10
Сергій Білокінь
Хоч як тяжко було працювати Миколі Зерову за постійного цькування літературних ворогів, 1934 року почалися ще тяжчі випробування. У перших числах січня в переповненому залі товариства «Літератор-марксист» улюблений учень Миколи Костьовича Зерова, майбутній доктор філологічних наук і окраса Інституту літератури АН УРСР Петро Колесник виголосив доповідь «Буржуазно-націоналістична літературознавча концепція М.Зерова і хвильовізм» [95]. За кілька місяців П.Колесник надрукував свій твір у журналі «За марксо-ленінську критику». Журнальний варіант звався «Плач Ярославни або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени».
1 вересня Миколу Зерова звільнено з викладацької роботи в університеті. З цього приводу в передовій статті «Літературної газети» пильний анонім вигукував: «І чи не заслуговує уваги факт залишення махрового націоналіста Зерова на науковій роботі при університеті після того, як його було знято з педагогічної роботи? [96]. Анонім запізнився. Передова з’явилася 12 листопада, а вже першого листопада ректор університету мусив «виправити» свою – треба сказати, свідому – помилку. Миколу Зерова звільнили і з наукової роботи.
Того самого дня, 1 листопада 1934 року помер від скарлатини його десятирічний єдиний син Котик (Костянтин) [97]. За поширеною старосвітською традицією старий Костянтин Іраклійович Зеров, батько Миколи Костьовича, записував у сакральній для родини книжці, – а це була «Христианский памятник» (М., 1863), – родинну хроніку [98]. Після сторінки 254 тут зазначено: «У Николая Зерова и жены его Софии умер сын Константин 10 [десяти] лет 1934 года 19 октября (ст. ст.)».
Син Зерова був похований на 12 дільниці Лук’янівського кладовища. Театрознавець Абрам Гозенпуд, який ходив на похорон, розповідає, що над могилою нещасний батько виголосив довгу промову латинською мовою. Йому стало моторошно, незручно. А коли йшли від могили, Зеров сказав йому з притиском:
– Що, вийшло ненатурально? Театр?! А ви не подумали, що я, можливо, промовляю востаннє?
«І мені, – каже А.Гозенпуд, – стало ще більш боляче – й соромно» [99].
11 січня 1935 року М.Зеров виїхав до Москви. Він намагався одержати замовлення на переклади (В.Асмус справді замовив йому «Поетичне мистецтво» Горація), влаштувався на сяку-таку службу по лінії кіно. Мешкав він спочатку на Кропоткинській набережній, З, у гуртожитку будинку вчених, потім – за містом, – у Пушкино, на вулиці Гегелівській, 1.
Про його тодішній настрій можна скласти певне уявлення за листом від 28 лютого: «Покорнейшая просьба моя – пресекать все слухи, которые могут мне повредить – рассказы о том, что я устроился на постоянную работу, что я где-то читаю лекции и тому подобные враки. Если бы Вы знали, как отвратительны мне эти болтающие без удержу хохлы – всегда были отвратительны, а сейчас особенно. Если бы не воспоминания об озаренных нашим мальчиком днях, если бы не три-четыре дорогих человека, я бы ничего не имел, кажется, против, чтобы мне совсем уже не видать Киева».
Так можна писати хіба що заглядаючи по той бік.
Наприкінці квітня 1935 року Миколу Зерова нарешті заарештували. Його привезли до Києва, й Софія Федорівна ходила на побачення з ним до колишнього Інституту шляхетних панн. Зерова звинуватили в приналежності до терористичної організації. Справу вів Володимир Львович Писарєв (як сказала мені Софія Федорівна, – можливо, псевдонім), потім – Бондаренко. Після арешту чоловіка вона служила бухгалтером (мабуть, касиркою?) в перукарні.
Найважливіші джерела до перебування Миколи Костьовича в ув’язненні – це його архівно-слідча справа і тридцять один лист Зерова до дружини. Їхні крайні дати: 25 жовтня 1935 року – 19 вересня 1937 року [100].
На початку травня 1936 року Миколу Зерова привезено до Ленінграда, де приміщено в пересильній тюрмі біля Олександро-Невської лаври, на Костянтиноградській, 6. У листі від десятого числа він потішав дружину: «Побрился и приобрел культурный вид. Камера попалась чудесная в четыре больших окна, целый день солнце». 12 травня: «Мои компаньоны, с которыми еду из Киева, вздыхают об этапе: по крайней мере движешься куда-то». Здається, після московської невизначеності його настрій нормалізувався. Він почав складати плани на майбутнє, хотів перекласти Шекспірових «Юлія Цезаря», «Бурю» й «Зимову казку». Задумується: «Для чего буду все это делать, право, не знаю. Вероятно, просто для того, чтоб не утратить сознание связи с прошлыми интересами, с прошлыми занятиями, сознание единства личности».
Табірний стаж Миколи Зерова вів відлік з 16 травня: після кількаденного перебування у сумнозвісній «Ведмежій горі» (Біломор-Балтійський канал), Зеров звичайним маршрутом через Кем потрапив до Соловецького табору. Василь Мисик згадував, що з Зеровим зустрічався щодня. Разом з ними там перебували Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Григорій Епік, Лесь Курбас. Соловчанин – посправник Зерова – Леонід Митькевич (згодом мешкав у Чернігові) розповідав культурологові Вадимові Скуратовському, що М.Зерова бачили ще, як він прогулювався й розмовляв із Павлом Флоренським.
Про що думав Микола Зеров у грудні 1933 року, пишучи сонет «Чернишевський»:
Полярна ніч і волохатий сполох
Над безвістю засніжених долин.
