Відкриття Академії

Сергій Білокінь

Не можна обійти подробиць політичного життя. Саме відбулось повстання робітників арсеналу. 29-31 жовтня на вулицях точились барикадні бої з “батальйонами смерти” Керенського, і обох сторін з українськими частинами.

Не зайве навести дуже конкретну Ернстову згадку:

“Пам’ятаю цей момент – середину листопада 1917 року. Нарбут і Мурашко, сидячи в тимчасовій канцелярії академії, в будинкові Педагогічного Музею, надписують на картках з запроханням до урочистого відкриття академії адреси почесних гостей та переправляють рукою видруковане число відкриття – на 22 листопада. Оригінал запрохання намальовано Нарбутом – старим українським шрифтом. Робота кипить – ледве встигають наділяти присутніх та розсилати по місту” [276].

Нині ориґінал і друкарська відбитка запрошення зберігаються в Харківському художньому музеї [277]. Правдоподібно, набув його директор – Стефан Таранушенко, який у березні 1928 року приїздив для цього до Києва. У щоденнику Ф.Ернста 29 березня занотовано: «З 12 до 5 працював в Музеї на вист.[авці] Нарбута [Стефан] Таранушенко, давав йому пояснення. Була В.П.Нарбут в справах забирання з виставки речей» (Арк. 64 зв.). Придбання харківського музею датується саме цим часом. У звіті харківського Музею за 1927-1928 роки, що його склала Олена Іллівна Чудновська, читаємо:

«В 1928 році Музей набув 2 портрети олійною фарбою роботи О.Мурашка, малюнки проф. В.Кричевського і К.Мощенка та цінну збірку графічних і акварельних творів Нарбута, що характеризує останні роки його творчости й між ними такі шедеври, як абетка 1920 року» [278].

Наведу текст запрошення:

“Генеральний Секретарь по Народній Освіті і в.о. ректора української Академії Містецтва (sic) мають честь запросити Вас на одкриття Академії, яке одбудеться у суботу 18 [закреслено; збоку приписано: 22] листопада в помешканню Педагогічного Музею, о 5 год. дня” [279].

Правдоподібно, внаслідок широкого громадського обговорення справи з Академією, А.Ніковський і С.Єфремов надрукували в «Новій раді» у чималих витягах значну частину доповідної записки до законопроекту секретарства освіти:

«Академія Мистецтва.

Поясняюча записка.

Думка про заснування у Київі Академії Мистецтва зародилася вже давно. Причини, що викликали таку думку, дуже ріжноманітні.

Петроград дуже мало придатний до художньої праці. Розуміється, що природа Петрограду, як всяка инша природа, дає безодню художніх мотивів. Але навчитися у Петрограді трудно, бо там дуже темно, в осені і зімою змушені люде працювати при лямпах. З цього боку Київ засігди приваблював до себе очі малярів, які з жалем казали, що у Київі бракує Академії Мистецтва.

Друге: в ХІХ столітті утворилася нова грань у мистецтві і у настрою художників. По романтичному захопленню східніми вежами, готичними замками і крикливими ефектами чужої, головним чином, італійської, природи прийшли до зрозуміння, що художник може любити тільки свою рідну природу, що він може художньо віддавати тільки те, що пізнав, відчув, з чим споріднився, над чим довгий час провадив свої обсервації. Природа, як і сама людина, в ріжних країнах має свої особливости, свій тип, свій склад. Художники не можуть одриватися од рідного ґрунту. Самий Київ найгарніше місто в Росії, на кожному перехрестю вулиць примушує спинятися зачарованого артиста. Але хто з них розповів нам про ту красу?.. Поки що ніхто. А села українські і типи мешканців? Тип гарних україн[ок]-жінок давно вже вихваляли і вихваляють поети і письменники; це тип видатний по красі, а така коштовність до цеї пори лишається захованою для малярів. Природа України, народній побут і, нарешті, її історичне минуле дають невичерпане джерело найкращого матеріялу для художника. Тепер, коли демократична ідея в сфері державній привела до децентралізації урядування, – якраз на часі закласти Академію Мистецтва у Київі і тим утворити вільну і благородну професію в Країні штуки, да й життя до виявлення у художній творчости місцевих окремішностей – природи, національного і культурного почуття. У Германії істнує кілька Академій Мистецтва – у Берлині, Мюнхені, Дюсельдорфі, і всі вони звуться «Академіями». Те ж саме треба сказати і про Італію.

