Ґосторґ

Сергій Білокінь

У пореволюційні роки проблема власності музейних коштовностей розглядалась не зовсім так, як раніше й пізніше. З одного боку, у ті роки в музеях зосередилось чимало предметів, що не мали особливо високої вартості, – стара приватна власність українських, російських та польських поміщиків. До вироблення ідеології вилучень і розпродажів доклав руку, на жаль, музейник Сергій Гіляров. За большевиків музейні колекції сприймались як вільне майно, яке не належало нікому, тобто в принципі на нього міг претендувати будь-хто. Якщо у випадку з Будинком вчених вилучення ніби нічиїх чи малоцікавих музейних речей, можна сказати, пішло на користь справі, у всіх інших випадках ішлося попросту про грабунок культурної спадщини.

В історії совєцького музейництва мала якісно інший характер і попросту ганебну сторінку склала діяльність Ґосторґу, комісії якого вибирали з музеїв Союзу, зокрема українських, найкоштовніші речі (т.зв. експортні!) для продажу за кордон [809]. Ще в першу кампанію вилучень церковних цінностей, 26 квітня 1922 року, в ролі „Заведывающего Музеем Украинской Академии Художеств” [810] Федір Ернст підписав колективну відозву київських вчених-гуманітаріїв, передусім музейників, до Раднаркому УСРР, де вчені, яким боліла доля культурної спадщини (згодом більшість із них було репресовано), пояснювали партійним вельможам, що продаж унікальних ювелірних виробів за кордон – національний злочин.

У літературі вважається, що систематичне грабування музеїв почалося щойно наприкінці 1920-х років, і пояснювали це тоді й тепер потребами першої п’ятирічки. Насправді все це почалося відразу, скоро большевики утвердились на території. У протоколі № 8 музейного комітету Музею ВУАН від 17 грудня 1921 року знаходимо такий запис: “Заслухано доклад директора Музею М.О.Макаренка про утворення Вн(е)шторгом Комісії для продажу де-яких річей (“зайвих”) музеїв. Постановлено: доручити проф. М.О.Макаренку слідкувати за розвитком і діяльністю цієї Комісії і докласти Комітету, коли це буде потрібно” [813]. Оці лапки при слові “зайвих” багато говорять нам про ставлення музейників до совєцького циркуляру. Музейники поставились до документу з усією увагою. Після років рознузданого червоного терору вони відразу зрозуміли, чого можна від большевиків чекати “на музейному фронті”.

Не менш цікаво й те, що у ці ранні роки активні взаємини з “Внешторгом” підтримував той самий С.К.Глеваський, якого я згадуватиму далі. У протоколі засідання Ради охорони пам’яток мистецтва і старовини від 3 червня 1922 року (присутні – М.Василенко, Д.Щербаківський, А.Винницький, Ф.Ернст та С.Сандальжі) зазначено: слухали – «Заявление Ф.Л.Эрнста о вывозе в Харьков Киевским Внешторгом Межигорской керамики. – Ходатайствовать о невывозе этой керамики за пределы Украины и по мере возможности вернуть ее Киевскому Музею» [814]. 23 червня 1922 року (присутні – М.Василенко, Д.Щербаківський, А.Середа, А.Дахнович, М.Макаренко, А.Винницький, С.Глеваський та С.Сандальжі) слухали: «1. О протесте против перевозки предметов, привезенных из Белой Церкви на склад Внешторга. – Постановлено написать протест против перевозки на склад Внешторга и назначить представителя для переговоров с Внешторгом» [815]. Оскільки Біла Церква була віддавна осідком Браницьких, тут ішлось, правдоподібно, про їхню спадщину [816]. 21 липня 1922 року (присутні – М.Василенко, В.Шугаєвський, Д.Щербаківський, А.Винницький, А.Середа, С.Глеваський та С.Сандальжі) слухали:

“Информационный доклад т.Глевасского о работе с Внешторгом. – Ознакомившись с докладом, постановлено поручить А.В.Винницкому и С.И.Сандальжи заключить с Киевской Конт.[орой] Внешторга договор на предмет перевезения в Киев художественных и музейных ценностей из г.Тального Киевской губ.” [817]

Перед революцією м.Тальне належало графові Павлові Петровичу Шувалову [818]. Можливо, його речі й було привезено до Києва.

У 1929-32 роках вартість мистецького експорту СРСР на захід становила приблизно 20-22 мільйони карбованців, або менш як один відсоток прибутку від загального щорічного експорту. Інакше кажучи, точнісінько того самого чи й значно більшого фінансового ефекту можна було досягти, збільшивши у півтора рази поставки якого-будь жмиху або ж іншої сировини [819]. Це виявляє антикультурний, антинародний характер тодішнього керівництва, яке завзято нищило культурний потенціал країни. Для нас тепер майже байдуже, якими мотивами воно при цьому керувалося – чи це був наслідок загальної некультурности большевицьких вождів, чи один із проявів тієї війни проти народу, яку вони провадили.

Наприкінці 1920-х років процес “пішов” у масштабах всієї країни. Після рішення Політбюро ЦК РКП(б) 23 січня 1928 року РНК СРСР прийняв таємну постанову “О мерах к усилению экспорта и реализации за границей предметов старины и искусства” [820]. Цей документ передбачав:

“Для руководства работами по выявлению и отбору предметов старины и искусства, имеющих экспортное значение, в том числе входящих в состав музейных фондов, находящихся в ведении народного Комиссариата Просвещения, НКТоргом СССР назначаются особые уполномоченные. Советом Народных Комиссаров Союзных Республик предлагается обязать НКПросы этих республик назначить для той же цели своих уполномоченных. […]

Разногласия, возникающие между уполномоченными Народного Комиссариата Внешней и Внутренней Торговли Союза ССР и уполномоченными народных комиссариатов просвещения союзных республик окончательно разрешаются комиссиями, образуемыми в районах деятельности уполномоченных, в составе председателя, назначаемого Советом Народных Комиссаров соответствующей союзной республики, и указанных уполномоченных” [821].

Постанову РНК СРСР від 23 січня 1928 року почали виконувати навдововижу швидко. Були це вже не зовсім ті музеї, що в перші місяці й роки совєцького панування, і не зовсім ті самі музейники, що 1917-го, ба навіть 1920 року. Совєтизація музеїв поглиблювалась. Після першої масованої атаки на сховища (1925) держава почала сприймати оновлену й почищену музейну адміністрацію й наукових співробітників уже як своїх прямих союзників, нехай вимушених. Відтак співучасниками своїх злочинів влада прагнула робити аполітично, ба навіть антисовєцьки настроєних працівників. Якщо людина перебувала у штаті, себто на державній службі, одержувала державне жалування, – влада домагалась від неї не просто пасивної лояльності, а й слухняного виконання своїх рішень, які б вони не були. Домагалася свого нахабно, цинічно і вперто. У звіті Музею України П.Потоцького [822] за 1928-29 рік знаходимо моторошний запис: “Присутствовал при выем[к]е из драгоценного отдела и передаче Внешторгу золотой чаши – дар Гагарина” [823]. Влада хотіла пов’язати музейників комплексом провини за вилучені речі, тож до роботи комісій залучили навіть, як бачимо, Потоцького – одну з найтрагічніших постатей в історії українського музейництва.

Тепер і київський музейник Федір Ернст не тільки довідувався стороною про деякі справи цієї влади. З примусу йому доводилось брати в них безпосередню участь. 13 березня 1928 року вихованець Імператорського університету Св.Володимира, один з найактивніших оборонців і дослідників української мистецької спадщини, Ф.Ернст записав у щоденнику: “Заведено й заповнено книгу таємного листування” (Арк. 62).

