1
Сергій Білокінь
Насамперед кілька застережень. Як згадує Григорій Кочур, один із студентів запитав:
– Професоре, скажіть, як же Вас звати – Зеров чи Зеров?
– Я відгукуюсь і на ямб, і на хорей, – почули у відповідь.
Родинна традиція знає форму «Зéров».
Тут можна зробити припущення, що етимологія прізвища семінарська. Латинською мовою «зеро» означає нуль. Цікава паралель: різновид цього слова – «ніхто» – був викарбуваний на табличці, що висіла на дверях його старшого сучасника – визначного філософа, академіка УАН, справжнє прізвище якого було Гіляров. «Звусь я Ніхто на ім’я», – відповів Одіссей на питання кіклопа Поліфема. Тим самим словом підписав свою першу збірку поезій Інокентій Анненський.
Друге вступне застереження стосується назви угруповання.
Звали їх неокласиками. Речник тодішнього режиму, за сумісництвом літературний критик В.Коряк уживав цю назву безоглядно. Він твердо тямив, що «групу неокласиків на чолі з Зеровим» було організовано 1923 року [2]. Він чітко знав і назву групи (ледве не її реєстраційний номер у канцелярії), знав, кого вважати за керівника, і наводив такий незаперечний доказ існування групи, як дату її заснування. Звісно, відповідного акту не було ні 1923 року, ні раніше, ані пізніше. Нині лишається тільки здогадуватися, від чого саме Коряк рахував, що й навіщо він мав на увазі.
Самі неокласики свідчили, що організації не засновували, але раз так вважали, – не перечили. У присвяченій Зерову статті Максим Рильський писав, що він «належав до літературної групи, якій випадково й дуже умовно накинули досить невиразний термін «неокласики» [3]. І якщо М.Рильський виділив у цьому реченні слова «випадково» й «дуже умовно», – хотілося б підкреслити тут іще одне – «накинули» їм, себто не вони самі собі його придумали, отже, це не була самоназва.
Те саме й Зеров. Промовляючи на процесі «Спілки визволення України», куди його потягли за свідка, він сказав:
«Що до так званої школи «неоклясиків», то […] ще питання, – чи це була школа? Річ у тому, що школа характеризується наявністю до певної міри представників певних мистецьких тенденцій. Ті люди, що їх звичайно залічують до тієї школи, ніколи цієї назви як свого мистецького [о]значення не приймали, коли їм доводилося його згадувати, вони завжди ставили це в лапках» [4].
У полеміці М.Зеров підкреслював також, що маніфест російських неокласиків походить таки справді з 1923 року, тим часом перші твори київських неокласиків з’явилися ще року 1918, коли надруковано першу еклогу Вергілія в «Літературно-науковому вістнику» (переклад М.Зерова) і вийшов томик «Під осінніми зорями» Максима Рильського [5] .
Можливо, лапки до назви угруповання й передбачалися, тільки лишається фактом, що словечком тим вони не бентежилися, і воно залюбки фігурувало в їхньому внутрішньому вжитку. «Всім привіт, – писав М.Рильський М.Зерову 14 червня 1925 року, – Софії Федорівні і малому неокласикові (себто синові Зерова Костянтину чи, як казали вдома, Котикові. – С.Б.) зокрема».
Більше того, М.Зеров і П.Филипович двома заходами – то з Рильським, то з Драй-Хмарою – склали модним уже пізніше «бригадним методом» текст «Неокласичного маршу» (!) [6]. У 1980-х роках Степан Крижанівський надав цьому невинному жарту значення літературного маніфесту. Зрештою, нічого незвичайного в цій думці самій по собі немає, адже з жарту, з «Енеїди» почалась уся нова українська література. Отже:
Хор: Ми – неоклясики, потужна
Революційна течія:
Йдемо напружено і дружно…
Леконт де Ліль, Ередія!
Ми виникаємо стихійно,
Щороку сходячись на чай.
Страшися, Плуже безнадійний,
І статут свій переробляй!