Ще треба показати один пункт, на якому базувалася комісія. В дану хвилину цілком можливо утворити справжнє українське мистецтво, український національний стиль, а саме на ґрунті принципів, форм і ідей, вироблених історичним минулим України. Розуміється, що трудно говорити про утворення Національного Мистецтва, ідеї і форми якого мали б широку європейську вагу, бо художня культура має свою історію розвитку; перехід тої культури від одної нації до другої не залежить від бажання окремих людей і народів. Але казати про утворення Національного Мистецтва в межах форм і людей, вироблених історичним минулим України, зовсім можливо; українська ікона, гетьманські портрети, портрет XVIII віку (Левицький, Боровиковський), старовинне українське деревляне будівництво, українське бароко – все це великі по своїх результатах періоди мистецтва. І можливо утворити національне Мистецтво дорогою взаємности сил національної і загальнолюдської культур так, що художник, посідаючи всі технічні та ідейні сторони свого часу, буде користуватися ними для вислову найбільше близького, зрозумілого йому світу.

На Україні є багато здорових талантів, яким тільки не стає школи і потрібної гарної техники. Це дає можливість з певною вірою пророкувати, що через кілька літ буде істнувати національно-українське мистецтво (так само, як дуже давно істнує українська література)» [280].

У монографії, присвяченій Василеві Кричевському, Вадим Павловський писав: “5/18 листопада Центральна Рада затвердила статута Академії” [281]. Виходить, того дня мало відбутись і відкриття, перенесене на пізніше. Павловський провадить далі:

“Скоро по тому Рада Професорів Академії, на своїм першім засіданні, одноголосно обрала Василя Кричевського на першого ректора Академії. Але він просив Раду звільнити його від адміністративних обов’язків. Тоді після нього обрали ректором його брата, Федора Кричевського” [282].

19 листопада (2 грудня) 1917 року, а тоді ще двічі, большевицький Совнарком обговорив діяльність Центральної Ради. Це призвело до проголошення ультиматиму Центральній Раді і рейду на Київ муравйовських банд. Тож усе, що робили на півдні для української культури, було ніби приречено на поразку. Але, як казала Леся Українка, без надії сподівались. 22 листопада / 5 грудня 1917 року в київському арсеналі відбувся великий мітинг (згідно газети “Пролетарская мысль”, був він “многотысячный”). Провокуючи робітників, Гамарнік – ніби громадянин «цієї держави» – виступив з промовою “Об организации власти”. Резолюція, яку він запропонував, закликала до державного перевороту [283]. Але того самого дня, в середу, (повторюю: 22 листопада / 5 грудня 1917 року) Українську державну Академію мистецтв все-таки було відкрито. Це відбулось у Педагогічному музеї, себто в Центральній Раді [284]. Цікаво, що істпартівське видання, яке вийшло за десять років, під цією датою подало відомості про що завгодно, крім відкриття Академії мистецтв.

Цей історичний момент Федір Ернст описав так:

“Нарешті відкриття. То були пам’ятні для Київа дні – час повного розпаду, повної дезорганізації всього громадського життя. Допіру припинились бої на вулицях Київа поміж козаками та юнкерами Керенського, військом центральної ради й робітниками-більшовиками. Життя не налагоджено, вугілля, хліба, води немає. З неймовірними труднощами дістали все потрібне, щоби влаштувати першу виставку професорів молодої академії. Вже вечір, в залях Педагогічного Музею темніє, збираються гості й публіка – але електрика ледве мигтить – майже темно. Проходить година-дві – все ще темно. Здобули десь свічки – аж поки нарешті стало світло. Залунали промови, привітання. В верхніх залях [на третьому поверсі] гостей чекала прекрасно влаштована виставка – здебільшого зі знайомих киянам кращих полотен Мурашка, Василя та Федора Кричевських, Маневича, Бурачека, Жука; цілковитою новиною були лише твори Нарбута й Бойчука. Нарбут виставив тут свої мотиви руїн, свій сильветний автопортрет, деякі аркуші “абетки”. Це було несподіванкою для Київа” [285].

Уже вийшовши на еміґрацію, Вадим Павловський доповнив цю розповідь:

“По закінченні офіційної частини гості пішли нагору дивитись виставку праць професорів-засновників Академії. Вона була влаштована у величезній експозиційній залі Педагогічного музею; там порозгороджували частини приміщення щитами, на яких розвішали картини. Василь Кричевський, що жив недалеко Центральної Ради, приніс гарні українські килими зі своєї збірки для оздоблення виставки” [286].

