11

Сергій Білокінь

Великому українському філологу, перекладачеві й поету Миколі Зерову довелося жити за дуже різних соціально-культурних умов, так ніби він жив у трьох різних державах. Його формування й початки літературної діяльності припали на останні роки т.зв. тюрми народів: він закінчив елітарну класичну гімназію (першу олександрівську) в Києві, «туго ріс» (так він обмовився в одному з своїх останніх сонетів – «Присвята»), але встиг видрукувати силу рецензій у тодішній українській періодиці. Після кількох тривожних і жорстоких літ громадянської війни, коли він переховувався від новітніх обрів (персонажі іншого його твору) на селі, розпочалася потужна творчість у показнім товаристві близьких товаришів і друзів, що стали окрасою української культури. Кілька книжок, десятки гарних розвідок по журналах, численні передмови у різних виданнях запевнили йому репутацію одного з лідерів літературного процесу часів українізації, коли Радянська Україна притягувала до себе щирі симпатії діячів з-закордону, й до Харкова приїздили десятки й десятки талановитих галичан, щоб працювати разом, заодно. І, нарешті, третя держава, до якої він відтак неминуче він потрапив, – крижаний архіпелаг насильства, пекельна індустрія ГУЛАГу, де на Соловках на березі Льодовитого океану він знаходив у собі сили перекладати на українську мову Вергілія.

За всіх умов Микола Зеров займався однією й тією самою справою – він культивував українське слово, творив вишукані речі, здатні милувати око й душу найвибагливішого читача. Не диво, що мудрі й добрі книжки товаришували йому все життя.

У 1930–34 роках Микола Зеров створив цикл сонетів «Книжки і автори», на жаль, ніяк не виділений у «Вибраному» 1966 року. Їх написано за мотивами «Таємничого острова», «Домбі і сина», «Гуллівера», творів Теккерея, Марка Твена, Сельми Лягерльоф.

Книжок дитячих неубутні чари, –

писав він про «завжди перечитувані» (Semper legenda) книжки, –

Безсмертних вигадок легкі дива,

Яка це знову смуга життьова

Виносить ваші голосні фанфари?

До речі, як свідчив Максим Рильський, «М.К.Зеров любив говорити про свою бібліотеку, що дома треба держати книги тільки semper legenda (завжди перечитувані)». Попри виразну декларацію, як побачимо далі, М.Зеров мав набагато більше книжок, аніж тільки ті, що повсякчас потрібні.

Від жорстоких, нехай іще не кривавих літературних битв його повсякденної довколишньої реальності Микола Зеров відпочивав, занурюючись у чарівні світи «безсмертних вигадок». У листі до молодого адепта світової класики Ростислава Олексіїва від 28 січня 1933 року Микола Косьович зізнавався:

«(…) люблю цей роман («Історія Генрі Есмонда» В.Теккерея. – С.Б.) – як любив його і Тен (…)», а з приводу «Домбі і сина» пояснював: «(…) монолог говорить капітан Куттоль, звертаючись до відсутнього Соля, що поїхав шукати Вальтера. Останні рядки – гіпотетичні: морському вовкові Діккенс мусить здатися надто солодким (…)».

Принагідні згадки інших книжок розсіяні на решті сторінок зеровських поезій. Так, у сонеті «Тітанії», датованому 12 квітня 1932 року (у «Вибраному» дати не подано), він писав:

Щасливий, хто не знає пізніх літ,

Хто тішиться прозовими рядками,

Де книга Руф, і «Пісня над піснями»,

І дотепу гризький колючий дріт.

Цікаво, що в 1920–21 роках поетична муза Миколи Зерова звернула його увагу до іншого аспекту книжної справи і він створив невеличкий цикл, присвячений їхнім творцям. Щоправда, узявши поетів середньої руки, він написав на цей раз вірші жартівливі.

Літературні звинувачення у вторинності й політичні – в нехіті до радянської дійсності – стали звичним акомпанементом зеровської творчості. І груднем 1931 року датується його сонет «Голос», що від імені передбачуваного літературного критика В.Коряка ці звинувачення узагальнив:

Ти надто любиш спів дзвінкоголосий

Минулих днів і показних епох,

Слід половецький, що давно заглох,

Книжок старинних перетлілі стоси.

