4
Сергій Білокінь
На щастя, баришівський період тривав не надто довго. З 1 жовтня 1923 року Микола Зеров – професор Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет) з української літератури. Відколи 1 жовтня 1930 року КІНО перетворили на Київський інститут професійної освіти, М.Зеров, крім професорування, дістав іще й кафедру української літератури. Разом з М.Калиновичем М.Зеров кілька років керував Гуртком культурного українського слова (ГУКУС), де існували діалектологічна, перекладацька й студійна секції. Цей гурток об’єднував активніших, цікавіших студентів – С.Сакидона, В.Покальчука, Мих.Зерова, М.Кутинського. На мімеографі студенти друкували «Бюлетень», що містив їхні перші літературні спроби й рецензії [50].
Окремий розділ можна присвятити стосункам професора зі своїми студентами, що не переривалися навіть після закінчення університету. Віктор Коптілов припустив, що талант педагога Зеров успадкував від свого батька [51]. Як відомо, Микола Костьович завдавав клопоту навчальній частині ІНО, оскільки студенти всіх факультетів залишали аудиторії й бігли слухати Зерова. Тож його лекції було перенесено на кінець дня [52]. Софія Федорівна згадувала:
«Деякі студенти, що вже скінчили університет, писали йому дуже зворушливі листи, висловлюючи в них своє визнання й подяку. Випадково у мене зберігся один подібний лист. У ньому є такі рядки: «Я в Вас бачу ідеал людини. Знаючи, що Ви живете, працюєте, легше жити. Так гадаю, не мені слухати Вас…» і т. д. Закінчується лист такими рядками: «Як би мені хотілося, щоб були щасливі і Ви, і так схожа на Вас мила, серйозна маленька людська істота Котик, і всі, хто дорогий і близький для Вас. Оце і все, дорогий Миколо Костьовичу, що я хотіла сказати Вам на прощання». Підписаний лист був самим тільки ім’ям, без прізвища: «Алла» [53]. Та Зеров так добре знав своїх студентів, що, звичайно, відразу здогадався, хто був автор цього листа, для мене ж він залишився невідомим».
Творчість і взагалі культурна діяльність Миколи Зерова й інших неокласиків невідривні від київського антуражу, від київського рельєфу, рясно прикрашеного творіннями славетного Растреллі, Шеделя та інших гігантів минулого. Чи не перший зауважив цю топографічну обумовленість української неокласики проникливий критик і поет Михайло Доленго:
«Наш так званий неокласицизм, – писав він ще 1926 року, – утворив собою одну пасивну відміну неореалістичного стилю. На ньому ще яскраво відбивається спорідненість зі старішими напрямками – символізмом та класичним реалізмом. Зріс неокласицизм у колах кваліфікованої освіченої лінгвістично інтелігенції і являє собою спеціально київське явище» [54].
Повернувшись із Баришівки, Микола Зеров оселився на Фундукліївській вулиці (тоді вже Леніна), 82, помешкання 7. Це самий кінець вулиці, де, минаючи Анатомічний театр і нову будову Роліту (будинок письменників), вона круто спадала вниз, у бік Галицького базару. У сусідньому, наступному будинку мешкав його колега – книгознавець і філолог Сергій Маслов, а навпроти, через дорогу височіла будівля колишніх Вищих жіночих курсів, де навчалася свого часу Анна Ахматова, поезії якої Зеров любив і переписував до своїх зошитів. Двоє друзів-неокласиків мешкали більш-менш неподалік: Павло Филипович – на Леніна, 42, біля аптеки, Освальд Бургардт – в інший бік, але трохи далі – на Павлівській, 10/7 [55].
Микола Зеров любив Київ щиро. Любив показувати гостям Софійський собор, по якому водив буквально годинами, Києво-Печерську лавру, Кирилівську церкву. Як згадувала його дружина, спеціально любив мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого, а знаменита брама Заборовського, пам’ятна для нього спогадами про незабутній гурток Георгія Нарбута, була улюбленим місцем його прогулянок.
«Смотреть Киев надо весною, – писав він літературознавцю З.Єфімовій, – когда цветут каштаны, и Днепр еще не похож на полудохлого котенка. Серый и желтый кирпич, красные крыши, зелень – и улицы, заканчивающиеся воздушной ванной (выделено мною. – С.Б.), везде железные балконы с цветами – вот Вам и весь Киев. Архитектура хороша только старая. И благодаря ширине улиц – тихо».
У цьому листі (від 4 листопада 1928 року) Зеров, крім звичайного київського пейзажу, згадав, живовидячки, ще й свій власний сонет 1927 року «Київ навесні ввечері»:
А вулиці твої виводять зір
В повітря чисте, в запашний простір,
Де ходить вітер горовий і п’яний;
І в тихий час, як западає ніч,
Поважно гомонять старі каштани
І в небо зносять міріади свіч.
