Звільнення з інспектури

Сергій Білокінь

Зрештою, „печеніги” ХХ ст. вчинили найгірше. Крайовий інспектор Федір Ернст заважав. Тож передусім усунули від інспектури охорони пам’яток його самого. У переданому до Наркомосу у вересні 1930 року доносі зазначалось:

„НКО проводить цю [політичну] лінію в напрямку звільнення пам’яток культури культового характеру від релігійних громад […]. Незважаючи на певні вказівки НКО, Київська інспектура за підсумками її роботи додержувалася протилежного напрямку: підносить клопотання про передачу релігійним громадам у користування низки пам’яток […], не виконує розпоряджень щодо відповідальності релігійних громад […]” [694].

Хоч у доповідній записці від 25 вересня 1930 року Ф.Ернст відкинув усі закиди [695], питання було вже вирішене. Ще до одержання його пояснень, 19 вересня заступник завідуючого сектором науки Наркомосу Клим Коник підписав розпорядження про зняття вченого з посади крайового інспектора [696].

При цій нагоді доречно навести спогад Тамари Львівни Ернст. Він мав повернутися з лікування.

“[…] лечение на курорте ему явно помогало. Поэтому меня совершенно ошеломила внезапно полученная телеграмма с просьбою встретить его на вокзале проездом в Харьков. Два дня, ожидая возможности его увидеть, я терзалась самыми разнообразными и страшными предположениями, но никак не подозревала истины. На вокзале он сказал мне только, что друзья посоветовали ему побывать в Харькове немедленно и узнать, на каком основании готовится его освобождение от обязанностей инспектора по охране памятников старины. В тот момент сообщение это меня даже несколько успокоило, т.к. я боялась, что причиной его неожиданного отъезда с курорта является какое-то необратимое заболевание. Из Харькова Ф.Л. возвратился через несколько дней очень расстроенным. С инспектуры он был снят по клеветническому доносу проф. В.Дубровского [697].

Трудно сказать, какими причинами мог руководствоваться Дубровский, сознательно извратив факты с целью опорочить человека, которому внешне постоянно выражал свое уважение. Бывая в Киеве, он обращался к Ф.Л. за советами и консультациями и никогда не вызывал со стороны последнего каких-либо подозрений в лицемерии. Не хотелось верить, чтобы он мог унизиться до столь бесчестного поступка. Однако Ф.Л. собственными глазами читал донос, под которым стояла отчетливая подпись Дубровского. И, пожалуй, ничто так не угнетало моего мужа, как сознание, что недоброжелателем его оказался работник его же специальности, заявлявший об общности их принципиальных точек зрения и постоянно прибегавший к его мнению и эрудиции.

С глубочайшим презрением рассказывал мой муж, как Дубровский поджидал его у выхода с видом друга, предвкушающего радостную встречу. Рука, писавшая донос и приветливо протянутая теперь Ф.Л-чу, так и осталась висеть в воздухе. Муж мой прошел мимо, не поздоровавшись с недавним приятелем, так низко павшим в его глазах. В 1933 году, когда Дубровский тоже оказался репрессированным, я при поездках своих в Харьков познакомилась с женою Дубровского. Общее горе нас естественно сблизило. У них был маленький ребенок, у нас детей не было. Поэтому и судьба ее казалась мне еще более горестной, чем моя. До сих пор всегда вспоминаю ее с чувством искренней симпатии, которую она вполне заслуживала. Но муж ее был несомненно одним из участников травли, начатой против Ф.Л-ча уже в ту пору и закончившейся позднее трагической развязкой”.

Уривки з листа бюро УКОПК до Наркомосу опублікував Ол.Нестуля [698].

