Федір Ернст як нарбутознавець
Сергій Білокінь
Але однією з провідних тем власних досліджень Ф.Ернста була життя й творчість його щирого друга, перед генієм якого він схилявся, – Георгія Нарбута. Ернстова праця щодо фіксації, збереження, вивчення та популяризації його творчої спадщини – справді титанічна. Держава сприймала цю роботу, м’яко кажучи, без ентузіазму. У суботу, 5 лютого 1927 року вчений записав у щоденнику: «В ДПУ в справі конфіскації брошури «Георгій Нарбут та нова українська книга» (Арк. 31 зв.). Йшлося про окрему відбитку з журналу «Бібліологічні вісті» (1926. № 3. С. 5-35). І запис 8 лютого: «Послано до Харкова листа в справі конфіскації моєї брошури» (Арк. 32). А наступного дня, 9 лютого Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику таке:
„А останнню книжку „Бібліологічних Вістей” таки конфіскували – за статтю Ернста про Нарбута! Автора „кликали”. Деталів допиту ще не знаю. Здається, питали його, навіщо він написав, що не використав закордонної про Нарбута літератури через те, що її сюди не пускають. Лишалося Ернстові сказати, що тому й написав, що це правда. Видко, справді – правда очі коле…” [353].
Коли не рахувати принагідних нотаток М.Радлова у книжці “Современная русская графика” (Пг.,1917), – перу Ф.Ернста належить перша доволі докладна біографія митця – його некролог [354].
8 липня 1922 року ректор Академії Федір Кричевський видав Ернстові посвідчення, що його відряджено до Петрограда „з метою перевезення річей покійного професора і ректора Академії Г.І.Нарбута до Київа, а також придбання инших річей мистецтва, книг та видань для Бібліотеки та Музею Академії” [355]. Збереглося запрошення – 4 серпня 1922 року у приміщенні відділення малюнків і ґравюр Російського музею відбулась Ернстова доповідь „Г.И.Нарбут на Украине” [356]. Обставин короткого перебування в Україні улюбленого митця петербуржці доти не знали. Природно, доповідь викликала величезне зацікавлення. Можна тільки уявити вишуканий склад аудиторії, що зійшлася тоді на доповідь. Гарно, що слухачі не були розчаровані: Ф.Л. щонайкраще надавався до оголошеної теми. 18-им днем датується подяка:
“Федору Людвиговичу Эрнсту. Совет художественного отдела, в заседании 8-го августа 1922 г., постановил выразить Вам глубокую благодарность за сделанное Вами 4 августа с.г. сообщение на тему «Г.И.Нарбут на Украине», вызвавшее глубокий интерес среди всех почитателей таланта покойного художника. О таковом постановлении Совета считаю приятным долгом Вас уведомить. Заведующий художественным отделом П.Нерадовский» [357].
Але на всю широчінь розгорнулась Ернстова діяльність, коли він став секретарем Комітету з організації посмертної виставки творів Нарбута (Київ, 1926) у Всеукраїнському Історичному музеї. Фактично він очолив цей комітет, адже головування в ньому Андрія Винницького було лише номінальне.
Свого часу Н.О.Лернер писав: «Чи пам'ятає Нарбута Київ так, як пам'ятає його Петербург? Навряд. У кожнім разі так спогадати його, як спогадала північна столиця (влаштуванням виставок 1922 р. – С.Б.), Київ не здогадався, а втім, ніколи б і не потрафив» [358] […]. Отже, великою мірою саме завдяки Ернстові петроградську виставку набагато перевищила саме виставка київська, яку він організував і тріумфально провів. Якщо на першій оригінальних творів Нарбута було 92, то на київській – 505, коли на петроградську організатори підібрали 89 видань в оформленні графіка, то на київській їх зібралося 223 і т.д. [359].
Ернстів партикулярний щоденник відбиває кожен з етапів не видної, не показної роботи музейника. Серія записів характеризує його роботу над діаріушем – колективним щоденником нарбутівського гуртка. 2 березня 1926 року вчений записав: „Приймання від Щербаківського діаріуша й иньших речей від ВУАК, складання актів. Остаточне оформлення кошторису на виставку. Почато запис до книги-інвентарю виставки Нарбута” (Арк. 8) [360]. 8 березня: „Запис нарбутівського Діаріуша у вистав.[очну] книгу” (Арк. 8 зв.). 9 березня: „Закінчено описання „Діаріуша” (крім вкладного матеріалу); очищення залі для виставки Нарбута” (Арк. 8 зв.). 10 березня: „Записано весь вкладний матеріал до „Діаріуша” (Арк. 8 зв.). Нарешті, 17 квітня: „Праця над Нарбутом (опрацювання Діаріуша)” (Арк. 10).
