5

Сергій Білокінь

Ці щасливі (з бідою навпіл) київські роки, що скінчилися більш-менш у 1930-му знаним процесом «СВУ», були його зоряною годиною. Йому добре працювалося, він написав і видав кілька книжок, інтенсивно друкувався в періодиці, його ім’я набуло серед інтелігенції широкої популярності. 24 жовтня 1924 року у подружжя Зерових народився син Костянтин. У приватному житті безумовно обдарований хлопчик був, безумовно, головною батьковою втіхою.

У Києві Микола Костьович з’явився спраглий до роботи, з бажанням надолужити згаяні роки. Крім викладання в КІНО, з того самого 1 жовтня 1923 року взявся за лекції в другій торгівельно-промисловій школі (де читав до грудня 1926 року) та в Київському кооперативному технікумі (до травня 1925 року). У зимовому семестрі 1924 року вів спецкурс з української літератури в Археологічному інституті при науково-дослідчій катедрі (так тоді писали) мистецтвознавства, де й гуртувалася головним чином молодь із старих інтелігентних родин. Читав у Залізничному експлуатаційному технікумі (грудень 1925 – вересень 1928 р.), був професором київського інституту лінгвістичної освіти (жовтень 1930 – жовтень 1933 р.), зокрема керував катедрою теорії й історії перекладу (з осені 1932 року). Порядком громадського навантаження у 1931-33 роках викладав історію української літератури ще й у вечірньому освітянському університеті. Оця всюдисущість призвела до того, що він залишився в пам’яті багатьох.

Сучасники одностайні в тому, що Микола Зеров мав феноменальну пам’ять, Він, наприклад, міг продовжувати лекцію, навіть коли гасло світло. Читав він артистично, спеціально вправляючись в ораторському мистецтві, репетируючи свої лекції перед дзеркалом. Так оповідала мені Софія Федорівна. Ним захоплювались. Його любили.

Ніна Іванівна Кривошия (1913 – 6.І.1975), якій присвятив два вірші його брат, Михайло Зеров, із замилуванням передавала самі інтонації голосу Миколи Костьовича, коли він цитував В.Самійленка:

Із всіх вбраннів він тільки й мав

Ту шапочку, що надівав,

Як спав.

Інші рядки з того самого перекладу у виконанім М.Зерова запам’ятались Борисові Матушевському (ішов по процесу «СВУ»).

Це була слава.

Як історик літератури Микола Зеров мав, звісно, свої сталі уподобання й симпатії. Раз у раз повертався він до спадщини Лесі Українки чи Анатоля Свидницького, досліджуючи все нові аспекти їхньої творчості. Але загалом коло його наукових інтересів надзвичайно широке. Він лишив капітальні монографічні нариси про Ю.Федьковича й П.Куліша, І.Франка і М.Черемшину, М.Старицького та Я.Щоголева. Здебільшого вони друкувались у вигляді передмов до видань «Книгоспілки».

Історики літератури можуть працювати у двох річищах. Одні вивчають літературний процес в усіх подробицях, дошукуючись як ретельного відтворення всіх дотичних обставин, так і закономірностей цілого процесу. Інші цікавляться лише вершинними досягненнями літератури, прагнуть осягти увесь потенціал мистецьких шедеврів. Як історик літератури Микола Зеров належав до другої течії. Долаючи народницькі засади академіка Сергія Єфремова, якого цікавила передусім соціальна обумовленість твору, він заговорив про стилі, про зміну стилів. У листі від 6 серпня 1928 року, говорячи про Анатолія Лебедя, він зізнавався: «К тому же он литературный документалист, а для меня много значит эстетически воспринимаемый текст (формалистическая черточка)». Та Зеров не міг не віддавати належне капітальним дослідженням першого ряду, а десь то й сам тяжів до них. 3 листопада 1925 року він писав Ієр.Айзенштокові: «Ваше видання Шевченкового «Журналу» (чому Ви не дали книзі цієї назви) – гнітить мене примітками і разом утішає. Люблю читати примітки і заздрю докладності бібліографічних вказівок, до яких сам нездатний». Постійно переглядаючи своі матеріали як професор української літератури, він, здається, органічно перетворював свій виклад, поглиблюючи його історизм.