Мається на увазі наймасовіша літературна організація «Плуг», що об’єднувала селянських письменників. Її лідер Сергій Пилипенко задля кількісних показників зараховував до неї (у письменники!) буквально сотні газетних дописувачів, і періодичні ревізії списків допомагали ненадовго.
Рильський (соло): Учіться, молоді поети,
Блюдіть анапест і устав.
Вінок сонетів, тріолети
Я, не писавши, написав.
Варто пояснити в дужках, що тут мається на увазі критик, який згадав про вінок сонетів і тріолети Рильського, тоді як у його доробку таких творів не було.
Хор: Ми не поети, а піїти –
Коли не з нами – обминай.
Верлібри пишем знаменито:
Едшмід, Вергарн, Шпільгаґен, Гайм. […]
Зеров (соло): Палю я ладан Аполлону,
Покладений у саркофаґ,
З академічного амвону
Чревовіщаю, яко маг. […]
Хор: Поникни, гордий Пилипенку!
Багато є у нас імен:
В нас Голоскевич, Титаренко,
Сковорода і де Бальмен.
Над українськими ланами
Дух неоклясики буя,
І раз-у-раз чаюють з нами
Леконт де Ліль, Ередія!
Перераховуючи всю свою неокласичну рать, автори маршу, не кажучи вже про тіні знаменитих французів і німців, поруч із головою правління згадуваного вище видавництва «Слово», автором правописного словника Григорієм Голоскевичем (ішов згодом по процесу «СВУ» й застрелився в Тобольську 1935 року) й завідувачем видавничим відділом «Книгоспілки» Сергієм Титаренком (Паляничкою; був засланий до Воронежа; наприкінці сімдесятих років 20 ст. жив у США) шикують навіть славного Сковороду разом із симпатичним, хоча й третьорозрядним художником і прозаїком, більше відомим своєю дружбою з Шевченком – Яковом де Бальменом. От яку справді «потужну» літературну течію – на противагу тому самому «Плугові» – являли собою «неокласики», – так приблизно кепкували вони самі із себе. Тоді вони ще не знали, що справа стоїть багато серйозніше. Вони не надавали ваги тодішнім літературним екстремістам, які вбачали в них небезпечних ворогів, здатних потрясати підвалини ладу.
Щоб покінчити вже з сюжетом, присвяченим угрупованню неокласиків як такому, варто згадати «блискучу» ідею А.Тростянецького: «Коли уважніше придивитися до групи неокласиків, то неважко побачити, що О.Бургардт [7], М.Зеров, М.Рильський – це не одна, а три групи […] [8]».
Застереження третє, отже, стосується політичної репутації Зерова.
Мабуть, не буде помилкою, узагальнюючи, сказати, що офіційні кола ніколи не ставилися до неокласиків доброзичливо. Марна річ шукати хоч найменші похвали на адресу Максима Рильського чи Миколи Зерова в промовах чи статтях політичних діячів двадцятих – тридцятих років або кон’юнктурних літературних критиків. Але по суті єдина важлива претензія, по якій як по канві найрізноманітніші, найдивовижніші візерунки вишивали охочі, зводилася до тематики: художні твори неокласиків не відбивали, бачте, сучасності. Свідомо підкреслюю: художні твори. Бо що можна було закинути зеровському курсу з історії української літератури початку XIX століття чи його статтям про Анатоля Свидницького або Черемшину? Якась металева субстанція містилася не в них, а в нечисленних оригінальних поезіях (Зеров опублікував за життя лише два-три десятки їх) і в поетичних перекладах з давньоримської літератури. От що притягувало до себе блискавки й громи, викликало в сучасників найбільше емоцій. Рецензуючи «Камену», поет Валеріян Поліщук писав, наприклад:
«Сліпа, запаморочена людина – вона не побачила героїчної боротьби коло Перекопу, Царицину, Києва та Харкова, вона не побачила вогневого кільця і колючого дроту Антанти, вона не побачила героїчної організуючої ролі Комінтерну та ватажків революції, не добачила постатів Леніна, Троцького та інш.» [9].