Вчений підготував посмертну виставку Нарбутових творів, яка відкрилась 26 вересня 1926 року (Арк. 20). У щоденнику зафіксовано, як довго вона діяла. 1 березня 1928 року перша дружина митця, Віра Павлівна [361], подала заяву про повернення речей. Очевидячки, закривалась виставка поетапно. 18 березня у цій справі відбулось засідання музейного комітету. 20 березня: «Була Нарбут В.П., повернув їй багато відбитків і книжок Нарбута з виставки (102 №№ за списком 27.V.1926 і решту №№ за списком 30.V.1926» (Арк. 95 зв.). 29 березня занотовано: «З 12 до 5 працював в Музеї на вист.[авці] Нарбута [Стефан] Таранушенко, давав йому пояснення. Була В.П.Нарбут в справах забирання з виставки речей» (Арк. 64 зв.). На той час Таранушенко був директором харківського Музею українського мистецтва. Запис 14 листопада 1932 року: «Був Данило Нарбут з листом від В.П.Нарбут. Забрав для продажу харківському музею «Енея», «Церкву в Хохловці» т.і. речі Нарбута, що були на виставці» (Арк. 104 зв.). Це було вже друге велике придбання. У звіті харківського Музею українського мистецтва за 1927-1928 роки читаємо: «В 1928 році Музей набув 2 портрети олійною фарбою роботи О.Мурашка, малюнки проф. В.Кричевського і К.Мощенка та цінну збірку графічних і акварельних творів Нарбута, що характеризує останні роки його творчости й між ними такі шедеври, як абетка 1920 року» [362]. На жаль, складаючи цей звіт, Олена Іллівна Чудновська звела тут докупи різні надходження: твори останніх років, привезені з Києва, й «Абетку», що надійшла з Ленінграда [363]. Що ж до акварелі “Церква в с.Хохловці” (1912), то вона має історичне значення, оскільки в цьому храмі Нарбут хрестився й вінчався. Не порадившись із сином, Данилом Георгійовичем, Віра Павлівна продала цей твір уже в сімдесятих роках колекціонерові Є.П.Клімову, що мешкав у м.Александрові під Москвою. Після смерті Клімова його збірка перейшла до його сина.
На київській виставці твори Нарбутові було репрезентовано дуже повно, а це сприяло їхній реєстрації. Федір Ернст уклав найповнішого досі каталога його творів [364]. Після підготовчої статті [365] […], де він спробував узяти тему ширше, для каталога він написав нову [366], досі не перевершену ні за глибиною культурологічного аналізу, ні за яскравістю стилю. Ф.Ернст вперше висвітлив проблему української стихії в творчості Нарбутовій, тож його погляди стали канонічні. На підставі зібраних і добре осмислених матеріалів Ф.Ернстові пощастило створити яскравий образ митця на виразному тлі оточення, умов та обставин, серед яких довелося йому працювати. У цій розвідці задокументовано усну традицію про Нарбута, тут міститься сила систематизованих відомостей, яких більше нізвідки взяти, тому розвідка Ернстова зберігає і назавжди збереже вартість першоджерела, без якої зрозуміти чи принаймні повно уявити особу Нарбута неможливо. Як співробітник музею Ернст подбав про те, щоб закріпити першорядні речі саме за Всеукраїнським Історичним музеєм ім. Шевченка (після реорганізацій і перейменувань ця частина нарбутівської спадщини перейшла до теперішнього Національного художнього музею України).
