2

Сергій Білокінь

Олександр Шульгин, що навчався з ним разом у Київській першій гімназії, згадував:

«З огляду на його прізвище, а може і на його білявість, я думав, що його родина російського походження, і тільки від М.Ореста я довідався, що батько М.Зерова – корінний чернігівець (прадід Миколи походив з Ніженського повіту), а мати – корінна полтавка» [22].

Що характерно для персональної документації совєцької доби, – у батьковій документації багато різночитань. В «особовій посвідці», що зберігається у родині сказано, що батько народився 19 вересня 1860 року у Зінькові. Історики вважають, що високою достовірністю відзначаються інформації формулярних списків. У батьковому, за 1909 рік, зазначено, що 1881 року він закінчив Глухівський учительський інститут. Став на службу 1884 року – спершу викладав історію та географію у четвертому класі зіньківської жіночої прогімназії. З 1 липня 1905 року був інспектором народних училищ дев’ятого району Чернігівської губернії. «Происходит из крестьянского звания. Имения у него самого и у родителей нет. У жены родовое имение – деревянный дом в г. Зенькове». Був колезький радник. Мав ордени: Станіслава 3 ступеню, Анни 3 ступеню, Анни 3 ступеню й Станіслава 2 ступеню [23].

В одній з автобіографій Микола Костьович розповідав:

«Я народився в м.Зінькові, на Полтавщині, 14 (26 по новому) квітня 1890 р. Батько учитель, потім – завідуючий городською школою, нарешті – у 1905 р. – інспектор народних шкіл; мати – з дрібного землевласницького роду Яреськів – з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство».

Батька знав Максим Рильський і вважав його людиною талановитою і своєрідною. У своїй відомій статті «Микола Зеров – поет і перекладач» він переказав розповіді про те, що Костянтин Іраклійович одвідував виклади молодих учителів і часом сам давав зразкові уроки: «Ці одвідини завжди сприймалися як свято. Можливо, що саме від батька успадкував Микола неабиякий педагогічний хист».

Цікаво розповідала дружина Миколи Костьовича, Софія Федорівна: «У Зінькові, де жили його батьки, у них був невеликий будиночок із садом. Батько його був людиною широко освіченою, розумною, доброзичливою й тактовною, мати була іншого складу, в чоловікові справи не надто вглядалася, натомість пильнувала господарства й виховання дітей. Зеров завжди з великою вдячністю згадував батька, який прищепив йому ще за ранніх юнацьких років любов до античних мов і літератур».

Як згадував його брат, Дмитро Костьович, «жвавий, спостережливий [і] здібний хлопчик, він рано – в чотири роки – навчився читати. Спочатку Миколу особливо цікавила географія. Пам’ятаю, зимовими вечорами він подовгу просиджував над картою вигаданої «невідомої країни», на якій виписував назви гір, річок і міст або вичитував географічні відомості з календаря-довідника» [24].

Батько, Костянтин Зеров, добре знав астрономію. Він часто розповідав про зоряне небо, про те, як звуться і як розташовані світила. Батькові лекції захоплювали юнака, він навчився навіть визначати час за взаємним розташуванням зірок, причому робив це досить точно. У 1922-23 та 1930-31 роках Микола Зеров написав чотири вірші, що склали цикл «Зодіяк». Це сонети «Діва», «Скорпіон», «Близнята», «Водник». Писати про всі дванадцять сузір’їв зодіяку він не передбачав, поетові йшлося тільки про те, щоб поєднати якось ліричні переживання, навіяні зоряним небом:

Молочний пас обняв небесну шир,

І Чаші видко золотий пунктир,

І в світлі Заходу стоять Близнята.

В повітрі вогкість, холодок і млость,

І бачить неба темноока шата,

Як сходить ряст і набрякає брость.

Коментуючи цей сонет у листі до В.Чапленка від 30 березня 1935 року, поет розповідав:

«Фоном поезії є пейзаж, садиба С.Ф.Фещенка в Баришівці. Точкою зору взято одне місце, з якого я брав меридіан, щоб точно визначити час по зорях. О.Ф.Б.[ургардт], який знає садибу, – коли я прочитав йому сонет, сказав зразу: «Так це ж ваш сад у Баришівці, взятий з «астрономічного пункту» [25].

