Заснування Академії

Сергій Білокінь

Дореволюційна Україна вищої художньої освіти не мала. Існували тільки малювальні школи в Одесі (з 1865), Харкові (з 1869) та Києві (з 1875), низка приватних шкіл та студій. Звичайно, “ці школи відіграли велику роль у підготовці українських національних художніх кадрів” [245], проте розмах і якість їхньої діяльності були явно недостатні. Неперехідним явищем у мистецькому житті України стала Українська державна академія мистецтв (УДАМ).

Такими словами розпочав я 1973 року, себто безпосередньо після другої хвилі політичних арештів, що відбулись після ХХ з’їзду [246], свою статтю про Академію. Ще жили десятки колишніх її студентів, які чудово знали історію цієї установи і свою власну, пам’ятали не раз репродуковану світлину її фундаторів [247]. Фото вернісажу й обидві фотографії засновників я вже на той час виявив серед паперів Бориса Реріха [248] і на них у тій статті покликався [249]. Крім митців, на одній із них були зображені голова Центральної ради Михайло Грушевський, на підвалинах дому якого на Паньківській вулиці стояв наш будинок [250], і генеральний секретар освіти Іван Стешенко [251], дочка якого, акторка театру «Березіль», стала видатною перекладачкою Шекспіра, Мольєра та інших світових класиків і мешкала в Києві на Пушкінській, 20, пом. 31.

Усі знали: якщо Українську Академію наук (УАН) [252] та Всенародну бібліотеку України (ВБУ) заснував гетьман, то Українську державну академію мистецтв (УДАМ) створила Центральна рада. Добре знали це й члени редколегії “Вісника Київського університету”. Голова редколегії докладно пояснив мені, що саме треба написати, аби стаття вийшла, і я навів чудову як на той момент, хоч трохи безумну цитату з Павла Тичини:

“Сонце друге на небі України засвітилося! – сонце, що проливало тепер уже на весь народ своє тепло і світло! Ім’я йому – Партія більшовиків. […] Українська радянська влада заснувала Академію Наук і Академію Мистецтв у Києві” [253].

А далі я писав про ще не реабілітованого тоді Федора Ернста, про Павла Ковжуна, колишніх студентів, а на той час політеміґрантів з так само яскравими біографіями Роберта Лісовського, Василя Кричевського-молодшого, Івана Курочку-Армашевського. Здається, це були перші згадки їхніх імен в СРСР.

Мушу сказати, що жодного критичного відгуку на цю статтю до мене не дійшло. Навпаки, Оксана Трохимівна Павленко прочитала її в рукопису й 2 квітня 1972 року написала мені великого листа з додатками й міркуваннями:

“Уважно читала Вашого нариса про УДАМ і багато дещо з подробиць, признаюсь, довідалась [щойно] з Вашої праці. Зрозуміло, що в ті часи я була лише студенткою, тому не все, що діялось “зверху” округ Академії, мені могло бути відомо. Так що зібраний Вами матеріал з ріжних джерел: документів, спогадів, архіву, записів тощо уже є цінною працею”.

УДАМ була перша висока школа, закладена в Україні після скинення царської влади і перша в Україні мистецька школа найвищого рівня [254]. Львівський мистецтвознавець Микола Голубець вважав її утворення як загальнонаціональне досягнення українства:

«В 1917 р. повстала в Києві, начебто з нічого – Українська Академія Мистецтв. Несподівано й неждано для ширшого загалу найшлися для неї вчителі, а поміж ними такі величини, як ґеніяльний ґрафік Ю.Нарбут, европейської міри маляр О.Мурашко, творець нового монументального малярства М.Бойчук, а далі браття Кричевські, пейзажист Бурачек і цілий ряд інших, про яких відношення до мистецтва, а головно до українського мистецтва, за малими виїмками, не було серед громадянства хочби й приблизного уявлення. Для загалу громадянства, виключаючи втаємничених, було це обявлення, одушевляючий результат – української революції. Ми бачили, як довкола названих учителів найшлися учні, що теж для загалу несподівано зявилися не знати звідкіля, а чейже, скільки їх там не було, то в кожного був уже окремий шлях мистецької освіти і свій ідеал, своя мистецька реліґія. Нині більшість з цих учнів це вже закінчені мистці, з закріпленим мистецьким світоглядом і з замкненим кругом не тільки мистецьких інтересів, але й знову ж таки учнів та консументів довкола себе.

