, що після чистки партійного колективу ВУАН 1933 року орган Київського міськкому КП(б)У та Київської міськради «Більшовик» (редактор Х.Токар) повідомив:
«[…] МКК-РСІ ухвалила передати до суду справу про кол. директора Миколенка та його заст. Іваницького, вченого секретаря Марківського, заст. директора з наукової частини Яременка, що провадили у ВБУ контрреволюційну та нацдемівську роботу і перетворили ВБУ на кубло націоналістичних контрреволюційних класово ворожих сил» [1170].
Зрештою Миколенко опинився на Соловках і 8 грудня 1937 року був розстріляний [1171]. А тоді, з травня 1929 року у кількох числах «Бюлетеню» він почав друкувати «керівну» статтю «Національна справа й наукові робітники Києва», й першу подачу завершив розлогою цитатою із Сталіна:
«На адресу його (великодержавного шовінізму. – С.Б.) ХІІ з’їзд ВКП(б) устами т. Сталіна сказав: «Звичайно, коли б не було великоросійського шовінізму, що є нападний, бо він є сильний, тому що й раніш він був сильний, і звички пригнічувати й принижувати в нього залишились, – коли б великоросійського шовінізму не було, то, можливо, й шовінізм місцевий, як відповідь на шовінізм великоросійський існував-би в мінімальному, в мініатюрному виді […]» [1172].
Найцікавіше тут – нотатки, які зробив унизу сторінки читач, уже згаданий вище Іллінський. Старим, ще дореволюційним правописом він занотував: «Бедные украинцы! Все-то их угнетают! Даже теперь (sic)!» І на вільному місці, під статею: «Видно, что «товарищ Миколенко» здорово ненавидит «кацапов»!.. Он был бы рад их съесть живьем!».
У Будинку вчених першу, – причому, як тепер кажуть, знакову – доповідь «Україна як господарська одиниця» прочитав у понеділок, 2 січня 1928 року акад. К.Г.Воблий.
Гуртками керували К.О.Толмачевська [1173], Л.П.Хереско, О.Я.Іконнікова, Л.А.Томкевич. У керівничій та організаційній справі брали участь М.П.Юркевич, М.В.Іваницька, М.І.Коровай. Є ширші відомості про Марію Павлівну Юркевич (1882, м. Ніжин – 20 листопада 1967, Філядельфія, США). Дівоче прізвище Білик. Вищу освіту вона здобула на Вищих жіночих курсах у Петрограді. Спеціалізувалась у викладанні фізичної культури як студентка проф. Лесгафта. Вона стала невісткою лікаря, опікуна Максима Рильського Йосифа Вячеславовича Юркевича, матір’ю Юрія Львовича, арештованого у зв’язку зі справою СВУ. Викладала теорію фізичного виховання в Інституті ім. Бориса Грінченка в Києві, а з рамени міської ради Києва завідувала дитячими садками. У 1918-19 викладала фізичну культуру в першій гімназії ім. Т.Шевченка. На еміграції в Німеччині проводила курси садівничок, організованих Об’єднанням українських жінок Німеччини. У Філядельфії була учителькою 4 класу школи українознавства та релігії при парафії св. Покрови, редакторкою дитячої сторінки дитячих видань СФУЖО, які були пізніше надруковані у восьми книжечках [1174].
Художнє кіно переглядали на двох сеансах щовівторка, середи, четверга й п’ятниці. Німі наукові фільми виставляли в супроводі поясень вчених, наприклад, під час фільму «Дніпрові пороги» говорив Йосип Гермайзе (1928. 30 січня).
Враження незалежного побуту доповнювалось музичними вечорами. На допиті 31 жовтня 1937 року слідчий записав розповідь Дмитра Євстафійовича Бєлінґа: «Помимо сбора пожертвований от членов массонских (sic) лож, организовывались музыкальные вечера в Доме Ученых, и доход от этих вечеров обращался также на оказание помощи заключенным, осужденным массонам» [1175].