Здається, як легко було неокласикам зняти з себе всі підозри, підробившися під смаки начальства, написавши кілька сяких-таких паровозиків, як навчилися робити їхні літературні, сказати б, нащадки. Але така думка була б найгіршою ілюзією, бо не допомогло й тим, хто все те – і Перекоп, і Царицин – бачив, бачив навіть постать Троцького. Тим-то за більшим рахунком, як це не печально, неокласики мали все-таки рацію, займаючи таку трагічну, заздалегідь приречену позицію. Не сучасникам їхнім, а лише на кілька поколінь пізнішому дослідникові дано було збагнути, що закидати їм Перекоп нерезонно, бо центральною темою неокласиків, передусім Миколи Зерова, стала культура [10]. У культурних формах неокласицизм був антитезою хаосу, що опановував тоді світом.
Закиди в несучасності робили й тодішньому Максимові Рильському. Він відповідав на них класичним прикладом російського письменника, який, може, гарячіше за будь-кого іншого відгукувався саме на цю-от сучасність, злободенність, – Гліба Успенського. І от саме в цього письменника єсть одначе етюд про Венеру Мілоську, що «випрямила», випростала його.
«Соціальна вага мистецтва, – міркував Рильський, – іменно й полягає в тому, що воно (мистецтво) випростує, очищає людину (Арістотелівський катарсис) […] На мою гадку, вів далі поет, – талановита книжка ніколи не може бути не сучасною. (Коли це слово не плутати зі злободневністю)» [11].
Цікаво, що Микола Зеров все ж таки писав і «злободенні» вірші. Не кажучи про його виразні політичні погляди, він вважав нижче своєї гідності займатися мімікрією, заробляючи на неправді «політичний капітал», а тому їх не друкував. У його листі до бібліографа Тамари Волобуєвої, писаному не раніше 30 березня 1935 року, читаємо:
«В приложении посылаю два сонета, написанные в самое последнее время. Один для цикла о Днепре – и должен связать первое звено […] со вторым, херсонским. Задуман он как ответ на сонет 4-ый «Голос». Голос принадлежит Коряку, который некогда в одной из статей упрекал поэтов, что говоря о Запорожьи они смотрят все в прошлое и мало вспоминают о будущем и перспективах. Не удивляйтесь поэтому задорности тона».
I ось як відповідав напасникам Зеров:
Дарма твій гнів, дарма твої докори,
Пуста твоя убога pruderie [12]:
Бо бачу світло тої я зорі,
Що кажеш ти, о мудрий гострозоре!
Як ти, люблю я фільтри і затвори,
Ці шнуром витягнуті димарі,
Цей жовтий дим (од нафти!) угорі,
Ці щогли, що мережають простори.
(«Відповідь»).
Були і в двадцяті роки поети, що на «злобу дня» відгукувалися запобігливо легко, не перестраждавши, не продумавши, навіть не розуміючи гаразд те, про що вони пишуть. Їхні пристосуванські експерименти виглядали часом дуже курйозно. Молоді поети, здебільшого вихідці із села, дуже полюбляли вести мову про турбіни й заводи, вбачаючи в цьому гарантовану ознаку отієї пожаданої сучасності. В одному з виступів М.Зеров говорив: «Талановитий Фальківський, на сторінках «Культури і побуту», в живий емоціонально вірш вкрапляє такі місця:
Мої пісні, то шум турбіни,
мої пісні – верстатів спів.
Як тут не взяти під сумнів, чи чув же коли тов. Фальківський справжній шум турбіни?…» [13]
Микола Зеров як поет стояв осторонь такої суєти. У большевицькій добі він знайшов таку лінію поведінки, де пристосовуватись було непотрібно, знайшов можливість говорити прямо, обертаючись у своїх віршах до давніх часів.