На Соловках Микола Зеров побачив полярне сяйво в натурі. Розповідав про це в листах до дружини.
Миколу Костьовича влаштували прибирати господарчі служби, потім – до табірної бібліотеки за бібліографа. Туди надходили навіть свіжі журнали. У вільний час він перекладав «Енеїду» Вергілія, – що могло бути, здавалося, несумісніше з його ситуацією, обставинами?
Щоб перекладати Шекспіра й Лонгфелло, він почав удосконалювати англійську. Збирався закінчити «Баладину» Ю.Словацького, а тоді засісти за німецьку мову (її уроки він брав іще в Баришівці в О.Бургардта), щоб перекласти «Іфігенію в Тавриді» Гете.
М.Зеров намагався стежити за подіями літературного життя, особливо пильно – за пушкінською ювілейною літературою. Читав нові переклади Пушкіна – серед них йому трапився його власний переклад «Бориса Годунова», який пощастило в Києві опублікувати, нехай і за підписом Бориса Дмитровича Петрушевського (1885 – ?).
У ювілейні пушкінські дні (кінець січня – початок лютого 1937 року) Микола Зеров прочитав кілька лекцій – «Класова природа пушкінської творчості в судженнях сучасних критиків», «Біографічні повісті про Пушкіна» (Тинянов, Новіков і Сергєєв-Ценський), «Дуель і смерть Пушкіна», «Пушкін і літературна боротьба декабристів» та «Творчі етапи Пушкіна».
У безкінечно далекому Києві М.Зеров мав прочитати для аспірантів короткий курс давньоримської літератури. Отже, після Пушкіна він почав приводити до ладу свої думки, коротко нотував факти й свої пояснення і наприкінці травня сповістив дружину, що довів свій конспект уже до Марціала й Стація.
Письменник-соловчанин Яків Мороз – аспірант при катедрі української літератури Харківського університету, який з 1950 року мешкав у Міннеаполісі [101], – вивіз за кордон відомості, що М.Зерова разом з Лесем Курбасом зарахували були до третьої категорії, й вони працювали на городах [102].
Останній лист Миколи Зерова до дружини датовано 19 вересня 1937 року. Він все не втрачав звичайної активності:
«Из новых моих аппетитов, о которых я писал тебе, кажется, проявился по-настоящему только один. Я почти ежедневно сижу час-другой над итальянской грамматикой. Это совсем не трудно, за исключением глагола – много помогает латынь, несколько меньше французский. […] Уже мог бы читать «Божеств.[енную] Комедию» […]».
Наталя Кузякіна розповіла, що десь у листопаді 1937 року на Соловках сталася катастрофа:
«По всіх корпусах прокочується найжорстокіший обшук, відбирають книги, папери, листи, все, чим жила більшість. Потім роботи і вільне ходіння припинені, в’язні замкнені в камерах. […] Потім табір повернувся до життя, але Мисик не побачив уже нікого з українських письменників і журналістів, з якими спілкувався. […] Чутки ходили найрізноманітніші: розстріляли, втопили в баржі, відправили в Медвежку і далі – вивезли на острів Вайгач. Свідків не було. Запліснявілі посилки через кілька місяців повернулися до рідних» [103].
Коли почали повертатись посилки зеровські, його старенький батько звернувся з відповідним запитом. Йому відповіли, що Микола Костьович помер у лікарні 1939 року. Пізніше, уже по війні, запита написала дружина, – їй надіслали – та ще чомусь із Магадана, – зовсім іншу дату – 13 жовтня 1941 року. Так я знаю з розповідей Софії Федорівни. Але Костянтин Іраклійович Зеров у листі до невістки від 20 липня 1940 року повідомив, що його викликали:
«Дорогая Софья Федоровна! Крайне тяжело сообщать Вам горестное и для Вас, и для нас известие, но… Вчера меня вызвал дашевский уполномоченный НКВД и объявил мне содержание полученного в районной милиции ответа канцелярии Управления концентрационных лагерей на мой запрос о Николае. Николай умер в 1937 году в апреле месяце, если память мне не изменяет относительно месяца, в больнице. Других сведений в сообщении не было. Мне почему-то думается, что он мог простудиться в дороге и заболеть воспалением легких. Да и сердце у него было слабое. Тяжелая утрата, но делать нечего. Мария Яковлевна выражает Вам свое соболезнование» [104].
За кілька днів батько задокументував у родинній хроніці усю чекістську, на дезинформацію розраховану метушню:
«1937 года в апреле умер в больнице Николай Зеров. Узнали [закреслено: только] об этом только в 1940 г. в июле. Он (т.е.) Николай был сослан, куда неизвестно, а потому неизвестно также, где и умер он. Из полученного письма от 25/VII 40 года от жены Николая Софии Федоровны оказалось, что она имела от него письмо в сентябре 19 числа 1937 года. Деньги принимались на его имя до июня 1938 г. и перестали их принимать в связи с общим запрещением. Один человек, бывший в Соловках, видел Николая весной прошлого года [над рядком: 1939]. Выходит, что сообщение нам о его смерти неверное» [105].
Після змін у країні, покликаних до життя ХХ з’їздом Комуністичної партії, виникли такі документи:
Софія Зерова – до Військового Трибуналу КВО, 25 листопада 1958 року.
«В Военный Трибунал
Киевского Военного Округа
Зеровой Софии Федоровны
прож. по ул. Ленина № 80 кв. 2
Заявление.
Прошу выдать мне справку о том, что муж мой Зеров Николай Константинович с апреля м-ца 1935 г. по октябрь м-ц 1941 года находился в местах заключения.
Справка эта мне нужна для установления трудового стажа.