У ті часи, як бачимо, звертання до старовинних книжок компрометувало – вважалося, що такі симпатики нелояльні. Зрештою, в цьому щось є: люди, незалежні від поточної преси й пропагандистської літератури, мали імунітет проти ідеологічних маніпуляцій над свідомістю.

Але ще в грудні 1929 року поет із спокійною гідністю відповів своїм напасникам, свідомо погоджуючись на відповідні висновки:

Я знаю: ми тугі бібліофаки

І мудрість наша – шафа книжкова.

Ми надто різьбимо скупі слова,

Прихильники мистецтва рівноваги.

Розважливе слово «рівновага» знов сигналізує про незалежність зеровського мислення.

Щойно тепер запанувала ідея «збирати каміння», що передбачає дбайливе накопичення і впорядкування всього зробленого в культурі протягом віків. За життя Миколи Зерова було надто багато охочих, навпаки, розкидати каміння, поглиблювати братовбивчу війну в галузі письменства й наук. Мудро випереджаючи свою добу, поет писав про ті непроминальні цінності, що стоять понад злобою дня й здатні долати віки й державні кордони, бо потрібні Людині як такій:

В столиці світовій, на торжиці ідей,

В музеях, портиках і в затінку алей

Александрійських муз нащадки і послідки,

Вони роїлися, поети і піїтки,

Ловили темний крок літературних мод,

Сплітали для владик вінки дотепних од

І сперечалися – мирились і змагались

І був один куток, де їх нікчемний галас

Безсило замовкав, – самотній кабінет,

Де вчений Арістарх, філолог і естет,

Для поколінь нових, на глум зухвалій моді,

Заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.

У посмертному виданні «Catalepton» (Філадельфія, 1951) цей вірш має присвяту – «Б.Якубському», визначному літературознавцеві й товаришеві поета (до речі, сучасні дослідники у великому боргу перед ним – забутим і не оціненим як слід діячем). Але настрій цього вірша не з меншою відповідністю характеризує і самого Миколу Зерова.

Зараз важко пояснити чимось іншим, як не психопатичною пошестю й самонавіюванням той вибух недоброзичливості, підозрінь і зненависті, що охопив у ті роки літературу. Справді, що інше могло примусити такого собі В.Коряка в огляді української літератури «за п’ять років пролетарської революції» віднести з кожного погляду корисну й поважну діяльність Миколи Зерова, а разом і Григорія Косинки, і Павла Филиповича, і Юра Меженка, і того самого Бориса Якубського до так званої (це ж додуматися!) «підмогильної літератури» (був такий прозаїк – Валеріан Підмогильний) даючи для неї таке непорядне, недобросовісне визначення: «Це вже зовсім легальна література, що друкується навіть у радянських виданнях (…)». А цей Коряк, зауважмо, узурпував собі на Україні роль диктатора марксистського літературознавства!

Приречено й затято, у всякім випадку мужньо відповідав Зеров на ці голоси культурофобів і людиноненависників, творячі образи людей, що культуру, навпаки, уособлювали. При цьому Микола Зеров звертався не до геніальних одиниць, не тільки до Овідія чи Данте, а й до діячів нехай менших, проте численніших, як-от Василь Горленко чи античний бібліофіл Елій Ламія, а це було з його, поетового, боку дуже демократично й обнадійливо:

Ще за дитинних літ бував я у Мессали, –

Улюбленці камен там зорями сіяли,

Там вабили серця, там чарували нас

Вергілій і Тібулл, жалібний Вальгій, Басс

І Галла смутна тінь. Але в моєму серці

Зосталися навік нестриманий Проперцій,

Овідій сміливий та многомудрий Флакк.

Приязні їхньої невимушений знак

Ціню я над усі тріумфи й консулати.

Ти хочеш бачити їх руку, їх присвяти?

Там, між пожовклих книг, найкращий мій клейнод

Лежить автограф двох Горацієвих од.

І такі вірші Микола Зеров не тільки писав, а й друкував (у даному випадку, в збірці «Камена» на її 32 сторінці), даючи, будь-що-будь, зразок не рвучкого, одноразового, а повсякденного, свідомого героїзму.

