9
Сергій Білокінь
Кажуть, що на тлі збуреного й скаламученого до дна революцією літературного життя Микола Зеров – поет і перекладач, літературознавець і критик – вирізнявся як твердий і блискучий алмаз. Не може не виникнути питання, як же складались взаємини Зерова з читачем, яку літературну аудиторію він мав і як вона до нього ставилася.
Тодішній войовничий вульгаризатор марксизму В.Коряк говорив якось про нього: «Зеров принципово не пише для маси, а виключно для свого специфічного. читача» [72]. Звичайно, він не поет для загалу, як, до речі, не поети для загалу Бажан, Пастернак чи Цветаєва. Та чи повинно це нас бентежити, якщо ми щиро хочемо, щоб було багато поетів «хороших і різних»?
Ключ до розуміння поставленої проблеми я знайшов у розповіді Софії Федорівни Зерової про події громадянської війни: «У місті одна влада змінювалась іншою, і з кожною знайомих ставало все менше». Що ж тоді відбувалося? Нам кажуть, прийшла нова інтелігенція, – звідки ж вона прийшла і що собою являла?
Большевизм і соціальну революцію Зеров сприймав як невідворотну даність:
Свічки і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії,
Навколо нас – кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.
Це – вірш 1921 року. Таке розуміння ситуації Зеров проніс до кінця. Цього вірша він подав до друку – і його справді надрукували – 1933 року.
Та соціальна й національна революція покликала до життя нових людей. На авансцену виходила нова інтелігенція. У селі коло Мени народився учень Миколи Зерова, видатний перекладач і феноменальний ерудит Григорій Кочур. З Умані родом кopecпондент Миколи Зерова – хімік, лауреат Державної премії Ростислав Олексіїв. Обидва вони у двадцятих роках, ще молоденькі, приїхали до міста вчитися, надолужуючи дефіцит інтелігенції, що утворився внаслідок революції та громадянської війни.
Святе місце порожнє не буває. До Києва й Харкова приїхало багато молоді. Але чи всі вони прагнули знань, чи всі хотіли оволодіти культурою? Відповідь на це питання очевидна – ні, далеко не всі. Багато хто відразу помітив, що в місті можна зробити кар’єру багато простіше, якщо працювати ліктями й тренуватись у демагогії. Справді, чи багато треба було знань для того, щоб писати, як це робив 1923 року Яків Савченко: «Під кожним поглядом роль неокласики – негативна! Як культурний чинник неокласика вносить розложення, елементи загнивання, безсилого скигління. Від неї віє духом смороду й смерті, бо вся вона не з живими, а з мертвими – проти живого». З часом із таких людей, як той самий Я.Савченко, могли б виробитися, ймовірно, гарні люди, достойні свого нового стану. На жаль, цього часу вони не мали. Вони встигли обірвати зв’язки з культурою сільською, заснованою на міцній системі вартостей, а нової культури ще не набули. Це були, отже, напівінтелігенти, люди напівосвічені, декласовані, так би мовити, вгору.
Чи мав цей конфлікт класову основу? Безпосередньо не мав, адже, нагадаймо, сам Микола Зеров походив з глибоко провінційного Зінькова і предки його далеко не аристократи. Конфлікт назрівав між культурною людиною та її темним оточенням. Виразно знаковий характер має згадка Бориса Матушевського про його давні переживання, коли М.Зеров прийшов до аудиторії з забинтованою рукою й ніяк не міг скинути важке пальто:
«Ніхто із студентів чомусь не прийшов йому на допомогу. А я за ці декілька секунд, поки М.К. возився зі своїм пальтом, встиг боляче пережити кілька суперечливих міркувань: безперечно, треба було цю ж мить кинутись йому на допомогу, цього вимагала елементарна вихованість, якої мене вчено дома змалечку, а з другого боку, мене стримувала недостойна думка – а як на це подивляться мої співкурсники? Ще «візьмуть на олівець» мою «буржуазну вихованість» чи «інтелігентську сентиментальність», а, може й «підлабузництво»?»
Це, звісно, дрібний побутовий, хоч і промовистий, епізод, але з часом дійшло до багато серйознішого, коли наперед вийшли ті, що були здатні «різати все, що паном звалось» чи на панство скидалось.
