3

Сергій Білокінь

Новий розділ годилося б почати з 1917 року.

У квітні 1917 року Микола Зеров узяв участь у роботі українського учительського з’їзду як один із його секретарів. Тут у Києві, ще 13 березня 1917 року група ентузіастів організувала Другу українську державну гімназію ім. Кирило-Мефодіївського братства (перша гімназія імені Т.Шевченка відкрилась у приміщенні жіночої гімназії Аделаїди Жекуліної, третя – на Шулявці). Фактично друга гімназія відкрилась на підставі постанови Тимчасового уряду від 8 серпня 1917 року у складі 9 класів (1 підготовчий і 8 основних). Спершу, ненадовго, o6oв’язки директора другої ґімназії виконував Теоктист Сушицький, з 16 грудня 1917 року гімназію очолив директор комерційної школи Другого товариства вчителів Григорій Васильович Козленко [31]. Гімназія містилась у приміщенні художньої школи на Сінному базарі [32].

З 21 вересня 1917 року до 1 жовтня 1920 року Зеров викладав латину, секретарював у педагогічній раді, був бібліотекар [33]. Німецьку мову вів Михайло Рудницький. У спогадах про Олександра Олеся, написаних уже на схилку віку, останній оповів про застілля у шкільної вчительки, яку він називав Іриною Степанівною, в Києві на Дорогожицькій, де були разом і Олесь, і Зеров [34]. А в уривку про інший (?) літературний салон тих років він висловився – як на 1964 рік – ще відважніше, бо конкретно:

«Очевидно, Вороний тільки що одержав адресу Марії Іванівни Прохорової – дочки Івана Тобілевича, де звичайно в суботу ввечері збирались її друзі. Були там не тільки літератори, а й такі любителі літератури, як математики Кравчук, Шарко та її товариші по роботі – гімназичні вчителі» [35].

Тут у двох реченнях названо четверо репресованих. Згодом, за кілька років він назвав як відвідувачів салону Прохорової Зерова, Михайла Жука та Михайла Кравчука [36].

Учні цієї гімназії масово взяли участь в обороні Києва від військ Муравйова. Як секретар гімназійної педагогічної ради Зеров вів її протоколи. Цей манускрипт документує головні події з життя гімназії й містить повний перелік учнів, що під Крутами загинули. Правдоподібно, саме Зеров був тим неназваним гімназійним професором, який у промові над могилою порівняв героїв Крут з героями Термопіл. «Від того часу, – розповідає мемуарист, – це порівняння назавжди лишилося за героями Крутів, які положили своє життя на вівтар Батьківщини […]» [37].

У 1918-20 роках Микола Костьович викладав українознавство в Архітектурному інституті. Трудність полягала в тому, що все треба було робити одночасно, й доби не вистачало. З одинадцятої години до четвертої він працював у гімназії, з шостої до десятої був зайнятий в Архітектурному інституті, де, крім лекцій, відбував і наради учбової комісії, в Академії наук, на бібліотечних курсах Наркомосу і в якійсь комісії, інколи в українській гімназії для дорослих, а влітку 1920 року ще й на курсах для підвищення кваліфікації вчителів трудових шкіл. 15 липня 1919 року гімназійна рада прохала принаймні звільнити його від Всевобуча [38].

Після журналіста В.Корольова (Старого) М.Зеров перебрав редакцію бібліографічного журналу «Книгарь». Вперше він підписав 19 число «Книгарь» за березень 1919 року і зразково вів його до початку 1920 року. Усіх номерів журналу вийшло 31. Як писала Софія Федорівна, приймання відвідувачів, до якого він ставився дуже сумлінно, забирало в нього надто багато часу.

У ці роки Микола Зеров увійшов до елітарного гуртка діячів української культури, що гуртувався довкола Георгія Нарбута. До нього входили Павло Тичина, Лесь Курбас, Вадим Модзалевський – все енергійні й молоді люди. Зеров перейнявся легкою атмосферою цього гуртка і зробив достойний внесок у спільну «грабуздівську» епопею [39].

Цей талановитий і веселий гурт створив прецікавий образ Лупи Грабуздова, такого собі українського Козьми Пруткова. В особі Лупи висміювався провінційний маломаєтковий шляхтич з його дрібними інтересами й примітивністю ідеалів. Підняти руку на консервативне минуле могли тільки будівничі-оптимісти, що розпочали будівництво суспільства нового.