У спогадах Тамари Львівни обидва ці сюжети виписано дуже докладно. Звільнення з інспекторства вона безпосередньо пов’язує з його протистоянням похованню архиєпископа Нестора Шараївського на території Св.Софії [699], а також з його діяльністю щодо охорони Андріївської церкви. Немає сумніву, що тут вона відтворює і думки самого Ф.Ернста. Ось що вона писала:

«Заручившись заранее поддержкой киевских архитекторов, обещавших дополнить его сообщения, он выступил с докладом в исполкоме, предупреждая о возожности окончательной гибели Андреевской церкви. Но, кроме Ф.Л-ча, не выступил никто. Лица, которые перед тем всячески выражали свое негодование по поводу пренебрежительного отношения к ценнейшему памятнику архитектуры, – тут предпочли смолчать. И, оставшись одиноким в защите интересов исторической гордости Киева, Ф.Л. был превращен в защитника интересов украинской церкви. Почувствовав, что какие-либо попытки доказать свою правоту ни к чему не приведут, несмотря на то, что он мог бы доказать ее и документально, – Ф.Л. настаивать не стал. Но, оставаясь внешне спокойным, он затаил в сердце глубокую обиду и боль. В кулуарах Главнауки повторяли подхваченное замечание такого содержания: «Стукнули Эрнста по голове, ну, да ничего. Будет нужен – еще вытащим». Ф.Л., которому об этом сообщили, делился со мною тщетными догадками: кому и зачем понадобилось «стукать его по голове».

На ситуацію довкола Андріївської церкви відгукувались інші сучасники. 18 березня 1927 року Сергій Єфремов записав у щоденнику:

“Випадково зайшов до Андрієвської церкви, щоб подивитися на Дніпро. На цьому прегарному місці картина повної руїни. Церква облупилася, плити кругом неї позривано, прекрасні стильові штахети зникли мало не на всьому просторі і просто під ногами зіяє безодня. Рік-два мине ще отак, і єдиний у Києві Растреллі зсунеться з кручі й загине, як загинув Розумовського палац у Батурині” [700].

19 вересня 1930 року заступник завідуючого сектором науки Наркомосу Клим Коник підписав розпорядження про зняття його з посади крайового інспектора.

АКТ

м. Київ 11 жовтня 1930 р. Складено цього акта в тому[,] що на підставі розпорядження Сектора Науки Н.К.О. від 19.IX–1930 р. ми нижчепідписані: кол.[ишній] Київський Краєвий Інспектор Охорони Пам’яток Культури Ф. Л. ЕРНСТ здав[,] а Київський Краєвий Інспектор Охорони Пам’яток Культури Я. М. СТРУХМАНЧУК прийняв в присутності секретаря Інспектури В. М. БАЗИЛЕВИЧА таке листування та майно Інспектури:

1) Теки із справами Інспектури: № 1 — (апарат Інспектури), № 2 — листування з Центром, № 3 — кошториси та листування з фінустановами, № 4 — листування з Комгоспом, № 5 — листування з ВУАН-ом та ВУАК’ом, № 6 — вивіз закордон речей художнього значення, № 7 — листування з музеями та ВУЗ’ами, № 8 — листування з цукротрестом, № 9 — охорона збірок, № 10 — переіменування вулиць м. Києва, № 11 — пам’ятки центру Києва, № 12 — золота Брама, № 13 — кол.[ишній] Володимирський собор, № 14 — листування з військовими установами, № 15 — Кловський палац, № 16 — Лавра, № 17 — Поділ, № 18 — кол.[ишня] стара академія, № 19 — Кирилівський заповідник, № 20 — околиці Києва та Київська округа, № 21 — Бердичівська округа, № 22 — Білоцерківська округа, № 23 — Глухівська, № 24 — Конотопська, № 25 — Ніжінська, № 26 — Уманська, № 27 — Чернігівська, № 28 — Проскурівськка, № 29 — Шепетівська, № 30 — Житомирська, № 31 — Винницька, № 32 — Коростенська, № 33 — Тульчинська, № 34 — Могилів-Подільська, № 35 — Кам’янецька, № 36 — Справа про Немировський палац, № 37 — Протоколи УКОПК.

2) Таємне листування: № 1 — 1926–27 рр., № 2 — 1928 р., № 3 — 1929–30 р.

3) Книги вихідних та вхідних паперів, інвентарну книгу, книгу для опису фотознимків.

4) Ящик з картотекою [701] пам’яток культури.

5) Фототеку Інспектури в складі: а) фотознимки на картоні [702] 670 шт.[,] не наклієних — 528, разом — 1198 шт.; б) листівок 25; в) літографії 2; г) малюнок олійними фарбами — садиба в Ліновицях в рамі — інвентарна книга № 21 – 1; д) малюнків та кресленників – 42; е) малюнки штампу та печатки – 2; ж) негативів різного розміру – 223.