Політичну оцінку дано українській акції в непідписаній передовій статті газети «Нова рада» [287]:

«Київ, 24 листопада 1917 року. Академія Мистецтва.

Українську Академію Мистецтва урочисто одкрито саме в той час, як у Київі одбуваються конференції українських політичних партій, коли заплутано і складно рішається справа про мир чи перемирря, коли прапорщик Криленко [288] нахваляється підбити штиками полковника Павленка, коли по краєві пішли анархія, руїна і грабунки. Відкрито Академію, коли величезна більшість можливих учеників цеї Академії та й значно нижчих од неї шкіл перебуває на сумнівно-почесних становищах політичних діячів, проводирів і вершителів нашого безладдя й безголов’я. Словом, відкрито Академію Мистецтва під час найменшого інтересу до неї, під час переваги політики й політиканства в нашому національному життю.

Ми весь час од початку революції йшли шляхами найбільшого політичного розгону, національного максималізму на ті високости завоювань – і часто одвоювань од неіснуючих ворогів, – що далі вже йти й нікуди. Але йшли майже не закріпляючи одвойованих позицій, кидаючи свій тил в стані великого заколоту, безладдя й непорозумінь. І ця гонитва не може привести Україну до певного національно-державного становища, коли переважатиме тільки політика, та ще з тими прикрасами, які їй надає війна й дух воєнних відносин. Наша культура не може далі лишатися в стані забуття й занедбання, бо тільки вона творить рацію державного існування народа і тільки її здобутки витримують удари меча та хуртовини політичних пригод.

Тому відкриття такого великого огнища культури, як Академія Мистецтва, треба вітати, бо такі культурні заклади найбільше потрібні в часи лихоліття та переваги політичного моменту над усіма иншими проявами народнього життя. Культурні організації в часи реакції чи просто втоми од політики в[и]тримують найдовше і відограють найкориснішу ролю в життю кожного народа. Але й для біжучої історичної хвилі вони мають безпосереднє значіння того незмінного ферменту, який розпалену, роздратовану й поріжнену партійною діяльністю націю єднає в щось одно, в ціле і солідарне, бо вони дають абсолютні цінности для людини взагалі без ріжниці класового чи політичного становища. Нарешті розвиток культурних закладів не тільки очищає атмосферу національних і політичних відносин кожного краю, але й відтягає від політики ті елементи, які або ж до неї не доросли, або ж в кращому разі можуть бути тільки об’єктами, а не суб’єктами політичної діяльности. Тому відкриття Української Академії Мистецтва дозволимо собі записати в безсумнівний актив українського руху взагалі і даного історичного моменту особливо» [289].

Один із гостей, директор видавництва «Час» у Києві, редактор журналу «Книгар» журналіст Василь Королів-Старий написав до газети про свої враження. Його текст було відтак тиражовано, й він зберігся. Стаття складається з двох частин, відмінних між собою і тематично, й фактографічно, й стилістично. Перша, писана під впливом, умовно кажучи, Власа Дорошевича, містить міфологізований загальний огляд доби. Розуміється, це український відповідник Дорошевича. Тут «святі слова», «наш народ – затурканий закутий раб», «чиста лілея вічної краси», «дихання вічної краси», «заплакані музи». Якби автор обмежився лише цим рядом понять, вийшло б банально й прикро. Однак він дуже точно живописав історичний момент, починаючи від жахів Світової війни, передчуваючи інакші, не менш страшні події. Ішлось про «трівожні вогники ляку», «вандальське вбивство культури». У другій частині газетного допису містяться подробиці про те, як усе відбувалось: хто був присутній, яка була атмосфера свята, хто на ньому виступив :

«Свято мистецтва.

Vita brevis, ars longa – святі слова, що стояли перед очима, я певен, не тільки у мене в цей прекрасний «вечір свята мистецтва», що відбувся в середу в будинку Педагогичного музею.

Генеральне секретарство освіти одкривало першу українську художню академію – вище вогнище мистецтва малярського, що повинно стати осередком виховання артистичного смаку нашої людности. Покладено підвалину до вищої духової культури, покладено основу тому, щоб наш народ – затурканий закутий раб, оточений вищою красою чарівної природи своєї отчизни, зрозумів хоч згодом, які вічні й абсолютні багацтва краси зберігає в собі для великої радости людини наша, хоч і не нами «благословенная», земля.