Таким чином, держава почала домагатися прямого співробітництва. Музеї поволі поринали, занурювались у большевицьку стихію. Влада як вода підступала все вище й вище. Большевики завойовували музеї уже не ззовні, з-поза музейницьких мурів, а через самі структури їхнього прямого підпорядкування, тобто зсередини. У ситуації з конкретною людиною співучасть поступово поглиблювалась, незалежно від того, робила вона те, що наказували, чи ні, оскільки вона лишалася співробітником музею, а “процес ішов”. Це вражає, але відповідальними за вилучення музейних скарбів (уповноваженими) навесні 1928 року влада призначила завідуючого музейною секцією Укрнауки В.Дубровського, а також С.Дложевського, Ф.Ернста, П.Козара [824] й С.Таранушенка – усіх до одного крайових інспекторів охорони пам’яток культури, тобто музейних діячів, які, власне, й висунулися з-поміж усіх – навпаки – як чільні пам’яткоохоронці [825].

Відмовитись їм було неможливо, адже це вже був би виступ проти режиму. Мусили миритися навіть з тим, що бездоганна репутація, яку вони мали, в очах стороніх людей, що не знали подробиць, їм псувалася. 19 березня Ернстові довелось занотувати: “В Держторгу [826] запитував про день першого засідання в справі експорту старовини. Одержав таємного листа з Н.К.О. в справі експорту з призначенням мене уповноваженим” (Арк. 63). Почалась трагедія людини, яку злочинна влада включила у систему.

Київське агентство із закупівлі старовинних речей при Ґосторзі організував у березні 1928 року Юхим Григорович Білоцерківський. Ґосторг містився на Хрещатику [тоді – вул. Воровського], у 30 номері, ріг Прорізної. (Після війни там було споруджено новий будинок і влаштовано книгарню “Дружба”). Очолював Ґосторг якийсь Паргаманий, потім Кас’яненко. На посаду агента подавали свої документи проф.М.Макаренко та М.Бистрицький [827], – очевидно, з різних міркувань. Пройшла кандидатура Сергія Костянтиновича Глеваського-Ґольдфарба. Він служив тут з березня 1928 року – протягом шести місяців, рахуючись при ленінградській конторі “Антиквариат”. На допиті 15 березня 1930 року Глеваський розповів:

“Прослужил я на этой службе недолго, месяцев около 6-ти. Вещи старинные разыскивал и брал для осмотра я. Еженедельно, а также эпизодически, по мере накопления вещей, собиралась комиссия в составе директоров Киевских музеев – проф. Эрнста, Гилярова и Куринного [828], которая осматривала эти вещи, ценила и покупала их, а некоторые признавала негодными и возвращала владельцам” [829].

2 квітня 1928 року Ф.Ернст записав: “З 10 год. ранку до 1-ої засідання Інспектури з директорами музеїв в справах експорту й виділення музеями річей для експорту. З 1-ої до 3-ої у Держторзі в справах експертизи й експорту (разом з Курінним). Умовились перше засідання призначити на четвер. Попель приніс картину Левченка “Сцена з Гоголя”, Світославського “Ярмарок”, Крижицького т.и.” (Арк. 65). 5 квітня: “З 10 год. до 1/2 12 у Держторгу (мала бути І експертиза, не відбулась)” (Арк. 65 зв.). 13 квітня: “З 11 до 3 в Музеї підготовлював до розсилки обіжника Інспектури до музеїв в справі експорту цінностей й виділення річей з муз.[ейних] фондів” (Арк. 67). 24 квітня: “З 10-ї до 2-ої год. експертиза в Держторгу. З 2-ої до 3 1/2 засід.[ання] комісії по зміні назв вулиць при ОВК [830]. В Музеї був Таранушенко, взаємно інформувались у справах охорони та в справі експорту” (Арк. 67 зв.). 25 квітня: “Оглядали з комісією речі з худ.[ожньо]-пром.[ислового] відділу, які можна було б видати для експорту. Був Канський з Ленінграду” (Арк. 67 зв.). 3 травня 1928 року: “З 12 до 2 ½ експертиза в Держторгу” (Арк. 68).

Держава брала на себе організаційні питання, а далі все відбувалось автоматично. 5 травня 1928 року з’явився новий запис: “З 10 год. до 2 засідання комісії з директорів усіх музеїв за участю Дубровського й Держторгу ([Юхима Григоровича [831]] Білоцерківського) в справах вилучення з музеїв експортних річей” (Арк. 68 зв.). 7 травня 1928 року: “Одержано два таємних обіжники НКО в справах експорту” (Арк. 69).

Тим часом того самого дня, 7 травня 1928 року в іншій точці “неозорої совєцької країни” нарком зовнішньої та внутрішньої торгівлі СРСР Анастас Мікоян віддав наказ, згідно якого реалізація предметів старовини й мистецтва мала йти через “Ленинградгосторг”. Передбачалось влаштувати спеціальну виставку. «Мосгосторгу и Укргосторгу, – розпорядився найдовговічніший член Політбюро, – основную часть предметов, выделенных музеями по отбору Ленинградгосторга, направить на выставку в Ленинград» [832].

Грабунок ішов дуже акуратно, цілком легально, законно і безжально. 9 травня Федір Ернст записав у щоденнику: «Був з Курінним в Держторгу, підписано протокол наради з Дубровським» (Арк. 69 зв.). 14 травня: «З 10 год. ранку до 3-ої комісія по вилученню експортних річей з Лаврського музею» (Арк. 70 зв.). 15 травня: «З 10 год. до 2-ї в Лаврі комісія по вилученню (оглядали срібний відділ, відділ цінностей, письма й стародруків, відділ культів). В Музеї переглядав фонд для виділення експортних річей. […] Ввечері після 6 до [пропуск] Держторг, експертиза» (Арк. 70 зв. – 71). 16 травня: «З 10 до 1 год. комісія по вилученню експортних річей з Музею Мистецтв ВУАН. Засідання Музейного комітету» (Арк. 71). 17 травня: «З 10 до 2 виділення експортних річей з Історичного Музею» (Там само). Можливо, саме цього приїзду комісії стосується спогад Тамари Львівни Ернст:

«По должности инспектора по охране памятников старины он [Федор Людвигович] был приглашен однажды милицией для консультации в отношении серебряного сервиза, обнаруженного в подвале одного из киевских особняков. Серебро оказалось фамильным сервизом, подаренным Елизаветой роду гетманов Браницких. Ф.Л. перевез его на хранение в Исторический музей. В конце 20-х годов, когда в Киев прибыла комиссия, возглавляемая братом Молотова Скрябиным и имевшая целью отобрать предметы искусства и драгоценности для вывоза за границу в обмен на валюту, Ф.Л., опасаясь, что сервиз будет изъят, заколотил ящики, помещавшиеся в фондах музея, и сам во время работы комиссии в музее намеренно отсутствовал. Позднее сотрудники рассказали ему, что Онищук [833] подвел членов комиссии к ящикам и сообщил им, что в них хранится серебро. Ящики были вскрыты, серебро намечено к изъятию с угрозой, что «за этот сервиз кто-то еще хорошо посидит».

Дальший запис в Ернстовому щоденнику – від 18 травня 1928 року: «Телефоном передав до всіх музеїв прохання Держторгу подати сводку про виділене майно – що саме й на яку суму» (Арк. 71). 26 травня: “У Держторгу – приїзд комісії з Ленінграда (експерти та з Харкова Манєвич). Огляд придбаних Держторгом річей в їх помешканні та в ломбарді” (Арк. 72 – зв.). 27 травня: “Держторгівська комісія оглядала Лавру” (Арк. 72 зв.). 28 травня: “З 10 год. ранку до 2-ої комісія Держторгу у Картинній Галерії – огляд одібраного й усіх музейних річей та запасів, взято на облік усе, що їм підходить. Після того були в Музеї Ханенків (без мене)” (Там само).