Крім того, розписки зав. фотолабораторією ВУАН М. П. Сталінського на 218 негативів, фресок та мозаїк Софіївського собору та пам’яток культури й природи Білої Церкви, розписка проф.[есора] Ленінградського університету М. П. Сичова на 2 фото (40 х 50), інвентарна книга № 9 та 1 малюнок — копія мозаїки (інвентарн.[ий] № 18), записка Ф. Л. Ернста на фото на картоні 26 та не наклієних фотографій – 6, що їх взято для виготовлення кліше для провідника по Києву видання ВУАН.

Названі 26 фото на картоні та 6 фото ненаклієних повернуті Ф. Л. Ернстом цього 11.X-го [703].

6) Книги Охорони Пам’яток Культури – 19 прим.[ірників], брошури Дубровського про охорону пам’яток – 10 пр.[имірників] та анкети для реєстрації пам’яток культури.

7) Фотокамера 9 х 12 – 1 (інв. № 7); об’єктив – 1 (інв. № 9); Автофотометр – 1 (інв. № 18), плащ для дороги – 1 (інв. № 23), Друкарська машинка «Корона» – (інв. № 2), Мапа України – 1 (інв. № 15), Плян м. Києва – 2, мапа Коростенської округи – 1, Книга довідна «Вся Україна» – 1 (інв. № 23), Плян Києва (район Київського Акрополя, складений Окркомгоспом) – 1, три дюжини платівок розм. 9 х 12 см [704].

Здав: <підпис> Ф. Ернст

Придбав: <підпис> Я. Струхманчук

Був присутний: <підпис> В. Базилевич» [705].

Можу сказати, що сучасне місцезнаходження перелічених паперів поки що невідоме.

Не оглядаючись на вражені амбіції, працювати у сфері охорони пам’яток, навіть у тій самій інспектурі Ернст продовжував. Більше того, збереглись акти, які підписували і один з його наступників К.Антипович, і Ф.Ернст: вони обстоювали те саме. Як ми бачили, Ернст не припинив своєї пам’яткоохоронної діяльності і після звільнення з посади інспектора. Аналогічний, тільки ще більш жорстокий характер мала й реакція держави на цю його діяльність – його арештували. Тамара Львівна розповідала:

«При последнем свидании в Лукьяновке я уже знала, что надеяться больше не на что, так как муж мой осужден на три года. Оставалось только непонятным – за что? Прокурор Крайний [706], к которому я обратилась с просьбой дать мне разъяснения и указать, нет ли возможности ходатайствовать о пересмотре решения, ответил, что «три года – это фунт семечек» и, следовательно, мужу моему никаких серьезных обвинений не предъявляется, а просто нужно было его на время удалить, так как добровольно он из Киева, конечно, не уехал бы. Так и оставался в моем представлении неразрешенным вопрос, зачем понадобилось сперва «стукнуть Ф.Л.Эрнста по голове», а затем и вовсе «удалить» его от дела, которому он самоотверженно служил всю жизнь. Но, как бы то ни было, этот «фунт семечек» оказался тяжелым грузом, который муж мой пронес до последних своих дней».

Можна припустити, що з часової відстані краще видно, чому саме треба було зняти Ернста з посади крайового інспектора, а тоді ізолювати його якраз напередодні переїзду столиці з Харкова й масового руйнування храмів.

З посади його було звільнено „в зв’язку з невиконанням політичних та оперативних директив Центру”. На другий день після звільнення Ернста з посади, на якій він стільки зробив для української культури, сектор науки надіслав до крайових інспектур, заповідників та музеїв обіжника, в якому пояснювались причини свого рішення. З протесту 1 грудня 1930 року звільнився з аналогічної посади Стефан Таранушенко. 23 чи 24 жовтня 1930 року після важкої хвороби помер Сергій Стефанович Дложевський.