Ф.Л. інформував своїх колег про хід роботи. 30 липня 1926 року він писав згаданому вище П.І.Нерадовському: “Каталог заканчивается печатанием, хотя цензура строит невероятные препятствия и запрещает писать о том, что Нарбут был самостийнык. У меня вычеркнули цитату из чехонинской статьи в «Аргонавтах», где он пишет о самостийничестве Нарбута! Запрещена также фраза: «Нарбуту мы обязаны тем, что лучшие деньги, выходившие (?) на территории прежней России за все время революции и гражданской войны были деньги украинские»…” [367]. У листі до Ернста від 12 листопада 1926 року високу оцінку його праці дав петербурзький Нарбутів товариш із часів “Мира искусства”, визначний російський художник Д.І.Мітрохін:
«Глибокошановний Федоре Людвиговичу, читання Вашої статті в каталозі виставки Нарбута принесло мені багато милих хвилин, викликало спогади про перебуті в товаристві Г.І. години й наповнило мене вдячністю до Вас: Ви з такою любов’ю, так докладно й уважно зібрали й передали нам дорогоцінні риси рідкісної людини й чудового майстра. Вам поталанило розповісти про нього з такою виразністю, що образ Г.І. встає живий. Дуже гарно вибрано також ілюстрації в каталозі, особливо мені цікаві, звісно, речі українського періоду. Яка пишна, орнаментальна уява виявляється в них!! Ваша книжка для мене дорогоцінна» [368].
Що стосується спеціального аналізу творів Нарбутових, то у праці Ернста він не впадав в око, тож якийсь П.Г. (Петро Горбенко?) писав, що: “Автор начерку однаково захоплюється всіми творами Нарбута, означаючи їх одним епітетом “надзвичайно”, тому читачеві трудно орієнтуватись, в якій же частині своїх робіт Нарбут більш “надзвичайний”, а в якій менш” [369]. Дослідити творчий спадок Нарбутів можна було й згодом, але зібрати разом увесь необхідний для його зрозуміння біографічний матеріал, скажімо, нині, навряд чи пощастило б (так само як не можна було в Києві виконати обидва ці завдання року 1926).
Продовжуючи тему, Ф.Ернст опублікував великий матеріал до питання, піднятого в “Житті й революції” [370]. Автор зібрав тут великий фактаж, даючи підставу для аналізу зв’язків Нарбута з митцями, що прийшли трохи згодом. Ще 1923 року надрукував він досі єдину в “нарбутіані” історіографічну розвідку [371]. Ми вважаємо дуже цінним, що рівнобіжно з цими більшими статтями вчений надрукував також багато дрібних [372], де популяризував результати своїх студій, знайомив широкі кола з творчістю цього видатного митця та пропагував його виставку.
Ернстову діяльність в галузі нарбутознавства сучасники цінили дуже високо. На засіданні 3 лютого 1926 року наукова рада Українського наукового інституту книгознавства (УНІК’у) ухвалила утворити в Інституті комісію мистецтва книги. До комісії увійшли Микола Макаренко, Данило Щербаківський, Антін Середа, Федір Ернст, Петро Курінний, Василь Кульженко, Василь Кричевський-старший та інші [373]. Совєтологи мали рацію, коли за порядком розташування імен робили певні висновки про їхній статус. Не можна не відзначити, що діяльність 35-річного вченого притягала загальну повагу, ба навіть пієтизм. Уже на першому засіданні комісії мистецтва книги УНІК’у, що відбулось у приміщенні Інституту (вул. Пушкінська, 8, пом. 8), його звично обрали на секретаря цієї комісії [374]. 21 листопада в залі В.Антоновича відбулось присвячене Нарбутові прилюдне засідання, на якому Ернст прочитав доповідь „Г.Нарбут і сучасна книжна графіка” [375].
Нарбутівська виставка діяла з вересня. Ледачкувата людина могла б обмежитись розмовами “на тему” у виставочній залі. Справжній вчений поставив перед собою і вирішив спеціальне, непросте завдання – перед професійною публікою, яку склали київські гуманітарії, тему „Г.Нарбут і сучасна книжна графіка” він розкрив словесними засобами, аналізуючи її віртуально.
А на другий день, 22 листопада 1926 року у Всеукраїнському соціальному ім. Артема музеї у Харкові відбулось інше засідання, теж присвячене Нарбутові. Ініціатором цього засідання виступив, правдоподібно, Борис Кузьмович Пилипенко. З лютого 1926 року він завідував у цьому музеї відділом. Було прочитано рецензію на Ернстову книжку не названого чомусь автора, а зі спогадами-доповідями про митця виступили професори Стефан Таранушенко та Микола Бурачек [376].
А ще за кілька місяців, 27 травня 1927 року у згаданій київській академічній залі В.Антоновича цвіт київського громадянства відзначив сьому річницю Нарбутової смерті. Ф.Л. прочитав доповідь „Підсумки виставки Нарбута” [377]. Не диво, що в Чехії на початку 1927 року чутливий до пульсу громадського життя на батьківщині Дмитро Антонович прочитав реферат про культ Нарбута [378].