Як розповідала мені п. Орися (за паспортом, Ірина Іванівна) Стешенко, для таких вечорів перекладала тексти романсів її тітка, Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська. Ці переклади датуються нешироким проміжком часу від 24 грудня 1927 року, коли Будинок вчених відкрився, й до дня її арешту 15 січня 1930 року. Ось один із її перекладів:
Є.А.Баратинський
Не спокушай мене даремно,
Не збуджуй перебутих снів.
Забути я бажаю ревно
Оману всю минулих днів.
Вже я не вірю в присягання,
Душа зневірена, німа.
Забути сили вже нема
Навіки згаслого кохання.
Не збільшуй сум, мій сум німий…
З минулого не згадуй слова.
І, друже добрий мій, слабого
Лиши в дрімоті мовчазній.
Я сплю сном тихим, без страждання,
Не нам до щастя вже іти…
В душі моїй лиш хвилювання,
А не кохання збудиш ти.
Завсідником вечорів у київському Будинку вчених був юрист Володимир Ілліч Бошко [1176] (1885-1949). Судячи із світлин, зовні він скидався на Петра І і стараннями перукаря цю схожість намагався посилити. Його дочка, Ірина Володимирівна, невістка академіка Прянішнікова, охоче оповідала, що пам’ятає свого батька в першому ряду глядацького залу: одягнений не надто розкішно, він прикривав брюки на протертому коліні газеткою. Її спогади про перебування в лук’янівській в’язниці 1938 року я опублікував у роки перестройки [1177].
«Бюлетень» друкував статті з актуальних питань щоденного життя вчених:
Кельман Євґеній Ісакович (30 грудня 1891 – квітень 1945). Нова постанова РНК УСРР в справі квартплатні (1927. Грудень. № 2).
Професор Київського інституту народного господарства, фахівець із господарчого права й цивільного процесу [1178], 1921 року Кельман організував і очолив перший в Україні совєцький юридичний факультет (у КІНГ’у [1179]). У його слідчій справі зберігається адресована Молотову телеграма за підписом «Семья Кельман» від 13 листопада 1939 року:
«Передовой советский ученый, профессор Киевского университета Кельман Евгений Исаакович с 1937 г., т.е. два года находится в предварительном заключении. Сейчас он осужден на 5 лет лагеря. Материалы дела – клевета трех ныне сосланных врагов народа, с которыми Кельман боролся как с антисоветскими элементами в области науки советского права» (Арк. 1).
Він помер на засланні як жертва системи, яку творив зокрема і він сам.
Серед інформаційних нотаток повідомлялось «Про замовлення повноплатних місць на курортах для членів СНР», «Безплатне користування рентгенівським Інститутом», «Розподіл додаткового академічного забезпечення», «Облік прийому дітей наукових робітників до ВИШ’ів» (1927. Грудень. № 2). Було надруковано обіжник Наркомосу «Про порядок звільнення викладачів вузів», кожен уступ якого Ільїнський ретельно, причому по-різному, підкреслив (1928. Січень. № 3), інформацію «Спрощення переведення грошей за кордон за книжки».
Як і по війні, лікарі приймали на Рейтарській, 12 (зараз цього будинка вже немає). Було їх кілька десятків, але слава багатьох із них за ці десятиріччя потьмяніла. Зараз пам’ятають лише декого. Наприклад, внутрішні недуги тут лікували професори Микола Дмитрович Стражеско (1876-1952) та Микола Олександрович Свенсон (1869 – ?), хірургічні недуги – Олексій Григорович Радзієвський (1864-1935), вушні, горлові й носові – Леонід Іларіонович Гіренко (1882-1972) й Антон Станіславович Де-Ленс (1865 – ?), шкіряні та венеричні – Флоринський та Кістяковський, очні – Анатолій Георгійович Васютинський (1875 – ?), нервові – Олексій Романович Киричинський (1888 – ?), жіночі – Сікорська, Григорій Анатолійович Кроль (1886 – ?) і Хатунцев, дитячі й зубні – свої фахівці (1928. Січень. № 3).
У Домі вчених було прочитано доповіді, серед них:
Йосип Гермайзе – «Основні погляди на козацьку революцію в сучасній історіографії» (1928. 9 січня).