Так стоїть справа з книгою в зеровській поетичній творчості. В особистому його житті вона займала не менш показне місце. «У меня дома тесно, неудобно, – розповідав він харківській дослідниці З.С.Єфимовій 15 червня 1928 року, – книги выживают меня из комнаты». Що це справді так, можна судити з розповіді близької приятельки Миколи Зерова – Людмили Курилової, якій він присвятив один із сонетів:

«У перші ж мої відвідини родини Зерових, а трапилося це 1928 чи 1929 року, Микола Костьович запросив мене до їхньої кімнати, яку він називав приймальною. Посеред кімнати стояв круглий стіл, навколо – декілька стільців. Були якісь квіти в горщиках, піаніно, а вздовж стіни стояли величезні – від підлоги й до стелі – стелажі. Він розповів мені, що спеціально замовляв їх якомусь знаменитому київському столяреві, аби той зробив їх за його вказівками. Збоку вони мали зазублини, що полиці могли переставлятися задля книжок різного розміру, а також безліч окремих маленьких перетинок. Стелажі було пофарбовано червоною фарбою, що не боялася вологої ганчірки й не вигорала на сонці. Усі полиці були уставлені за відділами, над кожним висів напис: «Антична література», «Українська поезія», «Історія», «Археологія», «Російська література» тощо. Існували дві драбинки, щоб лазити на полиці, із них одна складна. Син – Котик – любив сидіти на нижніх щаблях».

Дали Людмила Антонівна розповідає:

«Усі книжки були оправлені в матерію – ситець, шовк, дерматин, тож книгозбірня здавалася дуже багатою й чепурною. Максим Рильський казав при мені, що ні в кого й ніколи не бачив подібної багатої й гарної ошатної книгозбірні. До бібліотеки він призвичаював і свого сина Костика, і з дитинства навчав його розрізняти книжки спочатку за оправами, а потім, коли той вивчився читати, дозволив йому вільно користуватися будь-якими книжками. Книжки були французькою, німецькою й навіть англійською мовами, хоч англійської мови Зеров не знав і вивчив її лише на засланні. Було багато латинських і грецьких книжок. Скоро я приїздила до Києва, він брав мене з собою до крамниці вибирати матеріал для оправ, хоча думаю, що міг легко обійтися без мене. Коли приходив Рильський, найперше він ішов дивитись книжки, й Микола Костьович показував йому новинки».

Ясна річ, мав Микола Зеров й екслібрис. 1928 року студенти третього курсу Інституту народної освіти (колишнього університету), де Микола Зеров викладав українську літературу, видали тиражем 100 примірників свої записи його лекцій від Котляревського до поетів «Основи». До примірника Людмили Кошової Микола Костьович додав рукописний перелік розділів і переклеїв свій екслібрис роботи Леоніда Хижинського. Згодом Л.Кошова передала цей рідкісний примірник Софії Федорівні, дружині Зерова, а вона, ще за кілька років, – Григорієві Кочуру. Примірників зеровського екслібриса досі збереглося не більше п’яти.

Леонід Хижинський помер у Москві багато років тому. Але 25 липня 1968 року я навідав його в різних нарбутівських справах і при тій нагоді запитав і про зеровський екслібрис. Старенький майстер пояснив, що виконав його на замовлення Софії Федорівни. Одержав гроші й передав чи надіслав дошку. Сам він на час розмови посідав лише один примірник цього знаку. (Екслібрисистам, до речі, відомий ще один екслібрис Миколи Зерова, але це посмертний, пам’ятний знак: художник Олександр Фисун виконав його уже в наш час).

Оскільки Микола Зеров не належав до родової аристократії, а як рядовий інтелігент мусив формувати свою книгозбірню сам, варто поговорити й про книгарів.