Історик мистецтв Федір Ернст оповів в одній із праць про одну вечірку, що відбулася 27 березня 1920 року (це був некруглий ювілей Сергія Єфремова). Офіційно ніби відзначали «89-ті роковини з дня народження зацного пана Лупи Грабуздова». Тоді, згадував Ернст, читали «досліди» з генеалогії й біографії Лупи, з його творчості, присвячені йому поезії [40]. До привітного Нарбутового помешкання на Георгіївському провулку прийшли і Тичина, й Зеров. Усіх невимовно потішив Вадим Модзалевський дотепним нарисом історії роду Грабуздових [41], оскільки майже всі присутні виявились нащадками згадуваних у статті осіб. Так, духовний тестамент лохвицького людвисара Прокопа Дем’яновича, зятя родоначальника славетного Грабуздівського роду Карпа, – називав війта Павла Тичиненка. А вірною помічницею в усіх справах Лупи Фавстовича Грабуздова стала його дружина «Оксана Семенівна Зеровенківна, дочка вчителя місцевої повітової школи, яка, між іншим, залишила після себе деякі віршовані спроби». До цих слів, ані усміхнувшися, Модзалевський додав уточнення: «Як ми чули, видавниче товариство «Друкарь» заходиться коло видання збірника цих віршів під редакцією одного з її родичів Миколи Костіївича Зеровенка, який також (!) пише вірші».

Відгукуючися на цей заклик, Зеров написав за кілька день відому «Елегію Грабуздовську – На умолчаніє мелниці фамилної».

У «Літературно-науковому вістнику» він надрукував свої перші переклади з Вергілія, Овідія й Бодлера, а 1920 року у видавництві «Друкарь» вийшла в світ його «Антологія римської поезії» – переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія й Марціала, класичну обкладинку якої виконав Георгій Нарбут. Гр.Кочур опублікував жартівливий дарчий напис на примірнику, подарованому тодішньому секретареві журналу «Книгар» Євгенії Іванівні Бігановській [42].

13 лютого 1920 року в Борисоглібській церкві при Експедиції заготовлення державних паперів Микола Зеров обвінчався із співробітницею Книжкової палати Софією Лободою, кузиною першого радянського ректора київського ІНО [43] Миколи Івановича Лободи. Цікаві зв’язки. У липні 1919 року М.Зеров мешкав на Великій Підвальній, 36, помешкання 17. Софія Федорівна також розповідала мені, що перед одруженням Микола Костьович мешкав і навіть столувався на Великій Підвальній, 36. – А це ж була традиційна адреса Українського наукового товариства. Більше того, на обкладинках «Літературно-наукового вістника» 1917-19 років адреса редакції була та сама: Велика Підвальна, 36, помешкання 8. І якщо у Миколи Зерова є епіграма (1919):

Михайло, Наталя і пара Олесів:

Віснику, Віснику, Віснику мій! [44]

– то за всім цим виразно відчуваються особисті враження й зустрічі, які вже остаточно документуються виступом Миколи Костьовича на процесі «СВУ» 1930 року:

«З М.Є.Івченком я вперше зустрівся, якщо не помиляюсь, на засіданні редакційної колегії «Літературно-наукового віс[т]ника» ще 1918 p., коли молоді київські письменники пробували за[й]няти певну позицію в редакції журналу, в якому дуже сильна була старша група, що йшла під проводом колишніх редакторів журналу. У мене враження тоді було, що ми на зборах редакційної колегії «Літературно-наукового віс[т]ника» всі стояли, так би мовити, на радикальнішій позиції, ніж М.Є.Івченко. В той час ми пробували говорити, що в журналі так чи інакше треба представити нові течії […]».

Якщо врахувати ще участь Зерова в засіданнях «Музаґету» і у відповідному альманасі (рецензією на збірку Максима Рильського «Під осінніми зорями»), то стає очевидно, що «таємний учень Никодим» перетворився вже на активного українського культурного діяча, одного з його молодих лідерів.

Але вростав він у нове життя непросто. Приїхавши до Києва тринадцятирічним хлопчиком з далеко не столичного міста Охтирки, Микола Зеров доклав, очевидно, колосальних зусиль, щоб опанувати доволі-таки рафіновану культуру передреволюційного Києва. Революція й громадянська війна розбила в друзки ті форми, яких Зеров так старанно собі прибирав. Після смерті Бориса Грінченка, на похороні якого він виступав, а також Костянтина Михальчука й Олександра Русова, яких він знав особисто, після смерті Лисенка, Лесі Українки й Коцюбинського Зерову десь протягом одного року випало написати некрологи П.Дорошенка, Н.Кибальчич, В.Кобилянського, Г.Михайличенка, В.Петрушевського, А.Пінчука, М.Туган-Барановського й В.Чумака (четверо з цих восьми були розстріляні: двох розстріляли денікінці, двох – ЧК), довелося виступати на похороні Георгія Нарбута. Перехід до нової доби випав для нього доволі трагічно.