С.Зерова.
25.ХІ.58 г.» [106].
Військовий Трибунал КВО – до УАО КГБ УССР,
26 листопада 1958 року.
«Военный Трибунал Киевского Военного Округа
26 ноября 1958 г. № 06021
Секретно
г. Киев, Артема, 59
Экз. № 1.
Начальнику учетно-архивного отдела КГБ УССР
гор. Киев
В военный трибунал Киевского военного округа обратилась гр. Зерова С.Ф. с заявлением о выдаче ей справки о времени пребывания ее мужа Зерова Николая Константиновича в местах заключения, представив свидетельство о его смерти в 1941 году, выданное бюро ЗАГС гор. Ленинграда.
Как явствует из материалов архиво-следственного дела Зерова Н.К., он в 1936 году был осужден военным трибуналом Киевского военного округа к 10 годам лишения свободы в ИТЛ, а в 1937 году был подвергнут расстрелу по постановлению Особой тройки УНКВД Ленинградской области. Приговор приведен в исполнение 3 ноября 1937 года (см. лл. д. 30-31 наблюд.[ательного] дела Зерова).
Ввиду изложенного направляю вместе с делом Зерова и др.[угих] заявление гр. Зеровой С.Ф. на Ваше разрешение.
Приложение: дело № 31 / ВК-58 в 14 томах с н. вх. №№ 03297, 03526 и с исх. № 04358 – только ад[ресату]
/ Зам. председателя военного трибунала
КВО – полковник юстиции М.Козлов /Захарченко/» [107].
УАО КГБ УССР – Софії Зеровій, 2 грудня 1958 року.
«2 декабря 58
3 / 2 Справка
Выдана гр-ке Зеровой Софии Федоровне в том, что по имеющимся в КГБ при СМ УССР данным ее муж Зеров Николай Константинович значится находившимся в местах заключения НКВД с 27 апреля 1935 года по 13 октября 1941 года.
Справка выдана для предъявления в органы соцобеспечения.
Начальник отдела КГБ при СМ УССР
Верно: Беседина
[рукою С.Ф.:] Зерова» [108].
В цій історії розкрито далеко не все. Перекладач Ігор Поступальський розповідав мені, що рукописний зеровський зошит з якимись спогадами із дитячих літ бачив у руках свого слідчого Яхонтова. Де цей зошит тепер, не знати.
Совєцький лад передбачав подвійне, причому діаметрально протилежне, ставлення до інформації: максимальну хотіли одержати самі (включно з тим, чого не було), а народові – тут вони вже крутили, хитрували, – як тільки могли [109].
Те, що Миколу Зерова було розстріляно у Сандормосі 3 листопада 1937 року, було відомо М.Козлову ще в листопаді 1958 року. З видачею архівно-слідчої справи Зерова керівництво архівного підрозділу хитрувало кілька років уже під час перестройки. За незалежності, улітку 1992 року було здійснено несанкціоновану публікацію протоколів засідань окремої трійки УНКВД Ленінградської області [110]. Природно, що для упорядників тритомника «Остання адреса» (П.Кулаковський, Г.Смірнов та Ю.Шаповал) [111], публікація «Літературної України» пройшла «непомітно».
Новий період досліджень розпочався 1996 року, коли було виявлено документи про розстріл соловецьких в’язнів у Мєдвєжегорську. Але ідеологічна боротьба триває.
Думаючи про свій кінець, 1 березня 1922 року (теж у Баришівці!) Микола Зеров написав вірша, яким і годилося б закінчити цю печальну розповідь:
Тягар робочих літ наліг мені на плечі,
Стих безтурботний сміх і споважніли речі,
І голос чую я настирливо-шорсткий:
«Лукавий наймите, а де ж доробок твій?
Де плід твоїх трудів і творчості твоєї,
Чи ж добре ти робив над чорною ріллею,
Чи встигнеш, поки день, скінчить свої жнива?»
Як гірко слухати оті терпкі слова
І як не заздрить вам і молодості вашій,
Цій сповненій вина і ненадпитій чаші,
Цій гострій свіжості передсвітних годин.
Цій смужечці зорі над тихим сном долин!
Для студій з історії культури творча спадщина Миколи Зерова – матеріал навдивовижу вдячний. Передусім, ідеться про велич самої його фігури, його причетність до найкардинальніших проблем літературного, а часто взагалі суспільного життя двадцятих-тридцятих років.
Масив його спадщини великий і кількісно. Як пригадуємо, перша його публікація з’явилась 1911 року. Активна й енергійна людина, Зеров за життя друкувався багато. А жовтнем 1929 року датується картотека його публікацій, яку складав він сам власноручно (109 карток). Доповнювали реєстр бібліограф Тамара Волобуєва (89 карток), потім – Федір Максименко (25 карток), з 24 серпня 1973 року – автор цих рядків. Тут – повна картина того, що з доробку письменника і вченого пройшло через друкарський верстат, тут є з чим працювати, є що досліджувати. Зазначу в дужках, що такий реєстр лишився не один.
Цікаво, жовтень 1929 року – що це за дата? Тоді повним ходом чекісти розкручували справу «Спілки визволення України». У липні були ув’язнені люди, чия діяльність багато для Зерова означала, серед них Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Осип Гермайзе. У липні-серпні – Осип Гермайзе й Григорій Голоскевич У серпні-вересні забрали Григорія Холодного, Вадима Шарка й Костянтина Шила – його товаришів по Другій українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. А коли наприкінці вересня сів Михайло Івченко, з яким він разом видавав українського Гоголя, – стало зрозуміло, що настала його черга. Треба було рятувати бодай реєстр зробленого – картотеку. Після 1929 року до неї більше не додалось жодної картки, писаної його рукою. Очевидно, саме у жовтні Зеров якщо не склав, то принаймні передав свою бібліографію співробітниці Всенародної бібліотеки України Тамарі Волобуєвій. Коли я з нею познайомився й зустрічався, вона мешкала в тому самому будинку, де Зеров оселився після одруження.