29 травня 1928 року Ф.Ернст записав:

“З 10 год.[ини] комісія Держторгу в Історичному музеї. Оглянули усі помешкання усіх 4-х поверхів. Взяли на облік бюро Розумовського, годинник над ним, бобик Браницької, 6 слуцьких поясів тощо. Я й музей погодилися лише на 3 речі (шафа-буфет італ.[ійської] різьби у коридорі коло фонду, один обюссон 1/2 ХІХ віку і срібний ларець з яшмою з царського палацу. Величезна возня з їхньою вимогою одкрити запечатані слідчим кладові з культовим сріблом. 2 1/2 години розмов телефоном, чекання тощо, доки слідчий дав дозвіл та акад. [Олексій Петрович] Новицький висловив свою згоду. Огляд обидвох кладових, шарили, шарили, і крім одного кубка нічого не знайшли, та й від того відмовились. Складено два акти, вся операція закінчилась о 6-й год.“ (Арк. 73).

Федір Ернст огинався, саботував як тільки міг. Про це дуже яскраво оповідала в спогадах Тамара Львівна Ернст.

Межа совєтизованих територій проходила вже через родини. Одного разу офіційну арґументацію ретранслювала вдома Ернстова власна дружина. Можливо, вона намагалась заспокоїти чоловіка, щоб він не збожеволів, але, таким чином, влада опинилась уже в самому їхньому помешканні. Дружина задокументувала його вбивчу реакцію на цю її спробу:

“Одновременно в Лаврском музее сняты были с экспозиции две энкаустические иконы [834], о которых муж мой всегда с гордостью отзывался как о редчайших памятниках мирового значения. Вывоз их за границу являлся бы, с его точки зрения, чуть ли не государственным преступлением, так как, кроме Лаврских энкаустик, имеется еще всего лишь одна – в Лугано. Но комиссия оставалась непреклонной. Началась переписка с руководящими организациями Харькова, и одно время появилась некоторая надежда на то, что энкаустики, по крайней мере, будут возвращены, но, в конце концов, они были все же изъяты. Трудно передать горе Ф.Л., когда он об этом узнал. Создавалось впечатление, что он потерял близкого человека. Желая его успокоить, я пыталась убедить его в том, что нельзя приходить в такое отчаяние от потери музеем ценностей, которые нужны для других целей и компенсируются остающимимся, на что последовал ответ: “Мне очень больно, что так может рассуждать моя жена”.

Найвідомішим мистецьким твором, вилученим у ці роки для продажу, стала картина Кранаха “Адам і Єва”. Про неї найбільше говорили й писали [835]. Поза газетами першоджерельне значення мають свідчення антиквара С.Глеваського-Ґольдфарба від 17 березня 1930 року:

«Ко мне обратился т. [Ефим Григорьевич] Белоцерковский, заведывавший моим отделом, и сказал, что я должен с ним отправиться по Киевским музеям, которым отдано Главнаукой распоряжение предъявить нам для осмотра и отбора фондовые музейные вещи, т.е. вещи, находящиеся не на выставке, а в складах. Мы вместе с т.Белоцерковском обошли все музеи, и я составил списки тех вещей, которые как ценные могут быть проданы за хорошие суммы заграницей. Между прочим, в Лаврском музее в помещении икон я обратил внимание на картину «Адам и Ева» больших размеров, написанную на дереве, несомненно первоклассную вещь очень ранней эпохи.

Я спросил т.Куринного – директора музея, можно ли приобрести нам, т.е. Госторгу эту вещь, ибо я видел по расположению ее среди икон, что этой вещи не придают значения. т.Куринный спросил, а сколько Вы дадите за нее, на что я ответил – 1000 р. Эта сумма его поразила, и он изъявил готовность продать при условии, если препятствий не встретится со стороны комитета по охране. По осмотре ее комитетом решено было, что она представляет историч.[еский] интерес, и ее нужно передать в музей западной живописи. При переводе ее туда и очистке от страшной грязи на картине оказалась подпись немецкого Рафаэля – Лукаса Кранаха 1562 года. Сейчас эта картина взята нами в Ленинград для экспорта и оценена в 30 000 руб.» [836].

Наведу дещо інакшу інтерпретацію Сергія Ґілярова. Згладжуючи кути для публікації, що мала своє окреме завдання, він описав цю справу так:

“Вступила ця картина до нас, як сказано, з Лаврського Музейного Заповідника, куди вона потрапила в червні р. 1927. Знайшов її співробітник Лаврського Музею В.Г.Іщенко, уповноважений в справах вилучення художніх цінностей по церквах, під сходами на дзвіницю Троїцької церкви, що на Васильківській вулиці. […] Весною 1928-го року, коли за наказом НКО київські музеї виділяли з свого складу деякі речі, що не відповідають цільовому наставлінню даного музею і не мають значіння для української культури, Лаврський Заповідник до списку таких річей вніс між іншим і “Адама з Євою”. Але, перед тим, як санкціонувати цей список, Інспектор Охорони Памяток Мистецтва проф. Ф.Л.Ернст, в згоді з адміністрацією Заповідника, запропонував мені оглянути картину, обіцяючи, в разі я визнаю її за варту зайняти місця в колекціях Музею Мистецтва, покласти на вивіз її своє veto і передати Музеєві [837]. 11-го червня я побачив картину уперше і з першого ж погляду упевнився, що маю перед собою річ не тільки, як то кажуть, “класну”, але твір першорядний. Не вагаючися, одразу ж я визнав її за твір Кранаха, коли не самого майстра, то його школи” [838].

Остерігаючись того, що цю виняткової вартості річ большевики продадуть, Ґіляров пішов на крайній крок – він спішно написав і надрукував присвячену картині брошуру. Цим він притягнув до справи максимальну увагу громадськості, відтак відвідувачі могли приходити до музею вже спеціально для того, щоб “Кранаха” подивитись (і, напевно, приходили й питали). Таке трактування ґрунтується на виразній тенденції останніх сторінок брошури:

“Наше придбання для нас тим більше має значіння, що зразків старого німецького мистецтва до сього часу в нашому Музеї зовсім бракувало. Взагалі, треба сказати, що не тільки у нас на Україні, але в цілому Союзі нашому це мистецтво подано дуже кепсько. Навіть більше. Я сказав би, що старе німецьке мистецтво для нас terra incognita” [839].

І ще раз той самий акцент на самому прикінці:

“Радянське будівництво, ґрунтуючи музейну справу не на основі шляхетного смаку, не на примхах моди, а на соціяльно-наукових історично-культурних підвалинах, сподіваємось, згодом виправить цю хибу, знайде, мабуть, засоби притягнути до наших музеїв і пам’ятки старого німецького мистецтва (!). Але поки що ми радіємо, що можемо показати нашим художникам, нашій публіці хоч один його зразок, до того зразок першорядний” [840].

На жаль, поставленої мети Ґіляров не досяг. Картину все одно було продано [841].

Під 4-7 червня 1928 року в Ернстовому щоденнику записано: “Поїздка з Комісією Держторгу до Житомира. Взяття Держторгом на облік сили річей “експортного” значення. Конфлікт” (Арк. 75 зв.). 8 червня: “Idem в Бердичеві” [842] (Там само), де працював Т.Мовчанівський [843]. Цей конфлікт добре розкривається за сучасними документами. Волинський державний музей було засновано 1900 року. Відділом мистецтва завідував тут Д.Є.Антонов [844].

С.Глеваський розповів про цю поїздку:

“В бытность мою в г. Житомире в первый раз в 1928 году вместе с комиссией по отбору для экспорта вещей Житомирских музеев, в которую входили т.т. Эрнст (в качестве охраны старины) и Белоцерковский, заведовавший групой антиквариата, разыгрался такой инцидент (sic). В музее – картинной галлерее в Житомире нас встретили представитель Губполитпросвета, фамилии которого я сейчас не помню, и хранитель галлереи т.Антонов. Когда мы об'яснили этим лицам цель нашего приезда – наметить лишь вещи, годные для экспорта, а не брать их с собой, эти лица стали протестовать вплоть до отказа показать нам музей, и только вмешательство т.Эрнста, подчеркнувшего свою роль инспектора по охране музеев, позволило нам осмотреть вещи.

