7
Сергій Білокінь
Чіткі мелодії зеровських ритмів – це, здається, саме втілення консерватизму в дотриманні поетичних канонів. Констатація цього давно перетворилася на літературознавчий загальник. Ще б пак, сам Зеров називав свої вірші «сухарным производством»!
Та чутливіші з літературних критиків, розглядаючи його поетичну спадщину, починали раптом згадувати слова Еміля Золя про Стендаля. Це ніби озеро, береги якого узялися кригою, тоді як на дні нуртує вогонь [64]!
Виявляється він не був ригорист навіть з боку формального. Коли потребував відійти від класичних приписів, робив це досить сміливо. Він володів формою й розвивав її. Наприкінці 1928 року М.Зеров писав:
«[…] я в сонеті про Іванів гай даю останній рядок шестистоповий. Це не випадок (я робив те саме в «Князі Ігорі» і в «Олександрії»). Мені здавалося, що при конденсуванні змісту в останньому рядку видовження його так само законне, як і в Спенсеровій строфі. Досі ніхто, оскільки мені відомо, мого відступу від канона не зауважив» [65].
Ще виразніше висловився поет у листі до Ростислава Олексіїва від 28 січня 1933 року:
«(1.) я заінтересований іноді, щоб мої сонети зберігали мою звичайну розмовну інтонацію, в натуральному її регістрі і пробую узаконити саме недодержаність і зрив. Я знаю, Ви спитаєте: але ж при чому тут форма сонета? Одповідаю: при тому, при чому фрак на молодих джентльменах в Ітон-коледжі. Джентльмен повинен носити фрак, немов би виріс і народився в ньому. Поет повинен писати сонет, немов би зрісся з його вимогами і трудністю».
Загалом з оригінальними поезіями М.Зеров виступив пізно. Вперше його «Скорпіон» надруковано в журналі «Червоний шлях» 1923 року. У збірці «Камена» його вірші складають два розділи з трьох, але в рукописних сонетаріях оригінальні твори вміщено разом з перекладними. Що до кількості, то в листі до Р.Олексіїва від 30 травня 1930 року М.Зеров налічував у себе 51-52 сонети (виходить, разом з перекладами). У пізнішому листі до З.Єфимової називається число 71. За Г.Кочуром, повний корпус зеровських сонетів налічує 76 творів.
Як відомо, Микола Зеров зразковим своїм почерком переписував свої поезії буквально десятками примірників, щедро обдаровуючи ними своїх друзів. Суха людина не обминула б такої нагоди, щоб тиражувати саме канонічний текст. Але животрепетність зеровського поетичного слова вражає. Ледь не кожен з його віршів, особливо сонетів, представлений кількома автографами, і серед них, здається, немає й двох ідентичних. Наведу перший-ліпший приклад, оскільки різняться вірші різних редакцій. Ось текст сонета з єфремовської рукописної збірки «Сонети і елегії» (1922), вміщений на 10-му аркуші:
4. В царстві прообразів
Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій
Сагою дивною, без котвиці й весла.
Ми їхали вперед і хвиля нас несла
До ніжних лотосів і сніжнобілих лілій.
І квітів тих було без ліку і числа.
І запитався я: де, на якому Нилі
І що за квіти тут колишуться на хвилі
І відповідь почув таємного посла.
Ці ніжні лілії, що упояють чаром,
Далеко від землі, a valle lacrimarum [66]
Зросли тут засівом Господньої руки.
Далекі від тривог і від земної сварки
Вони колишуться, одвічні двойники
Сонетів і канцон великого Петрарки.
23. ІV. 19-21.
А ось який текст увійшов до «Вибраного» 1966 року (див. с. 87):
Данте
Сагою дивною, без демена й весла,
Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій.
Як бронза він різьбивсь – і до далеких лілій
Ріка незнана нас гойдаючи несла.
Латаття там плелось без ліку і числа,
На світ займалося в пустелі злотохвилій;
Я поглядом тонув у тій наплаві білій,
А слухом – у речах небесного посла.
Я чув: «Ці лілії, що упояють чаром,
Далеко від землі, від valle lacrimarum
Зросли тут засівом потужної руки;
Далекі від тривог і від земної сварки,
Колишіться і снять одвічні двійники
Сонетів і канцон майбутнього Петрарки».