Це й є той мистецький рух, ця атмосфера, що похожа на лявіну, що все пориває на свойому шляху. Серед змінених умов суспільного життя й державного устрою, перемінилася не тільки назва Української Академії Мистецтв у Києві на «Художній інститут», але змінилися в цій установі люди, вчителі й учні, а разом з ними й їх мистецькі ідеали. Поминаючи ті зовнішно-формальні переміни, не можна не признати, що тут на ґрунті київської мистецької школи, еволюціонувало само мистецтво – ширшало в досягненнях і різничкувалося в засобах. Згори кинуто клич – примінення мистецтва до вимог життя, і то своєрідно понятого життя тоді, коли в нутрі установи проходила криза, боротьба утворених чільними представниками школи гуртків, що мов реліґійні секти в найкращій вірі й найшляхотніших замірах поборювали себе і нищили взаїмно» [255].

Інакше кажучи, Українська державна академія мистецтв всебічно, усією своєю короткою історією була пов’язана з українською державністю.

Думка “заснувати в Києві українську мистецьку академію, поставити, нарешті, справу утворення українського мистецтва на твердий шлях, мати право й можливість вчитися у себе на Україні, а не їздити за наукою по чужих краях”, як писав один з професорів-фундаторів Микола Бурачек, – [256] здавна володіла діячами українського мистецтва. У численних джерелах маємо чіткі й конкретні вказівки. Зіставляючи їх, одержуєм докладну картину подій довкола Академії і в ній самій. Так, наведу згадку дружини мистецтвознавця Дмитра Антоновича Катерини про давніші часи: “Ми всі тоді вірили, що буде незалежна Україна; з усіх кінців бувшої Росії, в якій ішла революція, почали на Україну з’їздитись ті, що почували себе українцями, і що хотіли працювати для України. І ось у Києві зібралось між іншим багато мистців” [257]. Катерина Антонович вважала, що ініціював заснування Академії мистецтв її чоловік Дмитро:

“В нашому домі збирались мистці, щоб обговорювати деталі організації високої школи. Дехто, як Василь Кричевський і Михайло Бойчук, спочатку протестували проти назви Академія; боялись вузьких академічних рамок, а не свобідної школи, де кожен професор міг би вільно по своєму власному плянові провадити науки… Але нарешті всі погодились, згадуючи традицію Могилянської Академії старого Києва. Дуже приємно було, що всі якось порозумілись, бо всі хотіли інтенсивно працювати, не спиняючись перед ніякими дрібницями” [258].

Можливо, саме так і було. Бо подібну ситуацію відтворив і мистецтвознавець Вадим Павловський [259]. Сам він 1917 року мав лише 10 літ, але під старість, коли готувалась його стаття, як прийомний син Василя Кричевського орієнтувався в мистецькому житті старого Києва як мало хто. І ось що він писав про старий будинок Антоновичів на розі Жилянської, 20, і Кузнечної, 40:

“Передові українські мистецькі кола Києва давно мріяли про створення власної, української, мистецької школи. Про це часто розмовляли в хаті мистецтвознавця Дмитра Антоновича. По четвергах до Антоновичів сходились українські мистці, актори, поети й науковці. Ці журфікси набули значення справжнього мистецького клюбу під час війни, коли український клюб “Родина” відступив своє приміщення під лікарню для поранених. Тоді на “четвергах” у Антоновичів збиралося до 30-40 осіб мистецької еліти Києва. Там обговорювали багато питань, сперечалися про потребу створити модерний український театр, про можливості організації української кінематографії, або мріяли про такі нездійсненні речі, як Українська Академія Мистецтв” [260].