Отметка каких-либо вещей вызывала бурю негодования со стороны т.Антонова. По выходе нашем из музея по нашему адресу из уст представителя Губполитпросвета извергались оскорбительные и ругательные фразы вроде «грабителей» и т.п. Я тогда же указывал т.Белоцерковскому на необходимость обратить серьезное внимание на этот инцидент. Надо сказать, что во второй наш приезд в г.Житомир, в присутствии т.Зуммера, гр.Антонов держал себя уже вполне корректно” [845].

Подібне протистояння відбулось у Бердичеві. Оглянувши місцевий соціально-історичний музей, комісія Київської контори Держторгу відібрала з його експонатів унікальні зразки одягу католицьких священиків доби Людовіка XIV та Людовіка XVI, ювелірні вироби тієї доби. Присутні при огляді фондів музею заступник його директора Середенко, представник музейного комітету Бердичева Шульц та Федір Ернст, який уже цілком усвідомив місію цієї “комісії”, у складеному того самого дня акті опротестували цей вибір. Живучи серед бандитів, вони не мали іншої арґументації, як покликатися на їхні ж власні закони: “Більшість із відібраних речей, – зазначили вони, – є майном колишнього Кармелітанського кляштору, оголошеного декретом ВУЦВК заповідником і тому не можуть бути направлені на експорт” [846]. Запис в Ернстовому щоденнику від 12 червня 1928 року: “Одправлено до Харкова доповідь в справі вилучення з Житомира, Бердичева й Лаври” (Арк. 76). 28 червня: “Ранком надіслано до Укрнауки матеріяли в справі експорту муз.[ейних] річей за кордон” (Арк. 75).

Держава всіляко намагалась активізувати експорт антикваріату з СРСР. В уже цитованій заяві київський антиквар Глеваський-Ґольдфарб зазначив, що

«покупка старинной мебели карельской березы и красного дерева, а также и старинных картин ценностью меньше 5000 руб. для экспорта запрещена Госторгом как невыгодная для реализации заграницей ввиду больших накладных расходов и малой ценности этих предметов заграницей» [847].

Протягом наступних тижнів ситуація напружувалась далі. У липні 1928 року, перебуваючи у відрядженні в Москві, заступник наркома освіти Олександр Полоцький довідався про рішення уряду СРСР вилучити з музеїв України для продажу за кордон експонатів на 1 млн. карбованців. Як зазначив він у телеграмі до М.Скрипника, «вимагають основні, кращі колекції» [848]. Під вилучення потрапив тоді дуже коштовний фландрський гобелен Музею мистецтв ВУАН 1512 року із ктитором. У композиції гобелену об'єднано два сюжети – «Обрізання» ліворуч та «Поклоніння волхвів» праворуч [849]. Гобелен мав розмір 158 х 329 см. Інвентарний номер той самий, датування теж однакове. Описуючи цю річ у своєму каталозі, Поліна Кульженко відтворила напис, виконаний на бандеролі: «Iohannes le Gressier decretorum doctor scolasticus et officialis Namomensis» («Іоанн Ле-Ґресьє з Намюру, спеціаліст в декретах, вчений і суддя». 17 серпня 1928 року Ф.Ернст записав: “Був в Музеї Ханенків, дивився на гобелен, що має піти до експорту. Давав інструкції Базилевичу. Гіляров одмовився дати гобелен без спеціяльного розпорядження, Врона також це підтвердив. [Юхим Григорович] Білоцерківський обурений, грозиться прокуратурою (переказ Базилевича)” (Арк. 77 зв.). За архівною справою [850] про вилучення цього гобелена розповіла Жанна Арустамян [851].

У тоталітарній державі перебування на показній посаді владної вертикалі зобов’язувало того чи іншого функціонера узяти участь у відповідній державній акції. Олександр Полоцький, Клим Коник, Василь Дубровський та інші діячі межі 1920-30-х років провадили продаж найкоштовніших речей з українських музеїв закордон.

У справі гобелена узяли участь найвизначніші большевицькі функціонери. В Україні по лінії Наркомосу вилученнями керував згаданий заступник наркома освіти Скрипника Олександр Аркадійович Полоцький (1886, с.Сорочинці Полтавської губ. – 1934). У жовтні 1920 року його батька („старика-еврея”) петлюрівці розстріляли „за красный шпионаж” [852]. 18 травня 1923 Політбюро ЦК КП(б)У призначило його членом президії правління Хлібо-експорту [853]. 17 серпня 1928 він надіслав телеграму: „Киев, вул. Чудновського, 15. Музей мистецтва. Пропоную французький гобелен [1512 року] передати Держторгу згідно попереднього розпорядження негайно. Заст. наркомосвіти Полоцький” [854]. Потім був управляючим Укркниготоргу. Ув’язнений 5 грудня 1934 року у справі боротьбистів, розстріляний 1934 року [855].

Іншим функціонером з керівництва Наркомосу, що керував грабунками культурної спадщини, був згадуваний вище Клим Йосипович Коник (1888, Санок, Галичина – 3 листопада 1937, Сандормох) [856]. Він згадується у списках усусусів – на 1 червня 1916 був підхорунжий 2 сотні 1 полку УСС [857]. Тим часом, переїхавши на Наддніпрянщину, Коник 1920 року вступив до партії й почав стрімко робити кар'єру. Став ректором Житомирського ІНО, у 1928-30 роках – заступником завідуючого Управлінням науковими установами НКО УСРР. Це супроводжувалось великими злочинами. У серпні 1929 року він надіслав телеграму: „Київ. Чудновського п'ятнадцять. Музей. Христовому. Повідомленням Держторгу відмовляєтесь видати Кранаха. Категорично підтвер[д]жую передачу Держторгу всіх без винятку речей розпорядженням Наркомосу. Коник” [858]. „Сообщение Госторга отказываетесь выдать Кранаха. Категорически подтверждаю передачу Госторгу всех без исключения вещей распоряжением Наркомпроса” [859].???

Як згадувалось вище, це ніхто інший, як саме Коник зняв з посади крайового інспектора з охорони пам'яток матеріальної культури Федора Ернста [860]. Коник працював керівником групи планування науки Держплану УСРР. 5 травня 1933 був ув'язнений у справі УВО. 23 вересня 1933 одержав 5 років позбавлення волі. Перебував на Соловках. В аґентурній записці СПО [Секретно-політичного відділу] ІІІ частини 8 Соловецького відділення ББК НКВД від 27 березня 1936 зазначено: «Конык – бывший работник полевой жандармерии Галицкой Армии. Для настроений показательна его оценка ВКП(б) как партии сталинского фашизма. Стрелков ВОХР'а – Конык называет сталинскими жандармами» [861]. Цей текст можна не коментувати. Коник був розстріляний до 20-літнього ювілею большевицького режиму [862].

15 березня 1930 року С.Глеваський-Ґольдфарб розповідав:

“Через 6 месяцев последовала из Харькова телеграмма о прекращении закупок впредь до приезда Ленинградской комиссии, которая осмотрит закупленное и даст инструкции о том, что покупать. В этом заключалась главная причина неудачных покупок Госторга. Разрешение на покупку вещей было предоставлено всем малым провинциальным конторам и не указано совсем, что покупать и чего не покупать. Между прочим, приехавшая к нам в Киев через месяц комиссия произвела осмотр наших закупок и приняла для экспорта около 80 % закупленных нами вещей. После этого закупка вещей еще продолжалась около месяца, а затем сделка с конторой “Антиквариат” и Укргосторгом по реализации этих вещей была расстроена и вновь заключена Укргосторгом с фирмой “Совпольторг”. Ввиду того, что «Совпольторг” вскоре покупку и продажу старин[ных] вещей прекратил, дело это распалось совсем и окончательно” [863].

Наступний запис в Ернстовому щоденнику від 29 січня 1929 року фіксує ту саму операцію: “Експертиза разом з Гіляровим в Держторгу. Був представник Совпольторгу, купує речі для Польщі (навіть третьорозрядні)” (Арк. 82).