Павло Филипович – «О.Кобилянська (з нагоди ювілею)» (1928. 9 січня).
Примітки
1119. История Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков): Краткий курс. [М.:] Госполитиздат, 1938. 351 с. Тираж 300 000 прим.; Те саме. [М.:] ОГИЗ, 1945. 351 с. Тираж 10 млн. прим. Вибіркове порівняння текстів показало, що ці видання практично ідентичні. Пор.: Гофман Иоахим. Сталинская война на уничтожение. Москва: АСТ, Астрель, 2006. 359, [1] с.
1120. Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле. Ч. 1 (6). К., 1993. С. 4-16. Перша публікація: Чи маємо ми історичну науку? // Літ. Україна. 1991. З січня. № 1 (4410). С. 7: фото; 10 січня. № 2 (4411). С. 7-8.
1121. Лозицький Володимир Сергійович (нар. 1 лютого 1948, с. Макіївка Носівского р-ну Чернігівської обл.). Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки. 1918–1991. К.: Генеза, 2005. 366 с.: іл.
1122. Білокінь С. Члени общини Св. Марії Магдалини // Білокінь С. О.Анатолій Жураковський і київські йосифляни: Документальне дослідження. К., 2008. С. 102-113.
1123. Ковальчук Галина Іванівна. Директори бібліотеки України (20–30-ті рр.) // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2000. № 2/4. С. 179–206.
1124. Репресії в Україні (1917-1990 рр.): Науково-допоміжний бібліографічний покажчик / Автори-упорядники Євдокія Кононівна Бабич, Валентина Василівна Патока. К.: Смолоскип, 2007. 519, [1] с.
1125. З життя академічних кіл Києва [19]20-х років (За листами з архіву академіка О.П.Новицького) / Публікація та коментарі Лариси Федорової // Хроніка 2000. Вип. 17-18. К., 1997. С. 276-306.
1126. Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. 1. Дніпропетровськ: Гамалія, 1997. 887, [1] с.
1127. Вип. 2. Дніпропетровськ, 1999. 760, [4] с.
1128. Вип. 3. Дніпропетровськ: Арт-прес, 2005. 737, [3] с.
1129. Білокінь С. Повсякденні турботи повоєнних книгознавців (із листування Федора Максименка) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. Вип. 11. К., 2007. С. 229-298. 160 прим.; Те саме // Збірник пам’яті українського бібліографа Федора Максименка. Львів: Львів. нац. ун-т ім. Ів. Франка, 2008. С. 48-135. 162 прим.
1130. Білокінь С. Період чрезвичайок // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. Вип. 4. К., 2001. С. 308-316; Вип. 5. К., 2001. С. 160-166.
1131. Вир революції: Мистецький збірник губнаросвіти. Катеринослав, Липень революції року четвертого 1921. С. 126. Редактор Валеріян Поліщук.
1132. Там само. С. 127.
1133. Білокінь С. Становлення соцреалізму як "творчого методу" // Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. К.: Наукова думка, 2003. С. 185-199, 216-219.
1134. Из деятельности Всеукраинского комитета содействия ученым // Наука на Украине. Х., 1922. № 2. С. 166-167.
1135. Кельмансон – заступник голови Вукоопспілки (ВУКС, Всеукр. спілки споживчих коопер. організацій; рішення ПБ ЦК КП(б)У від 2 листопада 1923; ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 40. Арк. 135 зв.). Заст. наркома фінансів і член колегії наркомату. Рішенням ПБ ЦК КП(б)У від 23 листопада 1923 звільнений. У ВУКС залишився (Там само. Арк. 75 зв., 87 зв., 94 – зв., 98, 106, 148 зв., 161).
1136. Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1931. Березень. № 1-2. С. 63.
1137. Див.: Памяти проф. Евгения Николаевича Щепкина (13.V.1860 – 12.XI.1920): Сборник, изд. Одес. секцией науч. работников и Одес. домом ученых по случаю 5-летней годовщины со дня смерти Е.Н.Щепкина. Одесса, 1927. 64 с.: портр.