На Ернстове місце 19 вересня 1930 року було призначено графіка й маляра Якова Струхманчука [707]. Редактор газети „Наша думка”, навесні 1918 року він був обраний головою ради товариства „Наша хата” [708]. Відомий мемуарист Євген Бачинський розповідав:

„У большевиків він грав довірочну ролю в Г.П.У. разом з Балицьким [709], Порайком [710] і іншими галичанами-яничарами, зрадниками. Переказували мені, що Струхманчук почав уживати кокаїни і особливо лютував як чекіст проти своїх українців… Про це була згадка і в газ. „Нова зоря” від 11 грудня 1930 року” [711].

Струхманчукова дочка Надія характеризує його інакше. За її відомостями, саме завдяки його наполегливості 1931 року були збережені й передані до київських музеїв найцінніші дзвони, зокрема дзвони Софійського собору. Він також доклав зусиль, щоб зберегти іконостас Петропавлівської церкви Межигірського монастиря [712]. Що ж до дальшої його кар’єри, то він пробув на Ернстовій посаді трохи більше року. 6 серпня 1931 року Струхманчук подав заяву про звільнення, прохаючи призначити „хоча би тимчасово відповідального робітника-партійця, який би забезпечив правильну лінію” [713]. 1932 року він відшукав у підвалах Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка скарб гетьманської зброї та предметів побуту, який ГПУ реквізувало й вивезло [714]. Зрештою Струхманчука було заарештовано 1 лютого 1933 року, після чого він потрапив до Карелії. Там, у вересні 1937 року, його арештували ще раз. 2 грудня 1937 року Струхманчука розстріляли [715].

Примітки

694. Нестуля Ол.Ол. Доля церковної старовини в Україні. Ч. 2. С. 19.

695. Текст опубліковано: Собори наших душ: Справа Федора Ернста / Передмова, публікація документів та примітки А.Бережини [Анатолія Никифоровича Сєрикова] // Пам'ятки України.1989. Ч. 2. С. 57-59.

696. Нестуля О. Доля церковної старовини. Ч. 2. К., 1995. С. 21. ІМФЕ. Ф. 13-1. № 2. Арк. 13; Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937-1938 роках. Том 1. Вид. 2. К., 2003. С. 91-92.

697. Дубровський Василь Васильович (19 травня 1897, Чернігів – 23 квітня 1966, Річмонд, Вірджінія, США) – історик України, зокрема укр. селянства XVIII— XIX ст., тюрколог.

Науковий співробітник Науково-дослідчої катедри історії української культури ім. акад. Д.І.Багалія (1925-1933) та Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (ВУНАС, 1925-30). Проф. Харківськ. ІНО. Заарештований у листопаді 1933. У червні наступного року опинивсь у таборі на БАМ'і, де пробув до 1938, про що написав спогади (2-й Відділ БАМЛАГ'у ГПУ-НКВД. Нью-Йорк: Наша Батьківщина, 1965. 81 с.). З відступом совєтів професор Харківського університету, голова харківської “Просвіти”. 1943 виїхав до Німеччини, 1956 — до США.

На еміґрації працював над спогадами: "Інститут" академіка Степана Рудницького // Календар-альманах на 1959 рік. Буенос-Айрес: Відродження, б.р. С. 100-104;

Як товариш Кружілін плянував кадри: Сторінка з спогадів: [Про заступника завідувача Укрнауки на поч. першої п'ятирічки] // Календар-альманах на 1959 рік. Буенос-Айрес: Відродження, б.р. С.105-109;

Акад. Дмитро Іванович Багалій: Сторінка з спогадів // Календар-альманах на 1960 рік. Буенос-Айрес: Відродження, б.р. С. 28-50.

Тв.: Чергові завдання сучасного музейного будівництва на Вкраїні (Укр. музей. Зб. І. К., 1927. С. 13-26),

Нариси з історії Чернігівської Троїцько-Іллінської друкарні в першій пол. XIX ст. (Бібліологічні вісті, 1927, №№ 1, 3-4 і окремо),

Селянські рухи на Україні після 1861 р.: Чернігівська губ., 1861-1866 (1928),

Пропащі справи з архіву Генерального Військового Суду (Зб. наук.-досл. катедри іст. укр. культури. Т. X. 1930), Життя й діла Феодосія Углицького (вид. 2: X., 1930).