До речі, подібним чином – як ініціатора численних громадських справ – характеризував Дмитра Володимировича й Гнат Хоткевич: «Сам Антонович («Муха») належав до типу тих людей, що як стовпи придорожні: іншим дорогу показують, а самі по ній не ходять» [261].

Отже, можна спокійно повернутись до вже цитованих споминів господині тих “четвергів” – Катерини Антонович:

“Збиралась там на свої засідання “Стара Громада”, – згадувала вона вже на еміґрації, – збирались на збори члени РУП – Революційної Української Партії. Збирались артисти-малярі, і відтам вийшла ідея організувати в Києві Академію Мистецтва, збирались артисти театру Садовського і сам Садовський, збирались артисти молодого театру Курбаса і сам Курбас” [262].

Тож улітку 1917 року мистецтвознавець, на той час активний член Центральної Ради Дмитро Антонович [263], проф. історії мистецтва Університету Св.Володимира Григорій Павлуцький [264] та директор Міського музею Микола Біляшівський обговорили питання про створення Академії мистецтв з головою Центральної Ради проф. Михайлом Грушевським та генеральним секретарем освіти Іваном Стешенком. І якщо раніше розмови про Академію були виявом звичайного українського мрійництва, тепер це стало реальною справою. На сторінках “Історії української культури” Івана Тиктора Микола Голубець наголосив, що

“сам факт отворення й хоч би тільки непосильного змагання академії з тяжкими умовинами революційного часу свідчить про ті розвоєві можливости, що їх розкривав перед українською образотворчістю поворот нації до власної державности” [265].

В одній з публікацій «Нової ради» (від 24 листопада) мимохіть названо також приватну зустріч 28 липня, на якій Микола Бурачек і Михайло Жук розмовляли про бажаність утворення УДАМ з першою леді тодішньої України – Марією Грушевською. Їхня розмова була остільки важлива, що не забувся ані сам факт зустрічі, ані навіть сама її дата. Можна припустити, що після тієї їхньої бесіди, власне, Дм. Антонович, Гр. Павлуцький і Мик. Біляшівський і зустрілися з чільними діячами Центральної Ради – Михайлом Грушевським та Іваном Стешенком, коли справу було погоджено принципово. У «Новій раді» було сказано буквально таке:

«В склад комісії ввійшли почасти члени зібрання 28 липня (п.п. Бурачек, Жук і п-ні Грушевська), почасти члени [Українського] Наукового Товариства (Ол. Грушевський, проф. Павлуцький), педагоги (п. [Петро] Холодний), директор музею (п. Біляшевський), авторитетні українські малярі, які відомі своєю педагогичною діяльністю (п.п. В. Кричевський, [Ол.] Мурашко, Ф.Кричевський). Комісія ця і виробила статут і обрала професорів Академії» [266].

Початок роботи комісії В.Павловський впевнено датує, і тут не може не простежуватися свідчення В.Кричевського, кінцем серпня [267]. Отже, з доручення генерального секретаря з освіти Івана Стешенка було створено комісію, що мала провести підготовчу працю. Очолив її Григорій Павлуцький, а входили до неї, крім майбутніх професорів, також Дм. Антонович, Мик. Біляшівський, Пав. Зайцев, Дан. Щербаківський. Очевидна річ, комісія повинна була визначитися в головному – щодо мистецьких засад і загального напрямку. Організаційно ініціатори справи мали виробити статут і обрати ректора. Вони мали визначитись у стосунках УДАМ із всеросійською системою мистецької освіти й конкретно Петербурзькою Академією художеств. Нагадаймо, що діялося це за старих умов, задовго до виходу Четвертого універсалу. Треба було визначитись у взаєминах із Київським художнім училищем. Нарешті, фундатори мали подбати про приміщення, чого за браком досвіду не зробили. За кілька місяців їм довелось у своїй легковажності гірко розкаятися. Лишається фактом, що не дуже вдалий досвід Грушевського з організацією УДАМ розохотив його декларувати заснування Академії наук. Можливо, він сподівався певної еволюції суспільства в самоорганізації. 8 червня 1918 року, навідавши його, В.І.Вернадський записав у щоденнику: «Гр[ушевский] говорил, что мог бы и деньги найти сколько угодно, и организовать А[кадемию] н[аук], но не торопился в трудное переходное время» [268].