З Миколи Зерова був суспільно активний літератор, відважний полеміст. На всі актуальні питання сучасного йому культурного життя він мав докладно арґументовану й чітко окреслену точку зору, ніколи з нею не ховався, охоче її викладав і обороняв. Завзятість вдачі його бадьорила, ледь не стимулювала життя. Листа до І.Айзенштока від 19 квітня 1926 року він закінчив навіть задерикувато: «Мы еще повоюєм! Правда?» До речі, цю рису Миколи Зерова помітили ще сучасники. Один з них, Михайло Доленґо 1927 року написав: «Навколо «Слова» (видавництва. – С.Б.) гуртуються т.зв. неокласики, що з них найталановитіший є М.Рильський, найсучасніший П.Филипович (!) і найзадерикуватіший М.Зеров» [73]…
Здається, усвідомлюючи досконалість своїх публічних виступів, Микола Зеров ледве чи не охоче брав участь у літературних суперечках свого часу. Щонайактивнішу участь узяв він – можливо, собі на біду – у так званій літературній дискусії 1925-28 років, у ході якої запрограмувались усі події років тридцятих.
Добираючи формули, щоб визначити тембр цієї дискусії, одну із своїх статей М.Зеров закінчив словами Миколи Хвильового: «Ох, ви, сосни мої – азіатський край» [74]. Він володів даром напрочуд переконливо й логічно викладати свої думки, надавати їм виразності, дослівно чарувати слухачів. Дуже часто лекції Миколи Костьовича завершувалися рясними оплесками, і в своїх споґадах Софія Федорівна Зерова зберегла мудре застереження, що його вона зробила свого часу чоловікові: «Оплески пробачають лише артистам, а ти не артист, – тобі їх не пробачать!» Згодом Микола Костьович з гіркотою зізнався, що дружина мала рацію.
Як правило, Зеров намагався прямо не ображати своїх опонентів, але його виступи були надто довершені, а це – уже без огляду на їхній зміст – травмувало його опонентів. Зеров ніби дражнив свої жертви, викриваючи різноманітні комплекси поламаних і, як уже сказано, по суті напівосвічених людей.
Інколи Зеров не витримував. На диспуті 24 травня 1925 року він закликав боротися
«проти того вопіющого неуцтва, яке в нашій літературі почало розташовуватись. Я пригадую, – сказав Зеров, – критичну статтю одного автора про літературний Київ в збірнику «Київ-Гарт». Я вас запитаю, невже в нормальних умовах літературного життя можливий такий випадок, щоб людина виступала в печаті статтею на літературну тему і розумілася на цій літературі стільки ж, скільки ми всі розуміємось на китайській мові (бурхливі оплески) [75]. Бо коли критик закидає робітникові над словом, що той перекладає октави та анапести Горація, то хіба не ясно, що він не знає елементарних речей, бо в анапестах Горацій неповинен, а октави в літературах європейських (теж) з’явилися тільки через 1300-1400 літ по смерті Горація. Я вас запитаю: де, в яких умовах, в яких нормальних літературних обставинах, можливі такі критичні виступи, коли людина подає голос і вважає, що стоїть на аванпостах культурної творчості, а такої азбуки не знає?»
Зерову не йшлося про те, щоб осоромити персонально Бориса Коваленка, що виступав безпосередньо перед ним, – ні. Зерова хвилювала сама ситуація: «А подивіться, – провадив він далі, – як цей критик – т.Коваленкові він знайомий – говорить з письменником. Він санкціонує, побиває, розправляється» [76].
Хіба це дискусія Зеров контра Коваленко? Я б сказав, що на дискусію це схоже найменше.
1925 року студенти й робфаківці Харківського ІНО, яких сам Зеров назвав людьми простосердними й щирими [77] написали листа до газети «Культура і побут». У цьому листі, крім усього іншого, вони сказали гнівні слова на адресу «фашистського мислителя» Освальда Шпенглера, що «висунув брехливе твердження» про те, мовляв, «деякі тези мистецтва – арифметична аксіома для всіх часів, націй і класів» [78]. Зараз навіть дивує та витримка, з якою професор розтлумачував молодим напасникам, як вони помилялися (певно, й у руках Шпенглера не тримавши):
«Ні, товариші, – писав Зеров, – ніколи таких тверджень Шпенглер не висував. Навпаки. Він завжди розглядав історію людської культури, як зміну своєрідних, замкнених у собі, сказавши висловом іншого мислителя, «культурно-історичних типів». Кожний із тих типів має свою вдачу, свою психіку, не розкриваючи до краю своїх таємниць перед іншими. Шпенглер пробує навіть показати, що така наука, як математика, в античному світі є щось органічно чуже, щось в істоті одмінне від ново-європейських народів… Про мистецтво ж і говорити не доводиться [79]».