23/ІV 1921
Відмінності в цих текстах просто разючі. Як бачимо, лише один рядок («Далекі від тривог…») зберіг свою форму й місце у вірші. Рими стали точніші, конструкція – канонічніша. Легко зміркувати, яку це дає розкішну поживу майбутньому текстологові.
Поки вірші не друкувалися, – а здебільшого вони не друкувалися за авторового життя ніколи, – вони жили й мінились, не випускаючи поета із своєї стихії. Цей факт говорить не про що, як про поетову рухливість. Шукаючи нових і нових варіантів, прагнучи дедалі більшої досконалості, митець не дозволяв своїй поетичній думці встоятися, канонізуватись. Вона не «брондзовіла», а лишалася жива й свіжа.
М.Зеров розглядав сонет як сферу поетичної діяльності. Чи випадковість, що найбільше сонетів М.Зеров створив саме в свої найтяжчі роки: 1921-22 (у «Вибраному» 13 оригінальних сонетів) та 1930-34 (51 сонет), тоді як 1928 та 1934-35 роки – знову ж таки за «Вибраним», – не дали жодного твору.
Поезії М.Зерова ніби конденсують історичний досвід культури, так що до кожного сонета можна скласти аркуш коментарів. Особливо яскраво виявляється у віршах художній час. Тут постійні перегуки епох. Поет ненастанно зазирає в минувшину, віддаючи історичні риси сучасності буквально стереоскопічне. У поетичному світі Миколи Зерова людина мислить, живе, як казали римляни, sub divo, проти неба. Тож не дивно, що, роблячи останні філософські узагальнення, поет звертається до «вічних супутників» людства – Саломеї, Навсікаї, Тесея. Покійний Михайло Москаленко звернув увагу на протиставлення перших двох. Якщо, за оцінкою Зерова, «Навсікая – найчарівніший з жіночих образів Гомерових поем», то Саломея – євангельський персонаж, дочка Іродіади. Згідно з її бажанням, було страчено Йоканаана (Іоанна Хрестителя). Тож Москаленко пише: «Сонет є тематичною антитезою до попереднього: світ античної Греції протиставляється світові біблійному» [67]. Його інтерес до літературних символів не музейний, вони сповнені життя й гостро актуальні, як-от сонет про Гуллівера 1934 року:
Гуллівер фантазує: «Ви? збагнути?
Чи можете у тямку взяти ви,
Що горя мав я вище голови
Не в Бробдінгнегу, не в садах Лапути, –
У карлів півдня, долею забутий,
Шептав я найпалкіші молитви:
Не так-бо люті тигри і леви,
Як дріб’язкові мстиві ліліпути. […]
Існує дві негативні точки зору на зеровські поезії. Перша з них, висока й благородна, належить самому авторові, її висловлено, наприклад, у листі його до З.Єфимової від 15 червня 1928 року:
«Ваши похвалы моим стихам совершенно незаслуженны: у меня никакого лирического дара. Все это какое-то «сухарное производство», иногда очень меня самого оскорбляющее. Я понемногу его ликвидирую: во-первых – «лета к суровой прозе клонят»; во-вторых, потребность в ритме и рифменный голод утоляются и переводами».
Друга негативна точка зору деяких критиків виявилась під впливом арештів 1970-х. Її висловлено зокрема в передмові до збірочки «Український сонет», де не було представлено жодного зеровського сонета (!): «Сонети М.Зерова при всій своїй технічній майстерності і удаваній витонченості, за дуже незначними винятками, були сучасникам чужі» [68].
Думається, що помилялись обидва – і автор і його критик. «Він був поет», – підкреслював Максим Рильський. Історичні начерки, рефлексії «вічних книжок», пейзажі, небесні сузір’я, психологічні мотиви (Зеров називав один свій цикл «неврастенічним») – у його поезіях усе це складає суцільну картину культивованої природи. Як писав Євген Сверстюк, читаючи Зерова, почуваєш себе людиною [69].
Примітки
64. Череватенко Леонід. Наш сучасник Микола Зеров // Дніпро. 1967. № 4. С.152-158.
65. Зеров М. Corollarium. С. 182.
66. Долина сліз (лат.).
67. Москаленко Михайло Никонович. Примітки // Зеров Микола. Твори: В 2 тт. Т. 1. К.: Дніпро, 1990. С. 811.
68. Український сонет. К., 1976. С. 12.
69. Сверстюк Євген. Гострої розпуки гострий біль // Дукля. 1967. № 6. С. 57.