Голод 1919 року. Голод 1921 року. Тиф.

Для Миколи Зерова ці роки були фатальні. Він не просто перебув їх. Усе це він пережив, перестраждав. У жовтні 1920 року залишив навіть Київ, заховавшись у Баришівці. М.Зеров багато міркував про загибель старої цивілізації, а відтак про свою місію. Він мислив про це в образах олександрійської культури, лишивши поезії «Александрия», «Аристарх».

Ще 1918 року, читаючи в Смілі історію українського письменства на курсах українознавства (від Київської Русі до сучасності), Зеров закінчив свої лекції на песимістичній ноті. Конспект лекцій кінчається так:

«Олесь. Спори над Олесем.

Винниченко. […]

Карманський.

Яцків. Молода муза. «Шляхи».

І останній рядок:

«Примітивізм укр.[аїнської] літератури».

Тяжко переживаючи смерть видатних діячів культури, Зеров журився, що залишаються часто-густо не кращі, що відбір далеко не щоразу можна назвати «природним». 1920 року він присвятив не жартівливий, а радше печальний сонетоїд одному з показніших сучасників (з тих, що лишилися!), – зрештою, справді талановитому й справді заслуженому поетові Миколі Вороному:

Руді штанці, зневажливе пенсне

І хриплий голос – все дари Моргани.

Чи стане він, чи гляне, чи моргне,

Він лавреат, він лицар без догани.

І що йому критичний наш терор?

Таж він гудець, він сьогочасний Ор,

Великий у своїй співецькій долі,

Цар і в поезії, і в алкоголі.

І так далі.

Або ось про іншого сучасного Зерову поета Миколу Філянського. До речі, зараз, коли почали уважно підбирати наші порозгублювані в минулому здобутки, його твори теж вивчають і видали окремим, зрештою, теж симпатичним томиком. Вірш датовано 30 січня 1921 року:

Скажіть мені, хто він: поет? анальфабет?

Поети, критики… усі різноголосять.

Одні вигукують: «Гімнограф і естет!»

А другі голос напроти підносять:

«Коли на страшний суд явиться всяка плоть,

Хай віршиків йому не згадує Господь,

Щоб не погнав його з свого патріярхату

На муку мучну, на довічну страту». […]

І як вражає все подвоєним букетом,

Як тут сплелись поет з анальфабетом!

Як же до трагізму обумовлено ситуацією і як логічно виглядає на цьому тлі програмовий сонет Миколи Зерова «Pro domo», позначений цими самими місяцями – 23 квітня 1921 року:

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,

Ця старосвітчина, цей дикий смак,

Ці мрійники без крил, якими так

Поезія прославилася наша!

Що не митець, то флегма і сіряк,

Що не поет – сентиментальна кваша…

О, ні! Пегасові потрібна інша паша,

Щоб не загруз у твані неборак.

Класична пластика і контур строгий,

І логіки залізна течія –

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,

Парнаських зір незахідне сузір’я

Зведуть тебе на справжні верхогір’я.

Вириваючи цей блискучий сонет з його правдивого історичного контексту, критики не раз далеко заходили. Коли ж його розглянути на тлі реальної літературної ситуації 1920-21 років, цей твір буде абсолютно зрозумілий і вмотивований.

У своїх лекціях Микола Зеров багато і з великою симпатією говорив про Івана Франка, особливо підкреслюючи, що «в особі Франка українське письменство підіймається до всесвітніх тем, до розроблення основних етичних проблем, які стають перед кожною людиною на її життьовому путі» [45]. Гуманістична Франкова відкритість до глобальних сюжетів «Людської комедії», його постійна орієнтація на вершини світового духу були Зерову близькі завжди, а в ці переломні роки до цього додавалася ще якась гостра, пронизлива емоція. Вони прагнули до єдиної мети, котра, зрештою, стояла чи не перед усіма визначними митцями. Але ж чи не Франка передусім слід назвати в родоводі українського неокласицизму.