Як бачимо, це знову не дискусія. Це радше пояснення, що дає зеленим молодикам професор.
Погляньмо, як по-різному оцінили один і той самий виступ Зерова двоє осіб залежно від своїх «вихідних позицій».
Уявімо собі одну з університетських аудиторій. Кінець 1933 року. На великих зборах Зерова піддають «нищівній критиці». Недоброзичливо настроєний до нього голова дає йому 10 хвилин для сподіваного самобичування.
І ось розповідь мемуариста:
«[…] все, що хотів довести Зеров, було таке бездоганно ясне, таке переконливе, таке логічно вмотивоване, що авдиторія просто заслухалась. Час летів непомітно. Це був справжній чарівник слова! В один з найгостріших моментів свого життя, в «межовій» ситуації він не втратив почуття самовладання і гідності, а дар красномовства ще раз послужив йому. […]».
Голова зборів раптом опам’ятався:
« – Професор Зеров! Ви говорите вже 25 хвилин […] [80]
А ось тодішній газетний допис:
«На трибуні досить відомий М.Зеров, неокласик і зміновіхівець. Із медових вуст присяжного златоуста пливуть слова, одні солодші від других. Аудиторія притихла, вона вслухається в кожне слово. Прислухаємось і ми. Про що співає вельмиповажний професор? […]
– А взагалі (і це центральне місце виступу М.3ерова [81]) я вважаю, що процес інтернаціоналізації вже зайшов так глибоко, що ми можемо впевнено сказати нашим ворогам словами Данте: «Облиш назавжди будь-яку надію». […]
Професорове цитування укривають оплесками.
Плескали в долоні тому, хто довгі роки був ідеологічним натхненником, теоретиком української формою, буржуазної змістом культури!
Це про М.Зерова тов.Каганович Л.М. сказав, що Хвильовий та Шумський творять діло, яким диригує Зеров [82]».
Коли студіюєш матеріали тодішніх дискусій уважно, починаєш вбачати в них якусь ненатуральність. По суті ніколи Зеров не провадив їх на паритеті; дискутанти, як правило, перебували в різних вагових категоріях. Справді, ніколи не траплялося так, щоб Зеров звів принципову суперечку з Олександром Білецьким чи якимось іншим літературознавцем відповідного рівня. Претендували на роль його опонентів, намагалися змагатися з ним, як правило, такі особи, чиє негативне ставлення до Зерова треба записати йому не до пасиву, а навпаки, – до активу, бо їхня негація його тільки прикрашає. Прикро, втім, що на цих людей він мусив витрачати свій час.
Інший публічний конфлікт викликала поїздка Миколи Зерова до Житомира, де він прочитав десять лекцій на губерніальних курсах вчителів. Здавалося б, його слухачі мали передусім дякувати йому за ці лекції. Але ні. Ще, мабуть, не доїхав професор до Фастова, як до редакції київської газети «Більшовик» один із слухачів, О.Демчук надіслав листа «Десять лекцій по історії сучасної української літератури, або неокласичні гастролі Зерова в Житомирі». Редактор газети С.Щупак схвалив саме такий заголовок. Тяжко було б навмисне вигадати безграмотніші рядки, аніж ті, з яких складається Демчуків лист. Ось які «зворушливо безпомічні слова» (за визначенням М.Зерова) вкладає Демчук до його власних уст для характеристики Павла Тичини: «Переживає кризу, бо вийшов із «свого званія». Тоді був Тичина плоттю, коли був дяком, спірітуалом. А зараз лишилися ребра…» Це – дослівно. Це газета «Більшовик» за 3 липня 1924 року, № 149, сторінка 6. «Загалом, – пише Демчук, – ось який висновок: форма канонічна, художність, естетичність, класика – ось письменство, а не «провінціальний барабан». Це знов дослівно. Саме «провінціальний барабан». Для певності автор додає: «Так гадає Зеров».