Зеровську системність видно навіть у робочих зошитах, куди він ретельно вклеював вирізки з дуже рідкісних нині видань, видно у виписках, цитатах і власних його міркуваннях, що складають тематичні добірки. Микола Зеров працював рік за роком настільки раціонально, що, здається, в нього нічого не пропадало, усі нотатки йшли в хід, тільки чекаючи на відповідне місце. Він писав дружині з Соловків: «[…] Тобі, мабуть, знана моя манера задумувать (у великім масштабі) і здійснювати потроху, але вперто».

Його писаних курсів збереглося кілька.

Передусім, це вже згадуваний ранній курс «Історія українського письменства», читаний у Смілі 1918 року і розрахований на 24 лекції.

Далі, треба назвати перший і, на жаль, єдиний випуск курсу «Нового українського письменства», видрукуваний у видавництві «Слово» 1924 року. Він охоплює матеріал від Котляревського до Квітки-Основ’яненка включно.

Року 1928 студенти третього курсу літературно-лінгвістичного циклу КІНО надрукували на гектографі тиражем 100 примірників записи його лекцій «Українське письменство ХІХ в.» (до поетів «Основи»). 1977 року цей курс перевидав Канадський інститут українських студій (КІУС).

Читаючи свій курс із року в рік, М.Зеров раз у раз його переробляв, удосконалював. Приблизно 1931 року він розповідав З.Єфимовій: «В И.Н.О. (институт профос’а) я читаю в этом году XIX в. (древняя литература у Навроцкого, новейшая у Филиповича). Курс понемножку перерабатываю. В этом году наново перестроил лекции о Сковороде, об истории Руссов, об историографии (Петров, Дашкевич, Огоновский и т.д.), о драматургии после Котляревского. Вообще с удовольствием убеждаюсь, что от «Н.[ового] укр.[аїнського] п.[исьменства]» 1924 года остается уже немного».

Отже, ще один етап його історико-літературної думки відбився в програмі лекцій, прочитаних 1931 року співробітникам Всенародної бібліотеки України. Два ідентичні машинописні примірники цієї програми я одержав свого часу від покійних бібліографів Миколи Суслопарова й Федора Максименка. У шести темах тут розглянуто увесь дореволюційний період. Оскільки вони майже ідентичні, про всяк випадок я подарував один примірник Григорієві Порфировичу Кочуру, і він зберігається нині в його архіві. Там дуже складне коментування.

Курси 1918, 1924, 1928 та 1931 років дають поняття про формування історико-літературних концепцій Миколи Зерова, дають змогу говорити про нього як історика літератури не в застиглому вигляді, а в розвитку. Оскільки з огляду на атмосферу терору, а далі й арешт Зеров не мав змоги виробити остаточний канонічний текст свого курсу історії літератури, повне уявлення про його погляди можна дістати, лише опублікувавши у хронологічній послідовності оці часові «зрізи». Про це я не раз говорив Григорієві Порфировичу, коли він із Дмитром Павличком готував до друку зеровський двотомник. На жаль, обмежені видавничі можливості «Дніпра» не дали змоги видати тексти, як слід. При цій нагоді зауважу, що у двотомнику не наведено, на жаль, і дат його творів, хоч вони відомі. Не опубліковано й багатьох творів, яких набереться, певно, ще на один том.

Ще кілька слів про вивчення зеровської спадщини. Передаючи мені велику паку фотокопій з ранніх, ще «позалітературних», – словами Зерова говорячи. – віршованих зеровських вправ, Гр.Кочур зауважив, що публікувати ці тексти не варто ніколи. Річ у тім, що така публікація значно понизила б визнаний рівень зеровської поезії. Коли не стало Кочура і не стало «громадської думки», ранні вірші Зерова було з помпою опубліковано у журналі «Дніпро».

Останнє слово М.Зерова в історії літератури, – це, розуміється, не легкий і читабельний запис лекцій 1928 року, а досі не опублікована програма 1931 року. І нехай на цій програмі позначився вплив модного на той час соціологізму й навіть певна кон’юнктурність, генеральні ідеї цього курсу так далеко випередили свій час, що й досі практика історії літератури їх не наздогнала.

Серед синтезаторів історії літератури на початку XX століття фігурою номер один був і лишається академік, Віце-президент ВУАН Сергій Єфремов. Він створив той канон історії літератури, що перебуває у вжитку, по суті, й досі. На початку 1931 року, коли М.Зеров читав свої лекції у ВБУ, С.Єфремов був уже репресований як керівник «Спілки визволення України» і паплюжений на всіх літературних перехрестях.