Див.: Биковський Левко Устимович (1895-1992). Василь Дубровський // Укр. історик. Ч. 9-10. 1966. С. 92-97;

Бульбенко Федір Павлович (1896-1981). Проф. Василь Васильович Дубровський // Наша Батьківщина. Нью-Йорк, 1966. 15 липня. № 133-134. С. 7;

Бульбенко Федір. Професор Василь В.Дубровський // Свобода. 1966. 18 травня. Ч. 91. С. 2; 19 травня. Ч. 92. С. 2, 4;

Короткий життєпис проф. Василя Васильовича Дубровського // Церква й життя. 1966. Липень-серпень. Ч. 4 / 55. С. 26-27;

Коваль Оксана, Матяш Ірина. Дубровський В.В. // Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип. 1. К., 1999. С. 126-129;

Герасимова Г. Дубровський В.В. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 2. К., 2004. С. 152-155.

698. Нестуля О.О. Доля церковної старовини. Ч. 2. С. 19, 21. Див.: ІМФЕ. Ф. 13-3. № 8. Арк. 4.

699. Преловська Ірина Миколаївна (нар. 9 жовтня 1966). Поховання на території Софії Київської у ХХ столітті // Нікітенко Надія. Під покровом Святої Софії. К., 2000. С. 79-82.

700. Єфремов С. Щоденники (1997). С. 479.

701. Виправлення рукою В.Базилевича.

702. В оригіналі: кордоні.

703. Речення дописано рукою Ф.Ернста.

704. Речення дописано рукою Ф.Ернста.

705. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського. Ф. 13-2. Од. зб. 18. Арк. 18.

706. Крайній Лев Александрович (Карпіловський Лейб Айзікович; ? – 28 жовтня 1942 чи 1943).

1919 за большевиків редаґував щотижневу газету – орган політвідділу Особого корпусу військ В.-У.Ч.К. "Красный меч" (Київ, 1919. № 1. 18 серпня; № 2. 25 серпня; редакція і контора – вул. Лібкнехта [кол. Левашовська], 30, пом. 2). 28 лютого 1925 виніс обвинувачення отаманові Андрієві Гулому-Гуленку (страчений; Коваль Роман. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. К.: Правда Ярославичів, 1998. С. 215). Заст. прокурора ГПУ УСРР, т.в.о. помічника ген. прокурора у спецсправах. Причетний до справи СВУ (Гірняк Йосип. Спомини / Упор. Богдан Бойчук. Нью-Йорк: Сучасність, 1982. С. 381, 383-384). 18 грудня 1929 вперше сказав дружині Мих.Івченка, що його звинувачують у справі СВУ (… З порога смерті. Вип. 1. К.: Рад.письменник, 1991. С. 205).

Його рішення втілюють прокурорську сваволю того часу. Виносив рішення у справах О.Вишні й Гірняка (Чуб Дмитро. У дзеркалі життя й літератури: Статті, розвідки, спогади. Мельборн: Ластівка, 1982. С. 73). У справах групи укр. письменників писав резолюції, як-от 23 лютого 1934 року: "Досвитный мною допрошен. Подтвердил все показания. Обвинительное заключение утверждаю. Предлагаю – расстрел" (Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. Табл. XVIII. 23 лютого 1934; ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 44228 ФП / кор. 658. Том 8. Арк. 67). 24 лютого написав те саме, затверджуючи винувальний висновок Сергієві Пилипенку (Там само. Том 7. Арк. 90). 28 лютого 1934 запропонував 3 роки Василеві Бобинському (1938 року інший прокурор виніс йому вирок – розстріл;… З порога смерті (1991). С. 67).

У травні 1934 допитав Ф.Ернста, погодився з пропозицією на 5 років ИТЛ, тобто більш жорстокою, ніж остаточна пропозиція суд. трійки при колегії ГПУ УСРР від 29 травня, коли він одержав 3 роки таборів (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 92). Ар. 8 липня 1937. 17 серпня 1937 року слідчий закинув йому:

«В автобиографии от 17 / ІХ. 21 г. Вы приписываете себе незаслуженные революционные заслуги, характеризуете себя как «Лев Кровавый», как беспощадный враг буржуазии, а между тем Вы в Красной Армии никогда не служили и при Деникине оставались в Киеве».