1138. Тинченко Ярослав. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). Кн. 1. С. 46.
1139. ГА СБУ. № 69638 ФП. Том 1. Арк. 6.
1140. Там само. Арк. 35.
1141. Там само. Том 3. Арк. 60.
1142. Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1927. Грудень. № 2. С. 13.
1143. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 53 зв. Фото Будинку учених див.: Бюлетень. 1930. № 6-7. С. 33.
1144. Третяк Кирило Олегович. Київ: Путівник по зруйнованому місту. К.: Київ. ун-т, 1998. С. 94, 100.
1145. Звіт Бюра Київської секції наукових робітників 1/ІІІ 1927 р. – 1/ІІІ 1928 р. [К., 1928.] С. 23.
1146. Дім Учених // Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1928. Січень. № 3. С. 7.
1147. Падун-Лук’янова Леся Никанорівна. Отаман Українських Січових Стрільців Гриць Коссак // Зона. № 10. К., 1995. С. 112-153; Остання адреса. Т. 1-2. Вид. 2 (2003). С. 67-70, 72, 73, 79, 82, 83, 88, 93, 122, 134, 138, 423 (?), 491, 492, 494, 524; Рубльов Ол. Західноукр. інтелігенція у загальнонац. процесах (2004). С. 108, 348–350, 352–355, 372, 376–377, 481–483, 526, 548; Сварник Г. Архівні та рукописні збірки Наукового товариства ім. Шевченка в Національній бібліотеці у Варшаві: Каталог-інформатор. Варшава; Львів; Нью-Йорк, 2005. С. 33, 34, 109, 207.
1148. ГА СБУ. № 68478 ФП. Арк. 29-30.
1149. Там само. Арк. 97 зв.
1150. Кирилюк Вітольд. Справа № 242: Іван Шарий та інші // Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упор. Іван Ільєнко. Дрогобич: Відродження, 1995. С. 137.
1151. Див.: Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 53, 55.
1152. ГА СБУ. № 36546 ФП. Том 1. Арк. 148.
1153. Іваненко Леонід Миколайович (нар. 18 грудня 1932, Київ). Будинок, де живе дух утвердження: До 75-річчя Будинку вчених НАН України // Вісник НАН України. 2002. № 12. С. 47. Пор.: Його ж. Дух супротиву // Сучасність. 2002. № 11. С. 148-158; Його ж. Будні й свята Будинку вчених // Сучасність. 2005. № 2. С. 152-159.
1154. Наука и научные работники СССР. Часть VІ . С. 479; Шарлемань Микола Васильович: [Некролог] // Рад. літературознавство. 1970. Червень. № 6. С. 95; Шевченко Л.В. Шарлемань Микола Васильович // Репресоване краєзнавство (1991). С. 350-351; Шевченко Л. Краєзнавча та природоохоронна діяльність М.В. Шарлеманя // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. К., 2001. Вип. 12. С. 266-271; Осьмак (Літопис УПА. Т. 41; 2004). С. 275; Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 173.
1155. Нові призначення. [Добірка "В Українській Академії наук" у рубр.: У Києві] // Прол. правда. 1926. 26 березня. № 68 (1378). С. 4; Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930. С. 30.
1156. Іваненко Л. Будинок, де живе дух утвердження. С. 47.
1157. Комісії Дома учених // Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1928. Січень. № 3. С. 8; Оновлення складу комісії Дому вчених // Там само. Жовтень. № 12. С. 16.
1158. Комісії Дому вчених // Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1929. № 5. С. 26.
1159. Працював у музеї з 1918. Препаратор (Національний художній музей України. Оп. 1. № 34), наприкінці 1933 перебував на посаді лаборанта (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61277 ФП / кор. 1604. Арк. 11 зв.).
1160. Пор.: Дорошкевич Олександр Костьович (27 вересня 1889, м. Бронниця Москов. губ. – 1 квітня 1946). Дім Учених у Києві // Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1927. Грудень. № 2. С. 2-3.
1161. Літературно-мистецька праця в Домі вчених [Рубр.: Літературна хроніка] // Літ. газета. 1929. 15 березня. № 6 (49). С. 7.