Григорій Кочур зробив цікавий начерк тодішнього книжкового світу:

«У Києві, – розповідав він у лютому 1968 року, – в 20-ті и 30-ті роки квітла (як і в інших великих містах Радянського Союзу) букіністична торгівля. Вона не обмежувалась (як нині) двома антикварними книгарнями – крім кількох книгарень, букіністи торгували ще в численних кіосках, а то й просто собі розкладали книжки на вулиці. Особливо рясніла такими дрібненькими крамничками Велика Підвальна вулиця – від Золотих воріт майже до Сінного базару, а також Володимирська вулиця (тоді перейменована на вулицю Короленка) – дорога, що вела до Університету (тоді він звався Інститут народної освіти). Серед букіністів були непогані знавці книги, ентузіасти своєї справи. В усякому разі, траплялися серед них постаті дуже колоритні, на зразок грека Мазараки, поляка Івашкевича, що переважно польськими книжками й торгував, або Геренрота. Книжок було багато, і то найрізноманітніших, щодня можна було натрапити на щось нове. Цілком ясно, що навколо постачальників гуртувалася й група споживачів – запальних бібліофілів чи бібліоманів. Найчастіше це були популярні учені, співробітники Академії наук, професори університету, лікарі. Кожен з них за обов’язок свій вважав обійти принаймні хоч раз на тиждень усіх книгарів» (Фальківський Дм. Ранені дні. – Пряшів, 1969. – С. 202).

Таку несподівану для сучасних киян інтенсивність бібліофільсько-книгарського життя задокументував і Юхим Мартич. Він згадував, що біля книжкових розвалів зустрічалися М.Зеров і Я.Савченко, що безжально дискутували публічно, а тут миролюбно розглядали один і той самий томик (Вітчизна. – 1964. – № 5. – С. 140). Два короткі діалоги, що відбулись у нього з Зеровим на книжковому грунті відтворив в «Українському календарі» на 1966 рік Г.Кочур. Ще яскравішу сценку він подав у тих самих, цитованих щойно споминах про Дмитра Фальківського. Ось Микола Зеров «зупиняється коло крамнички Геренрота. Власник радіє, пропонує професорові «щось надзвичайне» – книгу з дарчим написом П.Куліша. Микола Костьович розглядає: «Досить майстерно зроблено, – каже він, – але все ж таки у фальсифікатора не було належної твердості руки. Та й оцей розчерк у Куліша має трохи інакший вигляд». Букініст засмучений і збентежений».

Поруч із спогадами молодших сучасників про його стосунки із книгарями є свідчення про це самого Миколи Зерова. Хочеться навести кілька уривків із його листів до З.Єфимової.

21 липня 1928 року:

«Сижу я в Киеве одиноко, (…) перечитываю купленные, но не просмотренные до сих пор литературоведческие новости, иногда морщусь, но чаще получаю удовольствие. Немножко обидело меня то, что Academia посвящает целую книжку таким сомнительным, копеечным мастерам, как Ефим Зозуля, и пускается в такие легкие, по-вересаевски составленные книги-авантюры, как выборка фойдера о Чехове. Но что делать! Все обречено на девальвацию в нашем бренном мире – даже издания Academiae…»

З серпня 1928 року:

«Единственное мое утешение – читаю и покупаю книги. Вознаграждаю себя за зиму, подготовляю себя к новой зиме. Читаю и не прямо ко мне относящиеся книги, в роде «Воспоминаний» Щепкиной-Куперник. Просмотрел и переверзевский сборник «Литературоведение» – статьи посвящены социологическому методу, – статьи студенческие, нетвердые, да и сам Переверзев не бог весть какое чудо метода и эрудиции! – Но отрадных страниц много. Переверзев ополчается на марксистский «подход», ругается с пистолетствующими публицистами, не разбирающимимся в текстах, но очень развязно болтающих о среде изображенной в повести, поэме, драме, и изучающих (точнее: искажающих) эпоху по ее изображению у художника. Вещи, конечно, простые, – но важно, что вопиют уже камни.

Вышел в издании «Федерации» писательской неопубликованный Толстой. Но я его не покупал, так [как] надеюсь, он войдет в «Новое собр. сочинений». Недавно купил еще берлинского Блока – по случаю. Стал перечитывать статьи – о театре (мне неизвестные), об Аполл.[оне] Григорьеве и литературе (давно изданные) – взялся перечитывать с неприязненным чувством (оно у меня прочно засело после «Катилины» и особенно писем к родным) – и неожиданно для себя почти примирился с ним. Теперь перечитываю «Возмездие» – и недоумеваю. Почему он его не оканчивал, а занимался гораздо слабейшими «Двенадцатью»?»