Публікації, де критикували Зерова з «високих» принципових міркувань, з’являлись у нас аж до початку перебудови. З великою хронологічною точністю робилися систематичні й настійні спроби применшити, заперечити роль Зерова взагалі. Я переглянув добрий десяток робіт академіка Л.Новиченка про Рильського, де йдеться й про Миколу Костевича, і достеменно скрізь одне й те саме. Жодного доброго слова не знайшов він для Зерова. Щоразу негативний контекст. Щоразу в розмові про Рильського автор викликає фатальну тінь Зерова, аби лишень зіштовхнути їх лобами, – і завжди тільки виразно на його некористь, щоб ніби вигородити Рильського. Дуже сумніваюся, щоб шляхетній і світлій людині – Максимові Тадейовичу – був приємний такий «захист» від свого найближчого друга [14].
Але було б великою несправедливістю говорити, буцім за життя неокласика Миколу Зерова тільки ганили. І по смерті, й навіть за життя він одержував милі знаки визнання. 4 квітня 1923 року Максим Рильський писав йому:
«Я собі як прекрасну мрію малюю можливість працювать укупі з Вами, з пп.[панами] Якубським [15] та Филиповичем коло одного літературного діла. […] ми б збудували Арго! Між нами були б і досвідчені керманичі – Зерови, і захоплені мрією про золоте руно невідомих берегів Тичини… І це було б мистецтво».
I так не лише в приватному листі, – ось рецензія М. Рильського на «Камену», тих самих років:
«Одна з улюблених тез Зерова-критика, Зерова-теоретика – потреба удосконалювати, розробляти, культивувати наше «степове, пахуче», але дике ще слово […] стоїть, по-моєму, в повній згоді з загальним лозунгом нашої держави – лозунгом «строительства» […] [16].
Цілковиту рацію мав Рильський, що по суті своїй Микола Зеров був незмірно суголосніший розбудові нової суспільності, аніж кон’юнктурники, що на тлі цієї розбудови влаштовували свої справи.
Про «Камену» писав і Олександр Білецький:
«Ціла «Камена» М.Зерова – прекрасний зразок того, якої майстерної мови можна досягти, перейшовши школу античних майстрів слова. З технічного боку «Камена» містить в собі найкращі українські вірші, які нам доводилося читати останніми часами. […] М.Зеров переклав лише чотири сонети з книги «Трофеї» (Ередіа […]), але ж ці чотири речі сміливо можна визнати за шедеври» [17].
Ширший погляд на культурницьку роботу неокласиків залишив Олександр Дорошкевич:
«Вони видатні митці, відомі поети, вони люде з цілком визначеним поетичним і громадським світоглядом. Вони люде статики, спокою, поетично-філософської споглядальності й віддалення від скороминущої […] хвилі» [18].
Виявляється, й кардинальний «недолік» може виглядати не так прикро, якщо завдати собі хоч трошки труду його зрозуміти.
Про значення Миколи Зерова писав Борис Тен:
Усе частішають у нас сонети,
До них береться всяк, кому не лінь,
Та чи багато серед них знайдете
На творчім рівні старших поколінь?!
Як Зеров з Рильським опочили в мирі,
Кульгає наш сонет на всі чотири [19].
А ось що писав про Зерова Юрій Смолич, завжди добре поінформована людина, що до того ж мала смак:
«Зеров в ті роки був своєрідним мистецьким еталоном. Втім, думаю, він би й тепер, поміж наших сучасників, встояв би, не похитнувшись» [20].
Нарешті, хочеться зробити виписку з Олександра Дейча:
«Один из близких друзей Рыльського, Микола Константинович, пожалуй, был равен ему по эрудиции и размаху поэтического творчества. Но Рыльский превосходил его силой поэтического воображения и пластическими средствами отражения действительности» [21].
Примітки
2. Коряк Володимир. В боях. X., 1933. С. 221.
3. Рильський Максим. Микола Зеров – поет і перекладач // Зеров Микола. Вибране. К.: Дніпро, 1966. С. 6. Вважаю за потрібне зупинитись на питанні про авторство цієї статті. Друковано її було тричі – у журналі «Жовтень» (1965. № 1. С. 78-86), у виданнях творів Зерова (як передмову – С. 5-17) і в зібранні творів самого Рильського (Рильський М. Зібрання творів у двадцяти томах. Том 13. К., 1986. С. 474-486). Рукопис зберігається у Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського, од. зб. Р-65 (там само. С. 600).