Не говорячи про буденну копітку роботу музейника та вченого, що фіксувалася в друці лише припадково, згадаємо ще тільки про діяльність Ф.Ернста із підготовки великого збірника присвячених Нарбутові досліджень і спогадів [379]. Редакційній колегії, до якої входили також Данило Щербаківський (+ 1927), Ярослав Стешенко, Антін Середа та Іван Врона, пощастило зібрати розвідки таких знавців, як В.В.Воїнов, Е.Ф.Голлербах, В.К.Лукомський, Д.І.Мітрохін, П.І.Нерадовський, В.Є.Січинський, С.А.Таранушенко, С.П.Яремич, а також спогади М.В.Добужинського, В.Г.Кричевського, С.М.Трійницького, О.Д.Карпеко [380]. Прецікавими спогадами поділився в листі до Ернста Яків Жданович [381].
15 грудня 1932 року Ернст занотував: «Був разом з [Ярославом] Стешенком в друкарні в справі друкування Нарбута. Розшукують кліше й видруковані аркуші. Ввечері був у т.Врони в справі видання Нарбута (відмовився від редагування)» (Арк. 105 зв.). Вираз «товариш Врона» виразно дистанціює Ернста від марксистського мистецтвознавця й перегукується з давнішим щоденниковим записом від 18 квітня 1927 року: «В ДВУ 1 ½ годинна розмова з Лакизою в надії обійтися в редакційній колегії нарбут.[івського] збірника без Врони (не пощастило)». В іншому місці Ернст назвав товаришем ще А.М.Костюченка (Арк. 97).
22 травня 1933 року Ернст зробив нотатку про неабияке відвідання: «Був у Музеї Крушельницький з Харкова, оглядав твори Нарбута» (Арк. 115). Син відомого совєтофіла Антона Крушельницького, Іван Крушельницький щойно приїхав до Совєцької України зі Львова. Він цікавився Нарбутом спеціально, і його нарис про мистця було випущено у Львові як недороге, але вишукане, бібліофільське видання [382]. У Львові він не міг бачити нарбутівських ориґіналів. 1932 року він переїхав на лікування до СРСР, сім місяців провів у Сухумі, після чого оселився у Харкові. Тут він вперше побачив справжнього “Нарбута” у харківському Музеї українського мистецтва. У Харкові Крушельницький довго не затримався. Невдовзі його було заарештовано, звинувачено в підготовці терористичних актів, а 14 грудня 1934 року розстріляно [383]. Його ім’я стало одіозне, і його екслібрис потрапив до слідчої справи музейниці, Ернстової помічниці Аделаїди Артюхової як “речовий доказ”, обтяжуючи вже її. Лишається додати, що 13 липня 1933 року було ув’язнено Врону, а 14 жовтня – й Стефана Таранушенка.
Цей збірник світу не побачив; вихідні матеріали до його рукопису майже цілком збереглися в кількох архівах Києва й Ленінграда. Зараз із додатком нових матеріалів, коментуванням та доопрацюванням старих книгу здано до видавництва.
Примітки
353. Єфремов Сергій. Щоденники, 1923-1929. К.: Рада, 1997. С. 463-464.
Єфремов Сергій Олександрович (1876, с. Пальчик Звенигородського пов. Київ. губ. – 31 березня 1939, м.Ярославль) – журналіст, літературознавець, академік і Віце-Президент УАН. Ув'язнений у липні 1929. Ішов у процесі СВУ як головний обвинувачений. Помер у в'язниці за три місяці до закінчення строку (Болабольченко Ан. СВУ – суд над переконаннями. С. 79-80).
354. Е.[рнст] Ф. + Георгій Іванович Нарбут, 1886-1920 // Збірник Секції мистецтв [УНТ]. [Том] 1. К., 1921. С. 130-132.
355. ІМФЕ. Од. зб. ? Арк. 67.
356. ІМФЕ. Ф. 13. Од. зб. 136. Арк. 1.
357. ІМФЕ. Ф. 13. Од. зб. 12.
358. Лернер Н[иколай Осипович]. Памяти Г.И.Нарбута // Современное обозрение. Пг., 1922. Октябрь. № 1. С. 12. Див.: Наука и научные работники СССР. Часть V: Научные работники Ленинграда. Ленинград, 1934. С. 210.