Крайній оборонявся:

«Я в автобиографии не именовал себя «Лев Кровавый», а указывал, что буржуазия Киевская называла меня Лев Кровавый, вследствие моих выступлений в прессе с резкими статьями против контрреволюции, которые назывались «Из блокнота чекиста» (ЦДАГО України. № 46122 ФП / кор. 773. Том 1. Арк. 28-29).

Дружині К.Туркала Крайній сказав, що пам’ятає його з процесу СВУ і „здивований”, що його знову заарештували:

„Він сказав дружині, що моя справа не мине його рук, а коли вона потрапить до нього, то він зробить усе, що в його силі. І наостанку заповів, що коли мене звільнять із в’язниці, то щоб я зразу приїхав до нього” (Туркало К. Тортури. К.; Нью-Йорк, 1963. С. 102).

Порадив Туркалові виїхати з Києва чи й з України (Там само. С. 109-110). Рішення окремої наради при НКВД СРСР від 1 грудня 1937 – заслати до Казахстану строком на 5 років, справу здати до архіву. Розстріляний (ЦДАГО України. № 46122 ФП / кор. 773. Том 1. Арк. 178, 184; Том 2. Арк. 256, 258). Хворів на туберкульоз легень в активній формі. Лікувався у харків. тубінституті.

707. Собори наших душ: Справа Федора Ернста // Пам'ятки України. 1989. Ч. 2. С. 57; Пам’ятки України. 1997. Ч. 2 (115). С. 105; Рубльов Олександр. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). К., 2004. С. 20, 64, 94-95, 107, 361, 389, 450, 472, 478, 604.

708. Відродження. 1918. 3 квітня. № 6. С. 3. Шп. 1.

709. Балицький Всеволод Аполонович (27 листопада 1892, Верхньодніпровськ Катериносл. губ. – 27 листопада 1937, Москва) – гол. ГПУ УСРР (1923-31), нарком внутрішніх справ УСРР (15 липня 1934 – 11 травня 1937). Розстріляний. Не реабілітований. Як бачимо, Балицький галичанином не був. – Дж.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. К., 2000. С. 17, 41, 87, 96, 108, 111, 114, 140, 147, 191, 196, 213, 218, 242, 264, 268, 269, 271, 272, 274, 276, 279, 284, 294, 306, 310, 314, 346; Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД, 1934—1941: Справ. / Под. ред. Н.Г.Охотина и А.Б.Рогинского. М., 1999. С. 99-100; Шаповал Юрій, Золотарьов Вадим. Всеволод Балицький: особа, час, оточення. К.: Стилос, 2002.

710. Порайко Василь Іванович (1888, с. Устя, Галичина – 25 жовтня 1937). Із селян. Член УРДП (1908-14), ВКП(б) з 1918. Освіта вища юридична. Ген. прокурор УСРР та нарком юстиції (1927-30). Заступник голови РНК УРСР. Делегат XVI з»їзду ВКП(б), 5 Всеукр. конференції та ХІІ з»їзду КП(б)У. Мешкав на вул. Чудновського, 5, пом. 10. Володів німецькою та польською мовами. Ар. 13 серпня 1937. 24 жовтня 1937 Військова колегія Верховного суду СРСР прийняла рішення його розстріляти. – Дж.: ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 442. Арк. 41; Ф. 263. Оп. 1. № 49872 ФП / кор. 973. Арк. 53-60; Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. К., 2000. С. 37, 219; Рубльов Ол. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). К., 2004. С. 346.

711. Бачинський Євген. Мої зустрічі та сильвети українських малярів та різьбярів на чужині: Спомини старого еміґранта за роки 1908–1950 // Нові дні. Торонто, 1952. Жовтень. Ч. 33. С. 29.

712. Геккенберг-Струхманчук Надія. Мій біль непогамовний // Художник Яків Струхманчук – жертва сталінського терору: Публіцистика / Ред.-упор. Олекса Мусієнко. К.: Дніпро, 1997. С. 48.

713. Нестуля Ол.Ол. Доля церковної старовини в Україні. Ч. 2. С. 21.

714. Геккенберг-Струхманчук Надія. Мій біль непогамовний. С. 48.

715. Нестуля О.О. Київський крайовий інспектор // Репресоване краєзнавство. С. 271-272.