Трохи згодом, 1 червня 1929 року Москва підписала з Києвом угоду ще на один рік [864]. За другим заходом Київське агентство Ґосторгу організував «Антикваріат» московський. Глеваського викликали до його директора А.М.Ґінзбурґа. У переговорах брав участь заступник директора Брук. Він підписав з «Укргосторгом» домовленість про закупівлю старовини в межах України. При Московській конторі “Антикваріат” Глеваський рахувався з 13 червня 1929 – спершу на 3 місяці. Потім йому продовжили термін до 1 червня 1930 [865], але 14 березня 1930 року його було арештовано (Арк. 25, 32).

З наукової точки зору, дуже прикро, що дальші дії Ґосторгу, як і всі інші події, у щоденнику Федора Ернста не фіксувалися. Між 23 лютого 1929 року і 11 лютого 1931 року вчений не зробив взагалі жодного запису. Нарешті, 30 березня 1931 року з’явився такий: “Комісія з Держторгу (бюро Розумовського). Працювали аспіранти (карточки на Кунавіна [866])” (Арк. 86). І на другий день: “Комісія по виділенню річей золотарства. Працювали з 12-ої до 6-ої й з ½ 8 до 12-ої ночі” (Арк. 86 – зв.). Спогад відділеної тисячами кілометрів і десятками кордонів еміґрантки Любини Терещенко дублює наведену вище розповідь Тамари Львівни Ернст:

“Та 1930 рік потряс Музей процесом СВУ. Почався терор на кожному кроці. Заарештовували не лише наукових співробітників, а й студентів, які були охоронцями та працювали в канцелярії. З Москви приїхав Свердлов відбирати експонати для продажу їх закордон на валюту. Так, в Історичному музеї забрали навіть стіл гетьмана Кирила Розумовського” [867].

Там і тут фіґурує бюро Розумовського і приїжджий „чин” рівня Молотова.

Окремі події, що в Ернстовому щоденнику не відбилися, добре реконструюються з інших джерел. З них відомо, наприклад, що у березні 1930 року – напередодні процесу в справі СВУ – київські пам’яткоохоронці зробили глибоко продуманий, відчайдушний, як на ті часи, крок. Напряму протиставляючись політиці й рішенням большевицької влади, більше того, переймаючи ініціативу, вони утворили абсолютно не санкціоновану міжмузейну комісію у складі Якова Струхманчука, Сергія Гілярова, Федора Ернста й Василя Базилевича. Українські вчені вирішили виробити умови, на яких тільки й міг відтоді Ґосторґ вилучати з музеїв якісь експонати [868]. Влада буквально осатаніла. Заскочений несподіванкою, Наркомос затвердив протокол березневої наради 1930 року щойно на початку наступного, 1931 року [869]. Як уже сказано, Ернста зняли з посади крайового інспектора з охорони пам’яток матеріальної культури [870]. 1 грудня 1930 року було знято з аналогічної посади за його власною вимогою Стефана Таранушенка (на його місце прийшов С.Ф.Бесєдін) [871]. 24 жовтня 1930 помер Стефан Дложевський [872]. Не треба нагадувати, що – нехай і не в один день, але від того не менш послідовно й систематично, – повний склад цієї комісії був репресований (Струхманчука й Ернста – розстріляли).

На жаль, ще й досі де-не-де можна прочитати, нібито такі діячі, як Ернст та його соратники, у ті важкі часи, коли “порушувались основи соціалістичної законності”, стали “невинними жертвами” сталінської сваволі. Неправда: і Микола Макаренко, й Федір Ернст, і інші представники справжньої української еліти рішуче боролися проти режиму. На вівтар вітчизни вони поклали саме своє життя, і діяли цілком свідомо.

Стараннями М.Біляшівського й Д.Щербаківського, починаючи з 1902 року, у Київському художньо-промисловому й науковому музеї імені Государя Імператора Николая Александровича збиралась колекція килимів. Вона була незрівнянна, бо мала понад 700 номерів, представляючи широку територію України. Друга числом збірка належала полтавському музею, але вона давала зразки самих лишень килимів полтавських. До київського музею надійшли дорогоцінні колекції килимів подружжя Варвари й Богдана Ханенків, М.Іващенко, Данила Щербаківського. Як писав останній, київський музей представляв

“різноманітні типи килимової орнаментики від найпростіших народніх “рябчаків” з різнокольорових смужок або з досить простих геометричних узорів починаючи – і кінчаючи грандіозними панськими килимами по декілька десятків квадратових аршин завбільшки, на панські вітальні з меблями червоного дерева або корельської берези призначеними” [875].

Федір Ернст згадував:

“[…] при першій змозі, ледве життя знову затеплилось в музеї, – Д.М. організовує величезну, справді історичну виставку українського килима, де в п’яти залях, у вестибюлі й на сходах Історичного музею розміщено було коло 300 килимів. То була гігантська робота – перша спроба їхньої наукової класифікації, розміщення за ознаками техніки, хронологічної еволюції (датовані килими), територіяльности, класовости. Вся ця робота мала метою – перевірити попередні висновки й зробити тоді грандіозну, синтетичну виставку, що стане фундаментом майбутньої монографії” [876].

Перед цим подвижництвом не спинилась бандитська рука, і в Ернстовому щоденнику кілька записів стосуються вилучення з музею найкоштовніших українських килимів. 15 червня 1933 року: “Перевірку [музейних експонатів] не проводили через те, що А.І.Онищук [877] і [Д.С.] Галян були за[й]няті з килимами і Держторгом” (Арк.118). 3 липня: “Ввечері на чистці ВУАН розмова з Костюченком і Калениченком в справі килимів” (Арк. 119 зв.). 8 липня: “З 12 год. до 4 експертиза 26 килимів, що відкладені в Музеї Держторгом (з запрошенням Облсектору науки). Відклав 9 найцінніших килимів і складав разом з Онищуком акт про причини неможливости їх віддати” (Арк. 120). Наступного дня, 9 липня: “В Музеї підписав акт експертизи килимів” (Арк. 120).

Примітки

809. Частковий огляд літератури з цього питання див. у вид.: Замутненное зеркало (A Dark Mirror): Материалы из собраний Романовых и библиотек императорских и великокняжеских дворцов в Нью-Йоркской Публичной библиотеке: Перечень и руководство для исследования / Составитель Роберт Дэвис мл. Нью-Йорк: Norman Ross Publishing Inc., 1999. P. 1-47.

810. Білокінь С. До історії вищої художньої освіти на Україні // Вісник Київського університету. Серія історії. № 15. К., 1973. С. 52-60; Його ж. Українська Державна Академія Мистецтва // Образ епохи, культурне середовище Києва кінця ХІХ – початку ХХ ст.; Міжнародна наукова конференція: Тези доповідей. К., 1995. С. 48-49.

811. Рукописний відділ Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-5. Од. зб. 299. Арк. 10 – зв. Збережено правописні відмінності.

812. Див.: Vasily Dmitrievich Ermilov, 1894-1968. Gouaches – Sculpture – Reliefs. April 27 – June 8, 1990. Leonard Hutton Galleries. New York, 1990. 64 p. Тут вміщено відомості про 39 аукціонів та виставок-продаж 1960-90 років, проведених у Leonard Hutton Galleries і присвячених творам Екстер, Малевича, Явленського, Кандінського, Попової та ін.

813. Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Архів. На засіданні були присутні Ф.Шміт, М.Василенко, М.Біляшівський, В.Ханенко, М.Макаренко та М.Бойчук. Головував акад. Ф.Шміт, секретарювала Христина Романенко-Араджіоні (про неї: Історія Академії наук України, 1929-1933: Документи і матеріали. К.: Наукова думка, 1998. С. 101).

814. КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 20.