Очевидно, серед завдань, які М.Зеров міг визначати для свого курсу, за умов тоталітарного режиму не могло не бути якогось протиставлення курсові С.Єфремова. Треба сказати, що з такої делікатної ситуації професор вив’язався доволі-таки достойно. Ригористично лишаючись у сфері літературознавчої науки, він зробив своєму попередникові такі закиди, що міг не червоніючи проказати їх в його живі очі. Зрозуміла річ, державних ідеологів така позиція могла задовольнити найменше.

Як констатував М.Зеров, історія української літератури, за Єфремовим, це історія визвольної ідеї. Вузькість погляду обумовила низку серйозних хиб. М.Зеров формулює ці хиби й робить висновки з них таким чином: «Позиція Єфремова: 1. Або фальсифікуй (де «визвольна» ідея у Ол.Стороженка?), 2. Або «недоумевай» (Г.Квітка. Листи до любезних земляків). 3. Або замовчуй (патріотичні казенні писання малоросіян 1806-1807, 1831, 1854 pp.). Звідси: а) апологія, риторичне вихвалювання укр.[aїнського] письменства як визвольного par excellence (та сама риса – С.Венгеров), в) звуження поля досліду, с) брак і недостатня умотивованість стилістичних характеристик (де вони є)».

Гадаючи, що кожне велике зрушення соціально-економічної формації викликає й певні зміни історіосоціологічної думки, М.Зеров твердив, що історія письменства займається зміною стилів у зв’язку зі змінами соціально-політичного устрою, соціально-економічних формацій. На догоду злобі дня Зеров проголосив навіть, що саму зміну стилів належить розглядати в зв’язку з соціальним розвитком.

Велику увагу приділив професор проблемі періодизації. Він закликав розподілити матеріал від XI до XX сторіччя за формаціями. Що дає ця схема? – питав професор і відповідав: «а) Розрив з мовною ознакою (зміна ширшого узгляднення культ.[урних] з’явищ, в) Послідовність викладу, с) Реалістичність уявлень».

Стараннями В.Крекотня, В.Шевчука, В.Маслюка та інших короткий перелік українських письменників до І.Котляревського (Сковорода, Вишенський, Некрашевич) замінено на розмаїту й багатогранну картину розлогого літературного процесу. Констатовано, що в умовах бездержавного існування, коли окремі регіони втягувалися в соціально-культурну традицію сусідніх народів, українські письменники вимушено творили не однією мовою, а ще й іншими, передусім латинською й польською. Та якщо нація володіє кількома мовами, від того межові, пограничні літературні явища не менше належать самій культурі українській. Одержавши замість короткої низки імен десятки, одержавши сотні творів, історики літератури змогли перейти від персоналій до послідовного аналізу всього літературного процесу. От що зроблено буквально останніми роками в історії української літератури до Котляревського.

М.Зеров пропонував зробити те саме для дореволюційного періоду української літератури. Тут відповідна робота ще й не починалася, отже, Микола Зеров досі лишається в авангарді історії української літератури.

Дуже допомагало Миколі Зерову як дослідникові літератури те, що він сам був поет і перекладач. Практична робота над словом давала йому те розуміння тексту, якого важко було б досягти людині сторонній. У листі до Ростислава Івановича Олексіїва від 24 грудня 1932 року М.Зеров критикував молодого тоді теоретика (нар. 1899) Олександра Фінкеля за те, що той «не почуває часом ні художнього рельєфу слова, ні українського лексичного матеріалу – а втім пробує держатися «гордо, авторитетно и великолепно». Він добре вправлений лінгвіст, а не літературознавець (і не літературопрактик), і всі його статті про укр.[аїнську] літературу, для мене принаймні, органічно невірні, без інтимного відчуття матеріалу писані» [56].

Свої монографічні нариси Микола Зеров зібрав в окрему книжку «Від Куліша до Винниченка», а дружині розповідав, що в нього були підготовлені ще дві книжки курсу – з 1861 до 1900 року і з 1900 до 1917-го.

Так складалась «Історія української літератури» Миколи Зерова – прецікава розробка, повна оригінальних спостережень і зіставлень. Йому лишалось попрацювати ще три-чотири роки, однак наприкінці 1934 року його роботу над історією української літератури обірвали.

Примітки

56. Пор.: Шмігер Тарас. Олександр Фінкель – теоретик українського перекладу // Григорій Кочур і український переклад: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Київ-Ірпінь, 27-29 жовтня 2003. К.; Ірпінь, Перун, [2004]. С. 272-278.