І ще одне міркування. Саме у жовтні 1929 року було ув’язнено першого директора Всенародної бібліотеки України Степана Пастернака [112]. А як розповіла мені Софія Федорівна, свій архів Зеров передав на схов до бібліотеки саме Ст. Пастернакові. З рук до рук. Отже, це могло відбутись не пізніше жовтня. Його фонд був розібраний уже після ХХ з’їзду [113].
У 250 томах справи «СВУ» згадки імені Зерова, очевидно, трапляються в різних місцях, але їх ще не виявлено. Зібрані докупи, вони мали б дати важливий матеріал до його життєпису. Мені трапилось, наприклад, свідчення М.Левченка на допиті 11 вересня 1929 року:
«Одного разу я зустрівся із Мик.Зеровим на вулиці. Він був заклопотаний і на моє питання про причину – відповів, що йде до Окрліту, куди здав на перегляд останню збірку своїх поезій чи перекладів, і хоч там напевне нічого нема, до чого можна було б причепитися, але він певен, що Окрліт щось почне вигадувати й викидати. «Зрештою, сказав він, коли дуже перемажуть, зовсім не друкуватиму» [114].
За кілька місяців Зеров переконався, що вчинив правильно. 20 березня 1930 року йому самому довелось пройти на цьому процесі за свідка [115]. Загальновідомо, що, крім 45 зайнятих стільців, там стояв іще 46-й, порожній. Розуміється, це не було випадково і приголомшило не тільки його. У Зерова лишалось до «посадки» ще трохи часу, й він скористався ним повною мірою.
Історик культури зуміє оцінити ту обставину, що, мабуть, жоден з письменників Розстріляного Відродження взагалі не заступлений такою силою автографів, листування, різноманітного рукописного матеріалу, як Зеров. І це сталося завдяки старанням його самого.
Микола Зеров охоче роздавав свої книжки з дарчими написами, деякі з них я бачив навіть в Америці. Зеров дублював і розсилав своїм кореспондентам автографи своїх віршів (а там варіанти!). Дбаючи про свою спадщину, думаю, він і це робив абсолютно свідомо. Скажімо, під завісу літературної дискусії Микола Зеров не полінувався переписати свій «Сонетарій» для Зинаїди Єфимової начебто для її літературознавчої роботи, а в супровідному листі від 4 березня 1928 року пояснював: «Если для Вашей работы в моей тетрадке ничего не найдется, примите ее просто как «дар признательности» от гонимого светом и казенными перьями «неоклассика». Потім він ще раз переписав «Сонетарій», надіславши його 30 березня 1935 року з Москви до Ашхабада Василеві Чапленкові. Останній перебував в ув’язненні, потім на засланні. Вийшовши на еміґрацію, він зеровський «Сонетарій» опублікував. А в передмові до публікації його листів прямо зазначив, що цією акцією Зеров рятував своє літературне надбання, надсилаючи його до сховку.
Готуючи «Вибране» Зерова, Софія Федорівна, як зазначала вона у відповідній примітці, одержала тексти деяких творів також від Т.Г.Волобуєвої, П.Й.Жураківської, Л.В.Кошової та Л.А.Курилової [116].
Виходить, що не після процесу «СВУ», навіть не після арештів 1929-го року, а й раніше Зеров був готовий до всього (лист до Єфимової належить до 1928 року). Як розуміємо, ще з баришівських часів, коли він написав про большевиків усе, що думав.
В останні десятиліття постійно випливають усе нові й нові його папери. Ні Підмогильний, ані Косинка, ні Влизько чи Шкурупій не передбачили так свою долю й не подбали про збереження своїх рукописів.
Конкретні кроки, які робив для порятунку своєї спадщини Микола Зеров, були дуже своєчасні й відповідні до ситуації, – папери збереглися.
Те, що лишалось у нього вдома, зберегла дружина, Софія Федорівна Зерова. Під час війни вона лишалась у своєму власному помешканні (вул. Фундуклеївська, 82, пом. 7). За німців до неї вдавався митець широкого профілю Святослав Гординський, що співробітничав тоді зі львівським «Українським видавництвом», з пропозицією спадщину Зерова видати. Але удова мала свої плани, якусь свою концепцію. Треба думати, вона узгодила її, або навіть і сприйняла, від Віктора Петрова, чиєю дружиною на той час була.
26 серпня 1942 року вона відповіла:
«Шановний пане! На жаль, майже всі рукописні матеріали забрано НКВД після трусу. Залишились у мене переклади 1-ої та 6-ої пісні Енеїди, «Борис Годунов» Пушкіна і окремі переклади з латинських поетів. Якщо Вас це може цікавити, я передрукую їх на машині і можу надіслати Вам» [117].
Першим видавцем літературної спадщини Зерова був Максим Рильський. У найстрашніший рік нашої історії, 1937-й, він з Миколою Терещенком і Павлом Тичиною до ювілею російського поета уклав двотомник Пушкіна. У складі другого тому тут було навіки збережено текст «Бориса Ґодунова» – переклад його розстріляного друга. У виданні твір з’явився з ноткою: «Переклад Б.Петрушевського» [118]. На еміґрації Михайло Костьович Зеров, молодший брат Миколи, відомий під псевдонімом Михайло Орест [119], передрукував «Ґодунова» у збірничку «Corollarium». Таким чином, рідний брат оголосив, що визнає авторство за Миколою Костьовичем [120], хоча про всяк випадок, щоб збити зі сліду чекістів, у примітці застеріг: «Переклад «драматичної повісти» А.Пушкіна «Борис Ґодунов» появляється тут друком уперше» [121].
