8

Сергій Білокінь

Історикові культури важко переоцінити вартість перекладів Миколи Зерова з античних авторів. Звернувшись до джерел європейської цивілізації, він продовжив традицію професорів Києво-Могилянської академії, але його праця стала етапною. Те, що зробив М.Зеров у цій галузі, це справді новий етап освоєння світової класики, засвоєння її літературою нашою. Обидві Гомерові поеми в перекладі Бориса Тена стали новою віхою, але ж перекладацька діяльність самого Тена відбувалася в тому річищі, яке проклав Микола Зеров.

У цьому легко переконатися, вдавшись до порівняння. Не зі старою київською професурою, – для тих латина була нормальною літературною мовою. Візьмімо вірш Петра Гулака-Артемовського «До Пархома», позначений 4 листопада 1827 року, що відтворює Горацієву оду «До Деллія» (П, З):

Пархоме, в щасті не брикай!

В нудьзі притьмом не лізь до неба!

Людей питай, свій розум май!

Як не мудруй, – а вмерти треба [70].

А тепер зіставмо цю (зрештою, талановиту й яскраву) переробку з початком перекладу Миколи Зерова, що увійшов уже до його «Антології» 1920 року:

В години розпачу умій себе стримати,

І в хвилі радості заховуй супокій,

І знай: однаково прийдеться умирати,

О Деллію коханий мій [71]…

Між цими поетичними уривками різниця не в знанні мови і не в рівні таланту, а передусім у способі мислення, не в глибині занурення в оригінал, а в характері чи й мірі його засвоєння. Це дві епохи культурного розвитку.

У нас про Зерова-перекладача часто говорять сумарно, а матеріал підказує, що у 1920 році й у 1935 він як перекладач був різний – інакше ставився і до первотвору, й до своїх завдань. Ось як розповідає він про це в листах до Ієремії Айзенштока. У листі від 25 листопада 1925 року він писав йому:

«Посилаю Вам переклад Горацієвого «Parcus deоrum». Не можу похвалитись перекладом. Але перекладати алкеїв вірш алкаїком – я ще не наважуюсь (Sapphicus і асклепіад – справа легша!), – а вводячи риму, раз у раз рискуєш замість перекладу дати варіацію».

І за кілька тижнів (листа одержано 15 грудня):

«Тараса Франка «Оду до Постума» посилаю. Радий, що можу прислужитися хоч так: я колись пробував був перекласти її розміром оригіналу, але не подолав Алкеєвої строфи – і на довгий час втратив смак до того знаменитого Eheu fugaces…»

Велику вагу мають власні свідчення перекладача про його найбільшу останню працю – переклад Вергілієвої «Енеїди», над яким він почав працювати ще в Києві, а продовжував (чи закінчив?) на Соловках. Передусім, це лист до Ігоря Поступальського (дата за штемпелем – 5 березня 1931 роду):

«ДВОУ заказывает мне перевод «Энеиды». Договор уже подписан, но колебания продолжаются. Ведь это почти 10 000 стихов, скучных и великолепных. Будет трудно. Если не передать стиха, то «Энеиды» не будет, как нет ее ни у Квашнина-Самарина, ни у Фета, ни у Брюсова (оказавшегося педантом неприличнейшим).»

Ще раз розповідав М.Зеров про цю свою працю З.Єфимовій у не датованому, але, зрозуміло, трохи пізнішому листі:

«Сейчас я сижу над «Энеидой» – перевожу 308 стих 1-ой песни. Работа идет медленно – я решил вдумываться в латинскую фонетику и воссоздавать по крайней мере некоторые из аллитераций оригинала. Это увлекательно (мне кажется, я только теперь по-настоящему почувствовал мастерство Вергилия), но и трудно».

Перекладав М.Зеров з латини, білоруської, російської, польської, французької, італійської та англійської.

Примітки

70. Гулак-Артемовський П.П. Твори. К.: Дніпро, 1964. С. 77.

71. Зеров Микола. Вибране. К.: Дніпро, 1966. С. 273. Згодом я з’ясував, що вперше зіставлення цих перекладів було зроблене на еміґрації: Одарченко Петро. Під знаком Зерова // Сучасність. 1961. Ч. 2. С. 79.