У формуванні особистості братів Зерових мало значення те, що їхній батько дуже любив природу, багато ходив, захоплювався рибальством. Чи не тут причина того, що двоє з п’яти синів Зерових стали ботаніками з фаху? Більше відомий з них Дмитро Костьович Зеров (20.ІХ.1895 – 20.ХП.1971) – академік АН УРСР з 1948 року, заслужений діяч науки УРСР. Він був одним з організаторів Інституту ботаніки, де працював з 1921 року, зокрема в 1946-63 роках – директором. Дмитра Костьовича знали і як незмінного голову Українського ботанічного товариства. Кость Костьович Зеров (3.VІ.1899-28.ІХ.1979) відомий, звичайно, менше: він не мав такої життєвої активності, але як знавець різноманітних проблем гідробіології користувався загальною повагою. Отже, й Микола Костьович, як розповідала Софія Федорівна, знав безліч рослин, трав, квітів, пам’ятав їхні латинські й народні назви, лікувальні властивості. Його любов до природи, інтимне її розуміння простежується і в його сонетах:

Отак би тут упасти край дороги,

Примкнувши вії, і хоча б на мить

Од псів гавкучих солодко спочить,

Од ницих душ, підступства і тривоги. […]

І, соків земляних відчувши міць,

Розплющить очі і зустріть коралі

Таких веселих запашних суниць.

(«Суниці»)

Як бачимо, батькові Микола Костьович мав завдячувати багато, бо саме в Зінькові в нього було багато закладено. Навіть знання діловодства, про що 10 грудня 1936 р. він писав дружині уже з Соловків: «[…] навыков канцелярского типа мне не занимать, стать, благодаря папе, который с малолетства приучал нас к делопроизводству»..

Про початок навчання Зеров подає цікаві подробиці в автобіографії, датованій 24 лютого 1924 року: «Учився спочатку в городській школі, під батьковою ферулою, досить суворою – в одній групі з Павлом Губенком (котрий тоді ще не був Остапом Вишнею), Михайлом Тархановим (відомим художником-графіком, у Москві) та Сергієм Подгаєвським – маляром бурлюківської банди і футуристом (умер торік у Полтаві)». Далі Микола Зеров навчався в охтирській гімназії (1900-03), а восени 1903 року сам приїхав до Києва, пішов на прийом до директора Першої київської гімназії Є.А.Безсмертного, порозмовляв з ним, подав документи і був відтак зарахований.

Перша, Олександрівська класична гімназія вважалася найповажнішою з усіх гімназій міста, її історія тяглася від 1809 року і знала багато славних сторінок. Тут дістали освіту художник Микола Ге, хімік Микола Андрійович Бунге і міністр фінансів Микола Християнович Бунге, скульптор Пармен Забіла, історики Микола Закревський, Іван Лучицький, Володимир Піскорський, Михайло Ростовцев та Віталій Шульгин, нарком Анатолій Луначарський, славіст Костянтин Радченко, фольклорист Олександр Рубець, шекспірознавець Микола Стороженко, архітектор Георгій Шлейфер та багато інших історичних діячів. Наприклад, трохи пізніше після Зерова [26] йшли Михайло Булгаков (закінчив гімназію 1909 року) і Константин Паустовський (1912).

Серед викладачів Зерова визначались історик Микола Лятошинський (батько композитора) та латиніст Станіслав Трабша. Цих двох, яким він був найбільше зобов’язаний, виділив в автобіографії 29 травня 1928 року і сам Микола Костьович. До речі, Ст.Трабша викладав і в гімназії Володимира Науменка, де в нього навчався Максим Рильський.

Доля його покоління склалась печально. Його однокласник Петро Деконський та його дружина, майстер декоративного мистецтва, були розстріляні. Віктор Васільєвич і Владімір Васільєвич Міхеєви (обидва нар. 1890) належали до великої дворянської родини. Їхній батько – головноуправляючий лісами спадкоємців Терещенка, мати – Марія Петрівна Москальова, близька родичка Святослава Ріхтера. Обидва – і Віктор, і Владімір – пішли в добровольці, згодом Владімір став юристом. 13 жовтня 1930 року був ув’язнений, його розстріляли. Віктора арештували пізніше. 4 березня 1933 року він був засуджений трійкою ПП ОГПУ АЧК на 5 років ИТЛ. Дальша доля його невідома. Їхнього старшого брата, Петра Васільєвича (нар. 1888), теж білого офіцера, 12 січня 1931 року трійка ПП ОГПУ Московської обл. засудила на 10 років ИТЛ. Він був засланий на Соловки. Їхня молодша сестра Ольга Васильєвна (5 грудня 1899 – 14 серпня 1987, Київ), яку я добре пам’ятаю, була старшою сестрою в общині о. Анатолія Жураковського. Заарештована 20 листопада 1937 року, вона одержала 5 років вільного заслання (!; «вольной высылки») до Павлодара [27]. Трохи молодші за Зерова були історик декабризму Василь Митрофанович Базилевич і письменник Сергій Пилипенко (обидва закінчили 1910 року). Базилевич зазнав кілька арештів – 1923 року (у зв’язку з процесом «Центру дій», двічі), 1932-го, 1935-го (засланий до Іркутського концтабору). Під час арешту 1935 року було вилучено його коштовну бібліотеку (він нагромадив зокрема велику збірку київських газет 1917-22) й книжку протоколів Історичного товариства Нестора-літописця за останні 14 років його існування. Був засланий до Біробіджанської республіки. Розстріляло його гестапо. Пилипенко був ув’язнений 29 листопада 1933 року. Його теж розстріляли, але большевики.