Серед лівацьки орієнтованої молоді переважала опозиція до самого слова “Академія”, що асоціювалось із старим політичним режимом і її структурами. Так само, й “погляди Василя Кричевського на ролю тодішніх академій в мистецькій освіті були дуже скептичні. Він [Кричевський] побоювався, що і в новій Українській Академії Мистецтв скоро розвинеться стара рутина і тяжіння реґляментувати живий, вільний творчий рух” [269]. Переважив погляд Дм. Антоновича, “що нова Академія не повинна повторювати чужу рутину, а навпаки – має створити свої власні, національні мистецькі традиції”. А які саме традиції, це, мовляв, “буде справа самих мистців” [270]. Один із фундаторів УДАМ Василь Кричевський про побудову закладу писав: “Зорганізувати академію комісія постановила по системі індивідуальних майстерень” [271].

Треба сказати, що справу Академії виніс на широке обговорення загалу видатний український мистецтвознавець Кость Широцький [272]. Повернувшись із Петрограда, він ще не відновив питомого відчуття мови, тому формально текст його статті виглядає ніби трохи штучно. Багато важливіша стаття за своєю суттю, оскільки відтворює головні лінії, за якими простежувалась розбіжність організаторів Академії. Йдеться про те, що комісія працювала все-таки кулуарно. Не відбулося широких зборів митців і зацікавлених осіб, не було зібрано, тим більше, не обговорено багатьох ключових питань. Зокрема петербуржець Широцький, що провів багато років на півночі, дуже гостро сприймав питання національне. Його стаття вперше широко ставила перед громадянством справу залучення до Академії митців, умовно кажучи, російських. Як відомо, в атмосфері Української держави ця ідея несподівано набула підтримку з боку гетьмана. Природно, що гурток київських живописців, хоч би з кого він не склався, цій ідеї особливо співчувати не міг. Так чи сяк, стояло питання про митців неукраїнських, тож комісія вирішила його подібно до політиків Центральної Ради, залучивши до складу професорів представника національних меншин. Нарешті, Широцького не порадувало, як вирішувалось питання з ректором, якого обирала Рада Професорів. Отже, ось як виглядала стаття Широцького:

«Українська Академія Мистецтва.

Академія Мистецтв у Київі вже заснувалася, і 22 жовтня мають відбутися вибори ректора. До пишного і свіжого вінця українського відродження має вплестися нова квітка (китиця? – С.Б.) артистичної культури, занедбуваної і приглушуваної сотні років проклятою системою старого ладу. Тепер вона розцвітає не просто яко забаганка багатих людей, а яко внутрішня потреба духовного життя українських артистів і маси, для котрої і від імени котрої вони говорять. Рідна Академія повинна розбудити й допомогти піднятися рідній штуці. Це діло достойне інтелігентних високоосвічених патріотів, і ми мусимо його вітати, не дивлячись на деякі не зовсім ясні моменти цеї справи в цілому, бо підготовча організація Академії провадилася досить далеко від громадського ока. Не може бути сумніву, що всю справу Академії ведуть найцінніщі люде, повні благородного ентузіазму, але хотіло би ся, щоб розуміння відповідальности теперішнього моменту за світлу будуччину рідної штуки впадало на долю ширшого громадянства, нехай би й воно пережило те захоплення, що будить високі стремління художньої творчости, бо лиш колектив, лиш тверда підстава громадського розуміння, а не артистичного об’єктивізму може прискорити і зміцнити утворення великого будинку національної культури.