Але Рильський зробив ще один сміливий жест, привернувши до перекладу загальну увагу громадськості. Навесні того страшного року, на зборах київських письменників він раптом заявив, що у статті про пушкінський двотомник Ол.Білецький
«зовсім обминає один з найбільших творів Пушкіна – «Борис Ґодунов», очевидно тому, що там ім’я перекладача мало йому говорить. А по-моєму, треба було сказати: подобається переклад – сказати, не подобається – теж треба сказати. Не можна замовчувати роботу тільки тому, що це маловідоме в літературі чи мало відоме автору статті ім’я» [122].
І це не єдиний випадок такої, можна сказати, нелегальної публікації. 1939 року С.П.Кондратьєв упорядкував збірку давньоримської поезії, де російські переклади Зерова з’явились за підписами самого упорядника і Ф.Петровського [123]. Перебуваючи уже на волі, Г.Кочур звернувся до Петровського з відповідним запитом і одержав відповідь:
«Словом, наверное я могу сказать только то, что перевод Горация «Об искусстве поэзии» принадлежит Зерову и что перевод эклоги Немесиана не принадлежит мне, о чем я и заявлял в свое время в Учпедгизе» [124].
Лист Петровського датується 30 лютого 1963 року. Російське літературознавство відновило авторство замордованого українського класика. У покажчику Є.В.Свіясова «Античная поэзия в русских переводах XVIII-XX вв.» його переклади зареєстровано під ім’ям Зерова й уточненням щодо давніших публікацій: «Приписано С.П.Кондратьеву», «Приписано Ф.А.Петровскому» та «Без подписи» [125].
Хоч це й прикро казати, але після загибелі Зерова сприятливі умови для видання його творів настали за окупації. І тут головна заслуга належала його молодшому братові Михайлові Костьовичу, що увесь присвятився цій справі.
(Що стосується публікацій в «Українському засіві» (1942, № 2), то її зробив, треба думати, Віктор Петров).
Братові папери, що зберігались відтак у його удови, були Михайлові Костьовичу приступні, і він їх переглянув. У зеровській збірці «Sonnetarium», яку він підготував до друку і 1948 року видав, Михайло Костьович відзначив, що працюючи з поетовими паперами, тримав у руках сонетний реєстр, за яким відновив його цикл «Київ». Дослівно це виглядає так: «В сонетному реєстрі, знайденому серед паперів поета, а також на однім брульйоні, датов.[аному] 28.VІІІ.1931 р., цей сонет фігурує під заголовком «Весна в Києві» [126]. Далі: «В паперах М.Зерова знайдено заголовки заплянованих ним сонетів: «Гриби» [127] і «Трави» (цикл «Лісові сонети»), «Пекло», «Кентервільський привид» і «Котик-Анімед». Хмарівці – селу, з яким у М.Зерова були пов’язані спогади дитинства – і бересткам у материній садибі мали бути присвячені одноіменні сонети. Збереглися перші шкіци сонета «Дідона» з задуманого циклу «Верґілій» («Фонетика», «Дідона», «Брюсов перекладає»)» [128]. У чернетках Орест виявив також «Присвяту» [129].
А тепер починається сюжет, що межує з детективом. У листі до Святослава Гординського від 6 лютого 1943 року (Вінниця – Львів) Михайло Зеров (Орест) розповів, які саме матеріали посідав у Києві:
«Те, що було в мене (кілька ніде не друкованих з цензурних причин сонетів, дотепний гумористично-сатиричний «Неоклясичний марш», деякі переклади з Пушкіна), пропало разом з моїм писанням, ориґінальним і перекладним, унаслідок мого арешту в червні 1938 року» [130].
У Вінниці Михайло опинився, як сам він казав, «через гру обставин – після звільнення з вінницького табору полонених» [131]. Виходить, там у нього на руках з братових паперів не було майже нічого. Тим часом з’явились нові перспективи. Саме тут Михайло Костьович почав працювати у газеті. Звалась вона «Вінницькі вісті». 18 червня 1942 (№ 48) Михайло Зеров вперше підписав цю газету як її редактор (після І.Смереки [132]), тоді головний редактор, а 21 лютого 1943 року (№ 15) він став ще й її видавцем. Отже, у цій газеті Михайло Костьович надрукував кілька братових віршів – сонет «Сон Святослава» та переклад з «єврейських мелодій» Байрона, зроблений на Соловках (Зеров надіслав його дружині в листі). В уже цитованому листі до Гординського Михайло Орест писав про ці свої вінницькі публікації таке:
«Обидві речі пам’ять моя, що зазнала була внаслідок тюрми, заслання і інших нещасть страшної травми, все-таки, хвалити Бога, відтворила. Я просив би Вас, Пане Гординський, надрукувати ці речі в «Наших Днях» і в новому виданні «Камени». І сонет, і переклад з Байрона я вмістив рік тому в «Вінницьких Вістях», але їх надрукували невдало, і повторення їх друком на сторінках Вашого шановного журналу було б дуже бажаним» [133].
Як бачимо – ані словечка про те, що він мав щось на руках.