Дехто з товаришів Зерова, як-от Олександр Шульгин чи Алєксей Ґольденвейзер, що вчилися з ним в одній групі, вийшли на еміґрацію.

У спогадах Ол.Шульгин підкреслив незвичайну очитаність Зерова й виняткову пам’ять:

«Ми проробляли з ним такі тести: давали прочитати при нас сторінку богословія і, згромадившись коло нього, стежили за рухом його зіниць (була умова, що текст має бути прочитаний лише один раз). Потім ми підручник забирали, і він повторяв прочитане слово в слово».

Згадуючи давню гімназичну забаву, Шульгин додає: «А текст ми вибирали трудний».

Мешкав Микола Зеров у гімназіальному пансіоні, що, судячи з фотографії, видрукованої на листівці, виглядав доволі акуратно, але трохи скидався на казарму. Хоча М.Зеров і являв собою до певної міри гордість класу, Ол.Шульгин проникливо зауважив, що товариші, мабуть, не знали його як слід і не розуміли. Вони дивувалися потім, що «з того веселого хлопчини вийшла така складна і оригінальна постать», отже Зеров, міркує далі мемуарист, чи не вмів, чи не хотів сказати про свої інтереси товаришам по гімназії.

Медалі Микола Зеров не одержав за крамолу – разом з друзями, зокрема з майбутнім режисером Іваном Кожичем (Чужим) видавав в останньому, восьмому класі гумористичний журнал «Скучающий осьмиклассник», журнал, «опозиційний до гімназичної адміністрації».

Спробувавши вступити до петербурзького університету, але не сподіваючись одержати статус казеннокоштного (завеликий був конкурс), він вступив на історико-філологічний факультет університету святого Володимира в Києві. Спершу М.Зеров хотів спеціалізуватися на давньому Римі, але професори Ю.Кулаковський та А.Сонні, як він висловлювався, годували студентів греками, а до греків він почував себе непідготовленим. В.Перетц та А.Лобода йому не імпонували, – з юнацькою імпульсивністю він називав їх «сорными травами».

Степан Гаєвський розповідав, ніби «з університетських професорів Микола Зеров уподобав собі історика Довнара-Запольського […]». але сам він в автобіографії казав інакше:

«Я перейшов на історичний відділ – російський, але Довнар са[д]жав всіх студентів за переписні та писцеві книжки – брр… і досі противно цього Довнара згадувать! Тоді, не шукаючи керовника, порішив я зайнятися укр.[аїнською] історіографією і взяв у [приват-доцента Василя] Данилевича тему про Літопис Грабянки, яку і обробляв на протязі двох років 1913-1914».

Сам Київ М.Зеров любив. Багато пізніше, 6 серпня 1928 року він писав в одному з листів:

«Город, конечно, хороший и в смысле топографического, и в смысле культурно-исторического рельефа. В 1910-15 гг. он был даже изящным городом: большое движение на улицах, как правило – хорошая обувь, изящные костюмы, в театрах все оканчивалось к 11 часам, много кофеен, где было весело, дешево и почти уютно».

У ці роки Микола Зеров приятелював з майбутнім мовознавцем Петром Горецьким і архівістом Віктором Романовським. Де він тоді мешкав, відомо лише приблизно. Прочитавши на конверті мою зворотну адресу – вулиця Паньківська, – 3 жовтня 1970 року В.Романовський написав у листі, що сам прожив на ній три свої кращі студентські роки, а в листі наступному: «Внизу на Паньковской жил в студенческие годы поэт и переводчик Николай Зеров, но номера дома я не помню». Тоді В.Романовський жив у Ставрополі, тяжко хворів, листи свої мусив диктувати, а тому писано їх російською мовою. Лишалося запитати ще Софію Федорівну Зерову, і я написав їй листа. Довідався, що вони познайомилися навесні 1912 року, але відповіла вона так: «К сожалению, я не знаю, в каком номере на Паньковской ул. жил Зеров. Не знала даже, что он жил на этой улице. В те далекие студенческие времена девушки не ходили к молодым людям, это было не принято». У спогадах про «Українську хату» Павло Богацький розповідав, що Зеров приходив до редакції по чергову книжку таємниче, ніби таємний учень Ісусовий Никодим. Ще й така деталь. Максим Рильський народився 1895 року, а почав друкуватися 1907-го, коли мав 12. Перша публікація Зерова з’явилась у грудні 1911 року в журналі «Світло». Це була рецензія на полтавське видання «Івасика-Телесика» (казку звіршував Марко Кропивницький). А він мав тоді 21 рік. Видно, щось сковувало його, перешкоджало розкриватися.