Зверніть, будь ласка, увагу знову на самий рівень, що на ньому дискусія провадиться. У листі, адресованому редакції одного з додатків до «Вістей ВУЦВК», Микола Зеров роз’яснив: Демчук
«переказує мої слова про форму у Рильського «інколи традиціональну, але безмірно далеку од форм і ритмів української провінціальної графоманії». Т.Демчук чи не дочув, чи просто не знав цього слова, тільки скрізь замість мого «графоман», «графоманія» понаписував «барабан», «барабанщика». Як мені запевнити т.Демчука, що я зовсім не натякав на т.Шкурупія та на його книжку?» [83].
Сіль зеровського дотепу в тому, що 1923 року Гео Шкурупій видав збірку саме під цією назвою – «Барабан. Вітрина друга».
Втім, Демчук не такий простак. Свого дописа він побудував, аби пересварити Зерова з іншими письменниками. Спершу він навів лайливі слова, що їх нібито сказав професор на адресу футуристів, далі те, що стосувалося символістів, і підвів у такий спосіб читача до третьої частини тексту, присвяченої беззастережному вихвалянню літературної продукції неокласиків. У своїй відповіді М.Зеров категорично заперечив таку накинену йому тенденційність. До речі, вона йому була цілком не властива. У декламаторі «Нова українська поезія» (1920) він подав 12 творів Павла Тичини (для порівняння: Лесі Українки – 9), 10 творів Михайла Семенка, 7 творів Якова Савченка і жодного власного твору. А Юрій Смолич розповідає, що, випадково познайомившись у поїздці з ним і Остапом Вишнею, Зеров почав читати вірші: «[…] з українських він читав, навдивовижу, не своїх «неокласиків», а якраз наших, пролетарських, «гартованців» – Тичину, Йогансена: він ними захоплювався» [84].
Та лист Демчука впав на вдячний грунт. Надруковано його третього липня, а вже шостого в тій самій газеті з’явилася стаття Якова Савченка «Контрабандисти «чистої краси», в якій цей поет зробив з Демчукового допису ідеологічні висновки:
«Неокласики – майстри на всі руки, особливо деякі з них. Останній їх фах, що так чудесно оперують ним неокласики – контрабанда своєї неокласичної ідеології – в голови студенства, учителів та радянських панночок. […] Тут одразу все: і професорська зарозумілість, і неокласичне неуцтво [85], і буржуазна злоба до революційних угруповань […]. Гигикаючи (це каже так Я.Савченко про Миколу Зерова. – С.Б.), викручуючись на поганеньких недостойних дотепах, «професор» Зеров так обскуп (siс!) українське письменство, що, крім «великих неокласичних письменників», не зосталось нічого від неї».
Після всього сказаного Яків Савченко м’яко переходить до висновку:
«Як могла Волинська наросвіта запросити на курси учителів «професора» Зерова? Про що вона думала, коли запрошувала цього контрабандиста неокласичної, значить – буржуазної, значить – ворожої ідеології [86]?
Хочеться краще уявити постать самого автора цієї статті, поета Я.Савченка, – хоча б для того, щоб точніше оцінити вартість оцього його виступу. Гортаючи газету назад, натрапляємо на Савченків «Лист до редакції», суть якого зводиться до таких місць:
«Подавши заяву про вступ до організації панфутуристів, одночасно вважаю необхідним цим листом заперечити думку деяких укр.[аїнських] літературних кол про те, ніби я належу до об’єднання «Гарту». […] «Гарт» далеко відійшов на практиці від своїх принципово-ідеологічних основ і придбав невластиві пролетарській ідеології риси» [87].
Такого листа Я.Савченко надрукував, вступивши до організації панфутуристів. З цього приводу Василь Еллан і Микола Хвильовий зробили заяву від президії спілки пролетарських письменників «Гарт». Вони опублікували листа Якова Савченка до В.Блакитного від 17 березня 1923 року, оголошеного свого часу й на зборах «Гарту». От що писав Я.Савченко за півроку до свого другого листа:
«Моя остаточна й серйозна відповідь: – До панфутуристів рішуче не належу. Ставлюсь до них вороже, їхньої мистецької «науки» не визнаю. Глупота й б[…]ство [88] весь той панфутуризм. Я досить серйозний чоловік, щоб балансувати на дроті».