Відразу після смерті Михайла Костьовича, спираючись на два його вінницькі листи, Гординський написав:
«Все, що Орест надрукував пізніше [після початку війни] з датами 30-их рр., було відтворене з пам’яти, – а запам’ятав він не тільки речі власні, а й поезії свого брата Миколи Зерова. Коли пізніше став відомий «Сонетарій» Миколи Зерова, рукописну копію якого отримав від автора і зберіг письменник Василь Чапленко, можна було перевірити, з якою точністю Орест чимало сонетів затямив і відтворив» [134].
Як ми бачимо, вінницькі публікації Михайла Ореста не задовольнили, тому він переслав їх Гординському для повторної публікації в «Наших днях». Сонет «Сон Святослава» з’явився ще у празькому журналі «Пробоєм», тож можна припустити, що саме Орест подавав туди і ті вірші, що друкувались у «Пробоєм» протягом 1943 року.
Св.Гординський пригадував Ореста у Львові, коли в різдвяний понеділок 1944 року, Михайло Костьович приїхав туди з Вінниці: «Він багато читав недоступних йому до того часу книжок, а ще більше сидів годинами, як стовп, думаючи і відтворюючи свої і свого брата вірші» [135]. Виходить, не було в нього чи майже не було старих паперів і у Львові.
У тій самій публікації Святослав Гординський розповідав:
«Після різних евакуаційних пригод ми разом з Марією Струтинською, проф. В.Державиним, проф. Зеноном Храпливим […] опинилися в словацькому селі Бзовіку, якраз під час вибуху словацького комуністичного заколоту, веденого совєтськими офіцерами. […] Під час одного налету-ревізії партизани, шукаючи за золотом, порозкидали рукописи Ореста, між ними і автографи Миколи Зерова, тоді пропав переклад-автограф чотирьох пісень Верґілієвої «Енеїди» М.Зерова».
У його спогадах це перша вказівка не на пам’ять, а на рукописи.
І раптом, відразу по війні, – вибух. У 1946-47 роках твори Миколи Зерова широко публікуються у численних журналах, що виходили на території Німеччини – це «Рідне слово» (Мюнхен-Карлсфельд. 1946. Ч. 2), «Вежі» (Мюнхен. 1947. Зошит 1), «Літаври» (Зальцбурґ. 1947. Ч. 1), «Арка» (Мюнхен, 1947. Ч. 5), «Світання» (Авґсбурґ.1947. Ч. 6), «Українські вісті: Літ. зошит» (Новий Ульм. 1947. Ч. 3). В «Українських вістях» і «Літаврах» друкувались того року твори й самого М.Ореста. 1948 року Михайло Орест видав збірку братових творів «Sonnetarium» (Берхтесґаден: Орлик, 1948). Потім – ще кілька книжок. Вийшло навіч те, про що він не наважувався сказати? Чи рукописи йому передали?
У вище цитованому листі до С.Гординського Михайло Орест виклав йому свої сокровенні сподівання:
«Я хочу зробити для пам’яті брата, якому я багато чим зобов’язаний, все, що зможу. При своїх блискучих здібностях, ерудиції, ентузіястичній любові до художнього слова, енерґії і упевненому, свідомому цілей, «банбрехерству» [нім. – нейтральний спостерігач], він дав проте лише невелику частину того, що міг би створити, коли б йому пощастило жити в людських умовах при людському режимові – і прошу вірити мені, що в цій характеристиці мною керує не фамільна гордість, а тільки твереза об’єктивність» [136].
Тож на еміґрації Орестова праця над відновленням поетичної спадщини його великого брата йшла успішно й ефективно.
Активізувались і друзі. Виявилося, що серед матеріалів Юрія Клена зберігся сонет «Pro domo». Крім того, в архіві Клена розшукались і ранні, ще баришівського періоду, ніде не друковані сонети. Вони лишались у рукописах із цензурних причин. Коли Бурґгардт опублікував чотири баришівські сонети у журналі «Україна і світ» (Ганновер. Зошит 4. 1951), у примітці він навів назву цієї рукописної збірки – «Мета та мусика» (С. 12).
Але справжньою сенсацією для любителів поезії стало те, про що читачеві вже відомо. Письменник і літературознавець Василь Чапленко (1900-1990) вивіз на еміґрацію майже повний корпус зеровського сонетарію разом з його кількома листами, які містили важливі коментарі до творів. Спрацював зеровський дубль.
Треба сказати, що Чапленко надрукував чималу статтю «Майстер сонету: Про сонети Миколи Зерова» ще в червні 1943 року, і тут він розповів про обставини появи у нього зеровських текстів цілком виразно: «Надсилаючи мені [30 березня] 1935 р. свій рукописний збірник Sonnetarium, з якого досі відомі були в друку тільки коло 20 його сонетів, він писав: «Посилаю Вам свій сонетарій, майже в повному його вигляді, №№ 1-100 (немає тільки шести речей)». Ті шість сонетів він назвав (два сонети про Київ – «З лівого берега» і «Традиція», «Incognito», «Чернишевський у Вілюйську», «Pro domo», «Присвята», але як виявилось, пізніше знайдено ще й інші його сонети (Наші дні. Львів, 1943. Ч. 6. С. 6). Тим-то трохи незрозуміло, чому, готуючи збірку до видання (1948), Михайло Орест скрізь ім’я Чапленка зашифрував як NN. Наприклад:
«ПРИСВЯТА. Цей сонет не був включений М.Зеровим до копії, надісланої письменникові NN; його взято до «Сонетарія» з авторових чернеток» (С. 179).
Для характеристики умов роботи поза територією, наведу важливу деталь. У післямові до видання, що містило 113 сонетів Зерова, з них 85 ориґінальних і 28 перекладних, Орест пояснив, що сонет «Традиція» відновлений редактором видання з пам’яті. […] Бракує лише сонета «Incognito»; його нема серед паперів автора, і нема осіб, що його знали б напам’ять» [137].