Тим то й конче потрібно, щоб далі громадянство знало, що робиться на полі його штуки, необхідно й те, щоб така значна справа, як вибори ректора Академії, відбулася гласно і нормально, аби взяли в тім участь всі намічені професорські сили, а вони, як то чути, тепер якраз не всі сидять в Київі; нарешті, потрібно, щоб Академія мала на оці всі галузі мистецтва і щоб негайно подбала про запровадження класу іконописі, потреба в якому при теперішньому убозстві церковної штуки й при великому попиті на неї забагатілого селянства є прямо-таки нагальною. Заінтересоване Академією громадянство мало би право також бачити і критикувати статут Академії, а також чути про ті точки, з яких Академія виходитиме в справах освіти; бо національно розвиненої штуки ми досі не мали, а давню традицію загубили і, очевидно, що національний стиль ще повинен чекати наукового та артистичного вирозуміння і ще не скоро оплодотворюватиме творчість артистів. Це важно нагадати для того, щоби було ясно, де шукати далі професорів для незапроваджених ще виділів. Коли культура повстає не раптово, а шляхом еволюції, то певно прийдеться стати на таку позицію, котра б дала змогу утворити її не просто з допомогою чужих нам представників від меншостей по згоді з представниками пануючої маси, а може инакше – силами теж чужих, але яких-небудь визначних чужинців, се б то запросивши до Академії такі сили з-за кордону.

Чужі високорозвинені люде не тільки дадуть досконалу технику учням, а й самі піднесуть до можливих високостей готові паростки національної штуки. Наш нарід, що утворив був цілком своєрідне мистецтво в минулому, ніколи не відгорожувався мурами від чужинців і завше вбирав в себе здобутки Європейського світу через тих же чужинців, так само й наші українські художники пішли на чужу Москву й утворили підвалини для чужої нам штуки великоросійської. На молодіж чужі добрі сили можуть мати тільки добрий вплив, далеко користніщий, аніж професорі з українців нинішнього дня, котрі досі свідомо цуралися українства, були російськими художниками і душа котрих лежала в осередку чужих, неукраїнських настроїв. Для розвитку штуки потрібні головним чином техника і чуття, – технику можуть дати чужинці – тим на чужині засвоювали її й нинішні наші професорі, – а чуття походить від душі; для того не важно, щоб навчання техничних засобів виходило конче від українців. Треба дбати, щоби наша Академія зразу стала на твердий ґрунт і давала освіту не тенденційну, а правдиву Європейську, котра від себе вже дасть підвалини до утворення шляхетної національної штуки.

К.Ш-ий» [273].

Як побачимо, сам напрямок Академії Комісія визначила певним чином. Добре чи погано з точки зору тих, хто сумнівався, комісія зробила свій вибір. Як-то кажуть, всім не вгодиш. За великим рахунком вибір виявився правильним, принаймні це було реальне рішення.. Першим і найважливішим арґументом і доказом на користь зробленого вибору можна вважати представлені на вернісажі твори. Було домовлено, що професори на вернісажі покажуть “товар лицом” – кращі свої твори, щоб заявити рівень і напрямок нової установи. Це було дуже слушно. Виставка мала цілковитий успіх. Федір Ернст, що виступив на відкритті УДАМ, свідчив: “Вернісаж був одним з найбільш вдалих, які довелось бачити. Всі були окрилені надіями – для українського мистецтва наступала нова ера” [274].

У списку кандидатів було близько 20 імен. Конкретних імен забракованих претендентів ніхто не називав, але можна не сумніватись, що серед них був Широцький. Його доля склалась трагічно. Невдовзі йому було призначено місце в Українському університеті в Кам’янці-Подільському. На жаль, приступити до роботи йому не довелось. Він помер 13 вересня 1919 року у своїй Білоусівці на Поділлі. Так чи сяк, на професорів УДАМ комісія обрала таких вісьмох митців:

1. Михайло Бойчук (30 жовтня 1882, с. Романівка на Галицькому Поділлі – 13 липня 1937).

2. Микола Бурачек (4/16 березня 1871, с. Летичів, тепер смт Хмельн. обл. – 12 серпня 1942).

3. Михайло Жук (8/20 вересня 1883, м. Каховка, тепер Херсон. обл. – 7 червня 1964).

4. Василь Кричевський (19/31 грудня 1872, с. Ворожба, тепер Лебедин. р-ну Сумськ. обл. – 15 листопада 1952).