Цей вечір, на який зійшлися представники місцевої інтелігенції – своєї й чужої – од початку й до кінця пройшов як справжнє й величнє свято. Без ажіотажа, без палких азоричних (sic) дискусій, в акордах хороших світлих слів, в гармонії чарівної музики, артистичного співу, на фоні святочно прибраних кімнат – галєреї, з стін якої дивились на численну публіку прекрасні твори талановитих майстрів. І коли люде чинно проходили поміж дивної краси старовинних килимів, коли точилася розмова не про чергу за хлібом та гасом, не про кулемети Криленка та наміри всякого роду тимчасових урядів, – спочивала душа, поверталось людям їхнє справжнє обличчя, зникали з очей трівожні вогники ляку, а з уст – крива саркастична усмішка. В цих залах, де чулося дихання вічної краси, не було місця буденщині життя; відціль вилетіли всі примари страхітньої вулиці, всі нервози й психози мітингових і урядово-громадських заль. І коли часами в око впадала постать вартового-матроса, що кам’яною поставою стремів в кутку, стиснувши в руках рушницю, – думка на мить верталась з цього вечора казки і сну до реальности.

Згадувалась відома всім дивна картина Котарбинського [290], де з рощілини поміж каміння тече червоно-чорний струмок крови самовбивця, а над ним виростає ніжна й чиста, біло-прекрасна лілея. І так хотілося вірить, що самовбивству духа, вандальському вбивству культури минає час, надходить кінець, і що на місці тих океанів людської крови, що пролито як наслідок всесвітнього психозу, виростає світлоосяяна чиста лілея вічної краси…

За ці часи бурхливі й дражливі, коли з-за одного слова, з-за якогось лозунга, часто ефемерного як сьогодняшній день, розумні й освічені люде здатні гризти один одному горло, – за ці страшні часи я бачу другий радісно-світлий промінь: перший – то був з’їзд «Просвіт», де люде, вимивши руки од крови борні, простягали їх до сонця освіти, благали науку наблизитись до них й тепер – коли радісні погляди оберталися до промінчастого сонця краси.

І, певно, більшости з тих, що були тут, знову і знову заболіло серце од розуміння контрасту між тим, що є, й тим, що повинно бути. Досить вже крови й гризні; пора вже вертати на покинутий шлях справжньої радости життя, яку ми забули, якої так рішучо і так безбожно надовго відцурались…

І в цих залях новонародженої Академії мистецтва, де буде зростати талан і хист нашого, щедро обдарованого природою, люду, – вірилось, що життя повертає на нову стежку; що ось-ось злетяться прекрасні заплакані музи, розігнані гуркотом гармат та тріском кулеметів…

Нехай же швидче воскресне омита кров’ю та сльозами культура в сяйві мистецтва, як ожила в сяйві волі наша заплакана Україна…

На свято зійшлося багато люду: артисти міських українських і російських театрів, професура, письменники, політичні й громадські діячі, чужоземні консули, художники, музики, аматори штуки.

Хорошу, чулу промову сказав секретарь освіти д. Стешенко; щирі привітання виголосили представники ріжних культурно-художніх товариств; з підйомом проспівав кілька пісень хор під орудою д.Кошиця [291].

В верхніх світлицях з любов’ю й великим смаком уряджено виставу картин – кращих творів перших професорів Академії – М.Бурачека, Манєвича, обох Кричевських, Нарбута, Мурашка та инших. В одній з світлиць сервировано чай, в другій – поставлено естраду, де гості-артисти співали й деклямували.

Все було упорядковано старанно, з смаком, відповідно до урочистости моменту, робило якнайкраще вражіння і являлось наочним доказом тому, що наша воскресла нація має всі права і досить життьової творчої сили, щоби віднині ж стати поруч з иншими культурними націями Європи» [292].

Цікаво, що зразу, буквально на другий день, Федір Людвіґович Ернст написав братові Миколі, молодому археологові, докладного листа з трохи шаржованим описом усієї події. Веселий і легковажний, цей лист містить силу подробиць про саму подію:

“Вчера торжественно открыли украинскую академию художеств. Были приглашены особыми, очень красиво нарисованными билетами 500 почетных гостей. Кроме того, была битком набита галерея. В начале торжество было несколько омрачено в буквальн.[ом] смысле этого слова, ибо электрич.[еская] станция что-то закапризничала, и в зале была темнота. Когда воцарился свет, генер.[альный] секретарь просвещения Стешенко, обладающий довольно сапожнической наружностью, прочитал очень хорошую, уснащенную эпическими образами, речь [293].