На території виплив тим часом новий дубль, за яким спадщину Зерова можна було відтворити, – картотека, яка з рук Тамари Волобуєвої перейшла до великого бібліографа і прихильника зеровської творчості Федора Максименка. З окупаційної преси він вибрав посмертні публікації. Зберіг і доповнював зеровську картотеку. Мав усі приступні йому книжки, включаючи окупаційне видання «До джерел». На жаль, Федір Пилипович нічого не опублікував.
Першу велику публікацію зеровських поезій року здійснив його товариш Максим Рильський. Його стаття, написана 1963 року, вийшла посмертно (Жовтень. Львів, 1965. № 1) разом з великою добіркою поезій. Згодом раз-у-раз публікував переклади вірний його учень, послідовник і продовжувач Григорій Кочур.
1966 року і Софія Федорівна Зерова, і Віктор Платонович Петров могли сказати «Нині одпущаєші». У нашому культурному житті сталась подія, яка набула величезного розголосу у світі. Зараз такі події називають знаковими. У київському видавництві «Дніпро» вийшло у світ «Вибране» Миколи Зерова: редакція і вступна стаття Максима Рильського, упорядкування [номінальне] Софії Зерової, примітки Григорія Кочура і Віктора Петрова. Тож близько 1967 року Віктор Петров передав своїми руками свій власний архів Людмилі Андріївні Проценко – засновниці й директорці Центрального державного архіву-музею літератури й мистецтва (тепер це фонд 243). Останні документи фонду належать до 1967 року, – Петров помер 1969-го [138].
Софія Федорівна померла 15 липня 1985 року. Близько 1988 року папери Зерова надійшли до того самого архіву, – вони склали фонд 28 (2 описи, разом 250 од. зб.) [139]. Згідно її заповіту, після кремації її мали підховати у могилу В.Петрова на Лук’янівському кладовищі.
Скільки розумію, про жодного з українських письменників пореволюційної доби, чиє життя до війни обірвалось, не написано, мабуть, і стільки спогадів. Це знову заслуга Михайла Ореста. Він не побачив збірника «Безсмертні» виданим. За літературними фактами в них постає живе життя, що виблискує яскравими деталями, повнокровна течія літературного процесу.
Отже, маємо справу, як сказали б золотошукачі чи шахтарі, з потужною жилою, де можна видобути все, що складає власне культуру. На часі масштабне монографічне дослідження про Миколу Зерова, – база для нього, як бачимо, щонайкраща.
1985-87, редакція 2006 року
Примітки
95. У літсекції ТВМД // За комуністичні кадри. 1934. 22 січня. № 16. С. 4.
96. Вище пильність! // Літ.газета. 1934. 12 листопада. № 46. С. 1.
97. ЦДАМЛМ. Ф. 113. Оп. 1. № 36. Арк. 11.
98. Книжка зберігається у Марини Дмитрівни Зерової.
99. Степанові Захаркіну Гозенпуд переповів цей епізод у тотожній за змістом, але ширшій редакції (Гозенпуд Абрам. У моєму Києві: Спогади // Україна модерна. Ч. 9. К.; Львів: Критика, 2005. С. 307-308).
100. ЦДАМЛМ України. Ф. 28. Оп. 1. № 153. Листи Зерова з ув’язнення публікувалися двічі. 19 листів їх оголосив друком Володимир Толстов, спорядивши тексти грунтовним коментарем: З листування М.К.Зерова / Вступ, коментарі і підготовка листів до друку В.О.Толстова // Рад. літературознавство.1988. № 1 (325). С. 48-68; № 4 (328). С. 33-49).
101. Филипович Олександер. Спогади про Миколу Зерова // Сучасність. 1971. Ч. 3 (123). С. 49-63.
102. Український пореволюційний театр // Батьківщина. Ріміні (Італія), 1947. 9 лютого. Число 6 (68). С. 3. Підп.: В.Д.
103. Кузякіна Наталя. За соловецькою межею // Київ. 1988. № 7. С.134.
104. З листування М.К.Зерова // Рад. літературознавство.1988. № 1. С. 50.
105. Про самого Зерова-батька у «Христианском памятнике» занотовано: «12/30 Сентябрь, Нов. ст., 30 сентября 1940 г. умер Константин Ираклиевич Зеров в местечке Дашеве Винницкой об.[ласти] и похоронен [нрзб.] на Новобрашевском кл.[адбище в день своего рождения]» (с. 230).
106. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 48570 ФП. Т. 6. Арк. 357.
107. Там само. Арк. 359.
108. Там само. Арк. 360.
109. Білокінь С. Фальшування дат смерті // Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. К., 1999. С. 54-57.
110. Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 9 липня. № 27 (4488). С. 8; 16 липня. № 28 (4489). С. 8; 23 липня. № 29 (4490). С. 8; 30 липня. № 30 (4491). С. 8.
111. Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії.Т. 1-3. К.: Сфера, 1997-1999. Зеров: Т. 1. С. 9, 26, 38, 172, 313, 315; Т. 2. С. 21, 263, 264, 272; Т. 3. С. 366, 370, 371. Вид. 2: К.: Сфера, 2003. Зеров: Т. 1. С. 246-255.
112. Ковальчук Галина Іванівна. Директори Всенародної бібліотеки України (20-30-ті рр.) // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 2000. № 2/4 (13/15). С.182.
113. Див.: Особові архівні фонди Інституту рукопису: Путівник. К, 2002. С. 185-189 (І.Д.Лисоченко).
114. ЦДАГО України. № 38791 ФП / кор. 428. Арк. 30. Див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління. С. 67.