4. «Спілка визволення України»: Стенографічний звіт судового процесу. Том І. [X.:] Пролетар, 1931. С. 569.
5. Зеров М. Наші літературознавці і полемісти // Червоний шлях. 1926. № 4. С.167-168.
6. Крижанівський Степан. Чи був у неокласиків літературний маніфест? // Вітчизна. 1988. № 2. 163-168; Кочур Григорій. Про одне літературне відкриття // Літ. Україна. 1988. 29 вересня. № 39 (4292). С. 6.
7. Клен Юрій (Бургардт Освальд Федорович [Фрідріхович]; 4 чи 6 жовтня 1891, с.Сербинівка Подільської губ. – 30 жовтня 1947, Авґсбурґ) – поет-неокласик, перекладач, літературознавець. Син купця. Зростав у п’ятимовному середовищі: українці селяни, поляки поміщики та їхня адміністрація, російська школа, німецька мова вдома і єврейські товариші в народній школі. Б. писав трьома мовами: російською, українською та німецькою. Закінчив Першу київську гімназію (1911) та романо-германський відділ філологічного факультету Університету Св.Володимира (формально закінчив 1920). Учень В.Перетца. Російською мовою написав літературознавчу працю «Новые горизонты в области исследования поэтического стиля» (К., 1915). Того самого року засланий до с. Мар’їна Гора біля Арханґельська (лишились вірші рос. мовою), після чого до 1918 перебував у Курську. З осені 1918 деякий час перебував у Німеччині.
У 1920–21 викладав у с.Баришівці в соціально-економічному технікумі та трудовій школі (курс всесвітнього письменства), де заприятелював з М.Зеровим. Сюди наїздив і П.Филипович, отже почав формуватись гурток неокласиків, до якого у Києві долучились М.Рильський і М.Драй-Хмара. У 1920–21 читав курс всесвітнього письменства в економічному технікумі с.Баришівки. Ув’язнений ЧК 1921, звільнений на клопотання В.Короленка (Клен Юрій. У лабетах Чека // Сучасність. 1967. № 9). Повернувшись восени 1922 до Києва, викладав (часто у двох місцях одночасно) 1923-24 в залізничному технікумі, 1924-28 в с.-г. інституті в Голосіїві, 1923-27 у кооперативній школі, 1930-31 у Київ. ІНО. Автор статей про Шеллі, Ібсена, німецький експресіонізм, екзотику та утопію в німецькому романі. За редакцією К. вийшли збірки творів Дж.Лондона (30 тт.), Б.Шоу (8 тт.), твори Діккенса, Гамсуна, Ґете. Перекладав Шекспіра («Гамлет, принц данський» та «Буря», 1931). У Києві почав писати вірші українською.
Як німецький громадянин восени 1931 виїхав з дружиною до Німеччини. 1933 увійшов до української літератури як поет під псевдонімом Юрій Клен (Кортес. 1-2 // Вісник. Львів). З 1934 викладав російську та українську мови у Мюнстерському ун-ті, де написав і захистив німецькомовну докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андреєва» (1936).
Життєвий досвід узагальнив у ліро-епічній поемі «Прокляті роки» (1937) та епопеї «Попіл імперій» (1946). Написав «Спогади про неоклясиків» (Твори. Т. 3). У роки війни в чині майора служив при штабі тилової частини 17 армії як перекладач, рухаючись від с. Ладижин над Бугом до Кременчука й Полтави. З 1943 викладав у німецькому ун-ті Праги. Редаґував літ. журнал «Літаври» (Зальцбурґ, 1947). Упорядкував антологію «Поезія приречених» німецькою мовою (лишилась у рукопису). Його переклади сонетів М.Зерова на німецьку увійшли до збірки В.Державина «Gelb und Blau» (1948). Брав участь у літ. містифікації: разом з Л.Мосендзом і М.Левицьким від імені «східняцького» поета Порфирія Горотака писали вірші. Для видання його творів 1954 у Торонто було засновано «Фундацію ім. Ю.Клена».