1162. Олтар скорботи; Слюсар С. Дяченко Дмитро Михайлович (14/26 серпня 1887, с. Патлаївка Полтав. губ. – 21 травня 1942). // Київська старовина. 1995. Травень-червень. № 3 (312). С. 97-98.
1163. Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Лгр., 1928. С. 196; Висновки бриґади в справі проф. Кривченка // Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1931. Травень-червень. № 5-6. С. 13-17; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 108.
1164. Звіт Бюра Київської секції наукових робітників 1/ІІІ 1927 р. – 1/ІІІ 1928 р. [К., 1928.] С. 23.
1165. 1936 року його відповідальним редактором був М.І.Самілов.
1166. Періодичні видання УРСР, 1918-1950: Журнали: Бібліогр. довідник. К., 1956. С.9. № 111. Київське бюро Секції наукових робітників, її канцелярія, її установи, зокрема редакція журналу містились у Палаці праці (вул. Короленка, 33) – тепер Спілка безпеки України.
1167. Ильинский И[ван] Игн[атьевич, 23 квітня 1887, Київ – ?] // Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Лгр., 1928. С. 151.
1168. Підгайний (Пидгайный) Семен Олександрович (17 квітня 1907, станиця Новомиська, Кубань – 14 листопада 1965, м. Торонто, Канада). Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1939-41. Новий Ульм: Прометей, 1947. С. 54-55. – Дж.: Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Записки НТШ. Париж, Чикаго, 1962. Т. 173; Оглоблин О. Семен Підгайний (1907-1965) // Укр. історик. 1966. № 3-4; Семен Підгайний: Некролог // Нові дні (Торонто). Ч. 192. 1966. Січень. С. 23; Розанов [Романенко] Михаил Михайлович (1902 – 8 лютого 1989, США). Соловецкий концлагерь в монастыре, 1922-1939 годы. Кн. 1. [Frankfurt am Main: Possev-Verlag], 1979. С. 25-27, 67-69, 86-89, 262-264 та ін.; Остання адреса. Т. 1-2. Вид. 2 (2003). С. XXIX, XXXI, L, LVI, LVIII, 7, 12, 612, 945, 976; Рубльов Ол. Західноукр. інтелігенція у загальнонац. процесах (2004). С. 434–435, 437–439, 443, 447–448, 455–457, 463, 473; Музей України (2006). С. 71, 216.
1169. Ковальчук Галина Іванівна. Директори бібліотеки України (20–30-ті рр.) // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2000. № 2/4. С. 179–206.
1170. ВБУ – осередок націоналістичної контрреволюції // Більшовик. 1933. 3 вересня. № 133 (172). С. 4.
1171. Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 роках. Т. 1. Вид. 2. К., 2003. С. XLIX, 294-296, 361, 474, 523, 607, 610, 611, 613-615, 828, 937, 956. Виходячи з правопису чекістської справи за основне тут узято транслітероване написання його прізвище «Ніколенко» (С. 610-615, 1044).
1172. Миколенко Ничипір Миронович (1888, с. Шилівка Черніг. губ. – 8 грудня 1937). Національна справа й наукові робітники Києва // Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1929. Травень. № 5. С. 5.
1173. Ф.Ернст. Виставка монументального портрету худ. Толмачевської // Життя й революція. 1925. Жовтень. Ч. 10. С. 102-103.
1174. 50-річчя шкіл українознавства та 10-річчя нашої української рідної школи. Філядельфія, Па, 2000. С. 123.
1175. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 44461 ФП / кор. 670. Арк. 37.
1176. Василенко М.П. Вибрані твори. Т. 3 (2008). С. 609.
1177. Бошко Ірина. Рік 1938-й, Київ, Лук'янівська в'язниця // Україна. 1989. 14 травня. № 20 (1684). С. 15-17: іл.; 21 травня. № 21 (1685). С. 14-16: іл.
1178. Наука и научные работники СССР. Часть VI. Без Москвы и Ленинграда. Л., 1928. С. 166.
1179. ЦДАГО України. 37378 ФП / кор. 385. Том 2. Арк. 21.