115. «Спілка Визволення України»: Стенографічний звіт судового процесу. Т. 1. [Х.:] ДВОУ; Вид-во «Пролетар», [1931.] С. 567-572.
116. Зеров Микола. Вибране. К.: Дніпро, 1966. С. 497.
117. Гординський Святослав. До історії видання першої збірки Михайла Ореста «Луни літ» (Матеріяли і спогади) // Слово. Зб. 2. Нью-Йорк, 1964. С. 289. Пор.: Білокінь С. Листи Анни Франко-Ключко до Святослава Гординського // Сучасність. 1996. Ч. 12. С. 116-126. Десь у 1943 у вільній кімнаті Гординського мешкав Аркадій Любченко (Там само. С. 293). Від когось із киян пан Святослав одержав адресу Зерової.
118. Петрушевський Борис Дмитрович (1884 чи 1885 – 1937) – перекладач. Син священика. Мировий суддя, помічник присяжного повіреного. Як свідчив Рильський на допитах 23 березня та 4 квітня 1931, українізувався П. незадовго перед тим, хоча з роду був українець. Для видавництва «Книгоспілка» переклав «Сказку о царе Салтане», яку Рильський як редактор мови ухвалив до друку. Єднала їх також любов до полювання (Київ. 1991. № 2. С. 82, 88). Відома листівка П. до Зерова (Зеров Мик. Українське письменство. К.: Основи, 2003. С. 1060-1061; публікація М.Лабінського). Микола Костьович знав цю родину, зокрема брата, Віктора Дмитровича П. Як розповідав В.Королів-Старий, на підтримку повстання Петлюри проти Скоропадського, очолюючи видавниче товариство «Час», П. віддав усю касу товариства, «навіть не поспитавшись згоди товариської дирекції» (Збірник пам’яти Симона Петлюри. Прага, 1930. С. 184). Большевики його заарештували. Згідно напису над нарами в одній із камер ВУЧК на Катерининській вул., був розстріляний 18 червня 1919 р. (Рада. 1919. 4/17 вересня. № 2 (29). С. 3), і Мик. Зеров написав його некролог. «Покійний, – відзначив він, – був жертвою провокації, що такого розвитку досягла за наших сумних часів, і, можна думати, жертвою неповинною» (Книгар. 1919. Вересень-жовтень. Ч. 25/26. Стовп. 1777-1778; передрук: Зеров Микола. Українське письменство. К.: Основи, 2003. С. 296-297). Ми зараз не знаємо обставин його арешту, – Зеров їх знав.
119. Зеров Михайло Костьович (літ. псевд. Михайло Орест, 26/14 листопада 1901, Зіньків – 12 березня 1963, Авґсбурґ). Поет і перекладач з німецької. Був ув’язнений у справі «СВУ» 1929, звільнений 14 березня 1930 (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 38791 ФП. Арк. 61), потім ще раз у червні 1938. 1945 під псевдонімом «М.Байдан» у видавництві «Нова епоха» надрукував циклостилевим способом лист «До всіх людей совісти в цілому світі». З середини 1951 літ. ред. газ. «Сучасна Україна», потім «Укр. літ. газети», майже до кінця життя – журн. «Сучасність». Паралельно працював в «Українському самостійнику». Перший дослідник і видавець літ. спадщини свого старшого брата Миколи. Друзі-літератори утворили неофіційний Інститут ім. М.Ореста. Упорядкував і відредаґував зб. спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару «Безсмертні» (Мюнхен, 1963), що вийшов після Михайлової смерті. Дж.: Михайло Орест адепт духовности нової: Літературознавчий симпозіон / За ред. П.Роєнка. Торонто: Орден, 1967. 124 с.
120. Зеров Микола. Corollarium: Збірка літ. спадщини / Під ред. М.Ореста. Мюнхен: Ін-т літератури, 1958. С. 45-145.
121. Там само. С. 219.
122. З промови М.Рильського // Літературна газета. К., 1937. 5 квітня. № 16. С. 3.
123. Античная литература / Под ред. А.В.Мишулина и Л.Д.Тарасова. Римская литература в избранных переводах / Сост. С.П.Кондратьев. М.: Сов. писатель, 1939.
124. Лист зберігається в архіві Г.Кочура.
125. Античная поэзия в русских переводах XVIII-XX вв.: Библиогр. ук. / Сост. Е.В.Свиясов. СПб.: Дмитрий Буланин, 1998. 399 с.
126. Зеров Микола. Sonnetarium. Берхтесґаден: Орлик, 1948. С. 185.
127. Цікаво, що великий цикл поезій «Грибна містика» – серед них сім сонетів – написав у 1977-87 роках ревний послідовник неокласиків, останній співробітник Інституту літератури Михайла Ореста Ігор Качуровський.
128. Зеров Мик. Sonnetarium. С. 169.
129. Там само. С. 171.
130. Гординський Св. До історії видання першої збірки Михайла Ореста «Луни літ». С. 290.
131. Там само. С. 290.
132. Згодом начальник української кримінальної поліції у м.Вінниці (Вінницькі вісті. 1943. 28 січня. № 8 (153). С. 4).
133. Гординський Св. До історії видання першої збірки Михайла Ореста «Луни літ». С. 290.
134. Там само. С. 288.
135. Там само. С. 293.
136. Там само. С. 291.
137. Там само. С. 171.
138. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України: Путівник. Вип. 2. К., 2005. С. 285.
139. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України: Путівник. Вип. 1. К., 2003. С. 84-85; Вип. 2. К., 2005. С. 411. Крайні дати: 1907 – 1988.