10 вересня 1928 (1929?) року:

«А теперь – прощайте. Пора идти в библиотеку, а откладывать письмо на вечер не хочу. Погляжу еще, что нового у букинистов. Позавчера я купил, напр.[имер] (пропавшее у меня в 1918 г.), висковатовское изд. Лермонтова и пять томов Стасюлевичевского Архива. А вчера целый вечер упивался переизвестными мне письмами Владимира Соловьева. Неожиданно для себя нашел много сурового изящества в письмах Салтыкова».

Окремі міркування про ті чи інші книжки розкидані й по решті листів Зерова. Цікаво, що коли він згадує українських літературознавців (О.Дорошкевич, Б.Навроцький, В.Петров, А.Лебідь), – це реакція на їхні усні виступи. Відгуки на книжки як правило стосуються літературознавців російських. Важко утриматися, щоб не процитувати деякі з них. Про І.Сельвінського Зеров писав Р.Олексіїву 30 травня 1930 року: «Пушторгу» я не відкидаю. Не люблю я тільки «Улялаевщину» та «Рись». Прикрі мені й теоретичні його розумування («Звезда», 1930, Х-ХІ), і естрадно-реклямний характер його репутації». Лист до З.Єфимової від 4 листопада 1928 року містить відгуки зразу про двох російських авторів:

«Книгу Шкловского о Толстом еще не читал. Купил, до сих пор не было времени прочитать. Шкловского я люблю за его талантливость – только нахальство его кажется уже непозволительным».

І далі: «Вумного же и «ах, талантливого» Тынянова я не читаю с прошлого года: его предисловие к Хлебникому очень неприятно!» І аж снобістську вигадливість продемонстрував Микола Зеров іще в одному листі до З.Єфимової, де, пригадуючи їй одне місце в «Похвале глупости» Еразма Роттердамського, він радив: «Если хотите, посмотрите – только в Кирпичниковском переводе, не в Ардашевском».

Наприкінці квітня 1935 року Миколу Костьовича заарештували. Змінилася система вартостей, перемінились орієнтири. Книжки опинились під знаком питання. 25 жовтня 1935 року М.Зеров писав дружині: «Для усиления средств продай Брокгаузовского Пушкина. В Москве он стоит 400 руб., в Киеве 300. В прошлом году эту сумму давал «Мотя» (книжный антикварный магазин на ул. Ленина, 10 или 12»). У цій нотатці особливо цікаво те, що в московських цінах Зеров міг зорієнтуватися не коли, як у ті гіркі місяці фактичного безробіття, коли він, без копійки в кишені й без жадних надій на повернення до колишньої роботи, все ж таки, за звичкою, никав без цілі московськими букіністами…

Людмила Курилова свідчить, що Софія Федорівна, не дуже орієнтуючись, продавала чоловікові книжки за безцінь, зокрема видання класиків, що тоді не перевидавалися. Латинські й німецькі книжки віднесла задурно до університету. А частину книжок відібрав для себе Віктор Петров. Тим часом Микола Костьович із Соловків звертався до бібліографа Тамари Волобуєвої, яка вирішила йому допомогти. Поруч із схемкою (планом кімнати) він написав:

«В заключение о книгах: Ucrainica стоит у меня на разных полках. На полке № 1 внизу журналы: Книгарь, Бібліологічні вісті, Життя й революція, на полке № 4 беллетристика, на полке № 3 и 4 вся надстройка и в засте(кле?)нном шкафике – периодика. Когда нужно будет, возьмете себе шкафик и поместите в него все самое важное. Полки у меня не имеют задних стенок и, пожалуй, Вам не пригодятся. Шкафик не глубок, два ряда книг в нем не поместится. Если Соня будет выбираться, можно будет этот шкафик обменять на другой, более глубокий, и тогда, в два ряда его набивши, можно поместить в него половину моей украиники. – пока мне бы хотелось, чтобы Вы побывали у Сони, посмотрели книги и написали Ваше впечатление. Я тогда сообщу Вам конкретно, что я сам считаю наиболее нужным мне для дальнейшей работы и подлежащим сохранению».