5. Федір Кричевський (10/22 травня 1869, м. Лебедин, тепер Сумськ. обл. – 30 липня 1947).

6. Абрам Маневич (25 листопада 1881, м. Мстиславль, тепер Бєларусь – 30 червня 1942, Нью-Йорк).

7. Олександр Мурашко (26 серпня / 7 вересня 1875, Київ – 14 червня 1919, там само).

8. Георгій Нарбут (25 лютого / 9 березня 1886, маєток Нарбутівка, Глухів. пов. Чернігів. губ. – 23 травня 1920, Київ).

Як бачимо, засновники Академії були молоді люди, що мали здебільшого по 30 з лишком років. Найстарший Федір Кричевський мав більше – 48 років. Наймолодшому Нарбутові виповнилось 31. Що до педагогічної практики, то з-поміж професорів її мали одиниці: Федір Кричевський викладав у Київському художньому училищі, Олександр Мурашко мав власну студію. Неформальним лідером групи монументалістів був Михайло Бойчук, який разом з учнями й експонувався. Таким чином, основу нової Академії повинні були скласти майстри-професіонали, тобто реалісти, що мали авторитет серед української громадськості. Доти на київських виставках не бачили творів Нарбута й Бойчука, але багато років стосунки з останнім підтримував Грушевський [275].

Примітки

245. Афанасьєв Василь Андрійович (1 січня 1922, с. Кониченське, тепер Федорове Кустанайської обл., Казахстан – 22 липня 2002, Київ), Касіян Василь Ілліч (1 січня 1896, с. Микулинці, тепер у складі м. Снятина Івано-Фр. обл. – 26 червня 1976, Київ). Вступ // Історія українського мистецтва в шести томах. Том 4, кн. 2. К., 1970. С. 13.

246. Білокінь С. ХХ з’їзд КПРС на півсторічній відстані // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. Вип. 10. К.: Ніка-Центр, 2006. С. 100-111.

247. Українське мистецтво. Львів, 1926. Падолист. Ч. 2. С. 53; Бібліологічні вісті. К., 1927. Ч. 1 (14). С. 99; Павловський Вадим Методійович (4 жовтня 1907, Київ – 10 лютого 1986, Нью-Йорк). Українська державна Академія мистецтв // Нові дні. Торонто, 1957. Ч. 95. С. 23.

248. ІМФE. Ф. 14-9. Од. зб. 662. Арк. 54-68. Див.: Киркевич Виктор Геннадиевич (нар. 17 серпня 1945, Київ). Киевское содружество Рерихов. К., 2005. 128 с.

249. Білокінь С. До історії вищої художньої освіти на Україні // Вісник Київського університету. Серія історії. № 15. К., 1973. С. 53. Написану на основі дипломної роботи, кафедра історії УРСР рекомендувала цю статтю до друку 22 червня 1971 (підпис зав. кафедрою П.А.Лаврова, рецензував її також Г.І.Сургай).

250. Білокінь С. Садиба Грушевських – серце Латинського кварталу // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 6. К.: Кий, 2006. С. 104-134.

251. Стешенко Іван Матвійович (1873 – 1918), перекладач, літературознавець. Як зазначалось у постанові на арешт його дружини Оксани Михайлівни (1941), яку підписав нарком ҐБ Павло Мешик, убили його червоні. Як видно з протокольного запису її допиту 22 липня 1941, те саме заявив її слідчий (Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 237-238)

252. Перший Президент УАН написав начерк її історії 18 травня 1943 у Боровому. Опубл.: Vernadsky Vladimir. The First Year of the Ukrainian Academy of Sciences (1918-1919) // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. Vol. XI. New York,1964-1968. № 1-2 (31-32). P. 3-31; Вернадський Володимир Іванович. Із спогадів: Перший рік Укр. Акад. (1918–1919) // Наука і культура. 1988. Вип. 22. С. 39-64. Треба сказати тільки, що дезинформація щодо року заснування почалася задовго до війни (Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930. С. 9).