815. Там само. Арк. 21. Див.: Білоцерківський музей // Наше минуле. К., 1918. Вересень-жовтень. Ч. 2. С. 205; Дроздов С. Білоцерківський археологічно-етнографічний музей // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 245-247.

816. Див.: Чернецький Євген (нар. 1972). Браницькі герба Корчак. Біла Церква: Ол.Пшонківський, 2003. 134 с.

817. КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 17.

818. Список населенных мест Киевской губернии. К.: Киевск. губ. стат. комитет, 1900. С. 1649.

819. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж: Опыт ист.-архивн. расследования. М.: Москвитянин, 1993. С. 109.

820. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. С. 40-42. За відсутнього Рикова документ підписав Ян Рудзутак.

821. Там само. С. 41.

822. Потоцький Павло Платонович (12 грудня 1857, с. Просяниківка Кобеляцького пов. – 27 августа 1938, Київ) – видатний український музейник, фахівець з історії української культури, зокрема військової, та військової історії Росії.

Його прапрадід і прадід були сотниками на Полтавщині (в Кишеньці). Як і четверо його братів, сам П.Потоцький дослужився до генеральського чину. Як тоді казали, був повний генерал. Брав участь у трьох війнах, мав бойові нагороди, а також французький хрест Почесного леґіону та англійський хрест Вікторії. Будучи фахівцем з історії артилерії, написав 16 книжок. 1896 організував перший у Росії музей при військовій частині. Член ради Полтавської вченої архівної комісії, один із фундаторів і член ради військово-історичного товариства, член Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді.

Протягом сорока років П.Потоцький збирав різнохарактерні пам'ятки й матеріали – Музей України. Ця збірка складалась із бібліотеки (до 17 тисяч томів), мистецьких творів (15 тисяч гравюр і літографій та понад 300 картин), колекції художньої меблі, починаючи з XV-XVI ст., порцеляни та кришталю, архіву з гетьманськими універсалами, колекції зброї, карт України тощо. Серед українських краєвидів відрізнявся альбом Наполеона Орди (1876).

Книгозбірня Потоцького вважається однією з найвидатніших за всю історію українського бібліофільства. Її ядром були західноєвропейські видання XVII-ХІХ ст. про Україну (Гербінія, Боплана, “Handlowik Ausfuhrliche … der Saporoger Kosaken“, 1789 тощо). 1918 року він набув у Петрограді три книжки з особистої бібліотеки Т.Шевченка – “Малороссийские и червонорусские народные думы и песни” П.Лукашевича (СПб., 1836), “Estetica” К.Лібельта (СПб., 1854), що була єдиною розрадою Кобзаря на засланні, та “Poezye Antoniego Sowy” (СПб., 1858). Нині відоме місцезнаходження лише цієї останньої. У Музеї України зберігались книжки з автографами І.Котляревського, Г.Квітки-Основ”яненка, В.Капніста, М.Костомарова, Марка Вовчка, майже повна збірка “Кобзарів”.

1926 Потоцький підписав угоду, якою передав свою збірку в дарунок українському уряду в особі Наркомату освіти. У червні 1927 у семи ваґонах колекцію загальною вагою 38 тонн було перевезено до Києва й розташовано в двоповерховому корпусі праворуч від Троїцької надбрамної церкви. Щойно утворений заповідник, який одержав назву Музейного містечка, прийняв її як свій структурний підрозділ під назвою “Музей України. Збірка Потоцького”. Самого збирача було призначено пожиттєво його директором.

У віці 81 року Потоцького заарештували. Він помер від побоїв під брамою Лук'янівської тюрми. Його дружину (онуку Дениса Давидова) та її сестру розстріляли. До Воркутлагу потрапив, дійшовши повноліття, його онук. Музей України розграбували.

Докладніше див.: Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали (К., 2006. 476 с.).

823. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 4. У тому самому документі: “Розыскание разных сведений по просьбе научных работников и для Музея […] П.П.Куринному – по видам Лавры, по мастерам по металлу (украинск.), справки о гербах, о кремнях. Сведения о Гагарине, принесшем в дар золотую чашу Лавре” (Арк. 3). У "Географічному описі міста Києва" поручика Василія Івановича Новгородцова (1775-86) в докладному описі ризниці Успенського собору зафіксовано золотий потир і дискос, які вклав схимонах Феодор кн. Феодор Петрович Ґаґарін за архимандрита Іоаникія Сенютовича 1717 року (Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст. К.: Наукова думка, 1989. С. 27-28).

824. Козар Павло Антонович (12 лютого 1898, с. Широке Катериносл. губ. – квітень 1944, Польща) – археолог, краєзнавець, публіцист. Закінчив соц.-іст. фак. Дніпропетр. ІНО (1926). Учень Д.Яворницького. Відкрив поля поховань у Надпоріжжі. Інспектор охорони пам'яток матер. культури (1926-30). У 1930-х тричі арештований. Висланий до Донецької обл., де вчителював. За німців очолював кафедру історії України Дніпропетр. ун-ту, директор іст. музею. Дж.: Міллер Михайло. Доля українських археологів під Совєтами // ЗНТШ. Том CLXXIII. Париж; Чікаґо, 1962. С. 122; Юркова Оксана Віталіївна (нар. 1967). Козар П.А. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. К.; Львів, 2003. С.139-140.

825. Нестуля Ол. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. Ч. 2. Кінець 20-х – 1941 рр. К., 1995. С. 142.

826. Київська контора Держторгу розташовувалась на Хрещатику (тоді – вул. Воровського. – С.Б.), 30, кімн. 27 (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 136).

827. Бистрицький Михайло Самсонович (1885 – ?) – антиквар.

За документами, народився у Михальчиній слободі Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ. Насправді народився в Одесі, син єврея-музиканта. З осені 1918 до 1922 працював в антикварній крамниці Андрушкова в Одесі. 1922 переїхав до Києва, до 1925 працював в антикварних крамницях Добрянського (вул. Свердлова, 26) та Павловського (вул. Свердлова, 2). 1925 перейшов до київського ломбарду з організації та експертизи, завідував комісійним відділом. 1926 завідував музеєм кустарно-промислової виставки. 1927 через біржу влаштувався на роботу реставратора картин для музеїв. У 1928-29 працював у Ґосторзі працював роз'їзним аґентом із закупівлі антикваріату для експорту. З травня 1930 до першого арешту – спеціаліст-антиквар крамниці “Інтурист”. Ув'язнений 7 березня 1931 (звільнений 26 червня 1931) та 20 травня 1935 (відправлений до Карлаґу). Його брати – Петро Самсонович (нар. 1881) одержав 5 років ИТЛ, Іван Самсонович (нар. 1883) – 3 роки ИТЛ. Див.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 47657 ФП / кор. 840. Арк. 9 зв.; Одесский мартиролог. Том 1. Одесса: ОКФА, 1997. С. 87.

828. Ні Федір Людвіґович Ернст, ані Сергій Олексійович Ґіляров директорами київських музеїв не були (пор.: Крутенко Н. Сергій Гіляров // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 98-113). Не виключено, що, залучаючи їх як фахівців для попереднього огляду і відбору речей, у Москві українським музейникам насправді глибоко не довіряли, отож остаточний перегляд і оцінку зібраного в Україні залишали на співробітників Ермітажу. Не можна не пригадати в цьому зв'язку, що українські музейники були всі репресовані.

829. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 31.

830. Ф.Ернст входив до комісії з найменувань. 23 лютого 1929 року він занотував: “Засідання в міськраді комісії по зміні назв – заборонив зміну назви Боричева тока, Предславинської вулиці” (Арк. 84).

831. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 124.

832. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. С. 49.

833. Онищук Антін Іванович (1883 – 19 жовтня 1937) – етнограф.