Разом з тим відомо, що в університеті М.Зеров заснував кролевецьке земляцтво. Згадують, що одягався він не в тужурку, як усі студенти, а в світлосірий костюм поверх вишиваної сорочки, стягнутої червоною стрічкою, а це теж, погодьмося, про щось говорить. Поволі він все-таки привертає до себе увагу товаришів. У травні 1910 роду вперше в житті Микола Зеров побачив своє ім’я надрукованим. У газеті «Рада» опубліковано його промову на могилі Бориса Грінченка:

«Українське студенство Київського університету і Вищих жіночих курсів, – сказав тоді Зеров, – доручило мені висловити над труною свій жаль і смуток; але мені також доручено сказати, що образ покійного буде нам вічним прикладом, вічним гаслом до праці, діяльності, боротьби» [28].

Міркуючи в одному з листів до І.Айзенштока (від 19 червня 1926 роду) про вагу мемуарів, Микола Зеров повідомляє заодно й про свої тодішні знайомості й враження:

«Думаю один із примірників (видання Якова Щоголева з його передмовою. – С.Б.) послати Д.І.Багалію: може, це його викличе на спогади і на якийсь мемуар (друкований). Напосядьте на нього, дорогий Ієр.[еміє] Яковлевичу, – а то найцінніші деталі у нас пропадають через те, що старі громадяне ліниві писати. Я, що чув спогади К.П.Михальчука, О.О.Русова, О.І.Левицького (розуміється, усні), знаю, скільки цікавого пропало з ними безповоротно. Те, що записано (напр., Русов в «Укр.[аинской] жизни» [29]), лише клаптик, лише невеличка частина того, що можна було почути».

Якщо згадати, що Кость Михальчук помер у квітні 1914 року, а Олександр Русов – у жовтні 1915, стане ясно, що М.Зеров пригадував тут саме свої студентські роки.

Микола Костьович вважав, що не був залишений при університеті через брак керівника чи реального заступника, протектора, хоча голова державної комісії професор-латиніст Аполлон Грушка й хотів на цьому наполягти. (Знову якась нескоординованість із оточенням!) Тож 1 серпня 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено на викладача історії до златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року – ще й жіночої гімназії, де він пробув до весни 1917 року. Як згадувала мистецтвознавець Любов Мулявка, учениця Данила Щербаківського, у Златополі Зеров мешкав на вулиці Садовій, у поляка, вчителя музики Жиха [30].

Один з викладачів, Хома Більський, організував при чоловічій гімназії гурток прихильників письменства, який видавав збірники «На пути к искусству». Тут було вміщено один з перших перекладів Зерова – «Античная медаль» з Леконта де Ліля.

Як розповідав брат поета Павла Филиповича Олександр, «учням дуже імпонувало, що їх викладач є також добрий спортсмен». Зеров вправно їздив на ковзанах і одного разу потішив колег, імітуючи стиль різних категорій ковзанярів – «початківців», «гімназисток», «службовців» тощо.

Примітки

22. Безсмертні: Збірник спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару / Ред. текстів та примітки М.Ореста. Мюнхен: Ін-т літератури, 1963. С. 21.

23. Зберігається у дочки Дмитра Костьовича Зерова – Марини Дмитрівни.

24. Зеров Дмитро Микола Зеров // Життя і слово. Торонто. 25 травня. С. 17.

25. Зеров М. Corollarium: Збірка літ. спадщини. Мюнхен, 1958. С. 195.

26. Столетие Киевской Первой гимназии. Том I. К., 1911. С. 296.

27. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 50 734 ФП / кор. 4.

28. Зеров М. Промова на могилі Бориса Грінченка: Од Київського студентства // Рада. 1910. 14 мая / 27 травня. № 109. С. 1.

29. Русов Олександр Александрович (7 лютого 1847, Київ – 8 жовтня 1915, там само). Как я стал членом «Громады» // Укр. Жизнь. 1913. № 10. С. 40; Його ж. Из воспоминаний о П.П.Чубинском // Там само. 1914. № 1. С. 39.

30. Лист до автора від 13 квітня 1985 року. Пор.: Король Олена. Златопільська гімназія: Наша історія та сучасність // Українознавство. 2002. Ч. 4. С. 98-102.