253. Тичина Павло Григорович (15/27 січня 1891, с. Піски Черніг. губ. – 16 вересня 1967, Київ). Розвиток української радянської культури за 25 років // Українська література. Уфа, 1943. Січень-лютий. № 1-2 (15-16). С. 148.

254. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. Філядельфія, 1968. Ч. 7. С. 45.

255. Голубець Микола. ХХХ-ліття українського мистецтва // Новий час. Львів, 1935. 12 жовтня. Ч. 227 (2150). С. 4.

256. Бурачек Микола Григорович (4/16 березня 1871, с. Летичів – 12 серпня 1942, Харків). Спогади про Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісті. 1927. № 1 (14). С. 92.

257. Антонович (з дому Сєрєбрякова) Катерина Михайлівна (1884, Харків – 22 лютого 1975, Вінніпеґ, Канада). З моїх споминів. Частина 5. Вінніпеґ: УВАН, 1973. С. 188. Дж.: Марунчак Михайло (нар. 1914). Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпеґ, 1986. С. 27.

258. Антонович К. З моїх споминів. Частина 5. С. 188.

259. Павловський Вадим Методійович (4 жовтня 1907, Київ – 10 лютого 1986, Нью-Йорк), мистецтвознавець.

Син журналіста, співробітника газ. "Рада". Навчався в КХІ та КПІ (закінчив 1931). Працював у Київ. ін-ті науково-судової експертизи (1935-43), фотографував її співробітників. 1943 виїхав на еміґрацію, 1947 – до США. У мене збереглося 57 його листів до кол. колежанки, помічниці І.Моргілевського Катерини Олексіївни Данкевич (1975-81; мешкала на Гоголівській, 34, пом. 1). Автор монографії "Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість" (Нью-Йорк: УВАН, 1974), статей про Українську державну Академію мистецтв (Нові дні. Ч. 95. 1957. Грудень. С. 22-27: 4 іл.; Нотатки з мистецтва. Ч. 7. 1968. Травень. С. 45-56), Д.Щербаківського (Знищена й забута могила // Нові дні. Ч. 77. Торонто, 1956. Червень. С. 16) та ін. Архів в УВАН (Boshyk Yury. A Guide to the Archival and Manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City: A Detailed Inventory. Edmonton, 1988. P. 91). Дж.: Ясь Ол. Павловський В.М. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 2. К., 2004. С. 260-261.

260. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. С. 45.

261. Хоткевич Гнат Мартинович (19/31 грудня 1877, Харків – 8 жовтня 1938). Єфименкова // Збірник науково-дослідчої катедри історії української культури. Том Х. Х.: ДВУ, 1930. С. 38.

262. Антонович Катерина. З моїх споминів. Частина 5. С. 201.

263. Антонович Дмитро Володимирович (2 листопада 1877, Київ – 12 жовтня 1945, Прага), політ. i гром. дiяч, мистецтвознавець.

Син укр. iсторика В.Б.Антоновича. Один iз засновникiв i лiдерiв РУП (1900-05) та УСДРП (1905). Ред. рев. видань “Гасло”, “Селянин” (Чернiвцi, 1902-03); “Воля” (Харкiв, 1905). З 1912 викладач iсторiї мистецтв в приватних драм. школах Києва. В перiод першої свiтової вiйни — уповноважений Всерос. земського союзу. 7 березня 1917 обраний тов. гол. Центр. ради. У вереснi 1917 обраний тов. гол. Київ. мiської думи. У жовтнi 1917 за дорученням ЦР вiв переговори з командуванням Чорноморського флоту про українiзацiю флоту. В листопадi призначений на емiсара до Одеси. З 21 листопада 1917 ген. секретар (мiнiстр) морських справ. У липнi 1918 призначений на ген. консула Укр. Держави в Швецiї. Член укр. делегацiї на переговорах з країнами Антанти (лист. 1918). Голова дипл. мiсiї УНР у Римi. Один з фундаторiв, ректор i проф. Укр. вiльного ун-ту у Вiднi та Празi, куди переїхав улітку 1921. Дир. Музею визвольної боротьби України. Автор одного з перших курсів історії укр. мистецтва (1923), нарисів про Т.Бойчука та ін.

