6
Сергій Білокінь
Офіційна свого часу восьмитомова «Історія української літератури» вустами Б.Корсунської переказувала звичайні звинувачення Зерова у «віджученості від радянської дійсності» (Том 6. С. 182). Не раз писали також, що, не приймаючи цієї дійсності, неокласик Зеров тенденційно відкидає й молоду українську літературу. Настав час переглянути це питання і з’ясувати, чи тому правда, на яких позиціях стояв Микола Зеров як літературний критик.
Тут можна вважати за показове ставлення неокласика Зерова до провідного поета тодішньої України Павла Тичини. Лишається хіба що пошкодувати, що досі їхні взаємини ще ніхто спеціально не розглядав, хоч це має, поза сумнівом, значення принципове.
Відомо, що П.Тичина пізньої осені 1913 року почав працювати в редакції журналу «Світло» [57], а М.Зеров надрукував у цьому журналі великий цикл рецензій у січневій, лютневій, квітневій, травневій, жовтневій і листопадовій книжках за 1913 рік і в січневій і травневій – за 1914 рік. Можна припустити, що вони познайомились уже тоді. Але, поза сумнівом, були вони знайомі у роках 1919-20, коли входили до дружнього кола діячів мистецтва, літератури й гуманітарних наук, що гуртувалися довкола Г.Нарбута.
Бодай як читачі, всі члени цього гуртка були причетні до видавництва «Друкарь». Саме тоді в цьому видавництві готувалися три поетичні збірки Павла Тичини – «Соняшні кларнети», «Замісць сонетів і октав» та «Плуг», а також збірка перекладів Миколи Зерова «Антологія». Усі ці видання з’явились 1920 року, остання – з обкладинкою самого Нарбута. Перші три оздобив його учень Лесь Лозовський.
У ті роки зоря молодого Тичини тільки-но сходила на поетичному обрії України. Здавалося, поет прочинив браму в новий світ. Як поставився до нього, до його новацій Зеров?
У збірнику 1920 року він опублікував загальний огляд української поезії початку XX століття.
«Цілком осторонь од усіх, – писав у ньому літературознавець, – розклав своє шатро Павло Тичина, найглибший і найоригінальніший представник всього поетичного покоління. Своєрідна романтика Тичини не сахається символічної мови, інколи говорить язиком футуризма, а то – нараз почнуть в ній розцвітати натхненні очі предків, і вона враз поглиблюється, потрапляючи на вікові піснетворчі традиції, відтворюючи з глибини жалібний голос народньої пісні та поважний речитатив народньої думи. […]. Тичина-лірик, автор «Квітчастий луг і дощик золотий», «Арфами, арфами», автор «Енгармонійного» і «Пастелів», зруйнував готові форми української лірики і висунув нові, свої й своєрідні, ще нечувані й небачені. І завжди він говорить своє і від себе (на його поезії затерті всякі літературні впливи), знаходить особливі стежки до свого читача» [58].
Коли вийшла в світ нова збірка Тичини «Вітер з України», Зеров присвятив їй спеціальну розвідку, що відкрила його книжку «До джерел». Дослідник написав тут про той путь, що
«перейшов Тичина протягом семи літ від Скорбної Матері з її поглядом враженого здивування перед людською гекатомбою [59] до послідовного виправдання революції, до урочистих гімнів її звитяжній силі».
У літературі про Тичину студія Зерова – одна з перших. Вона і тонко прониклива, й капітальна водночас. Зеров то знаходить чоловічу цезуру після третього арсису, шкодуючи, що тут немає цезури дактилічної, то ніби відкладає свій дослідницький інструмент набік і просто милується «нечуваною досі музичністю» тичинівського вірша. Глибокий знавець літератури, Зеров не ідеалізував улюбленого поета. Але загальне ставлення його до Тичини абсолютно однозначне.
Тепер відомо, що ці літературні стосунки підкріплювалися стосунками суто людськими. Року 1971 опубліковано чотири листи Тичини до Зерова, сповнених дружньої емоції та поваги до його інтелекту.
Микола Зеров боровся проти пристосуванців («захеканців») та нездар.
«Для мене ясно, – писав він, – що зібрати кількасот таких-сяких віршовників і менш ніж початкуючих прозаїків з сіл і хуторів, дати їм титло літераторів, друкувати, не перебираючи, їх перші, ще позалітературні твори, які лише обтяжатимуть полиці книгарень, – ще не значить утворити масового селянського письменника. Це значить – збити з скромної життьової стежки тисячу юнаків, прищепивши їм певність, що вони мають те, чого справді не мають».
Виступаючи проти літературного протекціонізму, Микола Зеров картав малописьменність сучасних йому літераторів. Він прекрасно бачив, що, умовно кажучи, робфаківці оперували нашвидку схопленими формулами, не маючи поняття про відтінки їхнього змісту і всього закладеного в них емоційного багатства. І це був лише найневинніший вираз того безкультур’я, яке вражало в новій інтелігенції. Зеров боровся, як то кажуть, з нею за неї. «Високі літературні вимоги до наших літераторів, – казав він, – я вважаю потрібними перш за все в інтересах пролетарської літератури. Я б ставив їх завжди і навіть щороку їх би підвищував». Микола Зеров не принижував молодих авторів, а показував їм дорогу, ненастанно закликаючи до ретельного навчання, сам давав для того матеріал.