Потом очень скверно говорил наш маэстро, маркиз Павлуччины (профессор Павлуцкий. – С.Б.). Затем я громовым голосом (повергшим в изумление моих добрых знакомых), прочитал приветствие от нашего О-[бщест]ва [294], где фигурировали и «праздник искусства», и великие киевские князья, и барокко, и лазурное небо Украйны. Дальше следовал жид [295], который констатировал факт, что революция нетолько не потушила (?) культуры, а как раз наоборот, революционная демократия и проч.

Дальше были два поляка (один от О-[бщест]ва польских архитекторов), говорившие по-польски и по-украински, затем представитель О-[бщест]ва искусства и литературы, потом еще один жид (мы решили, что представитель от сионизма), еще какой-то олух, маленький пинтакс (?) выскочил сверх программы и начал громовым голосом, размахивая кулаками и курчавой шевелюрой, нести невообразимую околесину. Хор Укр.[аинского] Национ.[ального] театра с Кошицем исполнил гимн (Ще не вмерла Україна), [нрзб.] и еще какую-то кантату.

После этого почетные гости перешли в верхние залы Педагогич.[еского] музея, где была устроена выставка лучших работ профессоров академии – Нарбута, обоих Кричевских, Мурашко, Маневича, Жука и др. Работы Нарбута умопомрачительны, это – гвоздь выставки, хотя их было немного. Если он будет долго жить, то он на веки вечные сделает репутацию украинскому искусству. Я возобновил с ним знакомство – он немного облысел, но типично хохлацкая физиономия, женат и решил совсем обосноваться в Киеве.

Выставка была очень красиво декорирована старинными коврами и растениями. В последнем зале был сервирован чай с бутербродами, пирожными, печеньем, фруктами и т.д. Было много артистов (м.[ежду] пр.[очим,] Воронец [296]) и прочей публики, очень шумно и весело. Когда выяснилось, что угощение даром, члены нашего общества принялись чрезвычайно добросовестно за уничтожение запасов – я лично, по самым скромным подсчетам, слопал, наверное, на две красненькие. В другом зале на эстраде двое голосистых мужчин спивали, потом была декламация одного очень интересного актера Молодого Украин.[ского] Театра. В общем, осталось очень приятное впечатление. В общем, в Украинской республике живется, ей-Богу, лучше, чем у проклятых кацапов. Тут тишь да гладь и Божья благодать, и кроме того – атташе союзных правительств. Скоро будут и официальные английский и французский послы. Здорово!? [297].

Цей лист було адресовано “Кіулі”, і я запитав удову Федора Людвіговича, з якою тоді листувався, – хто це. 22 жовтня 1967 року із сибірського містечка Кємєрово вона відповіла: «Киулей» он называл в шутку брата своего Николая Людвиговича, с которым был дружен и связан общими научными интересами”.

30 листопада большевики підняли новий заколот проти Центральної Ради, яка їх роззброїла.

Затвердження ректора – ще одна віха – відбулось на засіданні Генерального секретаріату 7 грудня 1917 року, де були присутні Володимир Винниченко, Михайло Ткаченко, Микола Порш, Олександр Шульгин, Симон Петлюра, Олександр Золотарьов, Микита Шаповал, Іван Стешенко, Гаврило Одинець, Микола Ковалевський, Всеволод Голубович і товариші генерального секретаря Кость Мацієвич, Леонід Абрамович та Євген Сокович (Сакович). У протоколі це було оформлено так: “Слухали: Пропозицію Генерального секретарства освіти затвердити Федора Кричевського на посаді ректора Української Академії мистецтв”. Постановили: “Федора Кричевського затвердити на посаді ректора Української Академії мистецтв” [298]. Зайнятий справами з”їзду рад (4-6 грудня), Грушевський на самому засіданні присутній не був.

Відразу після відкриття у будинку Центральної ради розпочались і заняття. Вони проходили в тому самому розгородженому щитами залі, де відбулась виставка.