359. Каталог виставки произведений Г.И.Нарбута. Пб., 1922. 82 с.; Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів: Каталог. К.: ДВУ, 1926. 169 с.; В.[инницький?] А. [Повідомлення про виставку творів Нарбута] // Бібліологічні вісти.1926. № 3 (12). С. 95.
360. Ці три списки малюнків і паперів, вкладених до „Діаріуша”, опубліковано: Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 35.
361. Лінкевич Віра Павлівна (дівоче прізвище Кир'якова, 23 березня 1892, с. Новаків Лубенського пов. Харківської губ. – 6 серпня 1981, Черкаси) – перша дружина Г.Нарбута.
362. Чудновська О. Звіт Музею українського мистецтва за 1927-1928 р. Арк. 5. Після смерті С.Таранушенка надійшов до рукописного відділу ЦНБ АН УРСР.
363. Див.: Безхутрий Микола. Георгій Іванович Нарбут в колекції музею. [Х., 1973]. 47 с. Безхутрий став директором Харківського музею, одержавши спадщину по Таранушенкові. Стефан Андрійович побував у нього вдома. Оповідав потім, що побачив у нього на стіні репродукцію шишкінських “Ведмедів”. І, похитавши головою, додав: “Нічого більш і не треба казати”.
364. Ернст Федір. Каталог оригінальних творів Г.І.Нарбута // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. С. 89-110.
365. Ернст Ф. Георгій Нарбут в українському мистецтві: З нагоди п'ятиріччя з дня смерті – 23 травня 1920 року // Життя й революція. 1925. Травень. Ч. 5. С. 26-31.
366. Ернст Федір. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 11-86.
367. Відділ рукописів Державної Третьяковської галереї (Москва). Ф. 31. Од. зб. 1862. Арк. 1.
368. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 61. Арк. 3 – 3 зв.
369. Вісті ВУЦВК. Культура і побут. 1926. 5 грудня. № 49. С. 7. Пор.: Ханко Віталій. Словник мистців Полтавщини. [Полтава,] 2002. С. 58.
370. Ернст Федір. Георгій Нарбут та нова українська книга // Бібліологічні вісти. 1926. Ч.3 (12). С. 5–35: іл. (окремо: К., 1927. 300 прим.).
371. Ернст Ф. Біжуча художня література про Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісти. 1923. Грудень. Ч. 4. Стовп.1–12. Двоє дослідників 70-х років назвали цю працю «ґрунтовною» (Вовченко И.А., Каганов И.Я. На заре украинского советского книговедения: Укр. книговедч. периодика 20-х годов // Книга: Исслед. и мат. Сб. XXIII. М., 1972. С. 159).
372. Ернст Ф. Посмертна виставка творів Г.І.Нарбута в Київі // Червоний шлях. 1923. Кн.1. С. 263-264 (ІМФЕ. Ф. 13. Од. зб. 633. Арк. 1);
Його ж. Посмертна виставка творів Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісти. 1925. № 1-2 (8-9). С. 180-181;
Його ж. Посмертна виставка творів Г.І.Нарбута // Життя й революція. 1925. Жовтень. № 10. С. 103-104;
[Його ж.] Виставка, присвячена худ. Нарбутові // Прол. правда. 1926. 6 січня. № 4 (1314). С. 5 (Авторство встановлено за свідченням Ф.Ернста: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 6 зв.);
Його ж. Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів у Всеукраїнськім Історичнім музеї ім.Шевченка // Прол. правда. 1926. 26 вересня. № 222 (1532). С. 5;
Його ж. До влаштування посмертної виставки творів Г.І.Нарбута // Життя й революція. 1926. Квітень. Ч. 4. С. 116-117;
[Його ж.] До влаштування посмертної виставки творів Г.І.Нарбута // Прол. правда. 1926. 11 квітня. № 82 (1392). С. 6 (Авторство встановлено за свідченням Ф.Ернста: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 6 зв.);
Його ж. Посмертная виставка произведений Г.И.Нарбута в Киеве // Красная нива. М., 1927. 16 января. № 3. С. 14.
373. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 114. Арк. 11.
374. ІР НБУ ім. В.Вернадського. Ф. 47. Од. зб. 62. Арк. 4.
375. ІР НБУ ім. В.Вернадського. Ф. 47. Од. зб. 62. Арк. 8; Од. зб. 70. Арк. 30.
376. Засідання, присвячене пам'яті Г.І.Нарбута // Вісти ВУЦВК: Культура і побут. 1926. 28 листопада. № 48. С. 8.
377. ІР НБУ ім. В.Вернадського. Ф. 47. Од. зб. 85. Арк. 25.