Працював у Всеукраїнському Історичному музеї ім. Шевченка. Музейниця-еміґрантка Любина Памфилівна Терещенко (пом. 2 січня 1991, Нью-Йорк) згадувала:

"По Першій світовій війні в Києві залишилося чимало галичан – колишніх військовополонених, а також вояків української Галицької Армії, що перейшла взимку на 1920 рік до більшовиків. Вони як чужинці мали бути на обліку в міліції та в ҐПУ-НКВД. Там чимало з них пройшли відповідну "обробку" і стали таємними аґентами НКВД. Дехто, хто ще з дому був "лівих" настроїв, навіть зробив собі партійну "кар'єру" […]" (Терещенко [Гвоздівна] Любина. Андрій Андрійович Терещенко // Нові дні. 1982. Квітень. С. 17).

У зв'язку з давнішими Онищуковими проблемами вийшла у світ публікація: Громадська подяка А.І.Онищукові: Лист до редакції // Прол. правда. 1927. 27 січня. № 21 (1634). С. 5. У своєму передсмертному листі до П.Курінного Д.Щербаківський оцінив цю публікацію однозначно:

«Досвідчені інтригани нашого Музею зуміють обробити ревізійну комісію так само, як обробили громадську опінію в справі виходу Онищука з Академії або обробили Семка в нашій справі. Семко не хотів навіть нас вислухати, а він входить до ревізійної комісії Укрнауки. Отже, результат який – ще більше обплюють, зганять, з білого зроблять чорне, з чесного чоловіка – подлеця. Цього пережити я не можу» (Діло. Львів, 1927. 12 червня. Ч. 129 (11097). С. 1).

Разом з А.Вінницьким та Є.Дзбановським Онищук узяв активну участь у переслідуванні Данила Щербаківського, який, не витримавши цькування, покінчив життя самогубством (Курінний Петро. Вінок на могилу Д.М.Щербаківського // Український православний календар на 1951 рік. New York City, [1950]. С. 145-150). У передсмертному листі як призвідців своєї загибелі Щербаківський назвав Онищука й Вінницького. Після загибелі Д.М. колеги піддали Онищука обструкції. У музеї українського мистецтва Онищук завідував спецфондом. Після загибелі його власної у пресі було пущено чутку, ніби він розкрадав полотна й ховав документи (зошит віршів Федотова, листи Рєпіна, Сурікова, Верещаґіна й Айвазовського, альбом з автографами Пушкіна й Бальзака; див.: Музеї України // Малярство і скульптура. 1938. № 4. С. 19-21. Підп.: С. Кр-ць).

Уже в роки незалежності відкрилося, що з 1934 А.Онищук співробітничав з НКВД (псевдо «Антоненко»), подавав звідома фальшиві донесення про контрреволюційні терористичні організації. Заарештований 30 липня 1937. Розстріляний. Реабілітований 1983. Див.: ДА СБУ. № 58220 ФП; ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 341 зв. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 279, 301.

Семко-Козачук Семен Михайлович (17 квітня 1889 – 1938) – активний член ВКП(б). Перед революцією служив офіцером царської армії. Ректор Київського ІНО (1926/7-1929), потім заввідділом Держстраху Наркомфіну УСРР (Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 352). Ішов у справі разом з Левком Ковальовим, Миколою Кулішем, Юрієм Мазуренком, Валеріяном Підмогильним, Євгеном Плужником та ін. 28 березня 1935 Виїзна сесія ВК ВС СРСР на чолі з В.В.Ульріхом дала йому сім років ув'язнення з конфіскацією майна (Державний архів СБУ. № 36546; Остання адреса. Т. 2. К., 1998. С. 88-89). Перебував на Соловках, у невеличкому скиті Філітоні (Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1939-41. Новий Ульм: Прометей, 1947. С. 50-51). Рішенням окремої трійки УНКВД Ленінградської області на чолі з Литвином від 14 лютого 1938 розстріляний.

834. Одну з цих ікон можна назвати конкретно – це ікона святих Сергія і Вакха VII ст., що походила із Синайського монастиря Св.Катерини (Борбудакис Манолис. От фаюмского портрета к истокам искусства византийских икон: Опыт нового подхода. Гераклейон, 1998. С. 22-29). Не пізніше 1930 року було зроблено фото – ця ікона експонувалась тоді у Музеї станкового малярства Всеукраїнського музейного містечка (Білокінь С. Соціальна революція в СРСР і пам'ятки Золотоверхого Києва // Пам'ятки України. 2004. Ч. 2 (143). С. 96). Ориґінал фотографії належав Петрові Петровичу Курінному, – його син Ю.В.Денбський передав світлину мені. Нині ця ікона зберігається у Музеї мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків.

835. [Гіляров С.] Нові придбання музею мистецтва УАН. [Добірка «Культурно-мистецька хроніка» в рубр.: Культура й мистецтво] // Прол. правда. 1928. 14 червня. № 136 (2048). С. 4. (Авторство встановлюється на підставі свідчення: Гиляров С., Проф. Новознайдений твір Кранаха. С. 4); Чаговец Вс. Как иногда находят золото // Вечерний Киев. 1929. 3 января. № 2 (576). С. 3; "Адам з Євою" [Добірка "В Академії Наук" у рубр.: Культура й мистецтво] // Прол. правда. 1929. 16 січня. № 13 (2227). С. 6; Скарб на смітнику // УЖ. 1929. № 3 (5). С. 54-55. Див.: Білокінь С. Федір Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988. С. 508; Акинша Константин Александрович (нар. 5 липня 1960). Печальная история «Адама и Евы» // Огонек. 1988.17-24 декабря. № 51. С. 32-33.

836. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 66. В іншому місці Глеваський називає суму у 150 тис. карбованців золотом (Арк. 169 зв.).

837. Помилкову інтерпретацію цих подій дав у роки горбачовської “гласности” журнал “Огонек”. Див.: Акинша К. Печальная история “Адама и Евы» // Огонек. 1988. № 51. С. 32-33. Негативним персонажем став в автора …Федір Людвіґович Ернст.

838. Гиляров С. Новознайдений твір Кранаха в Музеї Мистецтва Всеукраїнської Академії Наук. К., 1929. С. 3-4.

839. Там само. С. 18.

840. Там само. С. 19.

841. Соловей Оксана. Довкола шедевру Лукаса Кранаха Старшого // Пам'ятки України. 1994. Ч. 1-2 (102-103). С. 106-108. На рахунку С.Глеваського було ще одне визначне придбання. У бібліотеці Музею мистецтв ВУАН він вилучив також дві картини Юбера Робера. Ермітажна комісія оцінила їх у 50 тис. карбованці золотом (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 28, 170 зв.).

842. Бердичівський історично-культурний державний музей-заповідник було засновано 1926. Завідувач Т.М.Мовчанівський (Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930. С. 255).

843. Мовчанівський Теодосій Миколайович (9 травня 1899, с. Берестовець Уманського пов. Київської губ. – 10 травня 1938, Київ) – археолог.

1927-28 завідував Бердичівським соціально-історичним музеєм та Окружним архівом. Мешкав у Бердичеві на Кармелітській вул., 23. Автор праць „Бердичівський державний історико-культурний заповідник: Провідник” ([Х.:] ДВОУ, Пролетар, 1931. 52 с.: плян), „Класова суть речевого ритуалу в похованнях XVII-XVIII ст.: За матеріалами археологічних розкопів у м.Бердичеві 1929 р.” (Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. 1934. Кн. 1. С. 125-134), погромних рецензій – на перший том “Записок ВУАК'у” (Проти класововорожої контрабанди в науці // Там само. С. 171-181) та знищене 4-5 число “Хроніки археології та мистецтва” (Там само. С. 206-208). Розстріляний. Дж.: Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 247-248; Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 265; Нестуля О.О. Неспокій серця // Репресоване краєзнавство. С. 209-215; Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 180-181.

844. Антонов Дмитро Юхимович (Єфімович; 11 січня 1874, Москва – ?) – живописець, фахівець із теорії та історії мистецтва (Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 12; Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930. С. 256).

845. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 33.

846. Нестуля О. Доля церковної старовини. Ч. 2. С. 146.

847. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 168 зв.

848. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6. № 8905. Арк. 1. Данилюк Юрій Зіновійович (17 липня 1958 – 2005) Заступник наркома освіти // Репресоване краєзнавство. С. 318; Його ж. У сфабрикованій справі боротьбістів // Реабілітовані історією. К.; Полтава: Рідний край, 1992. С. 318-319; Нестуля О. Доля церковної старовини. Ч. 2. С. 145.

849. Виставка тканини: Каталог. К.: Музей мистецтва УАН, 1927. С. 30. № 53.

850. ДАКО. Ф. 112. Оп. 1. № 85.

851. Арустамян Жанна. Продано, перетоплено // Пам'ятки України. 1994. № 1-2 (102-103). С. 108-109.

852. Архів СБУ. № 36546 ФП. Том 1. Арк. 16; Том 2. Арк. 2.

853. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 40. Арк. 53 зв.

854. Архів Музею мистецтв ім. Б. та В. Ханенків. № 58; Акинша Конст. Печальная история «Адама и Евы» // Огонек. 1988. № 51. С. 32.

855. Архів СБУ. № 36546 ФП. Том 1. Арк. 16; Том 2. Арк. 2.

856. .

857. Українські січові стрільці, 1914-1920. Другий наклад. Львів, 1936. С. 147.

858. Акинша Конст. Печальная история «Адама и Евы» // Огонек. 1988. № 51. С. 32-33.

859. Документ наводжу за журнальною публікацією – у перекладі.

860. Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. Ч. 2. С. 21

861. Остання адреса. Т. 1. К., 1997. С. 40, 173; Т. 2. К., 1998. С. 226.

862. Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 16 липня. № 28 (4489). С. 8.

863. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 32.

864. Там само. Арк. 82.

865. Жалування одержував 250 карб. плюс бл. 30-50 роз'їзних на місяць (Арк. 81).

866. Див.: Курінний Петро, Проф. д-р. Історія археологічного знання про Україну. Мюнхен: УВУ, 1970. С. 56.

867. Терещенко Любина. Згадуючи минуле… // Віра. 2002. Липень-вересень. Ч. 3 (107). С. 9. Некролог її див.: Свобода. 1991. 12 січня. Ч. 8. С. 3.

868. Нестуля Ол. Доля церковної старовини в Україні. С. 149.

869. Там само. С. 149.

870. Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. Ч. 2. С. 21.

871. Білокінь С. Двадцяті роки в житті і діяльності С.Таранушенка // С.А.Таранушенко та проблеми вивчення мистецтва Слобожанщини XVIII-XIX століть: Тези доповідей та повідомлень науково-теоретичної конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження Стефана Андрійовича Таранушенка (1889-1976). Суми, 1989. С. 8.

872. Семенів Микола Матвійович (1893 – ?). Професор С.С.Дложевський // Записки Українського бібліографічного товариства в Одесі. Ч. 4. 1930. С. 85-90.

873. Міллер Михайло Олександрович (13/26 листопада 1883, слоб. Кам”яно-Міллеровська Області Війська Донського – 15 лютого 1968, Мюнхен) – археолог та історик.

Закінчив іст. фак. Московського ун-ту (1908) та економ. відділок юр. фак. Харків. ун-ту (1911). Учень Д.Багалія та Д.Яворницького. Проф. Ростовського-над-Доном пед. ін-ту та ун-ту по катедрі історії давнього світу та археології (1934-42). Член-корр. ГАИМК (1935). Д-р іст. наук (ІІМК у Лгр., 1940). За нім. окупації директор іст.-археол. музею в Ростові. Влітку 1943 провів археол. експедиції на Дніпрі. На еміґрації в Німеччині. 1951-61 наук. секретар Ін-ту для вивчення СРСР. Дійсний член УВАН у Мюнхені (1946 чи 1947, вийшов 27 липня 1956), д-р філософії УВУ (1947 чи 1948), д.чл. НТШ (1949), проф. УВУ (1951). Його огляд „Археология в СССР” (Мюнхен, 1954) викликав „відповідь” А.Л.Монґайта „Археология в СССР” (Москва, 1955). В англомному вид. своєї праці (1956) М. вмістив її заперечення. 92 листи до М. зберігаються у Новочеркаському музеї історії Донського козацтва. Рукописи „Передісторичні культури Надпоріжжя та Нижнього Дніпра” (25 друк. арк. тексту та понад 100 табл., планів та креслеників) та „Щоденник досліджень та розкопів на Огрінському півострові” (5 друк. арк. тексту та понад 40 табл., планів та креслеників) у б-ці Колумбійського ун-ту.

Тв.: Уничтожение большевиками памятников истории, культуры и искусства СССР // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1952. № 3. С. 94-105;

Советский музей в системе пропаганды // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1953. Апрель-июнь. № 5. С. 80-99;

Археология в СССР. Мюнхен, 1954; Archaeology in the U.S.S.R. New York, c 1956. Підп.: Mikhail Miller;

Дніпрельстанівська археологічна експедиція Наркомосу України, 1927-32 // Науковий збірник Укр. Вільного Ун-ту. Мюнхен, 1956. С. 147-166;

Дніпропетровський (Катеринославський) крайовий музей // На слідах. Онтаріо, Кал., США, 1956. Ч. 1 (5). С. 7-12;

Історично-археологічні музеї в Україні // На слідах. 1956. Ч. 4 (8). С. 4-8;

Знищення Православної Церкви большевиками // Український збірник. Кн. 10. Мюнхен, 1957. С. 41-60;

Нищення останніх національно-історичних пам’яток в Україні // Музейні вісті. 1957. Кв. І-ІІ. С. 3-4;

Доля українських археологів під Совєтами // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаґо, 1962. С. 112-126 (= ЗНТШ. Том CLXXIII);

Дон и Приазовье в древности. Тт. І-ІІІ. Мюнхен, 1958, 1959, 1961.

Літ.: Михайло Олександрович Міллер: Біо-бібліогр. матеріяли. Ню-Йорк; Ґетінґен: Самопоміч, 1949. [2], 18, 6, [1] с., іл. 250 прим.;

Пастернак Яр. Археологія України. Торонто, 1961. Пок.;

Пастернак Яр. Світлий шлях видатного науковця // Свобода. 1961. 12 грудня. Ч. 236;

Биковський Лев. Михайло Олександрович Міллер // Український історик. Ч. 17-20. 1968. С. 105-118 і окремо;

Валенский Юрий. Михаил Александрович Миллер. Мюнхен, 1969. 42 с.;

Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 106-107;

Антич (ур. Миллер) Ксения. Родословная Миллер поместных дворян Войска Донского. Мюнхен, 1994. 23, ХХ с.;

Корягин С.В. Миллеры: Мат-лы к истории и генеалогии донского дворянского рода. СПб.: ВИРД, 1999. 63 с.;

Ясь Олексій Васильович (нар. 1967). Міллер М.О. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 2. К., 2004. С. 257-258.

874. Міллер Михайло. Доля українських археологів під Совєтами // ЗНТШ. Том CLXXIII. Париж; Чікаґо, 1962. С. 118.

875. Щербаківський Данило. Відділ народнього мистецтва у Всеукраїнському Історичному Музею імени Т.Г.Шевченка у Київі // Записки Етнографічного товариства. Кн. І. К., 1925. С. 56.

876. Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський: Пам'яти дослідника // Бібліологічні вісті. 1928. № 1 (18). С. 132.

877. Авторові важко малювати персонажів цієї праці лише двома фарбами – чорною й білою. Саме Данило Щербаківський підкреслив велику роль Онищукову якраз у збиранні етнографічних матеріалів: “Нарешті, вже під час революції, – писав він, – Українська Академія Наук ініціятивою і енергією А.І.Онищука організувала при Кабінеті Антропології та Етнології спеціяльну етнографічну колекцію – фактично перший в цьому роді на території України спеціяльний музей” (Щербаківський Д. Відділ народнього мистецтва. С. 54).