Ця ідилія тривала недовго, лише місяць. У середині січня, готуючись до призначених на 22 січня Всеукраїнських Установчих зборів, Центральна рада звернулась до Федора Кричевського з проханням зайняте приміщення звільнити. На жаль, організовуючи УДАМ, члени підготовчої комісії питання про приміщення чомусь не вирішили. Більше того, до історії увійшла чиясь фраза: коли обговорювали як варіант приміщення колишньої Терещенківської школи, хтось прорік: “Полити гасом і запалить!” Секретар освіти Іван Стешенко надав Академії інше приміщення – школи Терещенка на Великій Підвальній, 38. Тут Академія перебула муравйовщину [299]. Оскільки сутужно відчували себе в ту пору українські установи, видно з того, що УДАМ мала прихистити в своєму приміщенні ще й Національну книгозбірню УАН. На 72-му засіданні Тимчасового комітету для заснування Національної бібліотеки в Києві 27 червня 1919 року Анатолій Носів доповів, що в пошуках приміщення для книгозбірні її представник разом з представником секції з охорони бібліотек оглянув два будинки Терещенка. При цьому секція з охорони бібліотек пропонувала саме той будинок на Великій Підвальній, де розташовувалась Академія мистецтв [300]. За кілька днів, 4 липня академік Дмитро Багалій повідомив комітетові, що, згідно заяви Вадима Модзалевського ректор УДАМ Георгій Нарбут запропонував бібліотеці зайняти частину будинку № 38 по Великій Підвальній, де решту займала Академія. Тимчасовий комітет доручив Носову вести переговори з Нарбутом, а заодно і з академіком Липським, делегованим від УАН [301]. Невдовзі, 8 липня Анатолій Носів повідомив, що відносно помешкання для Національної бібліотеки мав переговори як із Нарбутом, так і з заступником комісара внутрішніх справ Поповим. Переговори з Нарбутом, – як записали в протоколі, – закінчилися повним порозумінням і згодою. Було вирішено, що УДАМ і надалі займатиме ту частину будинка, де вона встигла розташуватись у січні. До Національної бібліотеки відходив перший поверх і всі приватні помешкання, що існували при цьому будинку, окрім однієї, яку зайняв один із професорів УДАМ. З такою пропозицією вдалися до комісара Панченка, котрий наклав резолюцію про свою згоду на таку комбінацію, відправивши її для виконання у шкільний відділ Наркомосвіти [302]. Навесні 1919 року, за большевиків, Академія втратила навіть приміщення [303]. За денікінців знайшовся несподіваний вихід. Георгій Нарбут прилаштував її у приватних помешканнях будинку, де жив сам [304]. Ось що розповідав Ернст про ці часи: «Це був справжній курятник, на горищі якого стелю устилали диктом, щоб під час дощу не так хлестала вода, де майстерні одділялися від проходу великими полотнами – творами професорів» [305].

Очевидячки, вже в перші місяці існування Академії при ній склалася невелика книгозбірня, необхідна в навчальному процесі. Паралельно в молодій Академії заснувався музей. Їхньої появи вимагав час, бо сам Ф.Л. сприймав його дуже гостро. У виданій за кілька місяців брошурі «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году” (К.: Гуро, 1918), що набула величезної популярності, Федір Ернст писав:

«Кто не посетил Терещенковского дома [306] в дни владычества в Киеве советской власти, тот, конечно, не может себе составить и приблизительного понятия о произведенном здесь разгроме. Особенно тяжелое впечатление производили остатки великолепных полотен первоклассных художников, разодранных на клочки или бессмысленно иссеченных сабельными ударами. Ряд картин был просто вырезан из рам при помощи ножа или сабли – как вырезана была кожа из сидений стульев и кресел.

Украденными оказались 40 картин различных мастеров русской школы, 188 этюдов и эскизов Верещагина, одна гравюра Крамского, 3 бронзовых статуи и 44 художественных альбома. Среди картин особенно обращают на себя внимание Врубелевская «Одалиска», две картины Репина («Монахиня», «Петрушка»), три – Маковского, и далее имена Бодаревского («Водосвятие»), Риццони, Шадрина, Сведомского, Волкова, Святославского (8 полотен), Верещагина «Кремль», «Индийский дворец»), Кузнецова, Мурашко («Искушение Антония»). Среди художественных альбомов интересны папки с гравюрами, драгоценные издания Ровинского (между ними «Рисунки Рембрандта»), гравюры и офорты Шишкина, издание «Древностей Российского Государства» и др.

Наконец, среди разбитого и изодранного мы находим 1 мраморный бюст, 4 этюда Верещагина и 24 картины. Между последними портрет Екатерины ІІ – Лампи (отца), несколько вещей Васнецова («Богоматерь», «Варяги»), Шишкина, Сурикова («На баштане»), Поленова («Христос на Генисаретском озере»), Кузнецова «Козак» Соколова (sic) и «Натурщица» Врубеля.