Тв.: Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага, Вид. Укр. Ун-ту, 1923; Українське мистецтво: Вступ до кн.: Антонович Дм. Скорочений курс історії укр. мистецтва. Прага, 1923 / Підготував до друку Василь Пуцко // Образотворче мистецтво. 1993. Ч. 1. С. 44-47.

Дж.: Ульяновська Світлана, Ульяновський Василь. Дмитро Антонович // Українська культура : Лекції за ред. Дм. Антоновича. К.: Либідь, 1993. С. 505-514; Суровцова Н. Спогади (1996). С. 97, 111, 114, 143, 201; УЦРада (1996-97). Т. І. С. 5, 8, 9, 13, 31, 34, 188, 194, п. 11, п. 296; Т. ІІ. № 21, 22, 24, 26, 27, 29, 30, 34, 35, 40, 41, 43; Маньковська Р.В. Музейництво в Україні (2000). С. 36.

264. Павлуцький Григорій Григорович (19 січня 1861, Київ – 15 березня 1924, там само) – мистецтвознавець.

З 1897 проф. Університету Св.Володимира. Займався античним мистецтвом та архітектурою, згодом архітектурою українською. Тв.: Історія українського орнаменту / Попередні завваги В.Ханка // Образотворче мистецтво. 1992. Ч. 4. С. 17-18. Дж.: Книга. [Т.] І. Відень; К., 1921. Грудень. С. 38; Ернст Ф. Григорий Григорьевич Павлуцкий // Среди коллекционеров. М., МСМХХІV. Май-июнь. № 5-6. С. 58-59; Пучков Андрей. Материалы к биографии Г.Г.Павлуцкого // Теорія та історія архітектури і містобудування. Вип. 2. К., 1998. С. 168-179; Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.). К.: Прайм-М, 2004. С. 269; Сторчай Оксана Вікторівна. З історії мистецтвознавчої та викладацької діяльності Григорія Павлуцького // Студії мистецтвознавчі. Число 1 (5). К., 2004. С. 58-70.

265. Історія української культури / Під заг. ред. д-ра Івана Крипякевича. Львів: Іван Тиктор, 1937. С. 641.

266. Академія Мистецтв // Нова рада. 1917. 24 листопада. № 193. С. 4.

267. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. С. 45.

268. Щоденник В.І.Вернадського. Записи 12 травня, 6, 8 та 9 червня 1918 / Публікація С.М.Кіржаєва // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 1. К., 1992. С. 327.

269. Павловський Вадим. Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість. Нью-Йорк: УВАН, 1974. С. 39-40.

270. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. С. 46.

271. ІМФЕ. Ф. 13-4. Од. зб. 245. Арк. 1. Опубліковано вперше: Кричевський Василь. Нарбут в Українській Академії мистецтв // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 54-57; Ч. 2. С. 17-19: іл.

272. Див. посил. 200.

273. Широцький Костянтин. Українська Академія Мистецтва // Нова рада. 1917. 22 жовтня. № 169. С. 1. Підп.: К.Ш-ий.

274. Ернст Федір. Георгій Нарбут. Життя й творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [Каталог. К.:] ДВУ, 1926. С. 61.

275. Див.: Білокінь С. Михайло Бойчук і проблеми монументалізму // Пам'ятки України. К., 1988. № 2. С. 12 (публікація листа М.Бойчука до М.Грушевського від 18 травня 1912 р.); Мушинка Микола. Михайло Бойчук Михайлові Грушевському // Образотворче мистецтво. 1991. № 6. С. 37-39 (первісна публікація: Невідомі листи М.Бойчука до М.Грушевського // Свобода. 1991. 6 вер. Ч. 170. С. 2; 7 вер. Ч. 171. С. 2); Юрчишин Оксана. Михайло Бойчук і Михайло Грушевський: Нові відомості про львівський період творчости визначного майстра // Сучасність. К., 1994. № 7-8. С. 140-148.