Отже, з 1 жовтня 1920 року Микола Зеров почав викладати в баришівській соціально-економічній школі (потім звалася технікумом, ще пізніше – курсами), якою керував Микола Васильович Сімашкевич [46]. У «Спогадах про неокласиків» Юрій Клен розповідав:

«Восени 1920 р. приїхав Микола Сімашкевич, директор соціал-економічного технікуму і трудшколи в Баришівці, до Києва набирати вчителів. […] В той час Київ був без палива, води й електрики. […] Баришівка натомість пропонувала «пайок»: кілька пудів борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями йшли рубати ліс; замість каганців були прекрасні старі гасові лампи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих років. […] До тієї Баришівки потрапив я, а незабаром Сімашкевичеві вдалося залучити туди й Зерова» [47].

Юрій Клен викладав у Баришівці французьку й німецьку мови в 1920—22 рр., Віктор Петров [48] заступив його у роки 1922-23. Зеров з 1 жовтня 1920 року викладав історію [49].

Того часу спостерігалося прецікаве явище, що стосується також історії книги. Як і в Петрограді внаслідок розвалу поліграфії окремі поети (М. Цветаєва) практикували «видання» своїх нових книжок – в одному примірнику, переписаними від руки, так у Баришівці «ґутенбержив» (його слово) і Микола Зеров. Одну таку збірку «Сонети і елегії», позначену 1922 роком, присвячено С.О.Єфремову (зберігається в моїй приватній колекції). Тут 32 оригінальні твори – переписані рукою поета цикли «Сонети» (22 твори), «Сонетоїди» (6 творів) та «Елегії» (4 твори). Скромну обкладинку (туш, перо) виконав також сам автор. 1990 року фотомеханічним способом я видав її разом з перевиданням «Антології» та «Камени» у видавництві «Час».

Не хотілося б педалювати понад міру печальний мотив про розбігання амплітуди культурних рівнів, якби йому не довелося відіграти згодом зловісної, дедалі фатальнішої ролі в житті Миколи Зерова попри всі його спроби досягти із суспільністю якоїсь згоди. Тому не можна утриматися від спокуси навести вірш «Овідій», що містить рефлексії Зерова його баришівського періоду. Треба пояснити лишень, що словом «Лукроза (люкроза)» поет перекладав на латину (лукрум, люкрум – бариш, прибуток) назву села Баришівки. Отже:

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,

Де розум і чуття – все спить в анабіозі,

Живем ми, кинувши не Київ – Баальбек,

Оподаль від розмов, людей, бібліотек.

Ми сіємо пашню на неродюче лоно,

Часами служимо владиці Аполлону,

І тліє ладан наш на вбогім олтарі.

Так в давній Ольвії захожі різьбярі

Серед буденних справ і шкурної громади

В душі плекали сон далекої Еллади

I для окружних орд, для скитів-дикунів

Різьбили з мармуру невиданих богів.

Переживаючи практику воєнного комунізму, ремінісценції якого в провінції тяглись особливо довго, настроями такого роду перейнявся, звісно, не один лише Микола Зеров. 4 квітня 1923 року Максим Рильський писав йому: «З присланих Вами віршів мене особливо розворушиві розчулив «Овідій». Що до порівняння з захожими різьбярами, що

Для окружних орд, для скитів-дикунів

Різьбили з мармуру невиданих богів, –

то різниця між «тими» і «цими» та, що скити еллінських різьбярів цінували, а… що й казать!».

Примітки

31. ДАмК. Ф. р-332. Оп. 1. № 4. Арк. 27 зв.

32. Художнє училище 1901-02 // Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. 1: А – Л. К., 1999. С. 300-301.

33. Див.: Рудницький Михайло. Непередбачені зустрічі. Львів: Каменяр, 1969. С.27-35.

34. Рудницький Михайло. Письменники зблизька. Кн. 3. Львів, 1964. С. 24-25.

35. Там само. С. 35.

36. Рудницький Михайло. Класичний урок // Рудницький М. Непередбачені зустрічі. Львів: Каменяр, 1969. С. 27-35.

37. Докладніше див.: Білокінь С. Крутяни // На службі Кліо: Збірник наукових праць на пошану Любомира Романа Винара з нагоди 50-ліття його наукової діяльности. К. та ін., 2000. С. 444-459.

38. Державний архів м.Києва. Ф. р-332. Оп. 2. Од.зб. 31. Арк. 5-7.

39. Докладніше див.: Білокінь С. Нарбут і Шевченко // Світи Тараса Шевченка: Зб. статтей до 175-річчя з дня народження поета. Нью-Йорк та ін., 1991. С. 227-236 (= ЗНТШ. Том 214); Його ж. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57.

40. Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів: [Каталог. – К.:] ДВУ, 1926. С. 84, 110.

41. Рукописний відділ Центральної наукової бібліотеки ім.В.І.Вернадського АН УРСР. I. 12034.