А в іншому, також недатованому, листі: «За готовность взять всю укр.(аинику) спасибо, но хватит ли у Вас места, там ведь тьма книг! Где Вы поместите их?»

За кілька місяців до смерті, зовсім несподівано для мене, розповів мені про долю частини зеровських книжок мій незабутній університетський викладач Андрій Вовк, що мав мужність у найглухіші маланчуківські часи читати блискучі лекції про роки Визвольних змагань. Виявляється, велика партія книжок із бібліотеки М.Зерова 1938 року продавалася в книгарні на Володимирській вулиці за оперою (після війни там існувала книгарня літфонду; тепер на місці того будинку – політосвіта). Андрій Оврамович пам’ятав «Отпадение Малороссии» П.Куліша, кілька томів «Історії України-Русі» М.Грушевського (зокрема сьомий і восьмий з історією козацтва), двотомник «Украинский народ», п’ятитомну «Историю Малой России» Миколи Маркевича та його «Источники», кілька томів «Чтений в Обществе истории и древностей», зокрема з «Исторією русів» тощо. За його посередництвом, ці книжки придбав білоруський Рогачевський учительський інститут, на базі якого потім створено Мозирський педінститут. На превеликий жаль, під час війни інститутська бібліотека згоріла.

Імовірно, що якась кількість книжок іще розшукається по державних і приватних сховищах. Скажімо, декілька книжок із книгозбірні Миколи Зерова маю я. Попервах, це «Дневник генерального хоружего Николая Ханенко» (К., 1884, на обкл.: 1887). На титульному листку дореволюційна печатка: «Книжные магазины И.А.Розова в Одессе и Киеве». Вище – власницький напис: «Мик. Зеров. 16.ІV.933». Якихось написів, зеровських позначок, як, до речі, й оправи, в книжці немає.

Друга книжка – оправлений разом двотомний «Русско-малороссийский словарь» Євгена Тимченка (К., 1897–99), який дуже високо цінувала відома перекладачка, добра знайома М.Зерова Ірина Стешенко. Отже, на обох титульних листках знаходимо печатку «Українська книгарня «Слово». Катеринослав». Власницького написа (М.Зерова?) вирізано й заклеєно чистим папером. Вище – розгонистий напис синім олівцем – «Д. Секунда». На різних аркушах багато написів характерним зеровським письмом. Він нотував пропущені слова: неискушенный, блик, неприхотливый, ошарашить, смутьян, праздный (напис на бережку: «А где слово праздный?»). Разом з тим, біля дієслова «ополчать» М.Зеров нотує: «В академ. словаре этого нет». Поруч сліди його роботи над «Борисом Годуновим». Біля дієслова «предшествовать» – ілюстрація: «Предшествуем хоругвями святыми (Бор.Годунов)», біля дієслова «править» – інша: «Конем спокойно всадник правит («Б.Годунов»)». Цікава нотатка біля дієслова «отверзать»: «Розмикати. Не отверзу уста. Не розімкну. 16.ІV.932. (для VІ пісні «Енеїди»)». Хочеться тільки спитати в дужках, навіщо перекладач поставив тут дату? Може, ця фраза мала для нього який особливий сенс?.. Нотатка біля іменника «злак»: «Зернівець – хлебный злак». Прикметник «сговорный» виправлено на «сговорчивый» і приписано: «Потаківний (Виманив у потаківних для нас німців докторство)».

Минає сто років від дня народження видатного діяча, великого книжника. Колосальні події (війна, ХХ з’їзд, безчасся брежнєвщини, перебудова) відділили його епоху від нашої. Але ми дедалі пильніше вдивляємось у його коштовну спадщину: з перебігом часу вона стає все потрібніша. Твори, чиї автори поспішали відгукнутись на події дня, мають здебільшого тільки історичний інтерес. Із пітьми жахних тридцятих років не гордий, а радше певний себе і своїх вартостей талант Миколи Зерова розгоряється все яскравіше, все ясніше.

12.12.1989