То, что удалось спасти от разгрома, сохраняется теперь частью в Академии Художеств на Подвальной, частью в Городском музее» [307].

Колишня студентка Академії, визначна художниця Оксана Павленко розповідала:

«Пригадую, як наприкінці січня – на початку лютого 1918 р. я брала участь у своєрідних походах для поповнення бібліотеки та картинної галереї УДАМ. Із числа студентів, певно, з ініціативи Федора Ернста, складалися загони охочих. Із відповідним «мандатом» ми вирушали до тих чи інших будинків – інколи пограбованих, а інколи й поруйнованих, – де були цінні збірки мистецьких творів та бібліотеки. Завдання наше полягало в рятуванні того, що лишилося. Добре пригадую такий похід до будинка Терещенка на Бібіковському бульварі. Там був страшенний розгордіяж і стояла озброєна варта, яка нас із нашим мандатом не пустила ні в будинок, ні навіть у двір. Київ тоді був щойно взятий радянським військом, і комендантом був Дибенко. Отже, ми пішли до Дибенка – він скріпив нашого мандата своїм підписом і печаткою та ще дав із нами одного червоноармійця. Отак ми до того будинку зрештою дісталися і з того розгордіяжу все ж таки багато дечого для Академії врятували. Картини майже всі були вирізані з «золотих рам» (рами пограбовано…) і валялися просто на долівці. У залах та на подвір'ї, в грязюці, купами лежали альбоми художніх творів, книжки, були й античні камеї… Звісно, з Ернста був добрий організатор, коли й за тих важких умов він зумів щось для Академії використати» [308].

Діяльність Данила Щербаківського й Федора Ернста, що докладно описали завдану київським святиням шкоду, їхні відчайдушні заходи, спрямовані на рятування того, що збереглося, викликали шану й пієтизм одних і зненависть інших.

Примітки

276. Ернст Ф. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 60.

277. Див.: Безхутрий Микола. Георгій Іванович Нарбут в колекції музею. [Х., 1973]. С. 38.

278. Чудновська О. Звіт Музею українського мистецтва за 1927-1928 р. Арк. 5. Після смерті С.Таранушенка надійшов до рукописного відділу ЦНБ АН УРСР (тепер Інститут рукопису НБУ НАН України).

279. Харківський художній музей. ГрУ 785 та ГрУ 784; ІМФE. Ф. 13-3. Од. зб. 48. Арк. 6-7 зв.

280. Академія Мистецтва: Поясняюча записка // Нова рада. 1917. 5 грудня. № 201. С. 2-3.

281. Павловський Вадим. Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість. Нью-Йорк: УВАН, 1974. С. 39-40.

282. Павловський Вадим. Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість. Нью-Йорк: УВАН, 1974. С. 39-40.

283. 1917 год на Киевщине: Хроника событий / Сост.: А.Иргизов, В.Манилов, Ф.Ястребов. [К.:] Истпарт, 1928. С. 401.

284. Ернст Федір. Георгій Нарбут та нова українська книга // Бібліологічні вісті. К., 1926. № 3 (12). С. 13; Білокінь С. До історії вищої художньої освіти на Україні. С. 52-60; Його ж. Становление высшей школы графического искусства на Украине: Мастерская Г. И. Нарбута в Украинской Академии искусств // Книговедение и его задачи в свете актуальных проблем советского книжного дела: Вторая Всесоюзная научная конференция по проблемам книговедения: Секция искусства книги: Тезисы докладов. М., 1974. С. 33-36; Його ж. Українська Державна Академія Мистецтва // Образ епохи, культурне середовище Києва кінця ХІХ – початку ХХ ст.; Міжнародна наукова конференція: Тези доповідей. К., 1995. С. 48-49.

285. Ернст Ф. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 60-61.

286. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. С. 49.

287. До списка публікацій Сергія Єфремова Ігор Гирич цієї статті не ввів (Гирич Ігор. Публікації С.О.Єфремова в газеті «Нова рада», 1917-1919 рр. (За архівним примірником з бібліотеки літературознавця) // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 2. К., 1993. С. 336-375).

288. Криленко Ніколай Васільєвич (2 травня 1885, с. Бєхтєєво Сичовського пов. Смоленської губ. – 29 липня 1938), під час перевороту 24-25 жовтня 1917 один з керівників захоплення й охорони найважливіших об'єктів Петрограда. У сталінські часи розстріляний.