378. Антонович Дмитро. Культ Нарбута і мистецтво нової української книги: Витяги з реферату, читаного на засіданні Т-ва 3. 2. 27 // Книголюб. 1927. Кн. 1. C. 22-25.
379. Див.: Білокінь С. Нарбутівський збірник // Збереження історико-культурних надбань Глухівщини: Матеріали Другої науково-практичної конференції (17 квітня 2003 р.). Глухів, 2003. С. 76-85; Його ж. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 581-588.
380. Карпеко Ольга Данилівна (1 липня 1892 – 14 лютого 1977, Москва). Глухівська поміщиця, приятелька Г.Нарбута.
1911 року вийшла заміж за С.Гольдфарба-Глеваського (див.: Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 92-109). Під час Першої світової війни працювала медичною сестрою. 1920 закінчила трьохмісячні курси статистиків. Узяла участь у першому перепису. Пропрацювавши у статбюро два місяці, під час чистки була звільнена: не входила до профспілки. Написала спогади про Г.Нарбута. 1933 була ув'язнена.
Через біржу праці влаштувалась на роботу на станції у Бортничах, оскільки Зиновієві Голов'янкові (Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 86) були потрібні рахівники лісових шкідників. Закінчивши річні курси електроапаратури, працювала в санаторії Лапинського на розі Чехівського провулку та Бульварно-Кудрявської вул. Син Олександр (нар. 1912), арештований 27 квітня 1935, розповів слідчому: «Знакомые моей матери – это нищие разных категорий, которым она оказывает материальную поддержку, считая эту филантропию необходимым делом и обязанностью религиозного человека» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43786 ФП / кор. 632. Арк. 14). Глибоко віруюча, чарівна жінка. Мала бл. 70 похресників. Останній раз я бачив її за 2-3 дні до смерті. Див.: ДАмК. Ф. 16. Оп. 465. Т. 2. № 3301. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Том 2. К., 1910. С. 337; Лукомский Г.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. СПб., 1914. С. 69, XLIX. Пам'яті її та її сестри Анни Данилівни присвячено статтю: Білокінь С. Доля української національної аристократії // Генеза. Кн. 1 (4). К., 1996. С.132-148.
381. Жданович Яків Миколайович (18 березня 1885, с. Хрінівка Городнянського пов. Чернігівської губ. – 5 квітня 1953, Москва) – архівіст.
Навчався в Полтавському кадетському корпусі (закінчив 1905) та Київському військовому училищі, звідки був виключений за зв’язки з Б.Жаданівським. У 1908-09 співробітник Чернігівської вченої архівної комісії, 1909-13 – архіву конференцій петербурзької Академії наук, у 1913-14 – секретар комісії та редакції видання «История Академии художеств». Брав участь у влаштуванні відділу «Малоросія» на виставці «Ломоносов та Єлизаветинська доба» (1912). Опублікував матеріали про перебування Т.Шевченка в Академії мистецтв (1914). У 1917-18 головував у комісії для збирання архівів Південно-Західного й Румунського фронтів. За гетьмана був архіваріусом у Військовому міністерстві (Справочна книга Армії й Фльоти. К., 1918. С. 8). Завідував охороною палаців та музеїв південного берега Криму («ОХРИС Наркомпроса Крыма»). У 1921-23 на пропозицію Дм.Багалія рятував бездоглядні архіви Чернігівщини. З 1923 один з організаторів Центрального архівного управління СРСР. Навесні 1918 року одружився з Ганною Олександрівною Ліндфорс (Галею; 1885 – 1937), племінницею Софії Русової. У Києві жив на Володимирській, 99, помешкання 2 (С.Русової; ННБ. ІР. ІІІ, 32640).
382. Крушельницький Іван. Георгій Нарбут: Мистецько-історичний нарис. [Львів:] Листки мистецтва, [1930.] 32 с.
383. Обірвані струни: Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих 1920-1945 / Вибір, передмова й довідки Богдана Кравцева. Нью-Йорк: НТШ, 1955. С. 319-326; Славутич Яр. Розстріляна муза: Сильвети. [Detroit:] Прометей, 1955. С. 84-85; Боднарук Іван. Одна з жертв проклятих років // Визвольний шлях. 1965. Ч. 1. С. 92-102; Погребенник Федір. Іван Крушельницький //… З порога смерті… Вип. 1. К.: Рад.письменник, 1991. С. 286-288.