Професор-класицист, блискучий перекладач давньоримських поетів, Микола Зеров пристрасно любив у мистецтві досконале. Він мав смак і гостре око, тож знаходив це досконале не лише в античному світі класичних зразків, а й у світі новому. Бо коли йшлося про справдешні таланти, Микола Зеров вітав молоді сили палко. Він лишив ґрунтовні розправи про Василия Еллана й Володимира Сосюру [60], прозаїків Олександра Копиленка й Олексу Слісаренка, про Юрія Яновського, про Максима Рильського. Як бачимо, дуже прихильно поставився він до Павла Тичини, давши ледве що не перші зразки професійного аналізу його творів. В останні роки життя, як розповідав Г.Кочур, – П.Тичина згадував Зерова в характерному аспекті: «Це ж він перший почав мене підносити й вихваляти. Мовляв, і такий він, і такий…» У своїх літературно-критичних виступах М.Зеров розкривав і читачеві, а може, й самим авторам ідею, саме призначення літератури, аналізував поточну літературну продукцію ґрунтовно й глибоко. Не цурався він і почесної, але тяжкої, чорної роботи. Якщо в цитованому збірнику 1920 року він опублікував загальний огляд української поезії початку XX століття, то трохи пізніше зробив ще й два річні огляди української літератури за 1922 і 1923 роки. Перший було надруковано в журналі «Правобережний кооператор» (1923. Кн.І. № 1-2), другий – у «Новій громаді» (1924. Січень-лютий. № 17-18).
Микола Зеров був пов’язаний з новою літературною дійсністю не лише тим, що писав про неї, аналізував її. Він розглядав її зсередини, він сам був її частиною, і його прихід в українську критику, як то кажуть, «палко привітав» Яків Савченко (ми ще зустрінемо далі це ім’я). «Перший, – писав він, – хто одчинив «нову еру критичної думки» у нас – являється М.Зеров» [61].
У грудні 1922 року, даруючи Зерову свою книжку, М.Рильський надписав на ній:
Закоханий у вроду слів,
Усіх Венер єдину піну,
Ти чародійно зрозумів
І мідних римлян, і Тичину.
Прости, що я пишу «на Ти»
Як син гаїв і син традицій.
У дні борні і суєти
Ти богопосланий патрицій.
І от про такого письменника, про Максима Рильського й інших неокласиків у восьмитомній «Історії української літератури» говориться, мовляв, вони «шукали ідеалу в далеких світах та епохах, ігнорували нове в житті» (Т.6. С. 24), «тікали від сучасності» (С.182) тощо!
Отже, літературний протекціонізм щодо малоздібних літераторів, які виїжджали на політичних деклараціях і міжусобиці, й проти якого боровся Микола Зеров, з часом, на превеликий жаль, розцвів махровим цвітом. І це завдало величезної шкоди всій нашій культурі.
Однією з найбільших сенсацій двадцятих років стало те, що в літературній боротьбі того часу завішаного всілякими ярличками М.Зерова палко, демонстративно й безоглядно підтримав перший прозаїк епохи, один з чільних лїтературно-громадських діячів, фанатичний, як казали, комуніст Микола Хвильовий. На самому початку літдискусії, міркуючи над формулою – «Зеров чи Биковець?» Хвильовий раптом проголосив, що «для пролетарської художньої літератури без всякого сумніву корисніш – гіперболічно – в мільйон разів радянський інтелігент Зеров, озброєний вищою математикою мистецтва, ніж сотні «просвітян», що розуміються в цьому мистецтві, як «свиня в апельсині», що на 7-му році революції раптом зробилися революційніш самого Леніна, і тепер виступають по різних радянських журналах з «червоними» фразами під прізвищами то Биковця, то Яковенка, то ще якогось «ця» чи «енка» [62].
Цей високий ідейний союз лідера неокласиків Миколи Зерова й непоправнього романтика Миколи Хвильового робить честь їм обом, бо обом – таким неподібним, але таким щирим і принциповим – лицарям культури йшлося про святе. Як писав М.Зеров про свого абсолютно несподіваного бойового побратима й поплічника, «одно за тими його статтями мусять признати всі, хто тільки мислить і почуває: це їх турботу й тривогу за майбутнє нашого письменства» [63].
Хвильовий і Зеров продемонстрували високу духовну єдність незаангажованих, не заплутаних у групові інтереси українських мислителів, і ворогів української культури це злякало більше, ніж що інше. У ті страшні роки людям, що «узріли істину» і яких «істина звільнила», оголосили війну на знищення.
Примітки
57. Тичина Павло. Із щоденникових записів. К., 1981. С.355.
58. Нова українська поезія: Збірник / Уложив М.Зеров. К., [1920]. С. ХVІ.
59. Жертвами, жертвоприношенням.
60. Думки М.Зерова про В.Сосюру переказав іще А.Чужий: Більшовик. 1924. 6 січня. № 5 (903). С. 6.
61. Савченко Яків. Сучасна українська критика // Мистецтво. 1920. Квітень. Число І. С. 53-54.
62. Хвильовий Микола. Про «сатану в бочці» або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян» // Культура і побут. 1925. 30 квітня. № 17. С. 4.
63. На вечорі у Спілці письменників 28 квітня 1987 року я оповів також про листи Миколи Хвильового до Зерова, що зберігались у рукописному відділі ЦНБ АН УРСР. За кілька місяців їх було опубліковано, щоправда, з рясними помилками.