42. Жовтень. 1966. № 8. С. 103. Інскрипт датується 4 серпня 1920.

43. Університет Св.Володимира перестав існувати 1919 року й кілька місяців звався просто Київським університетом. 1920 року його було перейменовано на ІНО (Інститут народної освіти) чи ВІНО (Вищий інститут народної освіти). 1926 року його знову перейменували – цього разу на КІНО (Київський інститут народної освіти). 1930 року на базі кол. КІНО утворились галузеві інститути (педагогічний та ін.). Рішеннями московського партійного керівництва від 25 липня і 19 вересня 1932 року про реорганізацію вищої освіти, на виконання яких відповідну ухвалу прийняла колегія Наркомосу УСРР, з вересня 1933 року університети України було відновлено.

44. Літературні пародії: Збірник / Упорядкував Василь Атаманюк. [К.:] Maca, [1927]. С.119.

45. Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України. Ф. 28. Оп.1. № 50. Арк.16.

46. Сімашкевич Микола Васильович (9 травня 1875, с. Комаринці Подільської губ.— 31 серпня 1938, Київ) — педагог. Син псаломщика. Вчителював у гімназії В.Науменка, де навчався М.Рильський. 1918 віце-директор департаменту освіти за Центральної Ради. Приятелював з митцем, міністром УНР Петром Холодним. З 1920 мешкав і працював у Баришівці. 8 вересня 1921 заарештований і 26 листопада засуджений до розстрілу його син Левко (нар. 1905) як член Всеукраїнського селянського повстанкому. Наприкінці 1923 М.Сімашкевич повернувся до Києва — завідувати дитбудинком залізниці (ЮЗЖД); викладав на індустріальному робітфаці. Ув’язнюваний тричі — у 1930, 1933, востаннє — 25 січня 1938 (адреса — вул. Франка, 5, пом. 18). Засуджений до розстрілу з конфіскацією майна. Дочка Милиця (Майя) Миколаївна (1900-1976) — мисткиня театру й кіно (Архів Служби безпеки України. № 58271 ФП).

Софія Федорівна Зерова розповідала мені, що Левка Сімашкевича чекісти спершу не могли знайти й заарештували його молодшого брата Вадима як закладника (це потверджується тепер його слідчою справою). В ув’язненні його тяжко били, й він, повернувшись, невдовзі помер. З-під арешту передав додому закривавлену хустку зі словами: «Знайте, як помирають за Україну». Все це відбувалось на очах Миколи Зерова.

47. Клен Юрій. Твори. Т. 3. Торонто, 1960. С. 112-113). Ці фраґменти прокоментував В.Петров (Домонтович Віктор. Болотяна Люкроза // Безсмертні: Зб. спогадів. Мюнхен, 1963. С. 253-287). Як згадувала Софія Федорівна (пізніше вона вийшла за Петрова заміж), викладач з Віктора Платоновича був слабенький, бо він лишався типовим кабінетним ученим.

48. Петров Віктор Платонович (10 жовтня 1894, Катеринослав — 8 червня 1969, Київ) — літературознавець, етнограф, археолог, прозаїк. (Про Зерова він писав у праці «Діячі української культури (1920—1940 рр.) — жертви більшовицького терору» (К., 1992.— С. 58—61. Передмова С. Білоконя).

Софія Федорівна пам’ятала епіграму Зерова:

33333

Виктор Петров непонятен,

Странен в сужденьях своих.

Был бы, как солнце, без пятен,

Если б немного утих.

У рукописі спогадів цей текст наведено (пор.: Радуга, 1988. № 1. С. 106). У перекладі Ол. Зуєвського його випущено. Стосунки з С. Ф. Зеровою Петров оформив 1957, коли його ще перевіряли, і він «вояжував» між Москвою й Києвом — півтора місяці там, потім — тут. Вона розповіла: «Когда он вернулся из Германии, то сообщил, что будет мне писать, но чтоб я ему не отвечала. Потом мы записались, и все стало на свои места».

49. ЦДАМЛМ України. Ф. 28. Оп. 1. № 178. Арк 3 зв.-4. Трудовий список Зерова датується 25 грудня 1934. Спогади про баришівський епізод їхнього життя написав Микола Очерет (Очерет Микола. Чи хто згадає? // Календар-альманах на 1959 рік. Буенос-Айрес: Відродження, [1958].). Уривки з цих спогадів передруковано в зб. «Безсмертні» (С. 40-44, 79-81). Баришівська соціально-економічна школа з плином часу перейменовувалась, прибираючи назву то технікуму, то курсів.