Тв.: Твори / За ред. Є.Маланюка, Св. Гординського та ін.; Автор передмови І.Качуровський. Т. 1-4. Торонто; Нью-Йорк: Фундація ім. Ю.Клена; НТШ, 1957-1992; Вибране / Упор., автор передмови та приміток Ю.Ковалів. К.: Дніпро, 1991. Дж.: Вибрана бібліографія // Координати. Том І. Б.м., 1969. С. 347-349.
8. Тростянецький А.А. Шляхом боротьби та шукань. К.: Наукова думка, 1968. С. 132.
9. Література, наука, мистецтво. Харків, 1924. 15 червня. № 23. С. 2.
10. Скуратівський Вадим. «Неокласики» – далекі і близькі // Культура і життя. 1988. 14 лютого. № 7 (2928). С. 6.
11. Нова громада. К., 1924. 5 липня. Кн. 26-27. С. 28.
12. Удавана цнотливість (фр.).
13. Шляхи розвитку сучасної літератури. К., 1925. С. 27.
14. У роки перестройки головне завдання посадовців полягало у тому, щоб уберегти номенклатуру від будь-якої критики. У своїх «Зауваженнях до нарису С.Білоконя «Микола Зеров» упорядник збірника Ст.Крижанівський писав:
«Сергій Іванович! Я просто умоляю Вас зняти ескападу на адресу Л.М.Новиченка. Звичайно, гріхів у нас – старшого покоління критиків – «вольных и невольных» (тодішній тиск, цензура) вистачає, але у мене, на жаль, не такі гарні відносини з Новиченком, як це може здатися, і він просто вважатиме, що це я спеціально «організував напад» на нашого шановного академіка. В цьому проханні до мене приєднується і редактор».
15. Якубський Борис Володимирович (1889 — 28 грудня 1944, Київ) — літературознавець. Провадив курси укр. літератури пореволюційної доби, новітньої рос. літератури та теорії й методології літератури в КІНО. Викладав також у Вищому муз.-драм. інституті ім. Лисенка та Центр. студії мистецтва в Києві. На поч. 1920-х рр. його робочий кабінет на Сінному базарі, заставлений книжковими полицями до стелі, був осередком майбутніх неокласиків. 3 квітня 1923 Зеров присвятив йому вірш «Арістарх» (у «Вибраному» 1966 це не відзначено), а також два вірші 1920 рос. мовою з циклу «Барышевка» — «Живем мы жизнью многотрудною» та «Какая радость, вы поймете…»). За його загальною редакцією в «Книгоспілці» вийшло 12 томів «Творів» Лесі Українки (К., 1927-30). За оцінкою Гр. Костюка, «мав широкі енциклопедичні знання з теорії й методології літератури […], не відзначався красномовством і не мав здібности до синтетики. Але як аналітик був безконкуренційним» (Зустрічі і прощання. Кн. 1. Едмонтон, 1987. С. 144). На вражіння Д. Гуменної, не любив студентів-«селюків», а до російської поезії ставився з побожністю. Одна з останніх статей з’явилась в окупаційному «Новому українському слові» — «Реалізм і романтизм в українській літературі» (1942. 5 лютого. № 27/42. С. 3). Арештований 1 липня 1944 НКГБ УРСР. Помер у Лук’янівській тюрмі.
16. Нова громада. К., 1924. 5 липня. Кн. 26-27. С.28.
17. Червоний шлях. 1924. № 6. С. 272.
18. Життя й революція. 1925. Кн. 3. С.67.
19. Тен Борис. Чим я завдячую Зерову // Літ.Україна. 1987. 18 червня. № 25 (4226). С. 7.
20. Смолич Юрій. Розповідь про неспокій триває. К.: Рад.письменник, 1969. С. 185.
21. Звезда. 1967. № 8. С.177.