289. Нова рада. 1917. 24 листопада. № 193. С. 2.

290. Котарбінський Вільгельм Олександрович (30 листопада 1849, Неборув, тепер Польща – 4 вересня 1921, Київ), польський і український живописець.

291. Кошиць Олександр Антонович (31 серпня / 12 вересня 1875, с. Ромашки Київ. губ. – 21 вересня 1944, Вінніпеґ), хоровий дириґент і композитор.

292. Старий В. Свято мистецтва // Нова рада. 1917. 24 листопада. № 193. С. 2.

293. В.Павловський твердив, що з промовами виступили М.Грушевський, І.Стешенко, Г.Павлуцький, Д.Антонович, К.Широцький та інші (Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. С. 49).

294. «Товариство студіювання мистецтв» заснували у травні 1917 року Сергій Гіляров та Федір Ернст. Воно виникло серед молодих академічних кіл. За півтора року свого існування товариство відбуло біля 40 відкритих зібрань, на яких було прочитано до 60 доповідей ([Ернст Федір.] Товариство студіювання мистецтв (Общество исследования искусств) в Київі // Наше минуле. 1918. Листопад-Грудень. № 3. С. 139–140 (Автор визначається за його власним свідченням: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 2).

295. Слово „жид” большевицька цензура заборонила у зв'язку зі справою „СВУ” 1929 ([Розпорядження Упрнауки] // Бюлетень Народнього комісаріяту освіти. 1929. Грудень 24-31. № 51 (190) – 52 (191). С. 8). Пор.: Єфремов Сергій Олександрович (1876-1939). Щоденники, 1923-1929. К.: Рада, 1997. С. 467, 634, 740-741, 750-751.

296. Воронець-Монтвід (з дому Монтвід) Катерина Дмитрівна (1883 чи 1884, Харків – до 22 червня 1955, Мюнхен), артистка опери (лірико-драматичне сопрано) і камерна співачка. Дж.: Пружанский Аркадий Михайлович. Отечественные певцы, 1750-1917: Словарь. М.: Сов. композитор, 1991. С. 106; Лисенко Іван Максимович. Словник співаків України. К.; Джерзі ситі, 1997. С. 54; Незабытые могилы; Российское зарубежье: некрологи 1917-1997 / Сост. В.Н.Чуваков. Т. 1: А-В. Москва: Пашков дом, 1999. С. 629.

297. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 48. Арк. 6-6 зв.

298. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. Том 1. К.: Наукова думка, 1996. С. 520.

299. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нові дні. Торонто, 1957. Ч. 95. С. 22-27; Нотатки з мистецтва. Філядельфія, 1968. Ч. 7. С. 49.

300. Архів Національної бібліотеки України. Оп. 1. Од. зб. 1. Арк. 113.

301. Там само. Арк. 116.

302. Там само. Арк. 118.

303. Ернст Федір. Георгій Нарбут: Життя й творчість. С. 81.

304. Київ: Провідник / За ред. Ф. Ернста. К., 1930. С. 326-327; Сімзен-Сичевський Олексій. Два будинки в Києві, де жив Т.Г.Шевченко 1859 р. // Шевченко. Річник другий. [Х.:] ДВУ, 1930. С. 330; Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. 1968. Ч. 7. С. 50; Білокінь С. Нарбут і Шевченко // Сучасність. 1989. Ч. 9 (341). С. 59-68; Світи Тараса Шевченка: Зб. статтей до 175-річчя з дня народження поета. Нью-Йорк та ін., 1991. С. 227-236 (= ЗНТШ. Том 214).

305. Ернст Федір. Георгій Нарбут: Життя й творчість. С. 81.

306. Як уточнив сам вчений, ішлося про збірку картин Михайла Івановича Терещенка, розташовану в будинку його батька Івана Миколовича на Бібіковському бульварі, 34 (пор.: Ковалинский Виталий Васильевич (нар. 2 жовтня 1941). Семья Терещенко. К.: Преса України, 2003. С. 169-175).

307. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году. К.: Гуро, 1918. С. 12, 14. Виділив я.

308. Відредаґований уривок листа до мене від 2 квітня 1972 року Оксана Трохимівна авторизувала. Пор.: Череватенко Леонід. "Промовте – життя моє – і стримайте сльози"… // Наука і культура. 1987. Вип. 21. С. 360-384, 5 фотогр., 19 репрод.