Зацитувавши ці Савченкові слова, письменники з «Гарту» зауважили, що до визначення панфутуризму, яке зробив Я.Савченко, не мають чого додати, крім хіба стилістичних поправок [89].
Те й друге друкувалося, я б сказав, на аж занадто гостинних шпальтах «Більшовика». Чи ж не дивно, як міг його редактор С.Щупак репродукувати такі брутальні Савченкові наскоки на неокласиків, коли його власне моральне обличчя було редакторові добре відоме?
Відповідь на це питання дає епіграма Максима Рильського «На Якова Качуру», вперше надрукована ще 1927 року, а написана 1924 року після одного з його виступів:
Бережись, літературо!
На Парнасі переляк:
Геніального Качуру
З ланцюга спустив Щупак [90]!
Виходить, що давніше, перед Качурою, на таких самих ролях перебував у Щупака й Савченко. Кажуть, Остап Демчук став потім письменником.
Зберігся лист М.Зерова до І.Айзенштока від 19 червня 1926 роду:
«Ви сумніваєтесь, чи варто було палити з гармати по Савченкові і Загулові (йдеться про одну з пізніших літературних сутичок. – С.Б.)? Розуміється, не варто, – коли б за Савченком і Загулом не стояла вся київська quasi – література з Щупаком на чолі».
Листом до редакції Микола Зеров відповів обом – і Демчукові, й Савченкові. Він навів Савченків виклад «неокласичної ідеології», такого собі, мовляв, «кредо» неокласиків і додав:
«Цілком погоджуюсь з Савченком, що ця теорія справді немудра, – не розумію тільки, чому він зрікається своїх авторських прав на неї. Оскільки ж вона відповідає моїм поглядам, нехай міркує читач».
Спостерігаючи за полемікою Я.Савченко – М.Зеров, боротьбист Василь Еллан, анітрохи Зерова не шкодуючи, відзначив, що в своєму листі він
«дає – і цілком справедливо – нещадної трьопки своїм рецензентам за: 1) безграмотність, 2) неуважність і примітивізування думок супротивника й 3) за брехню з підлевою лайки» [91].
На жаль, психологія натовпу така, що грізні, нехай безграмотні словеса демчуків і савченків зависали зловісною хмарою. Показна постать Миколи Зерова й інших неокласиків перетворилась на звичайну мішень для звичайних вправ над суспільною свідомістю. В одеському журналі «Металеві дні», назва якого підкреслено перегукувалася з псевдонімом вождя, якийсь Лев Селіван надрукував щось на кшталт вірша під заголовком «В добу комун». Ось уривок цього твору:
Сьогодні в патосі робіт
Нам треба бить:
Муругих Рильських
І Зерових,
І весь цей рід
З минулого [92].
Як не згадати тут одну з автобіографій Миколи Костьовича:
«Року 1925 в зв’язку з літературною дискусією попав «без драки в большие забияки», а з р. 1926 є мовчазним свідком буйного та довільного росту своєї доброї і лихої слави («не так слава, як той поговір»), щодня зміцнюючись у переконанні, що літературні репутації живуть своїм особливим і незалежним життям» [93].
В.Коряк, С.Щупак, Б.Коваленко та інші вели війну на знищення. Антологія їхньої публіцистики могла б жахнути. Невже ніхто тоді не бачив, що зацікавленим особам лишається тільки зробити оргвисновки?
Важлива прикмета доби: на одному з етапів знищено самих погромників, – чи ж зрівняла їх смерть із їхніми жертвами [94]?
Це тяжко пояснити, але в одній з книжок журналу «Життя й революція» за серпень-вересень страшного 1933 року майже повністю (без двох перших і трьох останніх рядків) надруковано моторошний сонет Миколи Зерова «Чистий четвер», датований ще – зверніть на це увагу! – 29 червня 1921 року:
Свічки і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії,
Навколо нас – кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архиєрейський хор.
І темний круг євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.
А за вікном, на цвинтарі, в притворі
Пташиний спів, дитячі голоси
І в вогкому повітрі вогкі зорі.