Мабуть, буде справедливо нагадати, що лише в часі святкування 1500-літнього ювілею міста, лише під впливом тодішніх ювілейних публікацій широка суспільність дійшла усвідомлення його історичної ролі, його центрального місця в нашій історії. Справді, розуміння Києва приблизно 1982 року суттєво змінилося. І що ж, – ми тільки прийшли до зеровських думок 1923 року:
Ніхто твоїх не заперечить прав
І вперше світ осяв ТВОЇ висоти;
До тебе тислись войовничі готи,
І Данпарштадт із пущі виглядав.
I, очевидно, вже класикою київського поетичного пейзажу стали ось ці зеровські рядки:
Але, мандрівче, тут на пісках стань,
Глянь на химери бароккових бань,
На Шеделя білоколонне диво.
Живе життя і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
Та на ці суто київські враження якось незбагненно накладались інші пейзажі, де Зеров, можливо, був іще більш вдома. Для перекладача Овідія, якого так турбувала і доля давнього поета, і його переживання в «убогому, дикому краї», де «варвари довкола», вибір міг бути хіба один – античні міста Північного Причорномор’я, «брук і вулиці старого Херсонеса», на які він, мовляв, з радістю проміняв би все на світі. Про інтимне відчуття Криму свідчить сонет, присвячений добрій приятельці поетовій Людмилі Куриловій:
Дзвеніть і лийтеся, джерела ніжні Качі,
Падіть каскадами співучого срібла –
З-під скелі темної, що мохом поросла,
На села, у сади та на степи гарячі…
Та не лише Причорномор’я. Миколу Зерова по-справжньому хвилювали перипетії Одіссеєвих мандрівок, спокійна впевненість у собі філолога Арістарха, що працював, не оглядаючись на «темні кроки літературних мод». Він прагнув збагнути, зрештою, той найдивовижніший феномен нашого плинного світу, – безсмертя, що примушувало ніжні альби й серенади середньовіччя відлунювати свавільними піснями нещасливого вигнанця Овідія.
У травні 1926 року поет написав сонет про одну з найбільших небезпек, що чигають на мандрівників по життєвому морю. Це та солодка пожива, яку Одіссеєвим посланцям піднесли «на сонних плесах тихого лиману» і яка забирає пам’ять – про дім, про сім’ю, про рід, до якого належиш. У душах людей без пам’яті, наче на чистих таблицях, кожен охочий може написати, що йому заманеться. Таких людей можна вести куди завгодно, на будь-яке діло, і це було не що як варіація найкардинальнішої проблеми суспільного життя двадцятих-тридцятих років. Тим-то так охоче звергався поет до вічного й неминущого – обов’язкового для всіх часів і народів.
В одному з його астрономічних сонетів є рядки:
І пролилася кров. Дзвенить сурма;
Ступає віл під тягарем ярма,
І землю грішну кидає Астрея.
Лиш повесні в далеких небесах
Сріблиться зорями її кирея
І згоди Колос світиться в руках.
Подавши до цих рядків відповідний астрономічно-філологічний коментар, а тоді відклавши його набік, Максим Рильський дійшов висновку, що перед нами просто –
«чудесний клаптик зоряного неба і що постать Астреї в наших очах перетворюється на символ сучасної вселюдської боротьби за мир, а «згоди Колос» світиться для нас як одна з найвищих мрій людства…»
Отак, ніби «тікаючи від світу», Зеров повертався до нього на тих рівнях, що надають його творчості значення загальнокультурного й історичного. Тож не будемо суворі до поета, який 9 серпня 1927 року міг написати: «В Криму [я] з 2 серпня, і вже якось не уявляю, яка у нас погода, пейзаж і життьові турботи в Києві».
Примітки
50. ГУКУС // Кузня освіти. Червень 1928. № 1. С. 29. Г.Кочурові й мені відоме лише шосте число «Бюлетеню» за 1928 рік. Можливо, хтось із читачів знає місцезнаходження інших?
51. Коптілов Віктор. Майстер поетичного слова // Вісті з України. 1970. 7 травня. № 19 (612). С. 7.
52. Галушко В. Зерови // Зоря Полтавщини. 1971. 30 травня. № 128 (11786). С. 4.
53. Можливо, Алла Аполлонівна Цівчинська (нар. 14/27 травня 1912, Олександрія Херсон. губ.). Навчалася в Одеському інституті профосвіти (1930—1933) та Київському держуніверситеті (1933—1934), де й познайомилася із Зеровим. Це був «зеровський рік» мого життя»,— пише вона в одному з листів. Повернувшись на батьківщину, деякий час листувалася з ним. Учителювала. Під час війни забрана як остарбайтер до Німеччини, «на родіну» вже не повернулася. З 1950 жила в Австралії, з 1959— у США. В 1965—77 працювала коректором у газ. «Новое русское слово». Власним коштом видала повість-спогад про Зерова «Незабутнє, немеркнуче…» (Нью-Йорк, 1962) та її російську версію, на яку відгукнулись у різних виданнях Володимир Ільїн, Тетяна Фесенко та Я. Горбов.
54. Культура і побут. 1926. 22 серпня. № 34. С. 4.
55. Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Лгр., 1928. С. 139, 246, 445, 527.