Чи ж не дивно, що там, іще в Баришівці, Микола Зеров написав усі свої програмні, всі ключові твори? Виходить, з жахом передчуття так він і жив – усі дальші київські, нібито благополучні, роки, – все знаючи, все розуміючи, до всього готовий!
Примітки
72. Коряк Вол. В боях. X., 1933. С.348.
73. Доленго М. Післяжовтнева українська література // Червоний шлях. Листопад 1927. № 11 (54). С. 164.
74. Зеров М. До джерел. [К.:] Слово, 1926. С. 123.
75. Нотка в стенограмі.
76. Шляхи розвитку сучасної літератури. К., 1925. С. 25.
77. Зеров М. До джерел. С. 109.
78. Листи до редакції в справі літдискусії // Культура і побут. 1925. 31 травня. № 20. С.8.
79. Зеров М. До джерел. С. 111.
80. Безсмертні. С. 94.
81. Уточнення дописувача.
82. Ган Яків Йосипович (29 листопада / 12 грудня 1900, Київ – 29 березня 1968, Черкаси, похований у Києві). Під гучні оплески присутніх // Пролетарська правда. 1933. 10 грудня. № 273 (3585). С. 4. Про автора див.: Мистецтво України: Біогр. довідник. К., 1997. С. 141.
83. Зеров М. Лист до редакції // Література, наука, мистецтво. 1924. 7 вересня. № 35. С. 4.
84. Смолич Юрій. Розповідь про неспокій триває. К.: Рад. письменник, 1969. С. 188.
85. А.Лейтес і М.Яшек дають довідку: сам Яків Савченко «вчився в реальній школі й університеті, але ні тої, ні другого не скінчив» (Лейтес А. і Яшек М. Десять років української літератури. Том 1. Б.м.: ДВУ, 1928. С. 450).
86. Більшовик. 1924. 6 липня. № 152 (1050). С.6.
87. Савченко Яків. Лист до редакції // Більшовик. 1923. 5 вересня. № 200 (802). С. 4.
88. В оригіналі є всі літери.
89. Від президії спілки пролет. письменників «Гарт» // Більшовик. 1923. 14 вересня. № 207 (809). С. 5.
90. Літературні пародії. С. 86-87.
91. Блакитний В. Питання, що давно стоїть на порядку денному // Література, наука, мистецтво. І924. 21 вересня. № 37. С.1.
92. Металеві дні. 1930. № 1. С. 5.
93. Цю автобіографію Зеров написав для М.Плевака. Зберігається в моєму архіві.
94. Думаю, що речникам перестроєчної номенклатури моя стаття була глибоко чужа за духом. У своїх критичних нотатках Ст.Крижанівський написав:
«Раджу уникнути виразів такого типу – «психологія натовпу» та «інші погромники». Всі ці «погромники» у літературній дискусії 1925-1927 р. і далі обстоювали інші позиції, ніж Зеров, але всі як один В.Коряк, В.Щупак, Б.Коваленко, І.Кулик (до речі, при чому тут Кулик?) стали жертвами сталінських репресій. Невже й серед жертв будемо дошукуватися «сім пар чистих і сім пар нечистих»? Куди правішим був сам М.Зеров, що «літературні репутації живуть своїм особливим і незалежним життям».
Намагання захистити усіх призвідців репресій, якщо тільки потім вони самі потрапили у коліщата машини, котру створили, було характерне як для часів хрущовської відлиги, так і для перестройки. У розпал новочасної ідеологічної боротьби дехто намагався вибілити в такий спосіб репресованих потім чекістів. Що ж до І.Кулика, то дивно, як це досвідчений літературний критик забув, що в доповіді на 4 пленумі саме Кулик лаяв Сенченка й Плужника, Рильського й Поліщука (Підсумки і перспективи // Червоний шлях. 1933. № 4. С. 92-100), а на 1 з’їзді письменників громив як двурушників Ялового, Хвильового та Остапа Вишню (Первый Всесоюзный съезд сов. писателей 1934: Стеногр. отчет. М.: ГИХЛ, 1934. С. 47; Литература Украины. [М.,] 1934). Гр.Костюк делікатно характеризував його як «давнього побратима, а пізніше завзятого опонента» Хвильового (Хвильовий М. Твори. Том V. Нью-Йорк; Балтімор, Торонто, 1986. С. 201).